Постанова

від 04.07.2024 по справі 910/9627/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 липня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/9627/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Бенедисюка І.М., Жайворонок Т.Є.,

за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,

представників учасників справи:

позивача - товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Ніса» - Шевченко І.В., адвокат (ордер від 31.05.2024),

відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю «Есаб Україна» - Івасечко В.І., адвокат (ордер від 06.05.2024),

розглянув у відкритому судовому засіданні

касаційні скарги товариства з обмеженою відповідальністю «Есаб Україна»

на рішення господарського суду міста Києва від 05.10.2023 (суддя Плотницька Н.П.),

постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2024 (колегія суддів: Михальська Ю.Б.(головуючий), Тищенко А.І., Іоннікова І.А.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2024 (колегія суддів: Михальська Ю.Б.(головуючий), Тищенко А.І., Іоннікова І.А.), яка ухвалена за результатом апеляційного перегляду додаткового рішення господарського суду міста Києва від 26.12.2023

зі справи № 910/9627/23

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Ніса» (далі - ТОВ «Торговий дім «Ніса»)

до товариства з обмеженою відповідальністю «Есаб Україна» (далі - ТОВ «Есаб Україна»)

про зобов`язання поставити товар.

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

ТОВ «Торговий дім «Ніса» звернулося до суду з позовом до ТОВ «Есаб Україна» про зобов`язання відповідача виконати зобов`язання за договором від 13.06.2018 № BUK 7-72 в частині поставки позивачу товару, перелік якого наведений у прохальній частині позовної заяви.

Позовна заява мотивована з посиланням на неналежне виконання відповідачем зобов`язання за договором від 13.06.2018 № BUK 7-72 в частині поставки товару.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції та постанов суду апеляційної інстанції

Рішенням господарського суду міста Києва від 05.10.2023 зі справи № 910/9627/23 позов задоволено повністю з посиланням на його обґрунтованість.

Згідно з додатковим рішенням від 26.12.2023 зі справи заяву позивача про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на правничу допомогу задоволено частково: стягнуто з відповідача на користь позивача 50 000,00 грн витрат на правничу допомогу.

Згідно з постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2024 рішення суду першої інстанції, яке ухвалене по суті спору, залишено без змін.

Згідно з постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2024 додаткове рішення зі справи скасовано, ухвалено нове рішення про часткове задоволення заяви позивача: стягнуто з відповідача на користь позивача 50 000,00 грн витрат на правничу допомогу.

Зазначену постанову суду апеляційної інстанції в частині обґрунтування наявності підстав для скасування додаткового рішення суду першої інстанції мотивовано з посиланням на те, що місцевим господарським судом було порушено порядок розгляду заяви про ухвалення додаткового рішення у справі, що й стало підставою для скасування додаткового рішення у справі та ухвалення судом апеляційної інстанції нового рішення за результатом розгляду заяви позивача про ухвалення додаткового рішення у справі.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

Не погоджуючись із судовими рішеннями попередніх інстанцій у справі, які ухвалені по суті спору, ТОВ «Есаб Україна» просило суд касаційної інстанції скасувати рішення та постанову та ухвалити нове рішення про відмову в позові.

У касаційній скарзі на постанову суду апеляційної інстанції, яка ухвалена за результатом апеляційного перегляду додаткового рішення місцевого господарського суду, ТОВ «Есаб Україна» просило суд касаційної інстанції скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні заяви позивача про ухвалення додаткового рішення у справі.

2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційні скарги

В обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень попередніх інстанцій, які ухвалені по суті спору, скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначаючи про неврахування судами попередніх інстанцій висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 11.04.2024 зі справи № 911/159/23, від 25.06.2020 зі справи № 924/233/18, від 04.11.2019 зі справи № 905/49/15, від 29.11.2019 зі справи № 914/2267/18, від 22.06.2023 зі справи № 914/1661/22, від 21.06.2023 зі справи № 916/3027/21, від 29.06.2021 зі справи № 910/23097/17, від 03.06.2022 зі справи № 922/2115/19, від 10.09.2019 зі справи № 916/2403/18, від 09.07.2019 зі справи № 903/849/17, від 15.06.2023 зі справи № 910/17401/21, від 07.03.2023 зі справи № 913/864/21, від 22.06.2022 зі справи № 904/5328/21, від 12.06.2019 зі справи № 911/3733/16, від 19.03.2024 зі справи № 922/4078/23, від 29.04.2021 зі справи № 910/11077/20, від 26.04.2021 зі справи № 916/3122/20.

Скаржник зазначає про недослідження судами попередніх інстанцій наданих ним до суду першої інстанції податкових накладних, які можуть оцінюватися судом як докази у сукупності з іншими доказами по справі, проте не були досліджені (зазначене за своїм змістом відповідає пункту 4 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України).

