Рішення

від 28.06.2024 по справі 620/6315/24

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 червня 2024 року Чернігів Справа № 620/6315/24

Чернігівський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Соломко І.І., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін в приміщенні суду справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

У С Т А Н О В И В:

У провадженні Чернігівського окружного адміністративного суду перебуває справа за позовом ОСОБА_1 (далі також позивач) до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області (далі також Управління, відповідач) про визнання протиправними та скасування рішень Управління від 14.03.2024 № 3-Д та від 14.03.2024 № 74012500092348; зобов`язання відповідача поновити посвідку на постіне проживання № НОМЕР_1 від 21.12.2018.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що будучи громадянином Республіки Азербайджан, у 2016 році зареєстрував шлюб із громадянкою України, ОСОБА_2 . 15.08.2016 отримав в Україні реєстраційний номер облікової картки платника податків. У 2018 році позивачу видано дозвіл на імміграцію, який документований посвідкою на постійне проживання № НОМЕР_1 , терміном до 19.12.2028. 14.03.2024 відповідачем прийнято рішення, яким скасовано дозвіл на імміграцію за пунктом 1 частини першої статті 12 Закону України № 2491-ІІІ (надання свідомо неправдивих відомостей про сімейний стан). Також скасована посвідка на постійне проживання. Позивач вважає, щоспірні рішення є протиправними, оскільки відповідач, всупереч приписів пункту 23 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України № 1983 від 26.12.2002, не запросив позивача для надання пояснень щодо відсутності підстав для скасування дозволу на імміграцію, чим порушив вимоги пункту 9 частини другої статті 2 КАС України.

06.05.2024 ухвалою суду провадження у справі відкрито, розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Відповідач у відзиві просив відмовити у задоволенні позову та зазначив, що відповідачем проведена перевірка законності надання позивачу дозволу на імміграцію та встановлено, що станом на момент його видачі позивач перебував у шлюбі із ОСОБА_3 з 07.11.2014, що підтверджується відомостями Міністерства юстиції Азербайданскої Республіки. Стверджує, що саме вказані відомості слугували підставою для скасування дозволу на імміграцію іноземця за пунктом 1 частини першої статті 12 Закону України № 2491-ІІІ і, як наслідок, скасування посвідки на тимчасове проживання.

27.06.2024 ухвалою суду відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про розгляд справи з повідомленням (викликом) сторін.

Позивачем подано відповідь на відзив, в якій звернув увагу, що сімейні відносини із ОСОБА_3 припинилися у зв`язку з погіршенням відносин. Крім того, 01.12.2022 прийнятий Закон України № 2783- IX «Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року», набрав чинності 23.12.2022, тому відповідач отримав інформацію на підставі недіючого договору.

У запереченнях на відповідь на відзив відповідач зазначив, що Закон України «Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року» від 01.12.2022 № 2783-ІХ набув чинності 23.12.2022. Разом з тим, частина друга статті 84 Конвенції визначає певний порядок виходу з неї, а саме кожна Договірна Сторона може вийти з цієї Конвенції, направивши письмове повідомлення про це депозитарію за 12 місяців до закінчення поточного п`ятирічного строку її дії. Відповідно до листа Міністерства закордонних справ України № 72/14-612-2008 від 06.01.2023 «Щодо припинення дії міжнародного договору», опублікованого на офіційному порталі Верховної Ради України (https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/v2008321-23#п5), Конвенція припинила дію для України 29.12.2023. Таким чином, Конвенція діяла в Україні станом на момент звернення Державної міграційної служби України 09.08.2023 до Міністерства юстиції України щодо надіслання запиту до компетентних органів Азербайджанської Республіки на підставі статті 5 Конвенції.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

02.07.2016 між громадянином Республіки Азербайджан, ОСОБА_1 та громадянкою України, ОСОБА_2 , зареєстрований шлюб, що підтверджується копією витягу з Державного реєстру атків цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб № 00025954078, наявного в матеріалах справи.

15.08.2016 позивачу присвоєно РНОКПП № НОМЕР_2 .

19.10.2018 УДМС в Чернігівській області, на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію», позивачу надано дозвіл на імміграцію в Україну № 364/18, який документований посвідкою на постійне проживання № НОМЕР_1 , копії яких міститься в матеріалах справи.

