Постанова

від 11.06.2024 по справі 752/15769/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа № 752/15769/23

провадження № 22-ц/824/10239/2024

головуючий у суді І інстанції Хоменко В.С.

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 червня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Писаної Т.О.

суддів - Приходька К.П., Журби С.О.

за участю секретаря судового засідання - Савченко К.О.

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 27 лютого 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Гімназії № 260 міста Києва (Спеціалізована школа І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням української мови і літератури № НОМЕР_1 м. Києва), третя особа: Управління освіти Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, визнання трудового договору безстроковим, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Гімназії № 260 міста Києва (Спеціалізована школа І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням української мови і літератури № НОМЕР_1 м. Києва), третя особа: Управління освіти Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, визнання трудового договору безстроковим, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди, у якому просила:

- визнати незаконним і протиправним наказ Гімназії № 260 міста Києва від 31 травня 2023 року № 75-к про звільнення ОСОБА_1 та скасувати його, поновити позивача на роботі з 30 червня 2023 року;

- стягнути з Гімназії № 260 на користь ОСОБА_1 невиплачену компенсацію за невраховану і щорічну основну невикористану відпустку ОСОБА_1 за період з 1 січня 2020 року по 19 серпня 2023року за 9 днів у сумі 4 736,07 грн;

- стягнути з Гімназії № 260 на користь позивача суму середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу з 30 червня 2023 року по 30 липня 2023 року в розмірі 16 313,13 грн;

- стягнути з Гімназії № 260 на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань компенсацію завданої моральної шкоди в сумі 92 368,00 грн;

- стягнути з відповідача на її користь понесені судові витрати на правничу допомогу, пов`язану з розглядом вказаної справи в розмірі 81 176 грн.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що 30 серпня 1999 року її призначено на посаду вчителя географії загальноосвітньої середньої школи № 260 міста Києва в порядку переведення із загальноосвітньої середньої школи № 247 міста Києва.

З 1 вересня 2000 року позивач працювала на посаді заступника директора з навчально-виховної роботи на умовах контракту, а з 26 серпня 2001 року на цій же посаді в загальноосвітній середній школі № 260 міста Києва, безстроково, при цьому, 1 вересня 2005 року загальноосвітню середню школу №260 міста Києва реорганізовано у Спеціалізовану школу І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням української мови і літератури № НОМЕР_1 міста Києва.

ОСОБА_1 вказувала, що 3 червня 2019 року її переведено на посаду вчителя географії, а 11 червня 2020 року згідно з поданою нею заявою переведено на роботу на умовах строкового договору на один рік згідно з наказом № 75-к від 11 червня 2020 року, який в подальшому переукладався відповідно до наказу № 74-к від 30 червня 2021 року до 19 серпня 2022 року, а згідно з наказом № 97-к від 19 серпня 2022 року дію строкового договору продовжено на один рік - по 30 червня 2023 року, тобто на 10 місяців.

11 травня 2023 року змінено назву Спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням української мови і літератури № 260 міста Києва на Гімназію № 260 міста Києва.

Позивач зауважувала, що наказом № 75-к від 31 травня 2023 року, з яким фактично ознайомлено та надано на підпис 30 червня 2023 року в день звільнення та останній день відпустки, її звільнено з роботи вчителя географії згідно з п. 2 ст. 36 КЗпП України, при цьому в день звільнення повного розрахунку вона не отримала.

ОСОБА_1 вказувала, що 7 лютого 2023 року Конституційний Суд України ухвалив рішення №1-р/2023 у справі №1-5/2020(118/20) та визнав неконституційним абз.3 ч. 2 ст. 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року №463-ІХ, згідно з яким педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років.

Зазначала, що посилаючись на вказане рішення Конституційного Суду України, зверталася до відповідача із заявами про переведення її на безстроковий договір, на що отримала відписки.

Вказуючи на те, що письмовий трудовий договір, укладений між сторонами відсутній, її звільнення не має легітимної мети, дія укладеного з нею трудового договору, який переукладений декілька разів є продовженою на невизначений строк, а тому керівник закладу загальної середньої освіти не має жодних законних підстав примушувати до переходу на строкові договори та звільняти на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП України, в зв`язку із закінченням строку дії трудового договору, отже її звільнення як педагогічного працівника - пенсіонера є дискримінаційним.

Поряд із цим, позивач зауважувала, що їй не надано усієї відпустки, а лише непропорційну частину до відпрацьованого часу і недонарахована та невиплачена компенсація за 9 календарних днів відпустки в період з 1 січня 2020 року по 19 серпня 2023 року.