У касаційній скарзі на постанову суду апеляційної інстанції, яка ухвалена за результатом апеляційного перегляду додаткового рішення господарського суду міста Києва від 26.12.2023, скаржник посилається на:

- пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про неврахування судом попередньої інстанції висновку щодо застосування норм права, а саме, приписів частини четвертої статті 126, частини п`ятої статті 129 ГПК України щодо критеріїв співмірності та правил розподілу судових витрат у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 03.11.2023 зі справи № 914/2355/21 (додаткова постанова) та від 24.01.2022 зі справи № 911/2737/17.

- пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини другої статті 126 ГПК України щодо стягнення витрат на правничу допомогу, які не були фактично (реально) понесені позивачем (сплачені адвокату) у строк, встановлений договором про надання правової допомоги.

Доводи інших учасників справи, розгляд заяв/клопотань учасників справи

ТОВ «Торговий дім «Ніса» у відзиві на касаційну скаргу просило суд залишити без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, які ухвалені по суті спору, з посиланням, зокрема, на їх обґрунтованість.

Згідно з розпорядженням заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 26.06.2024 № 32.2-01/1210 проведено повторний автоматизований розподіл справи № 910/9627/23 у зв`язку з відпустками суддів Ємця А.А. та Малашенкової Т.М.

У судовому засіданні 27.06.2024 оголошувалася перерва до 04.07.2024.

Згідно з ухвалою Суду від 02.07.2024 заяву представника ТОВ «Торговий дім «Ніса» - адвоката Шевченка І.В. (вих. від 01.07.2024 б/н) про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів повернуто заявнику без розгляду.

ТОВ «Торговий дім «Ніса» 02.07.2024 надіслало на електронну пошту Верховного Суду письмові пояснення (вих. від 01.07.2024 б/н) по справі, які просило врахувати при вирішенні спору.

Згідно з відомостей КП «Діловодство спеціалізованого суду» ТОВ «Торговий дім «Ніса» має зареєстрований електронний кабінет у підсистемі ЄСІТС «Електронний суд».

Колегія суддів зазначає, що відповідно до частин п`ятої, шостої статті 42 ГПК України документи (у тому числі процесуальні документи, письмові та електронні докази тощо) можуть подаватися до суду, а процесуальні дії вчинятися учасниками справи в електронній формі з використанням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом. Процесуальні документи в електронній формі мають подаватися учасниками справи до суду з використанням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).

Згідно із частинами шостою, восьмою статті 6 ГПК України, зокрема, органи державної влади та інші державні органи, зареєстровані за законодавством України як юридичні особи, їх територіальні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи, зареєстровані за законодавством України, реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов`язковому порядку. Особа, яка зареєструвала електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, може подавати процесуальні, інші документи, вчиняти інші процесуальні дії в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля). Проте це не позбавляє її права на подання документів до суду в паперовій формі.

Оскільки письмові пояснення (вих. від 01.07.2024 б/н) подані ТОВ «Торговий дім «Ніса» у непередбачений ГПК України спосіб, у судовому засіданні 04.07.2024 останні залишені Судом без розгляду на підставі частини четвертої статті 170 ГПК України.

03.07.2024 до Суду надійшли письмові пояснення ТОВ «Торговий дім «Ніса», подані через підсистему «Електронний Суд» Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (документ сформований у системі 02.07.2024), які долучені Судом до матеріалів справи.

Згідно з ухвалою Суду від 03.07.2024 задоволено заяву представника ТОВ «Торговий дім «Ніса» - адвоката Шевченка І.В., яка подана через підсистему «Електронний Суд» Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (документ сформований у системі 02.07.2024), про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

ТОВ «Есаб Україна» 03.07.2024 через підсистему «Електронний Суд» Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подало письмові пояснення по справі, які долучені Судом до матеріалів справи.

3. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Рішення судів попередніх судових інстанцій мотивовані такими фактичними встановленими обставинами та висновками.

13.06.2008 ТОВ «Есаб Україна» як постачальником та ТОВ «Торговий дім «Ніса», як покупцем укладено договір поставки № BUK 7-72 (зварювальні матеріали та стандартне обладнання, постачання на території України, вартість включена в ціну обладнання; далі-Договір), предметом якого є регулярне постачання зварювального обладнання і матеріалів.

Відповідно до пункту 2.1 Договору обладнанням і матеріалами, які постачальник зобов`язується поставляти покупцю, є обладнання для зварювання металу, зварювальні матеріали, вироблені під знаком для товарів «ESAB». Найменування (опис), кількість, комплектність, ціна та вартість обладнання будуть міститься в специфікаціях, які є невід`ємною частиною договору.

16.12.2008 сторонами підписано додаток № 1 до Договору.

Згідно з пунктом 3.1 Договору (в редакції додатку № 1 до Договору) розрахунки за цим договором здійснюються в гривнях шляхом перерахування на поточний рахунок постачальника. Вартість обладнання буде вказана у специфікаціях в Євро, перерахунок в гривні буде здійснений згідно курсу євро міжбанку в залежності від умов поставки.

