Постанова

від 03.07.2024 по справі 182/1972/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/4485/24 Справа № 182/1972/21 Суддя у 1-й інстанції - Кобеляцька-Шаховал І.О. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 липня 2024 року м.Кривий Ріг

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Агєєва О.В.,

суддів: Бондар Я.М., Корчистої О.І.,

за участю секретаря судового засідання Юрченко Г.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Кривий Ріг Дніпропетровської області цивільну справу № 182/1972/21 за позовомКомунального підприємства «Міська житлово-технічна інспекція» Нікопольської міської ради до ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , та ОСОБА_4 , треті особи - Нікопольська міська рада Дніпропетровської області, Орган опіки та піклування Нікопольської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування службовим приміщенням, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 лютого 2024 року, ухвалене у складі судді Кобеляцької-Шаховал І.О., -

ВСТАНОВИВ:

У березні 2021 року КП «Міська житлово-технічна інспекція» Нікопольської міської ради звернулось з позовом (уточнивши вимоги) до ОСОБА_1 , який діє в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , треті особи Нікопольська міська рада Дніпропетровської області, Орган опіки та піклування Нікопольської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

В обґрунтування позовних вимог зазначило, що на підставі рішення Виконавчого комітету Нікопольської міської ради №843 від 10 жовтня 2012 року «Про безоплатне прийняття КП «Міська житлово-технічна інспекція» Нікопольської міської ради передано безоплатно Комунальному підприємству «Міська житлово-технічна інспекція» Нікопольської міської ради у господарське відання (на баланс) квартиру АДРЕСА_1 .

22 жовтня 2013 року головним лікарем комунального закладу «Нікопольський центр первинної медико-санітарної допомоги» ОСОБА_5 на ім`я міського голови ОСОБА_6 , було направлено клопотання про виділення житла молодому спеціалісту ОСОБА_1 .

Відповідно до Ордеру № 9 на жиле приміщення (службове), виданого Нікопольською міською радою 25 жовтня 2013 року, ОСОБА_1 лікарю КЗ «НЦПМСД» було надано право на зайняття службового житлового приміщення, житловою площею 17,2 м2, що складається з однієї кімнати, в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_2 . Ордер виданий на підставі рішення Виконавчого комітету Нікопольської міської ради від 12 жовтня 2013 року № 913.

25 жовтня 2013 року між Комунальним підприємством «Міська житлово-технічна інспекція» Нікопольської міської ради (Наймодавець) та ОСОБА_1 (Наймач) укладено Договір найму службового жилого приміщення. Умови користування відповідним службовим житломпередбачаються у договорі найму службового жилого приміщення. Наймач службового жилого приміщення і члени його сім`ї зобов`язані додержуватись умов договору найму службового жилого приміщення і правил користування жилими приміщеннями, утримання жилого будинку і придомової території. У той же час, наймодавець має виконувати усі обов`язки, які закріплені у договорі найму службового житла.

Згідно наданої Довідки про склад сім`ї, за вказаною адресою зареєстровані наступні особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .

На підставі Наказу від 30 листопада 2020 року № 54кКЗ «НЦПМСД», ОСОБА_1 звільнений за власним бажанням. При цьому, у відповідності до п.5 Договору «Строк чинності, умови зміни та припинення Договору» та п.5.1, цей Договір укладено з 25 жовтня 2013 року - на час роботи наймача ОСОБА_1 сімейним лікарем КЗ «НЦПМСД» або на час роботи в іншому комунальному закладі охорони здоров`я м.Нікополя. У разі припинення трудових відносин, ОСОБА_1 з КЗ «НЦПМСД» або з іншим комунальним закладом охорони здоров`я м.Нікополя, наймач підлягає виселенню із службового жилого приміщення з усіма особами, які з ним проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Пунктом 34Розділу4Постанови від04лютого1988року№ 37«Прослужбовіжилі приміщення»РадиміністрівУкраїнської РСРпередбачено,що «робітникиіслужбовці,щоприпинилитрудові відносинизпідприємством,установою,організацією,атакож громадяни,які виключенізчленівколгоспу абовийшлизколгоспу завласнимбажанням,підлягаютьвиселеннюз службовогожилогоприміщенняз усімаособами,які знимипроживають,безнаданняіншого жилогоприміщення.Виселенняпровадитьсяв судовомупорядку». Наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають у службовому житловому приміщенні, можуть бути виселені в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення також у випадках, передбачених ч.1 ст.116 ЖК Української РСР.