Крім того, ОСОБА_1 зазначала, що незаконним звільненням їй завдано моральної шкоди, яку вона розраховує з урахуванням тривалого періоду, протягом якого порушені права, глибини і тривалості моральних страждань та практики Європейського суду з прав людини.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 27 лютого 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Гімназії № 260 міста Києва (Спеціалізована школа І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням української мови і літератури № НОМЕР_1 м. Києва), третя особа: Управління освіти Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, визнання трудового договору безстроковим, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди відмовлено.

Не погоджуючись із указаним рішенням представник ОСОБА_1 - адвокат Гордієнко Н.П. звернулася до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що у зв`язку із внесенням змін до положень Закону України «Про повну загальну середню освіту», наказом від 11 червня 2020 року №75-к позивача переведено з безстрокового трудового договору на строковий трудовий договір з 1 липня 2020 року на один рік, однак таке переведення не було добровільним волевиявленням позивача, а було єдиною безальтернативною можливістю продовжувати трудові відносини в силу вимог чинного на той момент законодавства. Вказує, що позивач не мала можливості обрати інші умови трудового договору або продовжувати працювати за раніше погодженими.

Вважає, що відсутність волевиявлення позивача у тому числі підтверджується відсутністю письмової заяви позивача (що нібито датована 10 червня 2020 року і зареєстрована за №61) про переведення на умови строкового трудового договору.

Звертає увагу, що суд першої інстанції застосував абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту», який був визнаний неконституційним 7 лютого 2023 року (до дати виникнення спору та до дати ухвалення оспорюваного рішення).

Вказує, що суд першої інстанції застосував частину 2 статті 23, частину 2 статті 36 Кодексу законів про працю України (надалі - КЗпП України), які не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки трудові відносини, які склалися між позивачем та відповідачем не відповідали критеріям, визначеним частиною 2 статті 23 КЗпП України. Так, характер та умови виконання роботи не свідчили про необхідність обмеження трудових відносин певним часом, укладення строкового трудового договору явно не відповідало інтересам працівника. Єдиною підставою для укладення строкового трудового договору були вимоги статті 22 ЗУ «Про повну загальну середню освіту», які згодом відпали і не існували на момент звільнення позивача.

Звертає увагу на те, що суд першої інстанції помилково не застосував положення статті 9 КЗпП України, оскільки з моменту ухвалення Рішення Конституційного Суду України від 7 лютого 2023 року, умови щодо строку дії договору позивача були такими, що погіршували її становище порівняно з нормами трудового законодавства, а також порівняно з іншими педагогічними працівниками.

Вважає, що на момент звільнення позивача усі обставини, перелічені в частині 2 статті 23 КЗпП України, були відсутні, а тому договір мав вважатися таким, що укладений на невизначений строк.

Наголошує на тому, що суд дійшов помилкового висновку про неможливість задоволення позовних вимог у зв`язку з тим, що позивач не оспорювала наказ про її переведення на умови строкового трудового договору, оскільки такі дії не є необхідними для поновлення позивача на роботі. Як зазначено вище, Рішення Конституційного Суду України від 7 лютого 2024 року не має зворотної дії в часі, тож не поширюється на відносини щодо визначення трудового договору з позивачем як строкового. На переконання позивача, підстави для оскарження наказу 11 червня 2020 року відсутні. Проте дійсність зазначеного наказу не спростовує доводів позову і не свідчить про законність подальших дій відповідача.

Також зазначає, що в матеріалах справи наявне звернення (претензія) позивача в особі представника від 30 червня 2023 року (т. 1, арк. 67-74), в якому з-поміж іншого позивач просила надати їй повну щорічну відпустку за 2023 рік, однак відповідь на цю претензію була надана відповідачем вже після звільнення позивача, а сам факт звернення не врахований ані під час врегулювання спірних правовідносин, ані під час розгляду справи судом першої інстанції, а тому строк трудового договору з позивачем мав бути продовжений на час її перебування у повній щорічній відпустці.

25 квітня 2024 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника відповідача Гімназії № 260 міста Києва (Спеціалізована школа І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням української мови і літератури № 260 м. Києва) - адвоката Федорової М.О., в якому вона просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Вказує, що при переведенні на строковий трудовий договір ОСОБА_1 , Гімназія №260 міста Києва діяла в межах чинного законодавства, що підтверджується матеріалами та обставинами справи і не спростовано апелянтом.

Звертає увагу, що при звільнені ОСОБА_1 у зв`язку із закінченням строкового трудового договору, Гімназія №260 міста Києва керувалась не абзацом третім частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року № 463ІХ, який визнано неконституційним, а нормами трудового законодавства, зокрема п. 2 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України, тому відсутні правові підстави для висновку про незаконність звільнення позивача.