Покупець зобов`язаний здійснювати оплату за обладнання згідно порядку, зазначеного у специфікаціях (пункт 3.2 Договору у редакції додатку № 1 до нього).

Згідно з пунктом 3.6 Договору (в редакції додатку до нього від 09.02.2009) міжбанківський курс використовується в розрахунках у тих випадках, якщо він перевищує курс НБУ на дату розрахунків. В усіх інших випадках застосовується курс НБУ.

Відповідно до пункту 4.1 Договору обладнання за договором постачається партіями згідно специфікацій, підписаних сторонами. Умови поставки обладнання: DDР (INCOTERMS 2000), Київська обл., м. Вишневе, вул. Київська, 8, якщо інше не вказане у відповідній підписаній сторонами специфікації.

Якщо інше не буде вказане у відповідній специфікації, підписаної сторонами, кожна партія обладнання буде поставлена не пізніше ніж 35 банківських днів від дати отримання постачальником повної суми оплати партії обладнання, що поставляється (пункт 4.2 Договору).

За змістом пункту 4.4 Договору покупець зобов`язаний за свій рахунок здійснити розвантаження обладнання з автотранспорту, на якому постачальник здійснить поставку обладнання протягом однієї доби від дати доставки обладнання (прибуття автотранспорту постачальника (перевізника) за адресою, вказаною у пункті 4.1 Договору.

Пунктом 4.6 Договору визначено, що датою поставки обладнання вважається дата фактичної передачі поставленого обладнання покупцю, зазначена в товарно-транспортній накладній.

Згідно з пунктом 4.7 Договору постачальник зобов`язується передати обладнання разом з комплектом документів, що включає:

- накладну;

- податкову накладну;

- рахунок-фактуру - 1 екземпляр;

- копію сертифікату відповідності - 1 екземпляр.

Відповідно до пункту 8.1 Договору всі спори, які виникають у зв`язку з укладанням, зміною і виконанням діючого договору підлягають врегулювання шляхом переговорів, а у випадку недосягнення згоди підлягають передачі на розгляд до компетентного господарського суду.

У період з липня 2021 року по лютий 2022 року між позивачем та відповідачем згідно з умовами Договору укладені (підписані) такі специфікації: № 99048-65 від 02.07.2021, № 99287-65 від 26.08.2021, № 99554-65 від 11.10.2021, № 99602-65 від 03.11.2021, № 99849-65 від 10.12.2021, № 99874-65 від 21.12.2021, № 100005-65 від 14.01.2022, № 100028-65 від 19.01.2022, № 100044-65 від 20.01.2022, № 100071-65 від 25.01.2022, № 100075-65 від 26.01.2022, № 100094-65 від 28.01.2022, № 100095-65 від 28.01.2022, № 100104-65 від 31.01.2022, № 100152-65 від 08.02.2022, № 100159-65 від 09.02.2022, № 100134-65 від 10.02.2022, № 100169-65 від 11.02.2022 та № 100231-65 від 22.02.2022, в яких (специфікаціях) сторонами погоджені найменування товару, умови та строк його поставки.

Позивач, звертаючись з позов до суду, зазначав, що відповідачем порушено строки постачання товару (що встановлено рішенням господарського суду міста Києва від 21.03.2023 у справі № 910/672/23, яке набрало законної сили) та частину товару не поставлено і по теперішній час, у зв`язку з чим позивачем заявлено позовні вимоги про зобов`язання відповідача поставити відповідний товар (перелік якого наведений у прохальній частині позовної заяви).

Відповідач, у свою чергу, заперечуючи проти позову, вказував, що позовна заява підлягає залишенню без розгляду, з огляду на те, що: спірне питання є предметом арбітражної угоди згідно з Угодою з дистриб`ютором від 18.06.2018 № 298-BUK-78-18; у відповідача відсутні зобов`язання поставити обладнання за специфікаціями, на які посилається позивач, з огляду на пункт 6.2. Угоди з дистриб`ютором, а також через те, що позивач згідно з Порядком оформлення заявок, відвантажень та оплат у ТОВ «Есаб Україна» або не подавав заявки на відвантаження такого обладнання (що є обов`язковою передумовою поставки) або подавав заявки, які не могли бути прийняті в роботу в силу застосовного кредитного ліміту та заборгованості позивача чи недотримання позивачем інших вимог, які є необхідними для прийняття заявки в роботу.

Судом апеляційної інстанції також встановлено, що позивачем до позовної заяви додані підписані сторонами та скріплені печатками сторін видаткові накладні, якими підтверджується факт часткової поставки позивачу обладнання, яке визначене у специфікаціях.

