Постанова

від 11.06.2024 по справі 917/1795/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 червня 2024 року

м. Київ

cправа № 917/1795/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Краснов Є. В., Мачульський Г. М.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 , Фермерського господарства «В.В.С.»

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 20.03.2024 (Терещенко О. І. - головуючий, судді Тихий П. В., Плахов О. В.) у справі

за позовом заступника керівника Миргородської окружної прокуратури Полтавської області, в інтересах держави в особі Шишацької селищної ради Полтавської області в особі Шишацької територіальної громади

до: 1) Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області,

2) ОСОБА_1 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-2 - Фермерське господарство «В.В.С.»,

про визнання недійсним договору оренди землі, скасування державної реєстрації права оренди та повернення земельної ділянки,

(у судове засідання з`явилися: прокурор - Костюк О. В., представники відповідача - Шведенко П. Ю., ОСОБА_5),

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. У межах справи № 917/1795/23 (після роз`єднання позовних вимог ухвалою Господарського суду Полтавської області від 28.09.2023) розглядається позов керівника Миргородської окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Шишацької селищної ради Полтавської області в особі Шишацької територіальної громади до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області та ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) про:

визнання недійсним договору оренди земельної ділянки кадастровий номер 5325782000:00:002:0037, площею 4,9703 га ріллі, розташованої за межами населених пунктів на території Жоржівської сільської ради Шишацького району, для ведення фермерського господарства, укладений 19.10.2016 між Головним управлінням Держгеокадастру у Полтавській області та ОСОБА_1 ;

скасування державної реєстрації права оренди ОСОБА_1 на нерухоме майно - земельну ділянку загальною площею 4,9703 га, кадастровий номер 5325782000:00:002:0037, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна № 428891553257 від 01.02.2017, зареєстрованого у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 01.02.2017 № 18863455;

зобов`язання ОСОБА_1 повернути у комунальну власність Шишацької селищної ради земельну ділянку кадастровий номер 5325782000:00:002:0037, площею 4,9703 га ріллі, розташовану за межами населених пунктів на території Жоржівської сільської ради (теперішня назва Жоржівський старостинський округ Шишацької територіальної громади).

Позов обґрунтований тим, що згідно статей 7, 12 Закону України «Про фермерське господарство», статей 116, 118, 121, 123, 134 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), громадянин право на отримання земельної ділянки державної власності може використати один раз, додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримувати на конкурентних засадах через участь у земельних торгах (аукціоні); ОСОБА_1 при зверненні до ГУ Держгеокадастру у Полтавській області з клопотаннями про затвердження проектів землеустрою та надання земель в оренду не вказав про вже створене фермерське господарство, засновником якого є він та члени його сім`ї; оскільки на момент прийняття наказів ГУ Держгеокадастру у Полтавській області та укладення договорів оренди ОСОБА_1 вже створив та зареєстрував фермерське господарство, яке мало у користуванні земельні ділянки, отримання спірних земельних ділянок для ведення фермерського господарства мало б відбутись за результатами проведення земельних торгів; ГУ Держгеокадастру (Держземагенства) у Полтавській області, будучи розпорядником землі державної власності та органом державного контролю, також і в частині дотримання вимог законодавства при укладенні цивільно-правових угод щодо користування земельними ділянками, було достовірно відомо про те, що ОСОБА_1 вже надавались земельні ділянки для ведення фермерського господарства, повторно видавалися накази про надання дозволів на розробку документації із землеустрою, її затвердження та передачі в оренду землі для ведення фермерського господарства; у поданих до ГУ Держземагенства у Полтавській області (правонаступником якого являється ГУ Держгеокадастру у Полтавській області) клопотаннях та обґрунтуваннях від 26.08.2014 та 29.08.2014 про надання дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, орієнтовною площею 4,9703 га ОСОБА_1 не вказано про кількість членів фермерського господарства, наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, не обґрунтовано бажані для отримання розміри земельних ділянок окремими масивами на території різних сільських рад, з урахуванням перспектив діяльності створюваного фермерського господарства; не підтверджено наявність ресурсів для залучення найманих працівників чи оренду сільськогосподарської техніки; ГУ Держгеокадастру (Держземагенства) у Полтавській області не надано належної оцінки обставинам і умовам, зазначеним у клопотаннях та обґрунтуваннях ОСОБА_1 , відсутності належного обґрунтування розмірів земельних ділянок з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів, не перевірено та не враховано обставини, які спростовують дійсність волевиявлення заявника, наявність в нього бажання здійснювати фермерську діяльність та спроможність виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства; накази ГУ Держгеокадастру (Держземагенства) у Полтавській області видані з порушенням вимог Закону України «Про фермерське господарство» та ЗК України.