Наголошує на тому, що судом першої інстанції досліджено та надано належну правову оцінку доказам, якими підтверджується відсутність можливості у Гімназії №260 міста Києва у 2023/2024 навчальному році забезпечити педагогічним навантаженням 3 вчителів географії, які працювали у гімназії. Такими доказами, зокрема є наказ № 199 від 1 вересня 2022 року «Про розподіл навчального навантаження та встановлення доплат педагогічним працівникам у І семестрі 2022-2023 навчального року» та додатки № № 1-3 до цього наказу, а також наказ № 154-к від 1 вересня 2023 року «Про розподіл навчального навантаження та встановлення доплат педагогічним працівникам у І семестрі 2023-2024 навчального року» та додатки № № 1-3 до цього наказу.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник - адвокат Гордієнко Н.П. просили апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Директор Гімназії № 260 міста Києва - Карпенко В.М. просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Матеріалами справи встановлено, що представником Гімназії № 260 міста Києва- адвокатом Федоровою М.О. направлялось на електронну адресу апеляційного суду клопотання про здійснення судового засідання, призначеного на 11 червня 2024 року в режимі відео конференції, яке ухвалою Київського апеляційного суду від 27 травня 2024 року було задоволено.

Разом з тим, відповідно до довідки Київського апеляційного суду від 11 червня 2024 року, судове засідання у режимі відео конференції не відбулося з технічних причин.

Відповідно до ч.5 ст. 212 ЦПК України ризики технічної неможливості участі в відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв`язку тощо несе учасник справи, який подав відповідну заяву.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про наявність передбачених законом підстав для розгляду справи за відсутності представника Гімназії № 260 міста Києва- адвоката Федорової М.О.

Крім того, колегія апеляційного суду враховує, що сторона відповідача була представлена іншим представником, а саме директором Гімназії № 260 міста Києва - Карпенко В.М. , яка про необхідність відкладенні розгляду справи не просила. Також суд враховує, що стороною відповідача було висловлено своє ставлення до апеляційної скарги у наданому апеляційному суду відзиві.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною 1 статті 367 ЦК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково доданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно із частиною 1 статті 376 ЦК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив із того, що відповідач не виявив, ані пропозиції, ані взаємної згоди на укладення безстрокового чи продовження строкового трудового договору, а тому такий договір був припинений.

Апеляційний суд не погоджується із такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що наказом № 64-к від 17 серпня 1999 року позивача з 30 серпня 1999 року призначено на посаду вчителя географії загальноосвітньої середньої школи № 260 міста Києва в порядку переведення із загальноосвітньої середньої школи № 247 міста Києва (т. 1, а.с. 32,55).

З 1 вересня 2000 року ОСОБА_1 призначено на посаду заступника директора з навчально-виховної роботи на умовах контракту по 25 серпня 2001 року (т. 1, а.с. 32).

З 26 серпня 2001 року позивача переведено на цю ж посаду в загальноосвітній середній школі № 260 міста Києва, безстроково (т. 1, а.с. 32).

1 вересня 2005 року загальноосвітню середню школу № 260 міста Києва реорганізовано у Спеціалізовану школу І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням української мови і літератури № 260 міста Києва (т. 1, а.с. 33).

3 червня 2019 року ОСОБА_1 переведено на посаду вчителя географії(ст. 32 КЗпП України) (т. 1, а.с. 35).

Наказом відповідача № 75-к від 11 червня 2020 року з позивачем, як вчителем географії Спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням української мови і літератури № 260 міста Києва, на підставі її заяви від 10 червня 2020 року, укладено строковий трудовий договір з 1 липня 2020 року строком на один рік та переведено із безстрокового трудового договору на строковий трудовий договір (т. 1, а.с. 38).

Відповідно до наказу № 74-к від 30 червня 2021 року, в тому числі, із ОСОБА_1 , продовжено строк дії трудового договору з 1 липня 2021 року по 19 серпня 2022 року на підставі її заяви від 30 червня 2021 року (т. 1, а.с. 39, 40).

Згідно з наказом № 97-к від 19 серпня 2022 року позивачу продовжено дію строкового трудового договору з 20 серпня 2022 року по 30 червня 2023 року, на підставі заяви ОСОБА_1 від 10 серпня 2022 року (т. 1, а.с. 43, 45).

11 травня 2023 року змінено назву Спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням української мови і літератури № 260 міста Києва на Гімназію № 260 міста Києва (т. 1, а.с. 36).