Факт поставки позивачу товару згідно з переліченими позивачем видатковими накладними відповідачем не заперечується. Водночас, за доводами відповідача, ним здійснено поставку на користь позивача також й іншого товару, що підтверджується, зокрема, податковими накладними, знімками монітору комп`ютера з програмного забезпечення програми 1С відповідача, роздруківками електронного листування між представниками позивача та відповідача, зокрема, із заявками на поставку в якості додатків, електронними листами відповідача, що містять інформацію з внутрішньої бази відповідача, частковою оплатою товару позивачем.

4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій

Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для зобов`язання відповідача поставити товар на користь позивача.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Касаційне провадження у справі (щодо оскарження судових рішень попередніх інстанцій, які ухвалені по суті спору) відкрито, зокрема, на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

При цьому самим скаржником (скаржниками) у касаційній скарзі (касаційних скаргах) з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самими скаржниками), покладається на скаржників.

Отже, відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

При цьому наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Що ж до визначення подібних правовідносин, то в силу приписів статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, в якій визначено критерій подібності правовідносин.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

В обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень попередніх інстанцій, які ухвалені по суті спору, скаржник посилається, зокрема, на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про неврахування судами попередніх інстанцій висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 11.04.2024 зі справи № 911/159/23, від 25.06.2020 зі справи № 924/233/18, від 04.11.2019 зі справи № 905/49/15, від 29.11.2019 зі справи № 914/2267/18, від 22.06.2023 зі справи № 914/1661/22, від 21.06.2023 зі справи № 916/3027/21, від 29.06.2021 зі справи № 910/23097/17, від 03.06.2022 зі справи № 922/2115/19, від 10.09.2019 зі справи № 916/2403/18, від 09.07.2019 зі справи № 903/849/17, від 15.06.2023 зі справи № 910/17401/21, від 07.03.2023 зі справи № 913/864/21, від 22.06.2022 зі справи № 904/5328/21, від 12.06.2019 зі справи № 911/3733/16, від 19.03.2024 зі справи № 922/4078/23, від 29.04.2021 зі справи № 910/11077/20, від 26.04.2021 зі справи № 916/3122/20.

Верховний Суд, оцінюючи і досліджуючи положення пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, як підставу касаційного оскарження судових рішень, виходить з того, що при встановленні доцільності посилання на постанову Верховного Суду кожен правовий висновок Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на встановлені судами обставини справи. У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних нормативно-правових актів.

Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.

Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Верховний Суд вважає безпідставними доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у наведених ним постановах, з огляду на таке.

У постановах Верховного Суду зі справ № 911/159/23, № 910/1389/18, № 924/233/18, № 914/1661/22, № 905/49/15, № 914/2267/18, № 916/3027/21, № 910/23097/17, № 922/2115/19, № 916/2403/18, № 903/849/17, на які посилається скаржник, містять правові висновки, згідно з якими: у разі наявності дефектів первинних документів та невизнання стороною факту постачання спірного товару, сторони не позбавлені права доводити постачання товару іншими доказами, які будуть переконливо свідчити про фактичні обставини здійснення постачання товару; податкова накладна (в залежності від фактичних обставин певної справи) може бути допустимим доказом, на підставі якого суд встановлює факт постачання товару покупцю та його прийняття ним, якщо сторона, яка заперечує факт поставки вчинила юридично значимі дії: зареєструвала податкову накладну; сформувала податковий кредит за вказаною господарською операцією з контрагентом тощо, оскільки підставою для виникнення у платника права на податковий кредит є факт лише реального (фактичного) здійснення господарських операцій з придбання товарно-матеріальних цінностей та послуг з метою їх використання у власній господарській діяльності; податкова накладна, виписана однією стороною в договорі (підрядником) на постачання послуг на користь другої сторони (замовника), може бути доказом правочину з огляду на те, що така поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків; визначальною ознакою господарської операції у розумінні статей 1, 3, 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» є те, що внаслідок її здійснення має відбутися реальний рух активів, отже, судам у розгляді справи належало дослідити, окрім обставин оформлення первинних документів, наявність або відсутність реального руху такого товару. Зокрема, обставини здійснення перевезення товару поставленого за спірними видатковими накладними, обставини зберігання та використання цього товару у господарській діяльності покупця тощо; як доказ податкова накладна може оцінюватися судом лише у сукупності з іншими доказами у справі, проте не може буди єдиним доказом, на підставі якого суд встановлює факт постачання товару покупцю та його прийняття ним. Крім того, оцінюючи податкові накладні у сукупності з іншими доказами у справі господарські суди повинні враховувати положення Податкового кодексу України та фактичні дії як постачальника, так і покупця, щодо відображення ними в податковому та бухгалтерському обліку постачання спірного товару; акт звіряння може бути доказом на підтвердження обставин, зокрема, наявності заборгованості суб`єкта господарювання, її розміру, визнання боржником такої заборгованості тощо. Однак, за умови, що інформація, відображена в акті, підтверджена первинними документами та акт містить підписи уповноважених на його підписання сторонами осіб; закон не містить переліку дій, що свідчать про визнання особою свого боргу або іншого обов`язку, але їх узагальнюючою рисою є те, що такі дії мають бути спрямовані на виникнення цивільних прав і обов`язків (див. частина перша статті 11 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України). В цьому сенсі діями, спрямованими на визнання боргу, є дії боржника безпосередньо стосовно кредитора, які свідчать про наявність боргу, зокрема повідомлення боржника на адресу кредитора, яким боржник підтверджує наявність у нього заборгованості перед кредитором, відповідь на претензію, підписання боржником акта звіряння розрахунків або іншого документа, в якому визначена його заборгованість.; до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, з урахуванням конкретних обставин справи, також можуть належати: визнання пред`явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звіряння взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

