Рішення

від 19.06.2024 по справі 517/972/23

ФРУНЗІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 517/972/23

Провадження № 2/517/135/2024

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 червня 2024 року смт. Захарівка

Фрунзівський районний суд Одеської області в складі:

головуючого судді Тростенюка В.А.,

секретаря судового засідання Грабовій І.Г.,

розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні в залі суду в смт. Захарівка Одеської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Захарівської селищної ради Роздільнянського району Одеської області, третя особа: Захарівської державної нотаріальної контори Одеської області про визнання права власності на спадкове майно

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Захарівської селищної ради Роздільнянського району Одеської області, третя особа: Захарівської державної нотаріальної контори Одеської області про визнання права власності на спадкове майно, в якому просить визнати за нею в порядку спадкування право власності на земельну частку (пай) розміром 8,7 умовних кадастрових гектарів згідно сертифікату КСП «Дружба» № 0554863 від 16.02.200 року належного спадкодавцю ОСОБА_2 .

В обгрунтування позову зазначає, щоІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Кошарка Фрунзівського району померла позивача тітка ОСОБА_2 . Спадкодавець ОСОБА_2 заповіла сертифікат на право на земельну частку (пай) КСП «Дружба» № 0554863 від 16.02.2000 року своїй племінниці ОСОБА_1 .

Позивач брала участь в похоронах тітки в період 29-30 грудня 2003 року, тому вважає, що фактично прийняла спадщину за заповітом тітки на законних підставах, оскільки на той час діяв ЦК УРСР (1963 р.).

Позивач звернулася до Захарівської державної нотаріальної контори Одеської області із заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Однак, постановою від 24 грудня 2020 року державний нотаріус ОСОБА_3 відмовила позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на майно ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

За таких обставин, позивач позбавлена можливості оформити в нотаріальному порядку свої спадкові права на земельну ділянку та звернулася до суду з позовом про визнання права власності на спадкове майно.

Ухвалою Фрунзівського районного суду Одеської області від 23.05.2024 року прийнято до розгляду та відкрито провадження у даній справі за правилами загального позовного провадження.

Позивач у підготовче судове засідання не з`явилася, проте до матеріалів справи додала заяву, в якій просить суд ухвалити рішення на підставі наявних у справі доказів (а.с.114).

Представник Захарівської селищної ради Роздільняського району Одеської області у підготовче судове засідання не з`явився, до матеріалів справи додав заяву, в якій вказав, що не заперечує проти задоволення позовних вимог, просить суд розглядати справу без його участі.

Третя особа державний нотаріус Захарівської державної нотаріальної контори Одеської області Романова І.С. у підготовче судове засідання не з`явилася, жодних заяв чи клопотань від неї не надходило. Про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Згідно із ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Обґрунтованим є рішення ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступного висновку.

Відповідно до ч.ч.1, 2, 3, 4 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до положень ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ч. 1 ст. 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

За частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. За статтею 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

При цьому суд, розглядаючи справу, враховує особливість спірних правовідносин, які виникли між сторонами та керуючись основними засадами судочинства, відповідно спрямовує хід судового процесу.

Стаття 15 ЦК України надає особі право на захист свого цивільного права в разі його порушення, оспорювання або невизнання. Стаття 16 ЦК України передбачає одним зі судових способів захисту цивільного права або інтересу - визнання правочину недійсним. При цьому частина друга вказаної статті надає можливість суду захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Кошарка Фрунзівського району Одеської області померла - ОСОБА_2 , про що складено відповідний актовий запис за № 1 від 01.01.2004 року, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , яке видане повторно Залізничним районним у місті Львові відділом державної реєстрації актів цивільного стану Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) 04 серпня 2020 року (а.с. 118).

Після смерті ОСОБА_2 , відкрилась спадщина на право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності колективного сільськогосподарського підприємства «Дружба» на території Карабанівської сільської ради Фрунзівського району Одеської області, розміром 8,7 умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї земельної ділянки в натурі (на місцевості), що посвідчено сертифікатом серії № 0554863 (а.с. 119).

За життя, спадкодавець ОСОБА_2 заповіла сертифікат на право на земельну частку (пай) КСП «Дружба» № 0554863 від 16.02.2000 року своїй племінниці ОСОБА_1 , що підтверджується копією заповіту від 13 жовтня 2000 року (а.с.117).

15 жовтня 2020 року позивач звернулася до Захарівської районної державної нотаріальної контори Одеської області із заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Однак, постановою від 24 грудня 2020 року державний нотаріус ОСОБА_3 відмовила позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, оскільки вчинити нотаріальну дію, тобто видати свідоцтво про право на спадщину, без фізичної присутності в нотаріальній конторі спадкоємця або його представника за нотаріально посвідченою довіреністю - неможливо. Позивачем до нотаріальної контори були надіслані копії документів, крім заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину. Заповіт, який був посвідчений ОСОБА_4 , секретарем Карабанівської сільської ради Фрунзівського району Одеської області 13.10.2000 (чи 20000) року за реєстровим № 10, не зареєстрований. В тексті заповіту зазначено дві дати його посвідчення: 13 жовтня 20000 (цифрами і словами) року та 13 жовтня 2000 року (словами), тому наявні суперечності в датах.

