Постанова

від 10.06.2024 по справі 363/2885/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

10 червня 2024 року

м. Київ

провадження № 22-ц/824/10137/2024

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючий Євграфова Є. П. (суддя-доповідач),

Судді - Желепа О. В., Мазурик О. Ф.

при секретарі Мудрак Р.Р.

за участі представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Андросович Г. С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2

на рішення Вишгородського районного суду Київської області у складі судді Чіркова Г. Є.

від 19 лютого 2024 року

у цивільній справі № 363/2885/21 Вишгородського районного суду Київської області

за позовом ОСОБА_2

до ОСОБА_3

та ОСОБА_1 ,

треті особи - Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Василенко Олег Анатолійович,

Приватний нотаріус Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Семенюк Тетяна Василівна

та ОСОБА_4 ,

про визнання договору удаваним, визнання договору укладеним і визнання права власності,

В С Т А Н О В И В:

В липні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , треті особи - приватний нотаріус КМНО Василенко О. А., приватний нотаріус ВМНО Київської області Семенюк Т. В. та ОСОБА_4 , про визнання договору удаваним, визнання договору укладеним і визнання права власності.

В обґрунтування позову вказував, що договір купівлі-продажу від 14 липня 2018 року земельної ділянки з кадастровим номером 3221882400:20:280:0001 є удаваним, оскільки його вчинено продавцем, позивачем і удаваним покупцем для приховання іншого правочину, а саме договору купівлі-продажу земельної ділянки, за яким ОСОБА_3 передала належну їй на праві власності земельну ділянку не ОСОБА_1 , а позивачу, і саме позивач прийняв земельну ділянку у фактичне володіння та сплатив за неї продавцю із власних коштів визначену у договорі грошову суму, при цьому удаваний покупець діяв лише, як номінальний покупець земельної ділянки за удаваним договором.

При цьому зазначав, що з 1982 по 1987 роки позивач перебував у шлюбі з ОСОБА_6 , від шлюбу з якою в них народилася дочка - ОСОБА_7 , 1982 р.н, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Після розлучення ОСОБА_6 уклала новий шлюб, від якого в неї народився син - ОСОБА_1 (відповідач по справі).

За життя дочка позивача підтримувала міцні сімейні зв`язки зі зведеним братом ОСОБА_1 , в зв`язку з чим між останнім та позивачем також виникли довірительні відносини, що сприяло укладенню удаваного договору.

На момент укладання 14 липня 2018 року договору купівлі-продажу, ще за життя ОСОБА_7 , відчуваючи довіру до ОСОБА_1 , позивач уклав з ним в усну угоду, відповідно до якої удаваний покупець мав придбати у ОСОБА_3 земельну ділянку в інтересах ОСОБА_2 його коштом, а в подальшому, на першу його вимогу відчужити позивачу земельну ділянку, не вимагаючи жодної фактичної оплати ціни земельної ділянки. 18 липня 2018 року позивач звернувся до удаваного покупця із вказаною вимогою, однак останній спірну земельну ділянку на його користь не переоформив, а в подальшому уникав будь-якого спілкування з ОСОБА_2 , що свідчить про його відмову від усної угоди.

Крім того, зазначив, що на момент укладання договору, ОСОБА_1 не мав власних коштів для придбання земельної ділянки, що також свідчить про удаваність договору.

Посилаючись на викладе, просив задовольнити позов та визнати удаваним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 14 липня 2018 року укладений між ОСОБА_3 у якості продавця, від імені якої діяв ОСОБА_2 , та ОСОБА_1 у якості покупця, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Василенком О. А. і зареєстрований в реєстрі за №3062;

- визнати укладеним 14 липня 2018 року ОСОБА_3 у якості продавця та ОСОБА_2 у якості покупця договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 3221882400:20:280:0001 площею 1, 3620 га, розташованої на території Демидівської сільської ради Вишгородського району Київської області, на умовах, визначених у договорі купівлі-продажу земельної ділянки, укладеному 14 липня 2018 року ОСОБА_3 у якості продавця, від імені якої діяв ОСОБА_2 , та ОСОБА_1 у якості покупця, посвідченому приватним нотаріусом КМНО Василенком О. А. і зареєстрованому в реєстрі за №3062;

- визнати право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 3221882400:20:280:0001 площею 1, 3620 га, розташовану на території Демидівської сільської ради Вишгородського району Київської області;

- стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3 346 грн. 89 коп. на відшкодування судового збору.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 19 лютого 2024 року відмовлено в задоволенні позову.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Посилаючись постанову від 28 липня 2021 року Верховного Суду, вважає, що за удаваним правочином умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши, під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Зазначав, що суд першої інстанції дав не вірну оцінку доказу нотаріально посвідченій заяві ОСОБА_1 від 31 жовтня 2018 року. Зі змісту вказаної заяви суд першої інстанції повинен був встановити той факт, що реальним покупцем земельної ділянки був скаржник, а не ОСОБА_1 (удаваний покупець), який лише тимчасово прийняв у власність земельну ділянку. Суд проігнорував клопотання представника скаржника про витребування доказів, дійшов невірних висновків під час дослідження заяви ОСОБА_8 від 31 жовтня 2018 року, проігнорував свою протокольну ухвалу про обов`язкову явку ОСОБА_1 в судове засідання, чим позбавив права позивача та його представника поставити питання ОСОБА_1 . Також посилався на неспівмірність складності справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), згідно п.1 ч. 4 ст. 137 ЦПК України

У поданому відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_9 , посилаючись на безпідставність доводів апеляційної скарги, просив залишити її без задоволення, а рішення залишити без змін.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_9 , проти апеляційної скарги заперечила, просила рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_10 надійшла заява, в якій остання посилаючись на зайнятість в іншому судовому засіданні, просила здійснювати розгляд апеляційної скарги без участі скаржника та його представника, вимоги заявлені в апеляційній скарзі підтримала повністю.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про день, місце та час розгляду справи повідомлені належними чином, про причину своєї неявки суд не повідомили.

Заслухавши доповідь судді Євграфової Є.П., пояснення представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_9 , дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву до неї, колегія суддів виходить з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи і встановлено судом, 5 вересня 2017 року, ОСОБА_3 видала ОСОБА_2 нотаріально посвідчену довіреність, відповідно до якої уповноважила його бути її представником у відповідних установах, підприємствах, організаціях незалежно від їх підпорядкування та організаційної форми (у тому числі в органах державної влади і місцевого самоврядування, зокрема - в органах державної влади та управління, а також в будь-яких районних, сільських, селищних радах, у районних державних адміністраціях, у Київській обласній державній адміністрації, у виконавчих органах будь-якого рівня та їх структурних підрозділах, в землевпорядних органах, у відповідних органах Державної реєстрації права власності на нерухоме майно, підприємствах, які здійснюють експертну оцінку землі, в органах нотаріату, з питань, пов`язаних із замовленням та одержанням документів для продажу, а також продажем від її імені, на умовах, обговорених ними попередньо до видачі цієї довіреності, належних їй на праві приватної власності ряду земельних ділянок, серед яких і на земельну ділянку з кадастровим номером 3221882400:20:280:0001, площею 1,3620 га, цільове призначення - для індивідуального садівництва, яка розташована за адресою: Київська область, Вишгородський район, Демидівська сільська рада.

В силу повноважень, що ґрунтуються на цій довіреності, представник серед іншого має право розписуватися за ОСОБА_3 , зокрема, але не виключно - підписувати договори купівлі-продажу на умовах, які їй попередньо відомі і не потребують будь-якого додаткового узгодження з нею, а також у випадках, що будуть визначатися представником самостійно - попередні договори, у тому числі з отриманням авансу, підписувати зміни до вищевказаних договорів та розривати їх, в разі необхідності, підписувати заяви, замовлення, повідомлення, тощо.

14 липня 2018 року між ОСОБА_3 , в інтересах якої відповідно до вказаної вище довіреності діяв ОСОБА_2 , та ОСОБА_1 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу земельної ділянки, зареєстрований за № 3062.

Відповідно до п.п. 1, 2, 3, 5, 7, 8.3, 11, 14-18 договору, продавець передає у власність покупцю належну йому на праві власності земельну ділянку, розташовану за адресою: Київська область, Вишгородський район, Демидівська сільська рада, а покупець приймає земельну ділянку і сплачує за неї обумовлену грошову суму, на умовах, викладених в цьому договорі, (надалі земельна ділянка). Земельна ділянка має площу 1,3620 га, цільове призначення земельної ділянки - для індивідуального садівництва, кадастровий номер 3221882400:20:280:0001. Речові права третіх осіб на земельну ділянку (обмеження прав на землю) відсутні. Продаж земельної ділянки вчиняється за погоджену сторонами грошову суму - 153 089 грн., які покупець сплатив продавцю повністю до підписання цього договору, продавець своїм підписом під цим договором підтверджує факт повного розрахунку та відсутність будь-яких претензій до покупця.