У справі № 913/864/21 Верховний Суд, зокрема, виснував, що двосторонній характер договору купівлі-продажу зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків. Так, з укладенням такого договору продавець приймає на себе обов`язок передати покупцеві певну річ і водночас набуває права вимагати її оплати, а покупець у свою чергу зобов`язаний здійснити оплату придбаної речі та водночас набуває права вимагати від продавця її передачі; договір поставки має двосторонній характер, тобто певні обов`язки покладаються як на одну, так і на іншу сторону, і у такому зобов`язанні кожна зі сторін одночасно є боржником та кредитором. З точки зору виконання такі зобов`язання є зустрічними, оскільки виконання свого обов`язку однією із сторін обумовлюється виконанням другою стороною свого обов`язку. Виконання зустрічних зобов`язань передбачає виконання кожною із сторін свого обов`язку у порядку, встановленому в даному випадку договором поставки. Якщо ж одна із сторін зобов`язання не виконує свого обов`язку у порядку і строки, встановлені договором, то відповідно друга сторона має право або зупинити виконання свого обов`язку, або відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі.

У справах № 910/17401/21 та № 904/5328/21 Верховний Суд, зокрема, виснував, що за приписами статей 525, 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства; одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом

Тобто припинення зобов`язання на вимогу однієї зі сторін можливе, якщо такі дії вчинені відповідно до вимог закону або передбачені умовами договору.

Положеннями статті 615 ЦК України визначено, що у разі порушення зобов`язання однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом. Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання. Внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання частково або у повному обсязі відповідно змінюються умови зобов`язання або воно припиняється.

Відповідно до частин першої та третьої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено законом або договором. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Отже, за змістом наведених норм розірвання господарського договору може бути вчинено як за згодою сторін, так і у разі односторонньої відмови від нього. За загальним правилом розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, однак окремі договірні відносини допускають можливість одностороннього розірвання договору. Право сторони на одностороннє розірвання договору може бути передбачено законом або безпосередньо у договорі, а може залежати від вчинення/невчинення сторонами договору певних дій, так і без будь-яких додаткових умов (безумовне право сторони на відмову від договору).

При цьому, одностороння відмова від договору не потребує узгодження та як самостійний юридичний факт зумовлює його розірвання. У випадках, коли права на односторонню відмову у сторони немає, намір розірвати договір може бути реалізований лише за погодженням з іншою стороною, оскільки одностороннє розірвання договору не допускається, а в разі недосягнення сторонами домовленості щодо розірвання договору - за судовим рішенням на вимогу однієї із сторін.

Разом з тим припинення зобов`язання у зв`язку з односторонньою відмовою відповідно до пункту 1 частини першої статті 611 ЦК України передбачено як наслідок порушення зобов`язання, лише в тому випадку, якщо це встановлено договором або законом.

Як виснував Верховний Суд у справі № 911/3733/16: у відповідності до частини першої статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами; за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України); згідно з частиною першою статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін); умовою виконання зобов`язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов`язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов`язання. Строк (термін) виконання зобов`язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі і є його істотною умовою; статтею 251 ЦК України передбачено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду; відповідно до статті 252 ЦК України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати; перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України); визначаючи предмет договору купівлі-продажу майнових прав сторони вказали лише запланований (орієнтовний) термін, що відповідно до законодавства України не є точною календарною датою або вказівкою на подію.

У постанові зі справи № 922/4078/23, на яку посилається скаржник, Верховний Суд виснував, зокрема, що у відповідності до положень пункту А4 правил Інкотермс 2000 продавець зобов`язаний надати товар у розпорядження покупця в названому місці поставки, без завантаження на будь-який приймаючий транспортний засіб, в узгоджений день чи в межах погодженого періоду або, якщо такого часу не обумовлено, у строк, звичайний для поставки аналогічних товарів. Якщо сторони не узгодили конкретної точки в межах названого місця поставки, і наявні декілька придатних для цього точок, продавець може вибрати таку точку в межах місця поставки, яка найбільш відповідає його цілям; згідно з пунктом А7 Інкотермс 2000 продавець зобов`язаний дати покупцю достатнє повідомлення щодо часу і місця, коли і де товар буде наданий у розпорядження останнього. Таким чином, як вищенаведеними правилами Інкотермс 2000, так і положеннями частини першої статті 664 ЦК України на продавця покладено обов`язок повідомити покупця про готовність товару та передати товар у визначеному сторонами місці поставки разом із товаросупровідними документами.