Отже, з моменту припинення трудових відносин із наймодавцем, який є власником службового житла, для наймача перестають існувати правові підстави користування ним, що по суті робить подальше користування незаконним і призводить до виникнення в підприємства, установи, організації, які надавали службове житлове приміщення для проживання, права на звернення до суду з позовом про виселення в будь-який час, поки триває це правопорушення. Єдиною підставою для виселення зі службового житла законодавство України визначає припинення трудових (службових) відносин наймача з власником службового житлового приміщення. В контексті цієї статті не розглядаються питання виселення зі службового житла на підставах, загальних для всіх видів житла (осіб, які самовільно зайняли житлове приміщення; проживають у будинках, що загрожують обвалом, підлягають знесенню або переобладнанню в нежитлові; осіб, які систематично руйнують чи псують житлове приміщення або використовують його не за призначенням, тощо).

Враховуючи вищевикладені обставини, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив визнати громадянина ОСОБА_1 , дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , а також ОСОБА_4 такими, що втратили право користування службовим житлом, квартирою за адресою: АДРЕСА_2 .

Рішенням Нікопольськогоміськрайонного судуДніпропетровської областівід 06лютого 2024року позовнівимоги задоволено-визнано ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 ,який дієв своїхінтересах таінтересах малолітніх ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ,та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 ,такими,що втратили правокористування службовимприміщенням за адресою: АДРЕСА_2 .

Не погодившись з зазначеним судовим рішенням, відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду скасувати ухваливши нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

В обґрунтуванняапеляційної скаргивідповідач зазначив,щосудом першої інстанції розглянуто справу за відсутності висновку органу опіки та піклування щодо визнання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , втратившою право користування житловим приміщенням.

Належних та допустимих доказів того, що малолітня дитини набула право власності або право користування іншим житловим приміщенням, позивачем не надано.

Позивач, в якості доказу не проживання осіб, надав суду Акт № 402, який не містить дати складання даного документа, відсутні дані про прізвища, ім`я, по баткові та контактні дані сусідів та їх підписи. Даний акт оформлено з порушенням національних стандартів України, а тому є неналежним доказом по справі.

У відзиві на апеляційну скаргу КП «Міська житлово-технічна інспекція» Нікопольської міської ради зазначило, що згідно змісту укладеного Договору найму службового жилого приміщення від 25.10.2013р. вбачається, що його укладення не створює Відповідачам будь-яких інших прав на житлове приміщення, крім права тимчасового користування. Зазначена службова квартира була надана Позивачам для проживання у ньому, а не тільки для реєстрації місця проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_4 . Фактично, з 2015 року, позивачі не проживають у зазначеному приміщенні, що підтверджується актом ОСББ «Шевченка 45» про не проживання (в матеріалах справи, оригінал якого знаходиться у Позивача). Отже, ОСОБА_1 , ОСОБА_4 з 2015 року не користуються зазначеною квартирою, а відтак мають інше місце проживання. Згідно наказу КП «Нікопольський центр первинно-медикосанітарної допомоги» Нікопольської міської ради від 30.11.2020 року № 54 к ОСОБА_1 був звільнений за власним бажанням, що стало підставою для виселення відповідачів з займаного ними службового житлового приміщення. Просили в задоволенні апеляційної скарги відмовити, рішення суду залишити без змін.

В судовому засіданні представник третьої особи Нікопольської міської ради Дніпропетровської області заперечували проти доводів апеляційної скарги, просили її відхилити.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи повідомлялись у встановленому законом порядку.

Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з`явились в судове засідання, оскільки, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, представника третьої особи, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних обставин.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підстав повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням Виконавчого комітету Нікопольської міської ради № 843 від 10 жовтня 2012 року «Про безоплатне прийняття КП «Міська житлово-технічна інспекція» Нікопольської міської ради у господарське відання - квартиру АДРЕСА_3 » було передано безоплатно Комунальному підприємству «Міська житлово-технічна інспекція» Нікопольської міської ради у господарське відання (на баланс) квартиру АДРЕСА_1 (а.с.28).

22 жовтня 2013 року Головним лікарем комунального закладу «Нікопольський центр первинної медико-санітарної допомоги» ОСОБА_5 на ім`я міського голови ОСОБА_6 було направлено клопотання про виділення житла молодому спеціалісту ОСОБА_1 (а.с.29).

Рішенням виконавчого комітету Нікопольської міської ради № 913 від 23.10.2013 року надано статус «службове приміщення» квартирі АДРЕСА_3 та надано її лікарю КЗ «НЦПМСД» ОСОБА_1 , складом сім`ї 1 особа (а.с. 30).