У 2024 році за інформацією Міністерства юстиції України та Міністерства Азербайджанскої Республіки відповідачу стало відомо, що позивач, станом на час видачі дозволу на імміграцію перебував у шлюбі з громадянкою ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , з 07.11.2014.

За результатами розгляду матеріалів справи про надання дозволу на імміграцію ОСОБА_1 , УДМС в Чернігівській області дійшла висновку про скасування дозволу на імміграцію в Україну №364/18 від 19.10.2018 на підставі пункту 1 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію», що підтверджується висновком від 14.03.2024, затвердженим начальником УДМС в Чернігівській області.

Рішенням УДМС в Чернігівській області від 14.03.2024 № 3-Д, на підставі пункту 1 частини першої статті 12 Закон України «Про імміграію», скасовано позивачу дозвіл на імміграцію № 364/18 від 19.10.2018 та рішенням від 14.03.2024 на підставі підпункту 1 пункту 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 321, скасовано посвідку на постійне проживання № НОМЕР_1 . Вказані рішення направлені позивачу супровідним листом від 15.03.2024 № 7401.5-1610/74.1-24 з рекомендованим повідомленням про вручення, яке повернуто з відміткою поштового відділення « за закінченням терміну зберігання».

Вважаючи спірні рішення протиправними, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.

Надаючи правову оцінку прийнятих відповідачем рішень суд зазначає про таке.

Відповідно до статті 26 Закону України від 22 вересня 2011 року №3773-VI "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України.

Згідно зі статтею 10 вказаного закону іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; посвідка на постійне проживання - це документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.

У Закону України від 7 червня 2001 року №2491-III "Про імміграцію" (Закон - №2491-III) наведені терміни, які вживаються в такому значенні: - імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; - іммігрант-іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 цього ж Закону №2491-III (в редакції, станом на час прийняття спірних рішень) дозвіл на імміграцію може бути скасовано зокрема, якщо з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів, документів, що втратили чинність, або документів, які не підтверджують наявність підстав для отримання дозволу на імміграцію, передбаченихстаттею 4цього Закону, або на підставі документів, які підтверджують факт перебування у шлюбі, який за рішенням суду визнано недійсним у разі його фіктивності.

У разі скасування дозволу на імміграцію скасовується посвідка на постійне проживання, видана на підставі цього дозволу, у тому числі в порядку обміну (ч. 2 статті 12 Закону №2491-III).

Відповідно до пункту 9 частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішень.

Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року №1983 (далі - Порядок №1983).

Відповідно до підпунктів 21-22 Порядку №1983 (в редакції станом на 01.01.2024) дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу. Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, функціональні підрозділи Центрального управління СБУ, органи військової контррозвідки СБУ та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначенихстаттею 12Закону України Про імміграцію, що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений вабзаці другомупункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначенихстаттею 12Закону України Про імміграцію, що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

Згідно з пунктом 23 Порядку №1983 ДМС, територіальні органи і територіальні підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також у разі необхідності запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення. Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію. Копія рішення про скасування дозволу на імміграцію видається не пізніше як у тижневий строк з дня його прийняття особі, стосовно якої прийнято таке рішення, під розписку чи надсилається рекомендованим листом.

Отже, при прийнятті оскаржуваного рішення орган Державної міграційної служби зобов`язаний запросити для надання пояснень іммігранта стосовно обставин, які містяться в поданні щодо скасування дозволу на імміграцію.

Підпунктом 1 пункту 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року №321 передбачено, що посвідка на постійне місце проживання скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України "Про імміграцію".

Як встановлено судом, підставою для скасування позивачу дозволу на імміграцію, слугували висновки відповідача про повідомлення позивачем про себе неправдивих відомостей, оскільки на момент реєстрації шлюбу (02.07.2016) з громадянкою України ОСОБА_2 , (який слугував підставою для надання дозволу на імміграцію в Україну), він перебував у шлюбі з громадянкою ОСОБА_3 з 07.11.2014.

Водночас згідно з пунктом 1 частини третьої статті 4 Закону № 2491-III (в редакції, станом на момент надання позивачу дозволу на імміграцію, 19.10.2018) дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.