Крім того, в заповіті заповідач зробила особисте розпорядження стосовно саме документу, тобто заповідальний документ, а не право на земельну частку (пай). Заповіт посвідчено особою, яка не мала таких повноважень, також відсутні документи на підтвердження родинних відносин спадкоємця із спадкодавцем та реєстрації останнього місця проживання спадкодавця (а.с. 124-126).

Згідно копії довідки Карабанівського округу Захарівської селищної ради Роздільнянського району Одеської області від 13.01.2021 року № 1, тітка позивача ОСОБА_2 , 1908 року народження, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , дійсно постійно проживала і була зареєстрована до дня своєї смерті в селі Кошарка, Захарівського (Фрунзівського) району, Одеської області. У житловому будинку, що розташований за вищевказаною адресою, спадкодавець на день її смерті проживала одна (а.с. 127).

Згідно копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 від 05.05.1976 року, ОСОБА_5 народилася ІНФОРМАЦІЯ_3 в с. Карабанове Фрунзівського району Одеської області, батьками записані ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (а.с. 132).

Згідно копії свідоцтва про одруження серії НОМЕР_3 від 03.01.1951 року, ОСОБА_5 вийшла заміж за ОСОБА_8 , після реєстрації шлюбу позивачу присвоєне прізвище « ОСОБА_9 » (а.с. 133).

В листі Відділу державної реєстрації актів цивільного стану у місті Львові Західного міжрегіонального управління міністерства юстиції від 30.06.2023 року № 854/32.28-108 зазначено, що згідно здійсненої перевірки по Державному реєстрі актів цивільного стану громадян зареєстровано актовий запис про шлюб № 3 від 20.02.1976 року на гр. ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_4 складений виконавчим комітетом Карабанівської сільської ради Фрунзівського району Одеської області (а.с. 131).

За відомостями від 29.05.2024 року № 342/02-14 Захарівської державної нотаріальної контори Одеської області, ОСОБА_2 , померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , заповіт щодо свого майна залишала, спадкоємець із заявою про прийняття спадщини зверталася, спадкоємці із заявою про відмову від прийняття спадщини не зверталися, свідоцтво про право на спадщину не видавалося, спадкова справи щодо її майна у Захарівській державній нотаріальній конторі заводилась № 223/2020 на 51 арк. (а.с. 62-113).

ОСОБА_1 зверталася до суду з позовом до Захарівської районної державної нотаріальної контори Одеської області, третя особа: Головне територіальне управління юстиції в Одеській області про визнання незаконною постанови державного нотаріуса.

Рішенням Фрунзівського районного суду Одеської області від 06 травня 2021 року ОСОБА_1 в задоволенні її позову було відмовлено (а.с. 137-142).

ОСОБА_1 на вказане рішення суду було подано апеляційну скаргу.

Постановою Одеського апеляційного суду від 05.05.2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Фрунзівського районного суду Одеської області від 06 травня 2021 року залишено без змін (а.с. 143-146).

Відповідно до п.1 Постанови Пленуму Верховного суду України від 30.05.2008 року відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 1 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК УРСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК і строк на її прийняття не закінчився до 1 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.

Оцінюючи встановлені обставини та правовідносини, що виникли між учасниками справи, суд виходить з наступних положень законодавства.

Положеннями статті 524 ЦК УРСР (чинного до 01.01.2004 року) було визначено, що спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом . Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

Стаття 529 цього Кодексу визначала, що при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого.

Статтями 548 і 549 ЦК УРСР було встановлено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв і прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину, зокрема, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном і ці дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Пункт 113 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14.06.1994 р. № 18/5 зареєстрованим 07.07.1994 року за № 152/361, передбачав, що доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути, зокрема, довідка виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця.

Статтею 561 ЦК УРСР передбачалось, що свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини.

При цьому, цей Кодекс не передбачав будь-якого кінцевого терміну для отримання спадкоємцем вказаного свідоцтва на спадщину, яку він прийняв і вона визнавалась належною йому з моменту відкриття спадщини.

Положення ч.ч. 1 і 3 ст. 1296 чинного Цивільного кодексу України передбачають, що спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Положеннями пунктів 4.12. і 4.14. глави 10 «Видача свідоцтв про право на спадщину» розділу ІІ. Порядок вчинення окремих видів нотаріальних дій Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 року № 296/5 і зареєстрованого в Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 р. за № 282/20595, встановлено, що свідоцтво про право на спадщину видається за наявності у спадковій справі всіх необхідних документів. При видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріус обов`язково перевіряє: факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства, якщо має місце спадкування за законом, прийняття спадкоємцем спадщини у встановлений законом спосіб, склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво про право на спадщину. На підтвердження цих обставин від спадкоємців витребовуються документи, які підтверджують вказані факти.

Статтею 2 Закону України « Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» передбачено, що основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є: свідоцтво про право на спадщину; посвідчені у встановленому законом порядку договори купівлі-продажу, дарування, міни, до яких додається сертифікат на право на земельну частку (пай); рішення суду про визнання права на земельну частку (пай).

