Постанова

від 04.07.2024 по справі 910/13407/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 липня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/13407/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Ємця А.А., Жайворонок Т.Є.,

за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,

представників учасників справи:

позивача - приватного підприємства «Євро ІФ» - Жиляк М.Д., адвокат (ордер від 16.05.2024),

відповідача - Антимонопольного комітету України - Пащенко М.В., в порядку самопредставництва,

розглянув у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу приватного підприємства «Євро ІФ»

на рішення господарського суду міста Києва від 13.12.2023 (суддя Зеленіна Н.І.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.04.2024 (головуючий суддя: Майданевич А.Г., судді: Сулім В.В., Гаврилюк О.М.)

у справі № 910/13407/23

за позовом приватного підприємства «Євро ІФ» (далі - ПП «Євро ІФ»)

до Антимонопольного комітету України (далі - АМК, Комітет)

про визнання недійсним пункту 2 резолютивної частини рішення.

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

ПП «Євро ІФ» звернулося до суду з позовом до АМК про визнання недійсним пункту 2 резолютивної частини рішення від 06.07.2023 № 189-р у справі № 145-26.13/35-23 «Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу» (далі - Рішення АМК).

Позов обґрунтований з посиланням на протиправність рішення в оскаржуваній частині, з огляду на його прийняття з порушенням вимог законодавства.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

Рішенням господарського суду міста Києва від 13.12.2023 зі справи № 910/13407/23, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 29.04.2024, у задоволенні позову відмовлено.

Судові рішення попередніх інстанцій мотивовані з посиланням на відсутність визначених статтею 59 Закону України «Про захист економічної конкуренції» (далі - Закон № 2210) підстав для визнання недійсним Рішення АМК в оскаржуваній його частині. Так, зокрема, відмовляючи в позові, суди зазначили про те, що Комітетом на підставі адміністративної інформації, отриманої від Головного управління ДПС в Івано-Франківській області на вимогу АМК, встановлено відсутність доходу у позивача за 2022 рік, у зв`язку з чим Комітет правомірно наклав на позивача штраф у відповідності до абзацу першого частини п`ятої статті 52 Закону № 2210.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ПП «Євро ІФ», з посиланням на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати судові рішення попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначаючи про те, що суди попередніх інстанцій застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 08.02.2022 зі справи № 910/186/21 та від 30.05.2023 зі справи № 910/4192/21.

За доводами скаржника до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 52 Закону № 2210, а не частина п`ята названої статті Закону.

Крім того, скаржник зазначає про те, що справа № 910/13407/23 розглядалась у закритому судовому засіданні із відмовами судом першої інстанції у проведенні судового засідання у режимі відеоконференції, що ускладнило розгляд справи для позивача та не надало йому можливості належним чином використати свої права, передбачені ГПК України.

Також скаржник посилається на те, що суд апеляційної інстанції зобов`язав відповідача надати додаткові докази по справі, при цьому позиції позивача не врахував та із доказами не ознайомив.

Доводи інших учасників справи

АМК у відзиві на касаційну скаргу просив Суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення попередніх інстанцій - без змін, з посиланням, зокрема, на необґрунтованість доводів касаційної скарги.

Згідно з ухвалою Суду від 24.06.2024 зі справи задоволено заяву позивача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

Згідно з розпорядженням в.о. заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 01.07.2024 № 32.2-01/1252 проведено повторний автоматизований розподіл справи № 910/13407/23 у зв`язку з відпусткою судді Булгакової І.В.

3. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Рішення судів попередніх судових інстанцій мотивовані такими фактичними встановленими обставинами та висновками.

Рішенням АМК:

- визнано, що ПП «Євро ІФ» і приватне підприємство «Будівельна компанія «Будшлях» вчинили порушення, передбачене пунктом 4 частини другої статті 6, пунктом 1 статті 50 Закону № 2210 у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів аукціону з продажу: «Єдиного майнового комплексу державного підприємства «Готель «Власта» за адресою: м. Львів, вул. Клепарівська, 30», проведеного Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях за допомогою електронної торгової системи «PROZORRO.SALE», ідентифікатор SPE001-UA-20230107-25533 (пункт 1);

- за порушення, зазначене в пункті 1 резолютивної частини цього рішення, зокрема, на ПП «Євро ІФ» накладено штраф у розмірі 339 999,00 грн (пункт 2).