Згідно зі статтею 9 Закону № 2491-III (в редакції, станом на момент надання позивачу дозволу на імміграцію, 19.10.2018) для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім`ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (вимога пункту 5 не поширюється на осіб, зазначених у пунктах 1, 3 частини третьої статті 4 цього Закону).

Як встановив суд, позивач отримав дозвіл на імміграцію як особа, що перебуває у шлюбі понад два роки з громадянкою України ОСОБА_2 (пункт 1 частини третьої статті 4 Закону №2491-ІІІ).

Отже, під час надання позивачеві дозволу від 19.10.2018 на імміграцію в Україну відповідач, як суб`єкт владних повноважень надавав правову оцінку вказаним відомостям.

З урахуванням наведених вище обставин, суд дійшов висновку про відсутність обставин надання позивачем під час звернення до відповідача із заявою про отримання дозволу на імміграцію та, відповідно, під час отримання такого дозволу - свідомо неправдивих відомостей стосовно реєстрації шлюбу з громадянкою України.

Крім того, відповідно достатті 10 Закону України «Про імміграцію» (в редакції, станом на час надання дозволу на імміграцію, 19.10.2018),дозвіл на імміграцію не надається: 1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку;

2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв`язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено;

3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я;

4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;

5) особам, яким на підставі закону заборонено в`їзд на територію України;

6) в інших випадках, передбачених законами України.

Положення пунктів 1, 3 не поширюються на осіб, зазначених у пунктах1,3частини третьої статті 4 цього Закону.

Виходячи з правового аналізу наведених вище положень, суд наголошує, що дозвіл на імміграцію не надається за обставин, наведених у статті 10 Закону України «Про імміграцію».

При цьому перевірка наявності / відсутності обставин, вказаних у статті 10 Закону України «Про імміграцію», віднесена до повноважень відповідача, оскільки у разі їх встановлення, дозвіл на імміграцію не надається.

Докази, як б підтвердили, що відповідачем здійснювалась перевірка саме станом на 16.08.2018 (дата подання позивачем заяви про надання дозволу на імміграцію) щодо зазначення про себе неправдивих відомостей, відсутні.

Тому допущення посадовими особами відповідача порушень при видачі дозволу на імміграцію в Україну в 2018 році позивачу не може бути обґрунтованою підставою для їх скасування в 2024 році.

Як вже встановлено судом, позивачу надано дозвіл на імміграцію, який документований посвідкою на постійне проживання № НОМЕР_1 від 21.12.2018 терміном дії «19.12.2028».

Отже, відповідач, при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні та видачі посвідки на постійне місце проживання в Україні, проводив перевірку законності залишення на постійне проживання на території України позивача, та підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію позивачу, визначених устатті 10 Закону України «Про імміграцію», не виявив, у зв`язку з чим видав посвідку на постійне місце проживання в Україні.

Також слід звернути увагу на те, що відповідач при прийнятті оскаржуваного рішення не запросив позивача для надання пояснень стосовно обставин, які містяться в поданні щодо скасування дозволу на імміграцію, чим порушив положення пункту 23 Порядку №1983 та пункту 9 частини другої статті 2 КАС України.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» (заява №29979/04) наголосив, що, зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і якість їхніх дій, мінімізують ризик помилки. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. рішення у справі «Лелас проти Хорватії», заява №55555/08, п. 74).

Верховний Суд неодноразово висловлювався з приводу важливості принципу правової (справедливої) процедури (постанова від 16 квітня 2020 року №495/5105/17, постанова від 13 березня 2020 року №805/2340/17-а), яка є невід`ємною частиною верховенства права. Вказаний принцип спрямований на забезпечення справедливого ставлення до особи під час прийняття актів суб`єктом владних повноважень. Правова (справедлива) процедура встановлює стандарти у процесі прийняття актів суб`єктами владних повноважень, які відображені в рішеннях Європейського суду з прав людини, у яких здійснюється застосування статті 6 Конвенції, яка передбачає дотримання процесуальних (процедурних) гарантій у судовому провадженні.

Втім вказані гарантії поширюються і на адміністративні процедури за участі суб`єкта владних повноважень. Згідно з цією статтею має бути забезпечене право особи: бути поінформованим; мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту; захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника; ознайомитися з матеріалами справи; вона має можливість висловити свою думку перед оголошенням рішення; обґрунтувати органом влади прийняття несприятливих актів; визначити порядок їх оскарження, відшкодувати заподіяну шкоду.