Відповідно до Ордеру № 9 на жиле приміщення (службове), виданого Нікопольською міською радою 25 жовтня 2013 року, ОСОБА_1 - лікарю КЗ «НЦПМСД», надано право на зайняття службового житлового приміщення, житловою площею 17,2 м2, що складається з однієї кімнати в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_2 . Ордер виданий на підставі Рішення Виконавчого комітету Нікопольської міської ради від 12 жовтня 2013 року № 913 (а.с.31).

25 жовтня 2013 року між Комунальним підприємством «Міська житлово-технічна інспекція» Нікопольської міської ради (Наймодавцем) та ОСОБА_1 (Наймачем) було укладено Договір найму службового жилого приміщення.

Відповідно до п.5.1 договору цей договір укладено 25 жовтня 2013 року безпосередньо на час роботи наймача ОСОБА_1 сімейним лікарем в КЗ «НЦПМСД» або на час роботи в іншому закладі охорони здоров`я (а.с.32 зворот).

Наказом КЗ «НЦПМСД» від 30 листопада 2020 року № 54к, лікаря загальної практики сімейного лікаря амбулаторії №8 ОСОБА_1 звільнено за власним бажанням (а.с.35).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі за місцем своєї реєстрації проживають без достатньої правової підстави, що суперечить вимогам чинного законодавства та прямо вказує на той факт, що дані дії відповідача та членів його родини є порушенням прав позивача.

Апеляційний суд погоджується з даним висновком та зазначає наступне.

Відповідно дост. 47 Конституції Україниніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Це ж положення закріплено вст. 9 Житлового кодексу України , згідно якої ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підставі в порядку передбачених законом.

Стаття 118 Житлового кодексу України передбачає, що службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Згідно з ч.1ст.122 Житлового кодексу України, на підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення.

Відповідно дост.123 Житлового кодексу України порядок користування службовими жилими приміщеннями встановлюється законодавством Союзу РСР, цим Кодексом та іншими актами законодавства Української РСР.

До користування службовими жилими приміщеннями застосовуються правила про договір найму жилого приміщення, крім правил, передбачених статтями73-76,79-83,85,90, частиною шостою статті101, статтями103-106цьогоКодексу.

Відповідност.124 Житлового кодексу Україниробітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу, або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Уст.125 Житлового кодексу України міститься вичерпний перелік осіб, яких не може бути виселено з службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення.

Вирішуючи данийспір,суд першоїінстанції зазначив,що відповідачіне входятьдо зазначеногопереліку осіб,яких неможе бутивиселено безнадання іншогожитла,оскільки договірнайму укладенобезпосередньо начас роботинаймача ОСОБА_1 сімейним лікаремв КЗ«НЦПМСД»або на час роботи в іншому закладі охорони здоров`я міста.

Отже, з моменту припинення трудових відносин, для відповідача перестають існувати правові підстави користування наданим житлом, що по суті робить подальше користування незаконним і призводить до виникнення в позивача, який надав службове житлове приміщення для проживання, права на звернення до суду з позовом про виселення в будь-який час, поки триває це правопорушення.

Особа, яка користується службовим житлом, знає, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов`язана звільнити надане ним житлове приміщення.

Згідно зістаттею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»та частиною четвертоюстатті 10 ЦПК України,суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод(далі Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

В основу тимчасовості проживання в службовому житловому приміщенні покладено право власності на нього як на нерухоме майно, що належить державі в особі уповноважених підприємства чи установи або громадській чи кооперативній організації. Відповідно до положеньст.124 ЖК, робітники і службовці, які припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню зі службового житлового приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого житлового приміщення. Тим самим єдиною підставою для виселення зі службового житла законодавство України визначає припинення трудових (службових) відносин наймача з власником службового житлового приміщення.

Попри те що в Україні виселення зі службового житла закон чітко пов`язує з припиненням трудових, або службових відносин, наймача з власником цього житла, ст.8 Конвенції визнає правомірним втручання органів державної влади у право особи на повагу до свого приватного й сімейного життя та свого житла, якщо воно не лише здійснюється у зв`язку із законом, але є необхідним в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Аналізуючи легітимну (у розумінні ст. 8 Конвенції) мету виселення особи зі службового житла, після припинення її трудових відносин із роботодавцем, який надав це житло, вона повинна повернути службове приміщення, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники. Звідси мета виселення полягає саме в забезпеченні прав інших громадян і прав державних і громадських організацій, які є власниками службових житлових приміщень або за якими останні закріплені на праві оперативного управління.