Відповідно до постанови Верховного Суду зі справи № 910/11077/20, на яку також посилається скаржник, Верховний Суд, зокрема, виснував, якщо за умовами договору сума платежу, визначена в іноземній валюті, перераховується у гривню і в подальшому на день фактичної сплати коштів згідно з таким перерахунком не змінюється, тобто залишається гривневою, то з моменту перерахунку у разі прострочення виконання зобов`язання зі сплати перерахованої (остаточної) суми договору боржник відповідно до частини другої статті 625 ЦК України зобов`язаний на вимогу кредитора сплатити борг з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення виконання цього зобов`язання (зі сплати перерахованої (остаточної) суми договору), оскільки у такому разі матеріальні втрати кредитора від знецінення грошових коштів за сумою донарахування (курсової різниці), що визначається лише у гривні та у подальшому не коригується, не покриваються за рахунок донарахування вартості товару з урахуванням курсової різниці.

Згідно з постановою № 916/3122/20 Верховний Суд, зокрема, виснував, що незважаючи на те, що арбітражна угода (застереження) міститься в контракті, це не виключає і не заперечує того, що за змістом гарантійного листа, арбітражне провадження закріплюється також в будь-якій угоді, заяві чи посиланні, яка буде виконана або підтверджена у письмовій формі; у даному разі такою заявою (посиланням) і виступає відповідний гарантійний лист.

Проаналізувавши зміст наведених скаржником постанов Верховного Суду за критеріями подібності, ураховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, з огляду на відмінність предмета спору, фактичних обставин справ, доказової бази і доводів сторін, хоч і за частково схожого правового регулювання, колегія суддів дійшла висновку про неподібність цих справ за наведеними правовими ознаками зі справою, що переглядається, і тому застосування норм матеріального права за неподібності правовідносин у цих справах не може бути аналогічним, а вказані для порівняння судові рішення Верховного Суду - релевантними до обставин цієї справи.

Так, зокрема спір у справі, судові рішення в якій є предметом касаційного розгляду, стосується виконання зобов`язання продавця з поставки товару, у той час як в більшості справ, на які посилається скаржник, матеріально-правовим об`єктом, з приводу якого виник правовий конфлікт, було виконання грошових зобов`язань за укладеними сторонами спорів договорами з урахуванням їх змісту.

У справі № 910/23097/17 судами розглядався спір про визнання недійсним договору в межах справи про банкрутство.

У справі № 916/2403/18, на яку посилається скаржник, Верховний Суд робив висновки, розглядаючи спірні питання у спорі про визнання недійсним договору.

У справі № 910/17401/21 Верховний Суд робив висновки в межах позовних вимог про зміну договору та визнання правочину недійсним.

У справі № 913/864/21 містилися висновки Верховного Суду у спорі про стягнення заборгованості та зобов`язання вчинити дії щодо вивезення товару зі складу позивача.

У справі № 904/5328/21 предметом розгляду було питання визнання недійсним договору поставки.

У справі № 911/3733/16 містилися висновки Верховного Суду у спорі за первісним позовом про стягнення коштів та зустрічним про визнання недійсним пункту договору та визнання недійсним договору в цілому.

У справі № 922/4078/23 позивач за первісним позовом звернувся до суду з позовом про розірвання договору у зв`язку з істотною зміною обставин та стягнення з відповідача заборгованості за договором; предметом зустрічного позову було питання щодо зобов`язання прийняти (отримати) товар за договором та специфікацією до нього, а обґрунтований зустрічний позов з посиланням на порушення відповідачем за зустрічним позовом виконання своїх зобов`язань за договором щодо отримання готового до відвантаження товару.

Суд звертає увагу на те, що посилання скаржника на неврахування висновків Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження судових рішень, ухвалених по суті спору, не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, адже відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норм права, а неоднаковими та неподібними фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Отже, посилання скаржника на постанови Верховного Суду є необґрунтованими та фактично зводяться до намагання скаржника здійснити переоцінку доказів у справі.

При цьому Верховний Суд зазначає, що до предмета доказування належить сукупність юридичних фактів матеріально-правового характеру, з якими закон пов`язує виникнення, зміну й припинення правовідносин між сторонами та на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень (такі висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).

Як неодноразово наголошував Верховний Суд, вимогами процесуального закону визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Близька за змістом правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема, і у постановах від 26.02.2019 зі справи № 914/385/18, від 05.02.2019 зі справи № 914/1131/18 та від 03.11.2020 зі справи № 920/611/19, від 24.02.2021 зі справи № 910/1873/20.