Основна мета правової (справедливої) процедури - щоб суб`єкти владних повноважень, діяли правомірно, тобто належно, згідно з визначеними нормами права, але такими нормами права, які відповідають критеріям природного права, моральності, розумності, справедливості, а також загальноправовим принципам, що встановлені органами правосуддя.

Суд, керуючись принципом правової (справедливої) процедури, який спрямований на забезпечення справедливого ставлення до особи, погоджується з висновками судів, що критерій щодо прийняття рішення з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення випливає з принципу гласності прийняття рішень. Відповідач зобов`язаний був застосовувати цей критерій у процесі прийняття рішення, особливо, якщо воно матиме несприятливі наслідки для особи. Особа, щодо якої приймається рішення, має право бути вислуханою, наводити доводи та докази на їх підтвердження.

Вказані критерії правової (справедливої) процедури спрямовані на обмеження дискреції суб`єкта владних повноважень. Тому, такі суб`єкти зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Повноваження на здійснення дискреції для органу, по суті, дуже часто перетворюється на свавілля, потребує унормованого визначення правової (справедливої) процедури ним самим.

У разі відсутності чітких критеріїв, які визначають правову (справедливу) процедуру органу (суб`єкта владних повноважень), такими критеріями можуть бути приписи частини другої статті 2 КАС України.

Так, суд повинен перевірити рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність їх вимогам, що викладені у частині 2 статті 2 КАС України, тобто чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Суд зазначає, що порушення встановленої законодавством процедури ухвалення рішення може бути підставою для скасування цього рішення, якщо допущене порушення вплинуло або могло вплинути на його правильність.

Крім того, відповідач при прийнятті оскаржуваного рішення не врахував, що позивач є фізичної особою - підприємцем з 13.05.2021, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру.

Таким чином, скасування дозволу позивачу на імміграцію, як наслідком слугуватиме припиненню підприємницької діяльності та права найманих працівників на працю в Україні.

З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що спірне рішення відповідача про скасування позивачу дозволу на імміграцію не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, прийнято непропорційно, без дотримання необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, а також та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Скасування дозволу на імміграцію, виданого у 2018 році, за умови постійного проживання на території України є неспівмірним та непропорційним.

Отже, суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення відповідача не відповідає критерію необхідності у демократичному суспільстві, оскільки для позивача скасування дозволу на імміграцію має наслідком повну зміну місця та способу життя.

Суд звертає увагу, що перекладати тягар негативних наслідків рішенням про скасування дозволу на імміграцію в Україну, у зв`язку з виявленням повідомлення неправдивих відомостей щодо сімейного станом з громадянкою Республіки Азербайджан ОСОБА_3 через значний проміжок часу, після отримання такого дозволу, на особу (позивача у справі) є неприпустимим та не пропорційним у розумінні практики ЄСПЛ.

Аналіз обставин прийняття оскаржуваного рішення про скасування позивачу дозволу на імміграцію дають підстави для висновку, що при його прийнятті порушено принцип верховенства права.

Суд звертає увагу на той факт, що у листі ДМС України від 24.01.2024 № 8.1/272-24 не міститься жодних конкретних даних щодо вчинення або можливості вчинення позивачем протиправних дій, які містять ознаки порушення чинного законодавства України. По суті, в основу спірного рішення відповідача покладені дані, які вказують на те, що позивачем було надано свідомо неправдиві відомості щодо сімейного стану (реєстрація шлюбу з громадянкою Республіки Азербайджан, ОСОБА_3 ).

У той же час, відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію» (в редакції, станом на час прийняття спірних рішень), дозвіл на імміграцію може бути скасовано на підставі документів, які підтверджують факт перебування у шлюбі, який за рішенням суду визнано недійсним у разі його фіктивності, та є самостійною підставою для скасування дозволу. Докази наявності такого судового рішення відсутні.

Відтак, відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, всупереч частини другої статті 77 КАС України не доведено належними та допустимими доказами факту свідомого зазначення позивачем неправдивих відомостей у його заяві про надання дозволу на імміграцію в України.

З огляду на наведене, суд дійшов до висновку про наявність підстав до визнання протиправним і необхідність скасування рішення від 14.03.2024 № 3-Д про скасування дозволу на імміграцію позивачу.