У визначенні розміру штрафу, який накладено на позивача, АМК керувався абзацом першим частини п`ятої статті 52 Закону № 2210, з посиланням на те, що за інформацією, наданою згідно з листом ГУ ДПС в Івано-Франківській області від 09.06.2023 № 7421/5/09-19-04-03-05 (вх. № 7-01/798-кі від 15.06.2023), у ПП «Євро ІФ» чистий дохід від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) відповідно до фінансової звітності за 2022 рік відсутній.

4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій

Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для визнання недійсним Рішення АМК в оскаржуваній його частині.

В обґрунтування підстав касаційного оскарження ПП «Євро ІФ» посилається на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про те, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 08.02.2022 зі справи № 910/186/21 та від 30.05.2023 зі справи № 910/4192/21.

Так, за доводами скаржника, його дохід за 2022 рік склав 6 000,00 грн; позивачем підтверджено відсутність обставин щодо ненадання інформації про розмір доходу (виручки) на вимогу Комітету, у зв`язку з чим АМК повинен був застосувати частину другу статті 52 Закону № 2210 при визначенні розміру штрафу для ПП «Євро ІФ», а не частину п`яту названої статті Закону.

Стосовно наведених доводів касаційної скарги, Верховний Суд зазначає таке.

Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25 квітня 2018 року у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16 травня 2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 5 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31 жовтня 2018 року у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Верховний Суд, оцінюючи і досліджуючи положення пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, як підставу касаційного оскарження судових рішень, виходить з того, що при встановленні доцільності посилання на постанову Верховного Суду кожен правовий висновок Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на встановлені судами обставини справи. У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних нормативно-правових актів.

Скаржником вказано постанови Верховного Суду, в яких зазначені правові висновки, що, на думку позивача, не були враховані судами попередніх інстанцій у розгляді справи.

Так у постанові Верховного Суду від 08.02.2022 зі справи № 910/186/21, в якій розглядався спір про визнання частково недійсним рішення АМК, Верховний Суд, скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій в частині позовних вимог про визнання недійсними пунктів резолютивної частини рішення про накладення штрафів на позивачів та направляючи справу у зазначеній частині на новий розгляд, зазначив про те, що за доводами скаржників, АМК при накладенні штрафу неправильно визначив його розмір, виходячи із сум інших операцій та фінансових доходів, а не доходів від реалізації продукції. Разом з тим попередні судові інстанції зазначену позивачами підставу не дослідили та пов`язані з нею фактичні обставини не встановили, відповідних доказів не дослідили.

При цьому за результатом нового розгляду справи № 910/186/21 судами визнано недійсним пункт резолютивної частини Рішення АМК, яким передбачено накладення штрафу на позивача у справі у визначеному АМК розмірі.

У постанові від 30.05.2023 у справі № 910/4192/21 про визнання частково недійсним рішення АМК, Верховний Суд, зокрема, виснував, що визначення АМК розміру штрафу не від доходу (виручки) товариства від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф, яке (товариство) притягається до відповідальності свідчить про те, що Комітет діє не у спосіб, що передбачений законом, і про неправильне застосування АМК положення абзацу другого частини другої статті 52 Закону № 2210.

Суд виходить з того, що у справах № 910/4192/21 та № 910/186/21 та у справі, судові рішення в якій є предметом касаційного перегляду, одним з доводів позовних заяв позивачі визначали неправильне нарахування АМК штрафу, а саме, стосовно визначення його розміру.

Як виснував Верховний Суд у постанові від 06.02.2024 зі справи № 910/186/21 (у здійсненні касаційного перегляду судових рішень попередніх інстанцій, ухвалених за результатом нового розгляду справи) Закон № 2210 є спеціальним і саме вказаним нормативно-правовим актом у своїй діяльності має керуватися АМК як державний орган із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері публічних закупівель.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» Антимонопольний комітет України будує свою діяльність на принципах:

- законності;

- гласності;

- захисту конкуренції на засадах рівності фізичних та юридичних осіб перед законом та пріоритету прав споживачів.