12 червня 2023 року ОСОБА_1 звернулася до відповідача із заявами, в одній з яких, з посиланням на рішення Конституційного Суду України №1-р/2023 у справі №1-5/2020(118/20) від 7 лютого 2023 року, просила перевести її на умови роботи за безстроковим трудовим договором, а в іншій видати документи (заяви, накази, трудовий договір) на підставі яких працювала у відповідача з 2020 року (т. 1, а.с. 47, 49).

15 червня 2023 року позивач звернулася до Гімназії № 260 міста Києва із заявою, в якій просила надати копії трудової книжки, трудового договору (з 2020 року) та довідку про виплачену заробітну плату за період 2020-2023 роки у зв`язку з поданням заяви до органів ПФУ для перерахунку пенсії (т. 1, а.с. 48).

8 травня 2023 року позивач ознайомилася з листом відповідача №02-11/102 від 5 травня 2023 року про майбутнє звільнення з 30 червня 2023 року з роботи, в зв`язку із закінченням строку трудового договору, а також про надання відпустки з 17 червня 2023 року по 30 червня 2023 року з виплатою компенсації за частину невикористаної основної щорічної відпустки за 33 календарних дні (т. 1, а.с. 51).

Згідно з наказом відповідача № 75-к від 31 травня 2023 року, ОСОБА_1 звільнено з роботи вчителя географії 30 червня 2023 року в зв`язку із закінченням строку трудового договору (п. 2 ст. 36 КЗпП України) з виплатою грошової компенсації за частину невикористаної відпустки у кількості 33-х календарних днів за відпрацьований час з 30 серпня 2022 року по 30 червня 2023 року, з яким позивач ознайомилася 30 червня 2023 року (т. 1, а.с. 166).

Відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності (частини перша, друга статті 43 Конституції України).

Рішенням Конституційного Суду України від 7 лютого 2023 року № 1-р/2023 в справі № 1-5/2020(118/20) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року № 463-IX, згідно з яким «педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років».

У вказаному рішення Конституційний Суду України зазначив, що оспорювані приписи Закону ставлять педагогічних працівників у нерівне, невигідне і вразливе становище залежно від наявності у них певного виду власності (пенсійних виплат) та форми власності відповідного закладу загальної середньої освіти: ці приписи Закону поширюються на педагогічних працівників державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, однак не поширюються на педагогічних працівників тих закладів загальної середньої освіти, що не належать до державної або комунальної власності. Тому приписи абзацу третього частини другої статті 22 Закону не відповідають частинам першій, другій статті 24 Конституції України.

Згідно із частиною 2 статті 152 Конституції України, закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

У рішенні Конституційного Суду від 7 лютого 2023 року у справі № 1-5/2020(118/20) встановлено, що абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року № 463IX не відповідає Конституції України та втрачає чинність із дня ухвалення Судом цього Рішення.

За загальним правилом, ухвалення рішення Конституційного Суду України не призводить до автоматичного відновлення попереднього стану оформлення трудових відносин (відновлення безстрокових трудових договорів замість строкових або поновлення на посадах звільнених), проте надає додаткові можливості/механізми захисту порушених прав працівників залежно від фактичних обставин, документального оформлення та актуального стану справи.

Як встановлено, судом та підтверджується матеріалами справи, на час укладання строкового трудового договору абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» був чинним.

Разом з тим, після ухвалення рішення Конституційного Суду України, у позивачки виникла можливість привести строковий трудовий договір у відповідність із чинним трудовим законодавством, зокрема перевести у безстроковий.

Користаючись такою можливістю, ОСОБА_1 12 червня 2023 року звернулась із заявою до відповідача, відповідно до якої, просила перевести її на безстроковий трудовий договір згідно з рішенням Конституційного Суду України від 7 лютого 2023 року, а отже мала легітимні очікування, що трудові правовідносини між сторонами будуть унормовані відповідно до чинного законодавство України (а.с. 47, Т.1).

Не визнаючи права позивачки на можливість укладення безстрокового трудового договору, відповідач свою відмову аргументував тим, що строковий трудовий договір був укладений до набрання законної сили рішенням Конституційного Суду України від 7 лютого 2023 року, а тому продовжує діяти до закінчення строку.

Також, не визнаючи права позивачки на можливість укладення безстрокового трудового договору, наказом відповідача № 75-к від 31 травня 2023 року, ОСОБА_1 було звільнено з роботи вчителя географії 30 червня 2023 року в зв`язку із закінченням строку трудового договору (п. 2 ст. 36 КЗпП України).

Статтею 9 КЗпП України встановлено, що умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України, є недійсними.