Разом із тим наявність конкретних працівників, характер трудових чи службових відносин із роботодавцем яких потребує проживання в зазначеному службовому приміщенні, та їх важливість і необхідність для інтересів підприємства, установи, організації, яким належить службове житло, є вагомим аргументом на підтвердження вказаної суспільної потреби.

Відповідно до ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 653/1096/16-ц від 04.07.2018 зазначено, що службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов`язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники.

Суд зазначив, що незаконне утримання відповідачем вказаної службової квартири позбавляє можливості державу забезпечити житловою площею інших працівників (осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту) Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Львівській області, які потребують поліпшення житлових умов, чим спричиняється шкода їх законним інтересам та правам, а також інтересам держави в частині можливості забезпечення останніх службовими житловими приміщеннями.

Відповідно до акту ОСББ «Шевченка 45» ОСОБА_1 , ОСОБА_4 з 2015 року не користуються зазначеною квартирою, а відтак мають інше місце проживання. Згідно наказу КП «Нікопольський центр первинно-медикосанітарної допомоги» Нікопольської міської ради від 30.11.2020 року № 54к ОСОБА_1 був звільнений за власним бажанням, що стало підставою для виселення Відповідачів з займаного ними службового житлового приміщення.

Відтак, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції.

ЄСПЛ, розглянувши справу за заявою військовослужбовця, який разом з іншими членами сім`ї був виселений із кімнати в гуртожитку після припинення служби у Міністерстві оборони України, дійшов висновку про відсутність порушення статті 8 Конвенції. ЄСПЛ та вказав, що втручання, на яке скаржився заявник, переслідувало легітимну мету - захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб, а саме курсантів і працівників Національної академії оборони України й інших військовослужбовців, які потребували житло у зв`язку зі службою (рішення від 16 лютого 2017 року у справі «Каракуця проти України» («Karakutsya v. Ukraine»), заява № 18986/06, § 71).

Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, § 56).

Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60-63).

Відповідні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, провадження № 14-181 цс 18, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2019 року у справі № 735/598/17, провадження № 61-35023 св 18; у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від11 грудня 2019 року у справі № 753/10291/16-ц, провадження № 61-19077св19.

Враховуючи викладене,колегія суддіввважає,що оскільки ОСОБА_1 ,як колишнійпрацівник КЗ«НЦПМСД»,якого звільнено,разом зчленами сім`ї,фактично немешкаючи унаданому житловомуприміщенні з20015року,безпідставно незвільняє дануслужбову квартиру,яка необхіднадля забезпеченняжитлом іншихпрацівників,наявні всіпідстави вважати,що існуєнагальна суспільнанеобхідність длявтручання державиу правокористування відповідачамислужбовим житловимприміщенням,та такевтручання управо нажитло єпропорційним переслідуванійлегітимній метіі непорушує принципіврозумності тасправедливості.

З огляду на встановлені обставини справи та зазначені вище норми матеріального права судова колегія дійшла висновку, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про позбавлення відповідачів права користування службовим житловим приміщенням.

Посилання в апеляційній скарзі, на те, що судом не взято до уваги думку органу опіки та піклування, щодо визнання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є безпідставними, оскільки при ухваленні судового рішення суд першої інстанції надав оцінку всім доказам, які містилися в матеріалах справи та зокрема, зазначив, що право користування житлом членів сім`ї наймача, в тому числі, й малолітніх, є похідним від наявності права користування у самого наймача. Оскільки право користування службовою квартирою у ОСОБА_1 відсутнє, немає й підстав для проживання у спірній квартирі членів його сім`ї.

До доводів скарги відповідача ОСОБА_1 про те, що складений акт про його не проживання у службовому житлі не є доказом, оскільки не відповідає вимогам для документу, через відсутність дати складання та затвердження, ідентифікації осіб які його склали, колегія ставиться критично, оскільки інших доказів на підтвердження своє позиції щодо мешкання у спірному житлі, як і того, що він працює у іншому комунальному закладі охорони здоров`я станом на час ухвалення рішення, апелянтом не надано.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображаєпринцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00,§ 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно дост.375 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, що підстав для скасування рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 лютого 2024 року немає, т.я. воно відповідає нормам матеріального і процесуального права.

Відповідно до частин 1, 13 статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на висновок про залишення апеляційної скарги без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями367,374,375,381-384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 лютого 2024 року залишити без змін.

Постанованабирає законної сили з дня її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Судді:

Повний текст постанови складено 04.07.2024р.

Головуючий суддя О.В.Агєєв