Частиною першою статті 5 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» передбачено, що Антимонопольний комітет України здійснює свою діяльність відповідно до Конституції України, законів України «Про захист економічної конкуренції», «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про державну допомогу суб`єктам господарювання», цього Закону, інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів.

В законодавстві України визначення поняття «дискреційні повноваження» наведено в Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 № 1395/5. Так, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Конституційний Суд України визнає за органом публічної влади право на певні дискреційних повноваження у прийнятті рішень, та застерігає, що «цей механізм повинен забезпечувати, з одного боку, захист особи від свавільного втручання органів державної влади у її права і свободи, а з другого - наявність можливості у особи передбачати дії цих органів» (абзац третій підпункту 2.4 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 08.06.2016 № 3-рп/2016).

Верховний Суд виходить з того, що законодавче регулювання не є і не може бути всеосяжним за формою та змістом. Відтак, під час здійснення органом своїх повноважень наявність у нього певної міри розсуду є допустимою та належною. Попри це, межі дискреційних повноважень такого органу не можуть бути неоглядними. Міра такого розсуду повинна бути мінімально достатньою, зокрема, з метою уникнення порушення нормативно-правових приписів та запобіганню зловживання.

З позиції гарантування основоположних прав людини, надання дискреційних повноважень органам обсяг яких не має чітко визначених меж було б несумісним з принципом верховенства права, як одним з основних принципів демократичного суспільства, гарантованих Конвенцією і Конституцією України.

Верховний Суд виходить з того, що дискреційні повноваження АМК мають узгоджуватися з конституційним принципом верховенства права, та такими його елементами, як юридична визначеність та заборона свавілля.

Дискреція не є довільною; вона завжди здійснюється відповідно до закону (права), оскільки, згідно з частиною другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналіз цієї норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.

Колегія суддів враховує, що аналізуючи наявність чи відсутність дискреції в органів публічної влади, суди застосовують підхід, взявши до уваги Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

Верховний Суд у справі № 910/13407/23 виходить з того, що Законом № 2210 передбачено як склад порушення антимонопольного законодавства (пункт 4 частини другої статті 6, пункт 1 статті 50 Закону № 2210), так і порядок визначення штрафу, який підлягає стягненню у разі вчинення такого порушення (зокрема, абзац другий частини другої статті 52 Закону № 2210).

Так, за порушення, передбачені, зокрема, пунктом 1 статті 50 цього Закону № 2210, накладаються штрафи у розмірі до десяти відсотків доходу (виручки) суб`єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф (абзац другий частини другої статті 52 названого Закону).

Водночас відповідно до абзацу першого частини п`ятої статті 52 Закону № 2210 якщо доходу (виручки) немає або відповідач на вимогу органів Антимонопольного комітету України, голови його територіального відділення не надав розмір доходу (виручки), штраф, передбачений абзацом другим частини другої цієї статті, накладається у розмірі до двадцяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; штраф, передбачений абзацом третім частини другої цієї статті, - у розмірі до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; штраф, передбачений абзацом сьомим частини другої цієї статті, - у розмірі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Підставами для зміни, скасування чи визнання недійсними рішень органів Антимонопольного комітету України є: неповне з`ясування обставин, які мають значення для справи; недоведення обставин, які мають значення для справи і які визнано встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні, обставинам справи; заборона концентрації відповідно до Закону України «Про санкції»; порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права (частина перша статті 59 Закону № 2210).

У розгляді справи № 910/13407/23 позивач послідовно зазначав про те, що ним на вимогу АМК надано інформацію про розмір доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за 2022 рік, який (дохід) склав 6,0 тис. грн з наданням доказів подання 13.04.2023 уточнюючої фінансової звітності малого підприємництва за 2022 рік, що підтверджено листом Головного управління ДПС в Івано-Франківській області від 10.10.2023 № 14680/6/09-19-04-03-06 на запит представника позивача.