Водночас, Суд звертає увагу на те, що суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).

Місцевий та апеляційний господарські суди, ухвалюючи судові рішення по суті спору, оцінили подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності та взаємного зв`язку у їх сукупності. Суди попередніх інстанцій дали оцінку поданим сторонами доказам у їх сукупності, що відповідає приписам частини другої статті 86 ГПК України.

У своїх доводах щодо оцінки судами податкових накладних як доказів у справі скаржник не бере до уваги, що у кожній з наведених ним справ предмет доказування є різним, виходячи, у тому числі з предмета спору, предмета позову, змісту аргументів сторін та доказів на їх підтвердження, наявних у матеріалах відповідної справи. Суди у кожній конкретній справі виходили із оцінки доказів як кожного окремо, так і в сукупності доказів. Суд згідно з статтею 86 ГПК України оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок у їх сукупності.

Зі змісту оскаржуваних рішень вбачається, що судами попередніх інстанцій у справі, судові рішення в якій переглядається в касаційному порядку, було надано оцінку, зокрема, аргументам та доказам відповідача на підтвердження здійснення ним поставки спірного товару. Так зокрема, суд апеляційної інстанції зазначив, що на підтвердження своїх доводів щодо поставки обладнання відповідач надав суду першої інстанції на електронному носії (диску) та суду апеляційної інстанції в роздрукованому вигляді знімки монітору комп`ютера з програмного забезпечення програми 1С відповідача, роздруківки електронного листування між представниками позивача та відповідача, зокрема, із заявками на поставку в якості додатків, електронні листи відповідача, що містять інформацію з внутрішньої бази відповідача. Суд критично оцінив вказані документи як докази на підтвердження виконання відповідачем своїх зобов`язань з поставки зазначеного ним обладнання, оскільки згідно з пунктом 4.7 Договору постачальник зобов`язується передати обладнання разом з комплектом документів, що включає: накладну; податкову накладну; рахунок-фактуру - 1 екземпляр; копію сертифікату відповідності - 1 екземпляр, а датою поставки обладнання згідно з пунктом 4.6 Договору вважається дата фактичної передачі поставленого обладнання покупцю, зазначена в товарно-транспортній накладній.

Тобто, виконання відповідачем свого обов`язку з поставки обладнання за специфікаціями має підтверджуватися фактом передачі такого обладнання з низкою перелічених документів.

Надані ж відповідачем документи факту поставки обладнання позивачу не підтверджують, в більшості є внутрішніми документами відповідача, електронне листування не містить посилань на спірні специфікації. Підписаних товарно-транспортних, видаткових накладних, які підтверджують відвантаження товару, про який зазначає відповідач як про поставлений, матеріали справи не містять.

Що ж стосується посилання скаржника на недослідження судами попередніх інстанцій наданих ним до суду першої інстанції податкових накладних, які можуть оцінюватися судом як докази у сукупності з іншими доказами по справі, проте, за доводами скаржника, не були досліджені, то Суд зазначає, що, як вірно зазначено судом апеляційної інстанції, такі накладні самі по собі не можуть бути доказом, на підставі якого суд встановлює факт постачання товару покупцю та його прийняття ним, та можуть бути прийняті судом до уваги лише у тому випадку, якщо вказана в них інформація підтверджена первинними документами або іншими належними та допустимими доказами, чого у даній справі судами не встановлено.

Відповідно суд апеляційної інстанції, надавши оцінку як умовам Договору, так і наданим сторонами спору доказам у їх сукупності дійшов висновку про непідтвердження відповідачем факту поставки спірного товару позивачу та наявність підстав для задоволення позову.

Верховний Суд також зазначає, що згідно з пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Таким чином, за змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у вигляді не дослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення в сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

За таких обставин недостатніми є доводи скаржника про не дослідження судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів за умови непідтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.

З урахуванням наведеного, встановивши неподібність правовідносин, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 910/9627/23 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України за касаційною скаргою на судові рішення попередніх інстанцій, які ухвалені по суті спору.

Стосовно доводів касаційної скарги на постанову суду апеляційної інстанції, яка ухвалена за результатом апеляційного перегляду додаткового рішення господарського суду міста Києва від 26.12.2023, Верховний Суд зазначає таке.

Так, скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про неврахування судом попередньої інстанції висновку щодо застосування норм права, а саме, приписів частини четвертої статті 126, частини п`ятої статті 129 ГПК України щодо критеріїв співмірності та правил розподілу судових витрат у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 03.11.2023 зі справи № 914/2355/21 (додаткова постанова) та від 24.01.2022 зі справи № 911/2737/17.

За змістом статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно зі статтею 15 ГПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (стаття 16 ГПК України).

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 зазначеного Кодексу).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості; ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Згідно з частинами першою-четвертою статті 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Загальне правило розподілу судових витрат визначене статтею 129 ГПК України. Верховний Суд звертає увагу, що зазначена норма є загальною та повинна застосовуватись у системно-логічному зв`язку із частинами п`ятою-сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України.