Таким чином, законом передбачено, що навіть за наявності угоди сторін до трудового договору не можуть включатися умови, які погіршують становище працівника, а відтак стаття 9 КЗпП України імперативно кваліфікує такі умови недійсними.

Отже, починаючи з 7 лютого 2023 року сторони цього спору не позбавлені права щодо розгляду питання про переведення ОСОБА_1 з строкового трудового договору на безстроковий у зв`язку з прийняттям Конституційним Судом України рішення № 1-р/2023.

Посилання відповідача на наявність добровільної згоди позивачки щодо переведення її на строкову форму трудового договору, судом під сумнів не ставиться, оскільки такі вимоги визначені статтею 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту». Проте така згода працівника була очевидно єдино можливою, безальтернативною формою укладення строкового договору за умовами дії чинної на час укладення такого договору норми Закону. Однак вже із 7 лютого 2023 року такі вимоги закону визнано неконституційними. Як убачається із встановлених обставин справи, позивачка тривалий час працювала у відповідному закладі, останні три роки повторно подавала заяву на продовження дії договору, оскільки іншого порядку, аніж укладення строкового договору, норма чинного спеціального законодавства не передбачала. Після ухвалення Конституційним Судом України рішення № 1-р/2023 позивачка знову висловила своє бажання продовжити дію трудового договору безстроково, ще до закінчення дії укладеного нею з навчальним закладом строкового договору.

Таким чином, відповідач мав вирішувати питання щодо можливості задоволення чи відхилення пропозиції позивачки щодо укладення безстрокового договору, а не обмежуватись висновком про те, що сам факт закінчення строкового трудового договору є підставою для припинення трудових відносин.

Доводи відповідача, що укладені строкові трудові договори зберігають свою чинність, не ґрунтуються на законі та порушують конституційне право особи на працю.

Згідно зі статтею 23 КЗпП України трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 24 КЗпП України укладення трудового договору оформлюється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Підставами припинення трудового договору є закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення (пункт 2 частини першої статті 36 КЗпП України). Верховний Суд зазначає, що укладення строкового трудового договору можливе за погодженням сторін, без згоди працівника укладення такого договору є неможливим (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 лютого 2021 року у справі № 703/2695/19 (провадження № 61-14979св20)).

Так, хоч сторонами і було укладено строкові договори, однак укладення їх на визначений строк було обумовлено не згодою сторін, а обмеженнями, встановленими у законодавстві, які в подальшому були визнані дискримінаційними.

Судом апеляційної інстанції також було встановлено, що позивачка працювала в навчальному закладі постійно, та після набрання чинності рішення Конституційного Суду України від 7 лютого 2023 року у справі №1-5/2020(118/20), висловила пропозицію щодо укладення безстрокового трудового договору, що відповідає її дійсній волі.

Тому, на переконання колегії суддів лише факт закінчення строкового трудового договору за встановлених у справі обставин є недостатнім для відмови у задоволенні позову. В обгрунтування заперечень проти позову стороною позивача наведено ряд інших підстав, які унеможливлюють укладення з позивачкою безстрокового договору, однак звільняючи позивачку з посади, роботодавець таких інших обставин, не вказав, а керувався виключно фактом закінчення дії строкового договору.

За наведених обставин, оспорюваний наказ про звільнення позивача не може вважатися законним, і є таким, що порушує права позивача на працю.

Відтак, наказ №75-К від 31 травня 2023 року підлягає скасуванню, а позивачка поновленню на посаді вчителя географії Гімназії №260 міста Києва з 30 червня 2023 року.

При цьому заявлення вимоги про визнання трудового договору укладеним є необов`язковими (див. пост. ВС від 20 березня 2024 року, справа №936/970/22).

До того ж, відповідно до частини 7 статті 235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Згідно з частинами першою, другою статті 235 КЗпП України передбачено зокрема, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в абзаці 5 пункту 6 постанови «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24 грудня 1999 року №13, задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 8 лютого 1995 року ( далі -Порядок), середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

За правилом п.4 Порядку при обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці та для нарахування матеріальної (грошової) допомоги, крім перелічених вище виплат, також не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов`язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження, вимушеного прогулу тощо) та допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю ( п.4 Порядку).

Згідно п.5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період ( п.8 Порядку).

У матеріалах справи наявна довідка про заробітну плату та інші доходи № 868 від 27 червня 2023 року, яка була надана позивачці на її вимогу відповідачем (а.с.80, Т.1).

Звертаючись до суду із позовом, позивачка визначила середньоденний заробіток у розмірі 526,23 грн, який відповідачем не спростований та приймається апеляційним судом до уваги.