Водночас суди попередніх інстанцій, встановивши обставини надання позивачем на вимогу АМК копії уточнюючої фінансової звітності малого підприємництва за 2022 рік, згідно з якою чистий дохід позивача за 2022 рік склав 6 000,00 грн, відхилили наведені доводи позивача, зазначивши про те, що Комітетом на підставі адміністративної інформації, отриманої від Головного управління ДПС в Івано-Франківській області, встановлено відсутність доходу в позивача за 2022 рік.

Проте, суди залишили поза увагою те, що дохід (виручка) існує або відсутня об`єктивно, тобто є об`єктивним фактом, обов`язок встановлення якого покладений на АМК і його (доходу) наявність або відсутність не залежить виключно від інформації (відомостей), яка викладена у листі ГУ ДПС в Івано-Франківській області (при тому, що лист Головного управління ДПС в Івано-Франківській області, який міститься в матеріалах антимонопольної справи та лист Головного управління ДПС в Івано-Франківській області, який наданий позивачем, містить взаємосуперечливу інформацію).

Також Суд зазначає, що Законом № 2210 не передбачено, що дані про дохід (виручку) суб`єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) встановлюються саме та виключно з «адміністративної інформації», отриманої органом АМК від органу державної податкової служби.

Крім того, згідно з наказом Міністерства фінансів України «Про затвердження Національного положення (стандарту) бухгалтерського обліку № 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності» від 07.02.2013 № 73, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 28.02.2013 за № 336/22868 (далі - П(С)БО № 1) затверджені форми фінансової звітності, які застосовуються до фінансової звітності і консолідованої фінансової звітності юридичних осіб усіх форм власності (крім банків та бюджетних установ), які зобов`язані подавати фінансову звітність згідно із законодавством.

Відповідно до термінів, що використовуються у вказаному стандарті, фінансова звітність - це звітність, що містить інформацію про фінансовий стан та результати діяльності підприємства.

Фінансова звітність складається з: балансу (звіту про фінансовий стан), звіту про фінансові результати (звіту про сукупний дохід), звіту про рух грошових коштів, звіту про власний капітал і приміток до фінансової звітності.

Інформація про доходи, витрати, прибутки і збитки, інший сукупний дохід та сукупний дохід підприємства за звітний період розкривається у звіті про фінансові результати (звіт про сукупний дохід; пункт 8 розділу II П(С)БО № 1).

Отже сам по собі листі ГУ ДПС не є первинним джерелом інформації про доходи підприємства.

За приписами пунктів 23 та 32 Правил розгляду заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції (Правила розгляду справ), затверджених розпорядженням АМК від 19.04.1994 № 5 (в редакції розпорядження АМК від 29.06.1998 № 169-р, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин), зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 06.05.1994 за № 90/299 (далі - Правила), службовцями Комітету, відділення, яким доручено збирання та аналіз доказів, проводяться дії, направлені на всебічне, повне і об`єктивне з`ясування дійсних обставин справи, прав і обов`язків сторін; у рішенні наводяться мотиви рішення, зазначаються встановлені органом Комітету обставини справи з посиланням на відповідні докази, а також положення законодавства, якими орган Комітету керувався, приймаючи рішення; під час вирішення питання про накладення штрафу у резолютивній частині рішення вказується розмір штрафу.

За наведених обставин, судам попередніх інстанцій належало достеменно з`ясувати чи існували у Комітету об`єктивні підстави для визначення ПП «Євро ІФ» розміру штрафу саме відповідно до абзацу першого частини п`ятої статті 52 Закону № 2210, відповідно, чи діяв при цьому Комітет у спосіб, що передбачений законом, враховуючи, при цьому, що господарські суди не уповноважені змінювати на власний розсуд розмір/суму штрафу, застосованого органом АМК.

Відповідно до частин першої та другої статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи; ці дані встановлюються, зокрема, письмовими, речовими і електронними доказами.

Згідно з приписами частини першої статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Стаття 77 ГПК України вказує, зокрема, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Разом з ти належний доказ не може бути прийнятий, якщо він є недопустимим. Питання допустимості доказу є питанням права.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів; стаття 86 ГПК України).