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. Як установили суди попередніх інстанцій і свідчать матеріали справи, наказом ГУ Держземагенства у Полтавській області № 3758-сг від 03.10.2014 ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 2,0085 га земель сільськогосподарського призначення державної власності із цільовим призначенням для ведення фермерського господарства, розташованої в адміністративних межах Яреськівської сільської ради Шишацького району.

Наказом ГУ Держгеокадастру у Полтавській області від 12.10.2016 № 7800 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надано ОСОБА_1 в оренду земельну ділянку сільськогосподарського призначення, державної власності, площею 4,9703 га ріллі, кадастровий номер 5325782000:00:002:0037 для ведення фермерського господарства.

19.10.2016 ГУ Держгеокадастру у Полтавській області та ОСОБА_1 уклали договір оренди земельної ділянки кадастровий номер 5325782000:00:002:0037, площею 4,9703 га ріллі, розташованої за межами населених пунктів на території Жоржівської сільської ради Шишацького району, для ведення фермерського господарства; згідно з пунктом 8 договір укладено на 7 років.

Право оренди земельної ділянки зареєстровано державним реєстратором Шишацької селищної ради 01.02.2017 року, номер запису про інше речове право - 18863455.

Відповідно до даних Єдиного державного реєстру фізичних та юридичних осіб-підприємців, 19.05.2016 року здійснено державну реєстрацію юридичної особи - фермерського господарства «В.В.С.", код ЄДРПОУ 40492995, засновниками якого є ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та відповідач - ОСОБА_1 .

ГУ Держгеокадастру (Держземагенства) у Полтавській області, окрім спірних земельних ділянок, протягом 2014 - 2016 років надало ОСОБА_1 в користування для ведення фермерського господарства 33 земельні ділянки, розташовані на території Шишацького та Диканського районів, загальною площею більше ніж 375 га, що підтверджується витягом з Реєстру речових прав на нерухоме майно.

ОСОБА_1 при зверненні до ГУ Держгеокадастру у Полтавській області з клопотаннями про затвердження проектів землеустрою та надання земель в оренду не вказав про вже створене фермерське господарство засновником якого є останній та члени його сім`ї.

Відповідно до наказу ГУ Держгеокадастру у Полтавській області від 10.12.2020 № 36-ОТГ «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність" та акта приймання-передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення із державної у комунальну власність від 10.12.2020, ГУ Держгеокадастру у Полтавській області Шишацькій селищній раді Миргородського району (Шишацького району) передано у комунальну власність земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 954,4300 га.

Згідно з додатком до вказаних наказу та акта від 10.12.2020 у комунальну власність Шишацької селищної ради Миргородського району, окрім інших, передано земельну ділянку кадастровий номер 5325782000:00:002:0037, площею 4,9703.

3. Короткий зміст судових рішень у справі

3.1. Рішенням Господарського суду Полтавської області від 04.12.2023 у справі №917/1795/23 (суддя Сірош Д. М.) у задоволенні позову відмовлено.

Рішення аргументоване тим, що на момент передачі в оренду ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, вона належала до земель державної форми власності, розпорядником земельної ділянки було ГУ Держгеокадастру у Полтавській області, відповідно до наказу ГУ Держгеокадастру у Полтавській області № 3970-СГ від 04.06.2018 та наказу № 5575-СГ від 01.08.2019 та додатку № 1 земельна ділянка кадастровий номер 5325782000:00:002:0037 (пункт 173 Додатка № 1) передана з державної власності у комунальну, а саме Шишацькій селищній раді. Тобто станом на момент укладення договору оренди земельної ділянки (19.10.2016) Шишацька селищна рада не була розпорядником земельної ділянки кадастровий номер 5325782000:00:002:0037, площею 4,9703 га, Шишацька селищна рада також не є правонаступником ГУ Держгеокадастру у Полтавській області, відповідно, до неї не перейшли права та обов`язки суб`єкта, якому вони належали раніше. Матеріали справи не містять, а сторонами не доведено наявності у Шишацької селищної ради права розпорядження спірною земельною ділянкою на момент вчинення правочину.

3.2. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 20.03.2024 у справі № 917/1795/23 рішення суду першої інстанції скасовано. Позов задоволено частково. Зобов`язано ОСОБА_1 повернути у комунальну власність Шишацької селищної ради земельну ділянку кадастровий номер 5325782000:00:002:0037, площею 4,9703 га ріллі, розташовану за межами населених пунктів на території Жоржівської сільської ради (теперішня назва Жоржівський старостинський округ Шишацької територіальної громади).

Постанова аргументована тим, що на час звернення з позовом право власності на спірну земельну ділянку (кадастровий номер 5325782000:00:002:0037) зареєстровано за територіальною громадою в особі Шишацької селищної ради Миргородського району (Шишацького району) на підставі, зокрема, наказу ГУ Держгеокадастру у Полтавській області від 10.12.2020 № 36-ОТГ «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність» та акта приймання-передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення із державної у комунальну власність від 10.12.2020 року, тобто було передано спірну земельну ділянку з державної у комунальну власність. Таким чином, Шишацька селищна рада Полтавської області в особі Шишацької територіальної громади є розпорядником спірної земельної ділянки, а тому є уповноваженим державою органом здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

ОСОБА_1 протягом 2014-2016 років неодноразово вже реалізував своє право на безоплатне отримання земельних ділянок (поза конкурсом) для ведення фермерського господарства, отримавши в оренду земельні ділянки державної власності для ведення фермерського господарства на підставі договорів оренди землі, що визнано останнім під час розгляду даного спору.

Підтвердилися доводи прокурора про те, що ГУ Держгеокадастру у Полтавській області не провело належної перевірки та не пересвідчилося в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду, про що свідчить факт повторного звернення для отримання земельної ділянки у спрощеному порядку, з метою обходу обов`язкової процедури - земельних торгів.

У зв`язку із тим, що до моменту надання ГУ Держгеокадастру у Полтавській області у користування (оренду) громадянину ОСОБА_1 земельної ділянки, яка є предметом спору у справі, у користуванні цієї особі вже знаходились земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної форми власності, отримані на позаконкурсній основі, додатково земельні ділянки могли бути отримані ОСОБА_1 виключно на конкурсних засадах через участь у торгах, оскільки право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз, додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримувати на конкурентних засадах через участь у торгах. Зазначене відповідає усталеній судовій практиці Верховного Суду.

Враховуючи, що спірний договір укладено без дотримання конкурентних засад за відсутності для цього підстав, визначених частиною 2 статті 134 ЗК України, тобто спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою державної власності, такий договір згідно з частинами 1 та 2 статті 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є нікчемним, а позовна вимога про визнання його недійсним задоволенню не підлягає. Відсутність у орендаря правових підстав для користування земельною ділянкою (користування землею на підставі нікчемного договору) свідчить про те, що він володіє нею незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном.

Позовна вимога про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права оренди не відповідає належному способу захисту прав та інтересів, а тому відмовлено у її задоволенні.

4. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

4.1. ОСОБА_1 та ФГ «В.В.С.» звернулися до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просять постанову апеляційного господарського суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставами касаційного оскарження є пункти 1, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Скаржник стверджує, що всі правовідносини які виникли до укладання спірного договору оренди слід кваліфікувати як переддоговірні. У цьому контексті, судом не враховано правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц про те, що відсутність договірних відносин між сторонами до моменту укладення договору не означає, що на переддоговірній стадії сторони не мають жодних обов`язків одна одної. Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України). Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності.

Крім того, не врахований висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 03.11.2020 у справі № 910/16771/19 та від 25.05.2018 у справі № 914/1744/17 про те, що переддоговірні відносини між сторонами з приводу розбіжностей щодо умов договору оренди землі можуть регулюватися положеннями статей 179, 181, 187 ГК України, оскільки, по-перше, це узгоджується з нормами статей 648, 649 ЦК України та статті 2 Закону України «Про оренду землі». По-друге, переддоговірні відносини, пов`язані з укладанням договорів оренди земельних ділянок, не врегульовано спеціальними нормами ЗК України, Закону України «Про оренду землі».

Заявник вказує на відсутність правопорушення в діях Відповідача у зв`язку з укладанням спірного договору оренди в жовтні 2016 року після входу до складу засновників фермерського господарства в травні 2016 року, адже первинне волевиявлення щодо вступу в спірні правовідносини мало місце 06.08.2014 після чого розпочалась переддоговірна стадія правовідносин, яка не має жодних часових обмежень.

Звернення з клопотанням про надання в оренду спірних земельних ділянок відбувалося до набрання чинності Законом України від 18.02.2016 № 1012-VІІІ «Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів», тобто до 03.04.2016 Закон України «Про фермерське господарств» (у редакції, чинній на момент спірних правовідносин) не містив застережень щодо максимального чи мінімального розміру земельної ділянки, яка може бути надана громадянину для ведення фермерського господарства, як і не містить обмежень щодо кількості таких ділянок.

Позивач в своїй заяві жодним чином не вказує на конкретні обставини нанесення шкоди інтересам держави, а відповідач має докази добросовісного виконання обов`язків Орендаря та абсолютного розуміння та підтримки громади в якій він здійснює свою діяльність.

Тлумачення змісту статті 79 ГПК України свідчить, що нею покладено на Суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були. Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку Суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17 та аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц.

Суд апеляційної інстанції помилково дійшов висновку про відсутність підстав для врахування додаткових доказів, які були долучені до справи відповідачем на стадії апеляційного розгляду справи (вказані докази мають істотне значення для розгляду даної справи). Оспорювані правовідносини є припиненими у зв`язку із тим що строк на який було укладено спірний договір оренди сплив, і між ОСОБА_1 та Шишацькою селищною радою укладено новий Договір оренди щодо спірної земельної ділянки (Додаток до касаційної скарги) - обставини виникнення діючих (нових) правовідносин Судами не встановлювались та не досліджувались. В своїй позовній заяві представники прокуратури оспорювали орендні правовідносини між ГУ Держгеокадастру у Полтавській області та ОСОБА_1 - вказані відносини є припиненими, а тому розгляд справи є безпідставним, але ці обставини абсолютно не враховані судом апеляційної інстанції.

4.2. У відзиві на касаційну скаргу ГУ Держгеокадастру у Полтавській області стверджує, що мало повноваження на розпорядження спірною земельною ділянкою, а позивач не надав доказів порушень законодавства відповідачем.

Поданий відзив не може бути прийнятий до розгляду разом з касаційною скаргою, виходячи із наступного.

Відповідно до приписів частини 2 статті 295 ГПК України відзив на касаційну скаргу має містити, зокрема, обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги.

Згідно із статтею 297 ГПК України учасники справи мають право приєднатися до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. До касаційної скарги мають право приєднатися також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (частина перша). До заяви про приєднання до касаційної скарги додається документ про сплату судового збору та докази направлення заяви іншим учасникам справи (частина третя).

Оскільки поданий відзив не містить обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, за своєю суттю є приєднанням до касаційної скарги, однак до відзиву не додано документів про сплату судового збору, а ГПК України не містить положень щодо надання строку для усунення недоліків стосовно приєднання до касаційної скарги, тому поданий відзив залишається без розгляду (такі висновки щодо застосування статей 295, 297 Господарського процесуального кодексу України викладено у постановах Верховного Суду від 24.05.2023 у справі № 916/875/20, від 09.05.2023 у справі № 910/158/22, від 11.04.2023 у справі № 924/793/21, від 25.01.2023 у справі № 903/933/21, 23.01.2024 у справі № 908/174/20).

4.3. Також від скаржника надійшли додаткові пояснення. Вказані додаткові пояснення за своїм змістом фактично є доповненням до касаційної скарги, однак подані 13.05.2024, тобто поза межами строку на касаційне оскарження та скаржник не просив поновити строк, Верховний Суд залишає такі пояснення без розгляду.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

5.2. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

5.3. У межах справи спірним питанням є правомірність договору оренди земельної ділянки, наданої для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів у випадку неодноразової реалізації такого права.

Конкурентний спосіб набуття прав на земельну ділянку державної чи комунальної власності врегульовано статтею 134 ЗК України, частиною другою якої передбачено перелік випадків, коли такі земельні ділянки або права на них не підлягають продажу на земельних торгах і до яких належала передача громадянам земель для ведення фермерського господарства.

Законом України від 18.02.2016 № 1012-VIII «Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів» (далі - Закон № № 1012-VIII), який набув чинності з 03.04.2016, було внесено зміни до частини 2 статті 134 ЗК України шляхом викладення абзацу 16 в такій редакції: «передачі громадянам земельних ділянок для сінокосіння і випасання худоби, для городництва».

Отже, з 03.04.2016 земельні ділянки для ведення фермерського господарства було виключено з переліку земель, які не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах).

При цьому статтею 123 ЗК України врегульовано загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування у тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться, який застосовується до передачі в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Цим порядком визначено вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; заборонено компетентним органам вимагати не передбачені цією статтею матеріали та документи; установлені загальні підстави для відмови у наданні такого дозволу.

Разом з тим, відносини, пов`язані з діяльністю фермерських господарств, регулюються також приписами Закону України від 19.06.2003 № 973-IV «Про фермерське господарство» та іншими нормативно-правовими актами України.

Заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду районна або міська державні адміністрації або орган місцевого самоврядування розглядають у місячний строк і в разі її задоволення дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ділянки погоджується та затверджується відповідно до закону. У разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства питання вирішується судом (частини 2, 4 статті 7 Закону України «Про фермерське господарство»).

Спеціальний Закон України «Про фермерське господарство» визначає обов`язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які відрізняються від загальних вимог, передбачених статтею 123 Земельного кодексу України до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Зокрема, в заяві про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства потрібно зазначити не лише бажаний розмір і місце розташування ділянки, але й обґрунтувати розміри земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства.

Зазначені вимоги відповідають загальним принципам земельного законодавства (стаття 5 ЗК України) та меті регулювання земельних відносин у сфері діяльності фермерських господарств, яка полягає у створенні умов для реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання й охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України (преамбула Закону України «Про фермерське господарство»).

Отже, при вирішенні питання щодо вимог про законність рішення відповідного органу щодо надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства та дійсність договорів, укладених на підставі таких рішень, застосуванню підлягає порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства, визначений статтею 7 Закону України «Про фермерське господарство» як спеціальний щодо статті 123 ЗК України.

За змістом статей 1, 7, 8 Закону України «Про фермерське господарство» заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити сукупність передбачених частиною 1 статті 7 цього Закону відомостей і обставин. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, відповідний орган (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, у тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів.

За наслідками зазначеної перевірки відповідний орган повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого типу - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. Разом з тим відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб`єктами в користування земель державної або комунальної власності поза передбаченою законом обов`язковою процедурою - без проведення земельних торгів.

Вказаний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц вказала, що з урахуванням вимог статей 7, 12 Закону України «Про фермерське господарство», статей 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз. Додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримати на конкурентних засадах через участь у торгах.

Якщо із заявою про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства звернулася фізична особа, яка раніше отримала земельну ділянку для ведення фермерського господарства і створила таке фермерське господарство до звернення із цією заявою, то підстави для ототожнення такої фізичної особи з раніше створеним фермерським господарством відсутні. Отже, відсутні і підстави вважати суб`єктом спірних правовідносин раніше створене фермерське господарство. Такий висновок узгоджується і з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 27.03.2019 у справі № 376/331/16-ц).

Крім того, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 621/2501/18, від 15.01.2020 у справі № 627/1351/18 наведено висновок про те, що після державної реєстрації фермерське господарство має право на отримання додаткової земельної ділянки (ділянок), але як юридична особа, на конкурентних засадах через участь у торгах, а не як громадянин із метою створення фермерського господарства.

5.4. Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 16.02.2024 у справа № 917/1173/22 звертав увагу на деякі аспекти розмежування оспорюваного та нікчемного правочину, зокрема, як такого, що порушує публічний порядок.

Так, Велика Палата Верховного Суду в пунктах 71- 73 постанови від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц дійшла таких висновків: недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац 1 частини 2 статті 215 Цивільного кодексу України); якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтepecy позивача; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

У пунктах 74, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 сформульовано висновки про те, що такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Отже, якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину. Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов`язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатись з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення й вирішити cпip по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то суд зазначає цей висновок у мотивувальній частині судового рішення як обґрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 469/3134/19.

З огляду на викладене Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22 з метою визначення судами нікчемних правочинів, які порушують публічний порядок (в контексті заволодіння майном фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади), наголосив на необхідності достеменного встановлення судом того, чи існують певні законодавчо визначені обставини, за наявності яких такий правочин загалом може бути укладено, але з порушеннями такого законодавства (недійсний правочин) чи укладення такого правочину неможливе за будь-яких обставин (нікчемний правочин) як такого, що порушує публічний порядок.

Змінами до частини другої статті 134 ЗК України, внесеними Законом № 1012-VIII, який набув чинності з 03.04.2016, земельні ділянки для ведення фермерського господарства було виключено з переліку земель, які не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах).

При цьому положеннями пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1012-VIII визначено, що фізичні та юридичні особи, які до дня набрання чинності цим Законом одержали в установленому порядку дозвіл на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для передачі у власність або користування земельних ділянок державної та комунальної власності, мають право на отримання таких земельних ділянок без проведення земельних торгів у випадках, визначених положеннями частини 2 статті 134 ЗК України, що виключаються цим Законом.

Наведене свідчить про помилковість висновків апеляційного господарського суду про те, що оспорюваний договір оренди землі, є нікчемним, оскільки відповідно до встановлених фактичних обставин справи ОСОБА_1 отримав дозвіл на розробку проекту землеустрою до набрання чинності Законом України від 18.02.2016 № 1012-VIII «Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів», тобто у період, коли законодавством допускалося надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів, а доводи касаційної скарги щодо застосування вказаної норми частково обґрунтовані. Однак обставини отримання заявником земельних ділянок за пільговою процедурою (без дотримання конкурентних засад) один раз чи більше не є очевидними і встановити це можливо лише під час перевірки заяви громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства. Таким чином, спірний договір оренди є оспорюваним.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 09.04.2024 у справі № 629/6198/21 та від 21.05.2024 у справі № 622/1061/21, який колегія суддів відповідно до частини 4 статті 300 ГПК України вважає за необхідне врахувати.

5.5. Частиною другою статті 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами першою, другою статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво-чи багатосторонніми (договори).

Статтею 203 ЦК України визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина 1); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина 2) тощо.

Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Отже, наведеними правовими положеннями визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, та загальні підстави недійсності правочину, за яких цей правочин може бути визнаний недійсним, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність (оспорюваний правочин) (частина третьою статті 215 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Крім того, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, у разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

При цьому невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства. Саме по собі відступлення сторонами від положень законодавства, регулювання їх іншим чином не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Частинами першою і другою статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону у разі недійсності правочину.

У разі, якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, і таке майно залишається у набувача, то позов про визнання правочину недійсним та про застосування наслідків недійсності правочину є ефективним способом захисту.

Як слідує із оскарженої постанови, апеляційний господарський суд встановив, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази, а саме: того, що звертаючись до органу державної влади із заявою про отримання земельної ділянки в оренду ОСОБА_1 обґрунтовано розмір земельної ділянки, яку він просив передати йому в оренду, з урахуванням можливості її обробітку; того, що ОСОБА_1 надавалися пояснення та докази щодо перспективи діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів.

Крім того, суд встановив, що ОСОБА_1 протягом 2014-2016 років неодноразово вже реалізував своє право на безоплатне отримання земельних ділянок (поза конкурсом) для ведення фермерського господарства, отримавши в оренду земельні ділянки державної власності для ведення фермерського господарства на підставі договорів оренди землі, що визнано останнім під час розгляду даного спору та не спростовується у касаційній скарзі.

Таким чином, врахувавши встановлені судом апеляційної інстанції ключові для цієї справи обставини, Верховний Суд вважає, що повторна реалізація громадянином ( ОСОБА_1 ) права на отримання земельної ділянки з метою створення нового фермерського господарства без проведення земельних торгів є порушенням порядку, встановленого нормами статей 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України та спеціальними нормами статей 7, 12 Закону України «Про фермерське господарство», оскільки право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду він мав можливість використати лише один раз. У зв`язку із цим, наявні підстави для визнання недійсним договору оренди земельної ділянки кадастровий номер 5325782000:00:002:0037, укладеного 19.10.2016 між Головним Управлінням Держгеокадастру у Полтавській області (Шишацькою селищною радою Полтавської області) та ОСОБА_1

5.6. Верховний Суд не бере до уваги посилання скаржників на постанови Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, наведені ним у касаційній скарзі (пункт 4.1 цієї постанови), як підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 вказала, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Враховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Отже для розгляду касаційних скарг у межах підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України необхідно встановити, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норму права, всупереч наявним висновкам Верховного Суду щодо застосування такої норми у правовідносинах, які є подібними зі справою, яка розглядається.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16, на яку у касаційній скарзі посилається заявник, ухвалена за позовом фізичної особи до Головного управління Держгеокадастру, фізичної особи, районної державної адміністрації про визнання наказу про надання у користування земельної ділянки на умовах оренди протиправним та його скасування, визнання договору оренди землі недійсним і скасування рішення про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки. У вказаній справі позивач, оспорюючи договір оренди землі, зазначав про порушення його прав на отримання в оренду земельної ділянки Головним управлінням Держгеокадастру та іншою фізичною особою. Позивач стверджував, що, маючи намір отримати в оренду земельну ділянку, виготовив проект землеустрою та технічну документацію щодо земельної ділянки, звернувся до Головного управління Держгеокадастру, проте воно позивачу відмовило, а земельну ділянку передало іншій фізичній особі на підставі заяви, що була подана пізніше від заяви позивача.

Постанова Верховного Суду від 25.05.2018 у справі № 914/1744/17, на яку посилається скаржник, ухвалена за позовом Дрогобицької міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю «Прикарпаття-центр-сервіс» про зобов`язання відповідача із дотриманням вимог статей 123, 124 ЗК України укласти з Дрогобицькою міською радою договір оренди землі щодо користування Товариством з обмеженою відповідальністю «Прикарпаття-центр-сервіс» земельною ділянкою площею 0,5131 га на АДРЕСА_1 для обслуговування виробничих і складських приміщень; стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Прикарпаття-центр-сервіс» на користь Дрогобицької міської ради збитків у сумі 145477,64 грн. Позовну заяву обґрунтовано тим, що строк дії укладеного між сторонами договору оренди земельної ділянки закінчився 05.10.2009, проте земельну ділянку повернуто не було. Натомість станом на час подання позову Дрогобицька міська рада позбавлена можливості скористатися правами власника цієї земельної ділянки, оскільки договір оренди землі не укладено, проте на земельній ділянці, яка є власністю співвласників об`єднання, розміщено будівлі, і власники цих будівель не вчиняють жодних дій щодо їх знесення чи продажу.

У справі № 910/16771/19 розглядався спір за позовом Приватного акціонерного товариства «ОТІС» до Київської міської ради про визнання укладеним договору оренди земельної ділянки. Підставою подання позову у цій справі слугувало порушення Київською міською радою як орендодавцем процедури укладення договору оренди земельної ділянки шляхом невчинення належних дій щодо узгодження розбіжностей у тексті договору, недотримання законодавчо визначених строків переддоговірної процедури. Зокрема, позивач вказував, що викладені у протоколі розбіжностей пропозиції позивача є прийнятими Київською міською радою, оскільки відповідач не передав спір на врегулювання до суду в установлений законом строк.

Тобто, справи на які посилаються скаржники в обґрунтування підстави оскарження, є змістовно відмінними від справи яка розглядається, правове регулювання у зазначених справах, враховуючи предмет і підстави позову у цих справах, не може бути розцінено як таке, що є застосовним до спірних правовідносин саме у межах доводів скаржника.

У свою чергу, висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц, на який посилаються скаржники, стосується загальних засад оцінки доказів, не спростовує ключових обставин щодо невідповідності спірного договору вимогам земельного законодавства.

5.7. Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не врахував додаткові докази. Як слідує із оскарженої постанови, суд апеляційної інстанції зазначив, що не приймає додані відповідачем додаткові докази - копію договору від 07.11.2023 № 1-39/23 з огляду на те, що доказів неможливості подання до господарського суду першої інстанції таких доказів з причин, що об`єктивно не залежали від нього, останнім суду апеляційної інстанції не надано. У контексті зазначеного суд послався на висновок Верховного Суду, викладений у постановах від 06.02.2019 у справі № 916/3130/17 та від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, від 26.02.2019 у справі № 913/632/17 про те, що єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього, тягар доведення яких покладений на учасника справи.

Колегія суддів зауважує, що висновок Верховного Суду, на який посилався суд апеляційної інстанції є усталеним.

Враховуючи принцип процесуальної рівноправності сторін, згідно з яким кожній стороні має бути надано розумну можливість подати обґрунтування своєї позиції за умов, які б не ставили цю сторону у становище істотно невигідне у відношенні до опонента, обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про неврахування наданих відповідачем додаткових доказів на стадії апеляційного перегляду справи, а доводи скаржника в цій частині не містять обґрунтувань щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, а, по-суті, зводяться лише до незгоди з відповідними процесуальними діями суду.

5.8. Інші доводи касаційної скарги заявлені не в межах підстав касаційного оскарження, не спростовуються вказаних вище обставин, а тому Верховний Суд не вбачає підстав для скасування оскарженої постанови з цих мотивів.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги та норми права, якими керувався суд

6.1. За змістом пункту 3 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

6.2. Згідно з частиною 1 статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

6.3. Ураховуючи викладене, зважаючи на зазначені положення законодавства, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, постанову апеляційного господарського суду необхідно скасувати в частині відмови у визнанні недійсним договору оренди земельної ділянки кадастровий номер 5325782000:00:002:0037, укладеного 19.10.2016 між Головним Управлінням Держгеокадастру у Полтавській області (Шишацькою селищною радою Полтавської області) та ОСОБА_1 і прийняти нове рішення в цій частині про задоволення позову.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 та Фермерського господарства «В.В.С.» задовольнити частково.

2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 20.03.2024 у справі № 917/1795/23 скасувати в частині відмови у задоволенні вимоги щодо визнання недійсним договору оренди земельної ділянки кадастровий номер 5325782000:00:002:0037, укладеного 19.10.2016 між Головним Управлінням Держгеокадастру у Полтавській області (Шишацькою селищною радою Полтавської області) та ОСОБА_1 .

У цій частині прийняти нове рішення. Визнати недійсним договір оренди земельної ділянки кадастровий номер 5325782000:00:002:0037, укладений 19.10.2016 між Головним Управлінням Держгеокадастру у Полтавській області (Шишацькою селищною радою Полтавської області) та ОСОБА_1 .

3. В решті постанову Східного апеляційного господарського суду від 20.03.2024 у справі № 917/1795/23 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді Є. В. Краснов

Г. М. Мачульський