Оскільки, ОСОБА_1 звільнена з роботи 30 червня 2023 року, та отримала грошові кошти у виді авансу та компенсаційних виплат за невикористану відпустку в червні, то для обрахування середнього заробітку за час вимушеного прогулу колегія апеляційного суду ураховує середньоденний заробіток у розмірі 526,23 грн за період з 30 червня 2023 року по 11 червня 2024 року, а саме по час ухвалення рішення.

Колегія суддів звертає увагу на те, що визначення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за вказаний період відповідатиме засадам справедливості, яка є однією з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 за період з 30 червня 2023 року по 11 червня 2024 року включно складає 125 242,74 грн (526,23 грн х 238 робочих днів).

Тому з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу з 30 червня 2023 року по 11 червня 2024 року включно в сумі 125 242,74 грн.

За таких обставин висновок суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог в цій частині не відповідає обставинам справи та вимогам матеріального права.

В той же час, колегія суддів не може погодитись із доводами апеляційної скарги про безпідставну відмову у задоволенні вимоги щодо стягнення з Гімназії № 260 на користь ОСОБА_1 невиплаченої компенсації за невраховану і щорічну основну невикористану відпустку ОСОБА_1 за період з 1 січня 2020 року по 19 серпня 2023року за 9 днів у сумі 4 736,07 грн.

Так, суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача невиплаченої компенсації за невраховану і щорічну основну невикористану відпустку ОСОБА_1 за період з 1 січня 2020 року по 19 серпня 2023 року за 9 днів, правильно виходив із того, що з наданої позивачем виписки по картковому рахунку від 25 липня 2023 року (т. 1, а.с. 83): 17 червня 2023 року їй сплачено 14 500 грн, в якості оплати за основну щорічну відпустку за 14 календарних днів, матеріальну допомогу на оздоровлення та аванс за червень 2023 року, а 7 липня 2023 року здійснено остаточний розрахунок при звільненні в розмірі 15 418,71 грн, що є оплатою заробітної плати за червень 2023 року та компенсацією 33-х днів невикористаної відпустки. Стороною позивача не доведено наявність підстав для компенсації позивачці іншої кількості днів.

Крім того, враховуючи, що за наслідком апеляційного розгляду ухвалене нове рішення про поновлення її на роботі, позивачка має право обрати право на фактичне використання відпустки, що залишилась невикористаною.

Вирішуючи позов в частині моральної шкоди, апеляційний суд виходить з такого.

При зверненні до суду із позовом, ОСОБА_1 крім іншого, також просила стягнути з відповідача на свою користь моральну шкоду у розмірі 92 368 грн.

Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику, що провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Аналіз зазначеної норми дає підстави дійти висновку про те, що захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права, так і механізмом компенсації моральної шкоди як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала в зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.

КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди у разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди в обраний ним спосіб, зокрема, повернення вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін в її житті та з урахуванням інших обставин.

Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.

Таким чином, оскільки права позивача ОСОБА_1 у сфері трудових відносин були порушені, вона має право на відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 16 ЦК України, відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначено як один із способів захисту цивільних прав та інтересів.

Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 1 вересня 2020 року по справі №216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19) дійшла висновку, що виходячи зі змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися в будь-якому випадку її спричинення.

Вирішуючи питання щодо відшкодування моральної шкоди, суд повинен з`ясувати чим підтверджується факт завдання моральних страждань, або втрат немайнового характеру, за яких обставин вони завдані, в якій грошовій сумі позивач оцінює завдану йому шкоду та з чого він при цьому виходить.

З урахуванням викладеного, апеляційний суд дійшов висновку, що позивачка довела факт заподіяння їй моральної шкоди неправомірними діями відповідача, які полягали в її незаконному звільненні з посади, що призвело до її моральних страждань, які знайшли свій прояв у тому, що ОСОБА_1 перебувала в стресовому стані, відчувала себе приниженою в професійному аспекті, адже тривалий час, маючи багаторічний стаж (42 роки), добросовісно працювала та належним чином виконувала свої трудові обов`язки.

Визначаючи розмір моральної шкоди, відшкодування якої підлягає на користь ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції виходить з характеру та тривалості завданої шкоди, глибини душевних страждань позивача та стану здоров`я, переживань, час, витрачений на захист своїх прав, вимог розумності та справедливості, а також розміру присудження компенсації у подібних справах

Відповідно до ч. 1 ст. 17 ЗУ "Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерела права.

Практика ЄСПЛ з питання відшкодування моральної шкоди свідчить про те, що оцінка такої шкоди за своїм характером, є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом. Цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності. При цьому судова практика має забезпечувати правову визначеність у питанні щодо компенсацій за вчинення аналогічних правопорушень.

Зокрема у рішеннях ЄСПЛ неодноразово було застережено, що деякі форми нематеріальної шкоди, включаючи моральні страждання, за самою їхньою природою не завжди можна підтвердити конкретними доказами, але це не заважає суду присуджувати грошову компенсацію, якщо у нього є розумні підстави вважати, що заявник зазнав моральної травми, яка потребує такого відшкодування (рішення у справі Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Сполученого Королівства Abdulaziz, Cabales and Balkandaliv. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, № 94, п.96).

Крім того практикою ЄСПЛ визнано презумпцію моральної шкоди, що означає правило, відповідно до якого, у разі порушення майнових або цивільних прав "середня", "нормально" реагуюча на протиправну поведінку щодо неї людина відчуває страждання (моральну шкоду).

З цього погляду можливість людини реалізувати своє природне право на одержання компенсації за страждання і переживання, спричинені посяганням на належні їй особисті немайнові блага, слід розцінювати як один з виявів верховенства права. Водночас усвідомлення взаємозв`язку відшкодування моральної шкоди з правом на доступ до ефективного засобу юридичного захисту вочевидь має спиратися на загальне переконання у спроможності юрисдикційного органу сформувати обґрунтоване уявлення щодо наявності та специфіки втілення моральної шкоди, що зазвичай виникає за подібних життєвих обставин.

У переважній більшості випадків ЄСПЛ: а) наголошує на розумно очікуваних, передбачуваних або звичайних за подібних обставин негативних наслідках, що мали б виникнути у немайновій сфері потерпілої особи; б) виходить з розумного врахування суті порушеного права, особливостей вчинення конкретного правопорушення та характерного для останнього негативного впливу на стан потерпілого; в) при визначенні розміру моральної шкоди керується власною практикою в аналогічних справах.

Отже, Європейський суд з прав людини в своїх рішеннях і в Практичній інструкції по зверненню в ЄСПЛ від 28 березня 2007 року, затвердженої Головою ЄСПЛ на підставі статті 32 Регламенту ЄСПЛ, посилається на те, що в справах про присудження морального відшкодування суд має визначити розмір моральної шкоди з огляду на розміри присудження компенсації у подібних справах.

При цьому, за приклад суд керується розмірами присудження компенсації у подібних справах саме у національних судах, та саме між працівником і роботодавцем. Висновок сторони позивача про наявність підстав для врахування розміру присудження компенсації у рішеннях ЄСПЛ є помилковим, оскільки відповідний суд у разі визнання порушення та необхідності відшкодування вирішує питання щодо розміру компенсації, яку зобов`язана виплатити позивачеві країна-відповідач, а не сторони спору.

Так, у постанові Полтавського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року у справі № 532/2125/23 (стягнено моральну шкоду у розмірі 20 000 грн); у постанові Верховного Суду від 27 травня 2024 року у справі № 456/4719/21 (стягнено моральну шкоду у розмірі 10 000 грн); у постанові Верховного Суду від 6 червня 2024 року у справі № 367/569/23 (стягнено моральну шкоду у розмірі 5 000 грн), у постанові Верховного Суду від 8 травня 2024 року у справі № 686/1139/22(стягнено моральну шкоду у розмірі 10 000 грн); у постанові Верховного Суду від 7 лютого 2024 року у справі № 521/9115/22 (стягнено моральну шкоду у розмірі 2 000 грн); у постанові Верховного Суду від 24 січня 2024 року у справі № 755/3443/21 (стягнено моральну шкоду у розмірі 6 000 грн)

Тобто за подібних обставин суди стягували від 2 000 грн до 20 000 грн з роботодавця.

Отже, визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди позивачу, суд враховує конкретні обставини справи, характер та обсяг страждань, яких зазнав позивач, характер немайнових втрат, зокрема, враховує тяжкість вимушених змін в її життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, та виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, вважає визначити суму моральної шкоди в розмірі 15 000 гривень, що є справедливим, відповідатиме завданим моральним стражданням позивача та буде достатнім для їх відшкодування.

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Так, при зверненні до суду із позовом, позивачем було заявлено такі позовні вимоги:

- визнати незаконним і протиправним наказ Гімназії № 260 міста Києва від 31 травня 2023 року № 75-к про звільнення ОСОБА_1 і скасувати його, поновити позивача на роботі з 30 червня 2023 року;

-стягнути з відповідача невиплачену компенсацію за невраховану і щорічну основну невикористану відпустку;

-стягнути з відповідача суму середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу;

-стягнути з відповідача моральну шкоду.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір», від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються: позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Таким чином, позивач при зверненні до суду була звільнена від сплати судового збору за вимоги: про поновлення позивача на роботі з 30 червня 2023 року; стягнення з відповідача невиплаченої компенсації за невраховану і щорічну основну невикористану відпустку; стягнення з відповідача суми середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно з ч. 3 ст. 6 ЗУ «Про судовий збір», за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру.

У разі коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

Враховуючи викладене, при зверненні до суду підлягав сплаті судовий збір за одну вимогу немайнового характеру - про визнання незаконним і протиправним наказу Гімназії №260 міста Києва від 31 травня 2023 року № 75-к про звільнення ОСОБА_1 і скасування його та за вимогу майнового характеру - про стягнення з відповідача моральної шкоди.

А саме, 1 073,60 грн за подання позовної заяви немайнового характеру та 1 073,60 грн за подання позовної заяви майнового характеру (1 073,60 грн+1 073,60 грн=2 147,20 грн), який був сплачений позивачкою (а.с. 135, Т. 1).

Згідно з п.п. 6 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" ставка судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду становить 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.

Отже, під час звернення до апеляційного суду підлягав сплаті судовий збір за вимогу немайнового та майнового характеру у розмірі по 1 610,40 грн за кожну вимогу (1 073,60 грн*1,5= 1 610,40 грн).

Таким чином, з відповідача на користь позивача підлягає до стягнення судовий збір за вимогу немайнового характеру у розмірі 2 684 грн (1 073,60 грн+1 610,40 грн).

В той же час, оскільки майнова вимога про стягнення моральної шкоди у розмірі 92 368 грн, була задоволена апеляційним судом частково, а саме на суму 15 000 грн, що складає 16,24 % від заявленої суми, то відповідно за вимогу майнового характеру з відповідача підлягає до стягнення судовий збір у розмірі 435,88 грн (2 684 грн*16,24/100).

Отже, загальна сума, яка підлягає до стягнення за розгляд справи у суді першої та апеляційної інстанції з відповідача на користь позивача становить 3 119,88 грн (2 684 грн+435,88 грн).

Відповідно до ч.6 ст.141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Крім того, з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір за вимогу майнового характеру (стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу), за яку позивачка була звільнена від сплати у розмірі 1 252,42 грн (1 відсоток ціни позову).

Також, матеріалами справи встановлено, що позивачка в суді першої інстанції (разом із першою заявою по суті спору) заявляла попередній (орієнтовний) розрахунок суми витрат на правничу допомогу у розмірі 81 176 грн.

Оскільки за наслідками розгляду справи в суді першої інстанції, позовну заяву позивачки було залишено без задоволення, тому суд першої інстанції не вирішував питання щодо витрат на правничу допомогу понесених позивачкою в суді першої інстанції.

В той же час, апеляційний суд також позбавлений можливості вирішити питання щодо витрат понесених позивачкою в суді першої інстанції на правничу допомогу, оскільки в матеріалах справі відсутні докази понесення таких витрат.

Керуючись ст. 259, 268, 367, 368, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 27 лютого 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення позову.

Визнати незаконним і протиправним наказ Гімназії № 260 міста Києва від 31 травня 2023 року № 75-к про звільнення ОСОБА_1 .

Наказ Гімназії № 260 міста Києва від 31 травня 2023 року № 75-к про звільнення ОСОБА_1 скасувати.

Поновити ОСОБА_1 на роботі з 30 червня 2023 року на посаді вчителя географії Гімназії № 260 міста Києва.

Стягнути з Гімназії № 260 на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу з 30 червня 2023 року по 11 червня 2024 року в розмірі 125 242 (сто двадцять п`ять тисяч двісті сорок дві) грн 74 коп.

Стягнути з Гімназії № 260 на користь ОСОБА_1 компенсацію завданої моральної шкоди в сумі 15 000 (п`ятнадцять тисяч) грн.

У задоволенні решти вимог відмовити.

Стягнути з Гімназії № 260 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 3 119 (три тисячі сто дев`ятнадцять) грн 88 коп.

Стягнути з Гімназії № 260 в дохід держави 1 252 (одну тисячу двісті п`ятдесят дві) грн 42 коп. судового збору.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Реквізити сторін:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН: НОМЕР_2 , зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_1 .

Гімназія № 260 міста Києва (Спеціалізована школа І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням української мови і літератури № НОМЕР_1 м. Києва), місце реєстрації: 03191, м. Київ, вул. Героїв Маріуполя, буд. 7-Б, код. ЄДРПОУ 22879493.

Головуючий Т.О. Писана

Судді К.П. Приходько

С.О. Журба