Відповідно до частини першої статті 91 ГПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Частиною п`ятою статті 236 ГПК України унормовано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Водночас судам слід враховувати, що допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини, зокрема, в силу норм матеріального права, повинні або не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.

Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об`єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19.06.2019 зі справи № 910/4055/18, від 16.04.2019 зі справи № 925/2301/14).

З огляду на викладене вище суди попередніх інстанцій неповно встановили фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення спору по суті, припустившись у зв`язку з цим порушення вимог статей 86, 236 ГПК України щодо прийняття судового рішення на підставі всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів у їх сукупності.

Порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права унеможливило, з огляду на доводи та докази, надані учасниками справи, встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції, передбаченими статтю 300 ГПК України.

Що ж стосується посилання скаржника на те, що справа № 910/13407/23 розглядалась у закритому судовому засіданні із відмовами судом першої інстанції у проведенні судового засідання у режимі відеоконференції, що ускладнило розгляд справи для позивача та не надало йому можливості належним чином використати свої права, передбачені ГПК України, то Суд зазначає, що в силу приписів частини одинадцятої статті 8 ГПК України використання систем відеоконференц-зв`язку та транслювання перебігу судового засідання в мережі Інтернет у закритому судовому засіданні не допускаються. При цьому відповідно до частини восьмої статті 8 ГПК України розгляд справи у закритому судовому засіданні проводиться у випадках, коли відкритий судовий розгляд може мати наслідком розголошення таємної чи іншої інформації, що охороняється законом, необхідності захисту особистого та сімейного життя людини, а також в інших випадках, установлених законом. Згідно з ухвалою господарського суду міста Києва від 27.09.2023 зі справи задоволено клопотання АМК про розгляд справи у закритому судовому засіданні, у зв`язку з наявністю в матеріалах справи документів, що містять інформацію з обмеженим доступом. Водночас суд касаційної інстанції зазначає, що участь у судовому засіданні в силу приписів статті 42 ГПК України є правом сторони і розгляд справи у закритому судовому засіданні жодним чином не обмежує право сторони на участь у судовому засіданні.

Також скаржник посилається на те, що суд апеляційної інстанції зобов`язав відповідача надати додаткові докази по справі, при цьому позиції позивача не врахував та із доказами не ознайомив.

Проте у зазначеному доводі скаржник не зазначає стосовно чого саме судом апеляційної інстанції не враховано позицію позивача. Водночас матеріали справи не містять клопотань позивача на стадії апеляційного провадження про ознайомлення з матеріалами справи, відповідно Суд відхиляє довід скаржника про те, що суд апеляційної інстанції не забезпечив йому можливості ознайомлення з матеріалами справи.

Верховний Суд, враховуючи рішення ЄСПЛ від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» та від 28.10.2010 у справі «Трофимчук проти України», зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи ПП «Євро ІФ» про порушення судами попередніх інстанцій норм права у прийнятті оскаржуваних судових рішень знайшли своє часткове підтвердження за результатами перегляду справи в касаційному порядку.

Твердження АМК, викладені у відзиві на касаційну скаргу, наявності таких порушень не спростовують.

Отже, з огляду на межі повноважень касаційної інстанції щодо встановлення обставин справи і дослідження доказів, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу ПП «Євро ІФ» задовольнити частково, оскаржуване рішення місцевого та постанову апеляційного господарських судів зі справи скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи судам слід взяти до уваги викладене в цій постанові, з`ясувати усі істотні обставини справи, дослідити всі надані учасниками справи докази і залежно від встановленого та у відповідності з чинним законодавством вирішити спір з належним обґрунтуванням мотивів та підстав такого вирішення.

Судові витрати

Розподіл судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України не здійснюється, адже суд не змінює та не ухвалює нового рішення, а скасовує оскаржувані судові рішення та передає справу на новий розгляд, тому за результатами нового розгляду має бути вирішено й питання щодо розподілу судових витрат у справі.

Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 310, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу приватного підприємства «Євро ІФ» задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 13.12.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.04.2024 у справі № 910/13407/23 скасувати.

Справу № 910/13407/23 передати на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя А. Ємець

Суддя Т. Жайворонок