Частина 1 статті 392 ЦК передбачає, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 1225 ЦК України, право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.

Частиною 1 ст. 1 Закону України «Про нотаріат» встановлено, що нотаріат в Україні це система органів і посадових осіб, на які покладено обов`язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Згідно з підпунктом 4.12 пункту 4 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 №296/5, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012р. за №282/20595, свідоцтво про право на спадщину видається за наявності у спадковій справі всіх необхідних документів.

Відповідно до п. 5.1 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, при оформлені спадщини за заповітом нотаріус має надати правову оцінку заповіту, перевірити його реєстрацію у Спадковому реєстрі та чинність на момент смерті заповідача. Якщо наданий спадкоємцем заповіт не відповідає вимогам законодавства, нотаріус відмовляє в його прийомі.

Визнання за ОСОБА_1 в порядку спадкування права власності на земельну ділянку за заповітом неможливо, оскільки постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії позивачу було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, через його невідповідність нормам чинного законодавства на період його складання. Вищевказана постанова нотаріуса, яка оскаржувалася в судовому порядку, не є скасованою та відповідно є законною, що підтверджено рішенням Фрунзівського районного суду Одеської області від 06.05.2021 року та постановою Одеського апеляційного суду від 05.05.2022 року, тому визнання права власності за заповітом є неможливим, незаконним та таким, що суперечить нормам чинного законодавства.

У постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 305/235/17 (провадження № 61-11869св19) зазначено, що фактичний вступ у володіння частиною спадкового майна розглядається як прийняття всієї спадщини, з чого б вона не складалася і де б вона не знаходилась. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідної місцевої державної адміністрації чи органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним; довідка державної податкової служби або страховика чи іншого органу про те, що спадкоємець після відкриття спадщини сплачував податки або страхові платежі з обов`язкового страхування; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який підтверджує, що спадкоємець був постійно прописаний (зареєстрований) у спадковому будинку (квартирі); інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.

Отже, на час відкриття спадщини в період чинності ЦК УРСР його нормами передбачено певні дії, які свідчили про прийняття спадщини, у тому числі прийняття спадщини шляхом вступу у володіння та управління спадковим майном (фактичне прийняття спадщини). Зазначені дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Таким чином, право на обов`язкову частку є особистим, персоніфікованим. Відповідно до п.п. «в» п. 11 Постанови Пленуму ВСУ від 31.01.1992 року №2 «Про судову практику в справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні» передбачено, що спадкоємець, який претендує на обов`язкову частку у спадщині повинен подати заяву про прийняття спадщини. Фактичне прийняття обов`язкової частки у спадщині законодавством не передбачено.

Отже, відповідно до наведених законодавчих положень спадкоємець вважається таким, що прийняв спадщину, якщо на момент смерті спадкодавця постійно проживав разом з ним та фактично вступив в управління або володіння спадковим майном.

За обставинами даної справи, позивачка ОСОБА_1 не надала будь-яких доказів, які б підтверджували факт спільного проживання з спадкодавцем ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Кошарка Фрунзівського району Одеської області, на момент її смерті. Також матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що позивачка ОСОБА_1 фактично вступила в управління або володіння спадковим майном, адже як вбачається з копії довідки Карабанівського старостинського округу Захарівської селищної ради Роздільнянського району Одеської області від 13.01.2021 року № 1, тітка позивача - ОСОБА_2 , 1908 року народження, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , постійно проживала і була зареєстрована до дня своєї смерті в селі Кошарка Захарівського (Фрунзівського) району Одеської області. У житловому будинку, що розташований за вищевказаною адресою, спадкодавець на день її смерті проживала одна.

Родині відносини спадкодавця ОСОБА_2 та спадкоємця ОСОБА_1 також жодними доказами не підтвердженні.

Згідно Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства Юстиції України від 18 червня 1994 року за №18/5 (що діялана час відкриття спадщини), свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто таким, які фактично вступили в управління або володіння спадковим майном чи подали заяву в державну нотаріальну контору про прийняття спадщини (ст. 549 ЦК УРСР).

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України - здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України - кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

У відповідності до положень ст.ст.13, 81, 83 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Стаття 89 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до роз`яснень, викладених у п. 26 Постанови Пленуму ВСУ № 2 від 12.06.2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» - під час судового розгляду, предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов`язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи. Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

З врахуванням встановлених в судовому засіданні обставин справи, суд оцінюючи, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання за нею право власності на спадкове майно після смерті ОСОБА_2 померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , на земельну частку (пай) розміром 8,7 умовних кадастрових гектарів згідно сертифікату КСП «Дружба» № 0554863 від 16.02.200 року не підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судові витрати компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись статтями 12, 13, 81, 141, 259, 263-265, 352, 354, 355 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Захарівської селищної ради Роздільнянського району Одеської області, третя особа: Захарівської державної нотаріальної контори Одеської області про визнання права власності на спадкове майно - відмовити.

Рішення може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Одеського апеляційного суду через Фрунзівський районний суд шляхом подачі апеляційної скарги. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлено 21 червня 2024 року.

Суддя: