Постанова

від 12.06.2024 по справі 501/3550/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 червня 2024 року

м. Київ

справа № 501/3550/22

провадження № 61-2152св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Пророка В. В., Ситнік О. М.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 ,

заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргуГоловного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 26 червня 2023 року у складі судді Пушкарського Д. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 21 грудня 2023 року у складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., Комлевої О. С., у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про встановлення факту постійного проживання на території України,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст заявлених вимог

У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України, заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМС України в Одеській області),в якій просив встановити факт його проживання на території України станом на 1991 рік, що має юридичне значення для подальшого отримання паспорта громадянина України.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що він народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у селі Козаково Великомихайлівського району Одеської області, що підтверджується паспортом громадянина СРСР.

Однак він не мав реєстрації місця проживання на території України станом на 1991 рік, а тому у нього наразі відсутня можливість оформити документи, що посвідчують його особу та підтверджують громадянство.

Зазначає, що факт його постійного проживання на території України станом на 1991 рік може бути підтверджено відповідними довідками та поясненнями свідків.

Встановлення вказаного факту має для нього важливе значення і є необхідним для підтвердження його належності до громадянства України, отримання паспорта громадянина України.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Іллічівський міський суд Одеської області рішенням від 26 червня 2023 рокузаяву ОСОБА_1 задовольнив.

Встановив юридичний факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на території України станом на 1991 рік, у тому числі станом на 24 серпня та 13 листопада 1991 року.

Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що факт проживання ОСОБА_1 на території України станом на 1991 рік підтверджується належними та допустимими доказами, зокрема паспортом громадянина колишнього СРСР, свідоцтвом про шлюб, актом про фактичне проживання осіб, трудовою книжкою, показаннями свідків тощо. При цьому відомостей про те, що заявник залишав територію України чи є громадянином іншої держави, матеріали справи не містять.

Прийняття рішення про встановлення факту постійного проживання заявника на території України не створює будь-яких самостійних юридичних наслідків, які б призвели до безпосереднього набуття ним громадянства України. Встановлення вказаного факту є лише одним із чинників, потрібних для отримання громадянства України у встановленому законом порядку.

Одеський апеляційний суд постановою від 21 грудня 2023 року апеляційну скаргу ГУ ДМС України в Одеській області залишив без задоволення, а рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 26 червня 2023 року - без змін.

Постанову апеляційний суд мотивував тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що факт постійного проживання заявника на території України станом на 1991 рік знайшов своє підтвердження під час розгляду справи.

Суд апеляційної інстанції відхилив доводи ГУ ДМС України в Одеській області про наявність спору про право, вказавши, що метою встановлення факту постійного проживання заявника на території України є отримання ним паспорта громадянина України.

Доводи апеляційної скарги про те, що долучені до заяви фотокопії документів не є належними доказами, апеляційний суд вважав безпідставними, зазначивши, що вказані докази містять печатку адвоката про засвідчення копій з датою та номером свідоцтва адвоката.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У лютому 2024 року ГУ ДМС України в Одеській області подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 26 червня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 грудня 2023 року і ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справах № 757/44694/17 і № 654/3462/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що у матеріалах справи відсутні належні, достовірні та допустимі докази постійного проживання ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року.

Суди не врахували, що не можуть бути встановлені в судовому порядку факти, зокрема щодо належності до певної національності, набуття громадянства України громадянином іншої держави.

Вказує, що будь-які дії, спрямовані на проходження процедури набуття громадянства, перебувають у межах інтересу ГУ ДМС України в Одеській області, тому у цій справі наявний спір про право.

Крім того, ОСОБА_1 не використав досудового порядку врегулювання спору, не подавав відповідної заяви до територіальних органів ДМС України, тому його звернення до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України є передчасним.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 19 лютого 2024 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Іллічівського міського суду Одеської області.

03 квітня 2024 року справа № 501/3550/22 надійшла до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 31 травня 2024 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у селі Козаково Великомихайлівського району Одеської області, що підтверджується паспортом громадянина колишнього СРСР серії НОМЕР_1 , виданим 04 серпня 1978 року Відділом внутрішніх справ Роздільнянського районного виконавчого комітету Одеської області. З наявних у паспорті відміток вбачається, що заявник був зареєстрований на території Одеської області протягом 1978-1982 років (а. с. 7-11).

Згідно зі свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 ОСОБА_1 з 12 лютого 1986 року перебуває у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2 . Під час шлюбу у них ІНФОРМАЦІЯ_3 народився син ОСОБА_3 , а ІНФОРМАЦІЯ_4 - дочка ОСОБА_4 (а. с. 4, 5).

04 червня 2022 року ГУ ДМС України в Одеській області надало дружині заявника ОСОБА_5 відповідь, якою відмовило в оформленні ОСОБА_1 паспорта громадянина України з огляду на те, що з наданих документів не підтверджується факт належності вказаної особи до громадянства України, оскільки згідно з наявною у паспорті громадянина СРСР зразка 1974 року печаткою ОСОБА_1 був зареєстрований з 18 січня 1983 року за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 41, 42).

Довідками Консульства Республіки Молдова в Одесі від 11 листопада 2017 року № 062 та від 03 травня 2018 року № 013 підтверджується, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженець села Козаково Великомихайлівського району Одеської області, не брав громадянство Республіки Молдова, не отримував паспорта громадянина Республіки Молдова та не реєстрував своє місце проживання на території цієї держави (а. с. 19).

Згідно з довідкою Олександрівської селищної адміністрації Чорноморської міської ради Одеської області від 16 серпня 2019 року № 1600 у будинку АДРЕСА_2 мешкають і зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 1987 року та станом на час видання цієї довідки (без реєстрації місця проживання); ОСОБА_5 (дружина), ІНФОРМАЦІЯ_5 , з 10 червня 1987 року; ОСОБА_3 (син), ІНФОРМАЦІЯ_6 , з 05 лютого 2004 року; ОСОБА_6 (дочка), ІНФОРМАЦІЯ_7 , з 16 серпня 2007 року (а. с. 5).

Актом про фактичне проживання осіб, складеним 19 квітня 2023 року у селищі Олександрівка та підписаним ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , підписи яких засвідчені головою Олександрівської селищної адміністрації, та довідкою Олександрівської селищної адміністрації Чорноморської міської ради Одеської області від 24 квітня 2023 року № 316 підтверджується, що з 1987 року ОСОБА_1 фактично проживає без реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 60, 62).

Згідно з копією трудової книжки ОСОБА_1 з 12 листопада 1973 року до 06 січня 1975 року заявник працював у Одеському ремонтно-будівельному управлінні № 10, з 31 січня 1975 року до 01 березня 1979 року - на Одеському заводі пресів та автоматів, з 13 вересня до 10 жовтня 1979 року - на Оптово-плодоовочевій базі Об`єднання Одеськплодоовочпром, з 16 жовтня 1979 року до 01 січня 1988 року -машиністом у Об`єднанні котельних та теплових мереж Облрадкурорта профспілок міста Одеси, з 01 січня 1988 року до 07 квітня 1990 року - машиністом котельні житлового будинку (а. с. 14-18).

У письмових поясненнях ОСОБА_5 (дружина заявника) та ОСОБА_6 (дочка заявника) підтвердили факт постійного проживання ОСОБА_1 на території України станом на 1991 рік (а. с. 37, 43).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення повною мірою не відповідають.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині першій статті 15 ЦПК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Порядок розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в порядку окремого провадження визначений главами 1 і 6 розділу IV ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

При цьому суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав; чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення такого факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право.

Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету, для якої необхідне його встановлення. Один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та іншої мети - ні.

Отже, законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких належать і факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.

Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону.

Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» проживали в Україні і не були громадянами інших держав. Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - із 13 листопада 1991 року (частина друга статті 3 Закону України «Про громадянство України»).

Встановлення факту постійного проживання на території України є підставою для оформлення належності до громадянства України.

Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року).

Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України» і залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року.

У справі, яка переглядається, заявник, посилаючись на статтю 3 Закону України «Про громадянство України», просив суд встановити факт його постійного проживання на території України станом на 1991 рік, у тому числі станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року.

Згідно з підпунктами «а», «б» пункту 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215/2001 (далі - Порядок), встановлення належності до громадянства України стосується громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року; дітей осіб, зазначених у підпункті «а» цього пункту.

У пункті 8 Порядку передбачено, що для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає: а) заяву про встановлення належності до громадянства України; б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт); в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.

Тобто у таких випадках одним із необхідних документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року.

У пункті 44 Порядку встановлено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.

Отже, відповідно до положень Закону України «Про громадянство України» і Порядку для набуття громадянства України заявник повинен, зокрема, подати документи, що підтверджують народження його на території України чи постійне проживання на ній, або підтверджують родинні стосунки з такою особою, або рішення суду.

Враховуючи зазначене, слід дійти висновку, що належність до громадянства України встановлюється на підставі статті 3 Закону України «Про громадянство» і може пов`язуватися із фактом проживання або постійного проживання на території України в певний час і такий факт може бути встановлено на підставі судового рішення.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 522/20494/18 (провадження № 61-6498св20), від 05 квітня 2021 року у справі № 523/14707/19 (провадження № 61-16116св20), від 07 серпня 2023 року у справі № 756/16751/21 (провадження № 61-5793св23), від 06 листопада 2023 року у справі № 511/2413/19 (провадження № 61-10582св23), від 13 лютого 2024 року у справі № 501/437/23 (провадження № 61-15105св23).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 161/9609/22 (провадження № 61-12995сво22) вказано, що:

«якщо метою особи, яка звертається до суду для встановлення юридичного факту, є встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 2 статті 3 Закону України «Про громадянство України» предметом судового розгляду може бути заява такої особи про встановлення факту її проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року або станом на 13 листопада 1991 року;

у разі коли метою особи, яка звертається до суду для встановлення юридичного факту, є оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням, предметом судового розгляду може бути заява такої особи про встановлення факту її проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року;

встановлення юридичного факту проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року не має юридичного значення у такому випадку;

сама собою наявність у особи громадянства іншої держави не є підставою для відмови в задоволенні заяви про встановлення факту проживання такої особи на території України станом на 24 серпня 1991 року або станом на 13 листопада 1991 року;

лише неподання до суду доказів зобов`язання припинити іноземне громадянство (підданство) особою, яка звертається із заявою про встановлення юридичного факту її проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року, не є підставою для відмови у задоволенні заяви про встановлення факту, оскільки таке зобов`язання подається особою при зверненні до уповноваженого органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері громадянства, для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням (стаття 8 Закону). Суд на підставі поданих доказів лише з`ясовує можливість досягнення тієї мети, яку перед собою ставить заявник, у разі подання заяви про встановлення факту, що має юридичне значення. Питання про те, чи має юридичне значення той чи інший факт, із заявою про встановлення якого особа звернулася до суду, вирішується залежно від мети його встановлення».

У частині четвертій статті 263 ЦПК України зазначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

Як суд першої інстанції, так і апеляційний суд на підставі наданих заявником доказів дійшов висновку про наявність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 про встановлення факту проживання на території України станом на 1991 рік, у тому числі станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року.

Зазначений висновок судів попередніх інстанцій є передчасним з огляду на таке.

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

У статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив під час вирішення справи (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

У постанові Верховного Суду від 23 лютого 2022 року у справі № 473/540/20 (провадження № 61-10919св21) вказано, що особи, зазначені у пункті 1 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство», є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року. Тобто згідно із зазначеними нормами права особи є громадянами України або з 24 серпня 1991 року або з 13 листопада 1991 року.

Суди попередніх інстанцій на порушення наведених норм права встановили факт проживання ОСОБА_1 на території України як станом на 24 серпня 1991 року, так і станом на 13 листопада 1991 року, і не конкретизували у заявника, з якою метою він просить встановити факт постійного проживання на території України.

Отже, суди не встановили фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, з урахуванням мети встановлення факту, зазначеної заявником.

Крім того, у своїй заяві до суду ОСОБА_1 вказав, що факт його постійного проживання на території України станом на 1991 рік можуть підтвердити свідки, зокрема його дружина та діти.

У статтях 90-93 ЦПК України встановлено спеціальний порядок допиту свідків, що передбачає виклик свідків у судове засідання з наданням права задати питання свідкам усім учасникам справи. При цьому суд зобов`язаний попередити свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання чи відмову від давання показань на вимогу суду.

Відповідно до частин другої та третьої статті 67 ЦПК України свідок зобов`язаний з`явитися до суду за його викликом у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. За відсутності заперечень учасників справи свідок може брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції. Суд може дозволити свідку брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції незалежно від заперечень учасників справи, якщо свідок не може з`явитися до суду через хворобу, похилий вік, інвалідність або з інших поважних причин. У разі неможливості прибуття до суду та участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції за викликом суду свідок зобов`язаний завчасно повідомити про це суд.

Допит свідка - це логічна і психологічна діяльність особи, яка бере участь у справі, та суду, спрямована на одержання від свідка усних показань, що мають значення для справи. Допит свідка є процесуальною формою здобуття та дослідження одного із засобів доказування - показів свідка. Саме через недотримання встановленої законом процесуальної форми не можуть бути використані як показання свідків письмові пояснення громадян.

Однак на порушення наведених норм права суди попередніх інстанції не допитали у судовому засіданні свідків, про яких зазначав заявник, а поклали, серед іншого, в основу своїх висновків письмові пояснення дружини та дочки заявника, хоча такого порядку надання показань свідків цивільним процесуальним законодавством України не передбачено.

Використання як показів свідків письмових пояснень громадян не сприяє всебічному забезпеченню права учасників справи на задання питань свідкам стосовно обставин справи.

Згідно з частинами першою та другою статті 294 ЦПК України під час розгляду справ окремого провадження суд зобов`язаний роз`яснити учасникам справи їхні права та обов`язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об`єктивного з`ясування обставин справи. З метою з`ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази.

Колегія суддів також зазначає, що факт постійного проживання на території України можуть підтвердити такі документи: відповідь Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України, яка б містила відомості стосовно перетину заявником державного кордону та відомості щодо документа, який посвідчував особу заявника під час такого перетину; свідоцтва про народження дітей на території України; докази втрати паспортного документа або докази його обміну, тощо (див. постанову Верховного Суду від 09 серпня 2023 року у справі № 494/1239/19, провадження № 61-13070св22).

Однак суди не з`ясували, чи перетинав ОСОБА_1 державний кордон у спірні періоди, хоча від встановлення вказаних обставин залежить те, чи постійно (безперервно) проживав заявник на території України, зокрема станом на 24 серпня 1991 року.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України касаційний суд не має процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, та давати оцінку доказам, які суди не дослідили, а отже, не може вирішити справу по суті за результатами касаційного перегляду.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержуватись вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій не сприяли всебічному і повному з`ясуванню обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а тому Верховний Суд встановив існування достатніх правових підстав для скасування оскаржуваних судових рішень у зв`язку з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

Водночас доводи касаційної скарги про те, що між сторонами виник спір про право, не заслуговують на увагу, оскільки під час розгляду справи суди не вирішували питання щодо наявності або відсутності в ОСОБА_1 права на набуття громадянства України, а лише в межах заявлених вимог здійснювали оцінку доводів заявника щодо його постійного проживання на території України у зазначений ним період, відповідно, спір про право відсутній, що, у свою чергу, відповідає правовій позиції, викладеній у постановах Верховного Суду від 05 листопада 2020 року у справі № 521/21665/18, від 28 грудня 2022 року у справі № 523/16064/20, від 27 лютого 2023 року у справі № 517/445/19, від 18 серпня 2023 року у справі № 521/15127/19.

Аргументи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не звертався до територіальних органів ДМС України із заявою про набуття чи встановлення належності до громадянства України у досудовому порядку, є безпідставними з огляду на таке.

У пункті 3 Рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/20002 встановлено, що обов`язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб`єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов`язком особи, яка потребує такого захисту.

Право на судовий захист не позбавляє суб`єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб`єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов`язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

З урахуванням викладеного положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Подібна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 365/762/17, від 27 лютого 2023 року у справі № 517/445/19, від 18 серпня 2023 року у справі № 521/15127/19, у яких також предметом судового розгляду були заяви осіб про встановлення факту постійного проживання на території України.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

За змістом частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що суди обох попередніх інстанцій не встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені ними судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін на підставі належних та допустимих доказів і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18) наведено висновок про те, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з направленням справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Враховуючи, що у цій справі Верховний Суд не змінив судові рішення та не ухвалив нове, а направив справу на новий розгляд, то відсутні підстави для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.

Отже, у цьому конкретному випадку судові витрати, в тому числі понесені сторонами у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, мають бути перерозподілені за результатами нового розгляду справи судом першої інстанції, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області задовольнити частково.

Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 26 червня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 грудня 2023 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко В. В. Пророк О. М. Ситнік