Щодо позовної вимоги про визнання протиправним та скасування рішення відповідача від 14.03.2024 № 74012500092348 про скасування посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 , то вона є похідною від першої вимоги, яку задоволено судом, тому також підлягає задоволенню.

Що стосується позовних вимог про зобов`язання Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області поновити посвідку № 900000550 від 21.12.2018, суд зазначає наступне.

Адміністративний суд, перевіряючи правомірність рішень, дій чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статтею 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Під дискреційним повноваженням розуміють такі повноваження, які надають певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.

Отже, суд не вправі втручатися у дискрецію суб`єкта владних повноважень щодо оформлення (видачі) посвідки на постійне проживання позивача, оскільки оформленню (видачі) посвідки на постійне проживання в Україні передує відповідна адміністративна процедура, в ході якої суб`єктом владних повноважень можуть бути встановлені і інші обставини, відмінні від тих, що були предметом перевірки судом у даній справі.

Таким чином, саме до дискреційних повноважень ДМС України та територіальних органів належить оформленню (видачі) посвідки на постійне проживання в Україні.

З наведених підстав, вказані вимоги задоволенні не підлягають.

Разом з тим, за змістом частини третьої статті 245 КАС України, у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Враховуючи закріплене законодавцем у частині третій статті 245 КАС України положення, яке надає можливість суду визнати протиправним та скасувати індивідуальний акт, виконуючи обов`язок дотримання принципу офіційного з`ясування всіх обставин у справі, який зобов`язує адміністративний суд до активної ролі у судовому засіданні з наступним обранням відповідного способу захисту порушеного права, - суд вважає з метою відновлення прав, свобод та інтересів позивача задовольнити позов шляхом зобов`язання відповідача повторно розглянути питання про надання дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне місце проживання громадянину ОСОБА_1 , та прийняти відповідне рішення, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Щодо клопотання позивача про стягнення витрат на правничу допомогу в розмірі 6000,00 грн на підтвердження яких позивачем надані відповідні документи, суд зазначає таке, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першоїстатті 132 КАС Українисудові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

За пунктом 1 частини третьоїстатті 132 КАС Українидо витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За правилами частин першої та другоїстатті 134 КАС Українивитрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Згідно частиною дев`ятою статті 139 КАС Українипри вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно дозаконудосудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Разом з тим, при визначенні суми відшкодування вказаного виду судових витрат суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ), присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Суд звертає увагу, що доводи й позиція сторін протягом усього часу розгляду справи не змінювалась, думку відповідача щодо застосування співмірності, справа № 620/6315/24 віднесена судом до справ незначної складності.

Отже, усі ці витрати повинні перебувати у безпосередньому причинному зв`язку із наданням правової допомоги у конкретній справі, а їх розмір повинен бути розумним.

Враховуючи викладене, вказані обставини свідчать, що заявлений до стягнення розмір витрат на оплату послуг адвоката не єспівмірниміз складністю справи та об`ємом виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт та їх обсягом, тому суд дійшов висновку про необхідність зменшити їх розмір та стягнути з відповідача на користь позивача 3000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.

У відповідності до вимог частин першої та третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Позивачем сплачений судовий збір в розмірі 968,96 грн, тому з відповідача на користь позивача підлягають відшкодуванню судові витрати в розмірі 484,48 грн, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст. ст.139, 227, 241-243, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправними та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області від 14.03.2024 № 3-Д та від 14.03.2024 № 74012500092348.

Зобов`язати Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області повторно розглянути питання про надання дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне місце проживання громадянину ОСОБА_1 , та прийняти відповідне рішення, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 484,48 грн (чотириста вісімдесят чотири гривні 48 коп), сплачений відповідно до квитанції від 30.04.2024, витрати на правничу допомогу в розмірі 3000,00 грн (три тисячі гривень.

Рішення суду набирає законної сили в порядку статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 АДРЕСА_1 рнокпп НОМЕР_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідач: Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області вул. Шевченка, 51А,м. Чернігів,Чернігівська обл., Чернігівський р-н,14013 код ЄДРПОУ 37804450.

Повний текст рішення виготовлено 28 червня 2024 року.

Суддя І.І. Соломко