Зміст ст. ст. 182, 203, 210-236, 319, 534, 360, 356, 361-363, 626, 640, 647, 651, 654, 655-664, ЦК України, ст.ст.57-74, СК України, ст. ст. 78-81, 86-88, 116, 120, 123, 126 ЗК України продавцю та покупцю нотаріусом роз`яснено. Сторони домовились, що відповідно до ст. 647 ЦКУ, ст. 55 Закону України «Про нотаріат» нотаріальне посвідчення цього договору здійснюється в м. Києві. Сторони підтверджують, що вони не визнані недієздатними чи: обмежено дієздатними: укладання договору відповідає їх інтересам; волевиявлення є вільним, усвідомленим, і відповідає їх внутрішній волі; умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін; договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому. Сторони свідчать, що у тексті цього договору зафіксовано усі істотні умови, що: стосуються продажу вищезазначеної земельної ділянки. Будь-які попередні домовленості, які-мали місце до укладання цього о і не відображені у його тексті, після підписання договору не матимуть правового значення.

Продавець у своїй заяві стверджує, що відчужувана земельна ділянка є її особистою приватною власністю. Покупець у свої заяві також стверджує, що на момент укладення даного договору у зареєстрованому шлюбі та/або у фактичних шлюбних відносинах не перебуває. Вказані заяви зберігаються у справах приватного нотаріуса КМНО Василенка О.А.

Звертаючись з вказаним позовом, позивач стверджував, що оспорений договір є удаваним, оскільки його було вчинено продавцем, скаржником (позивачем) та удаваним покупцем (відповідачем ОСОБА_1 ) для приховання іншого правочину, а саме договору купівлі-продажу земельної ділянки, за яким продавець передала належну їй на праві власності земельну ділянку не відповідачу ОСОБА_1 , а позивачу, і сам він прийняв земельну ділянку у фактичне володіння та сплатив за неї продавцю із власних коштів визначену у договорі грошову суму, при цьому відповідач ОСОБА_1 діяв лише як номінальний покупець.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з його недоведеності та необґрунтованості.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, виходячи з наступного.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 655 ЦК України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ст. 657 ЦК України, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України). Для визнання правочину удаваним слід мати на увазі, що обидві сторони правочину діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо. У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 14 лютого 2022 року (справа №346/2238/15-ц) відступаючи від висновку, викладеному у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 липня 2020 року у справі № 265/3310/17 (провадження № 61- 2308св19), а також для забезпечення єдності судової практики відступаючи і від аналогічного висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року у справі № 466/8968/19, провадження №61-1188 св 21 виснував, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину.

Нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції як позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним в частині сторони, оскільки це суперечить її положенням.

Відповідно до ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Частиною першою статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, а також запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків (пункти 4, 5 частини п`ятої статті 12 ЦПК України).

Згідно з частинами першою-четвертою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною другою статті 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження №14-400 цс 19).

За загальним правилом тягар доказування недійсності правочину покладається на позивача.

Позивачем не доведено належними та допустимими доказами того, що оспорюваний договір є удаваним і насправді між сторонами виникли інші правовідносини суду. Не здобуто таких доказів і під час розгляду даної справи, як в суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції. Доводи позивача ґрунтуються на помилковому тлумаченні положень статті 235 ЦК України.

За таких обставин, а також враховуючи зазначений правовий висновок Верховного Суду, викладений в постанові від 14 лютого 2022 року (справа №346/2238/15-ц) колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову.

Посилання апелянта, як на підставу для задоволення позову на нотаріально посвідчену заяву від 31 жовтня 2018 року ОСОБА_1 не заслуговують на увагу, оскільки така заява не спростовує змісту укладеного спірного договору, підписаного позивачем від імені ОСОБА_3 на підставі якого ОСОБА_1 став власником земельної ділянки і набув всі правомочності власника без будь-яких обмежень. За своєю суттю вказана заява не є правочином в розумінні ст. 202 та ч. 1 ст. 328 ЦК України. Крім того, вказаний доказ судом першої інстанції вірно не взято до уваги в порядку, визначеному ч. 6 ст. 95 ЦПК України, так як оригінал такої заяви суду не надано, її знаходження є невідомим. При цьому сторона відповідача поставила вказаний документ під сумнів, посилаючись на підробку та недостовірність, оскільки згідно довідки з державної прикордонної служби №б/н від 06 жовтня 2023 року, 31 жовтня 2018 року по 06 листопада 2018 року ОСОБА_1 перебував за кордоном.

Порушень процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права судом першої інстанції не встановлено. Встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для її вирішення, враховуючи аргументи та доводи сторін у справі, суд першої інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав задоволення позову.

Підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування судового рішення відсутні.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 19 лютого 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 18 червня 2024 року.

Судді Є. П. Євграфова

О. Ф. Мазурик

О. В. Желепа