Розподіл судових витрат визначений статтею 129 ГПК України, частиною четвертою якої передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи (до яких відповідно до частини третьої статті 123 цього Кодексу належать витрати на професійну правничу допомогу), покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до статті 19 «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Згідно із статтею 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Системний аналіз наведених вище норм законодавства дозволяє зробити такі висновки:

(1) договір про надання правової допомоги є підставою для надання адвокатських послуг та, зазвичай, укладається в письмовій формі (виключення щодо останнього наведені у частині другій статті 27 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність»);

(2) за своєю правовою природою договір про надання правової допомоги є договором про надання послуг, крім цього, на такий договір поширюються загальні норми та принципи договірного права, включаючи, але не обмежуючись главою 52 Цивільного кодексу України;

(3) як будь-який договір про надання послуг, договір про надання правової допомоги може бути оплатним або безоплатним. Ціна в договорі про надання правової допомоги встановлюється сторонами шляхом зазначення розміру та порядку обчислення адвокатського гонорару;

(4) адвокатський гонорар може існувати в двох формах фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв;

(5) адвокатський гонорар (ціна договору про надання правової допомоги) зазначається сторонами як одна із умов договору при його укладенні. Вказане передбачено як положеннями цивільного права, так і Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»;

(6) відсутність в договорі про надання правової допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару.

Тобто, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити із встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з положеннями статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».

Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв (висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у п. п. 130-131 постанови від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21).

Отже, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 названого Закону, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18 зауважила, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який водночас повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині четвертій статті 126 ГПК України.

Відповідно до частини п`ятої статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Частиною восьмою статті 129 ГПК України передбачено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

При цьому суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Отже, вирішуючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу суду належить дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Зокрема, чи відповідають зазначені у документах дані щодо характеру та обсягу правничої допомоги, наданої адвокатом, документам, наявним у судовій справі, чи не вчиняв адвокат під час розгляду справи дій, які призвели до затягування розгляду справи, зокрема, але не виключно, чи не подавав явно необґрунтованих заяв і клопотань, чи не включено у документи інформацію щодо витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, які не підтверджені належними доказами та навпаки, якими доказами підтверджується заявлена до відшкодування сума, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги.

Такі докази, відповідно до частини першої статті 86 ГПК України, суд оцінює за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

При цьому згідно зі статтею 74 ГПК України сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Подані на підтвердження таких витрат докази мають окремо та у сукупності відповідати вимогам статей 75-79 ГПК України.

Так, ухвалюючи оскаржуване судове рішення, суд апеляційної інстанції, ураховуючи право суду не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, з огляду на визначені частинами п`ятою-сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України критерії, з урахуванням складності та значення справи для сторін, дійшов висновку про часткове задоволення заяви позивача. При цьому судом відзначено, що наведений представником позивача розрахунок витрат на професійну правничу допомогу є завищеним.

Верховний Суд зазначає, що наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для відмови в задоволенні заяви позивача.

При цьому колегія суддів звертається до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, за змістом якого, якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена судом першої та/або судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Суд відхиляє як помилкові доводи скаржника про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норм права у постановах Верховного Суду від 03.11.2023 зі справи № 914/2355/21 та від 24.01.2022 зі справи № 911/2737/17, адже застосування судом апеляційної інстанції у цій справі норм права при здійсненні розподілу витрат на професійну правничу допомогу не суперечить жодному з вказаних скаржником висновків суду касаційної інстанції.

Суд наголошує, що положення статей 126, 129 ГПК України є універсальними у правовідносинах при розподілі витрат, пов`язаних з наданням професійної правничої допомоги адвоката, що підтверджується сталою практикою Верховного Суду, зокрема і наведеними вище постановами, на які посилається скаржник, так і наведеним у даній постанові.

За таких обставин, суд касаційної інстанції зазначає, що доводи касаційної скарги з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, з урахуванням наведеного у цій постанові, не знайшли свого підтвердження.

ТОВ «Есаб Україна» у касаційній скарзі на постанову суду апеляційної інстанції, яка ухвалена за результатом апеляційного перегляду додаткового рішення господарського суду міста Києва від 26.12.2023 також зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини другої статті 126 ГПК України щодо стягнення витрат на правничу допомогу, які не були фактично (реально) понесені позивачем (сплачені адвокату) у строк, встановлений договором про надання правової допомоги.

Стосовно наведеного Суд зазначає, що витрати на надану професійну правничу допомогу підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено.

Такий загальний (універсальний) висновок викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, і Суд у справі № 910/9627/23 не вбачає підстав для вирішення питання щодо відступу від нього.

Визначальним у цьому випадку є факт надання адвокатом правової допомоги у зв`язку з розглядом конкретної справи.

При цьому Суд враховує, що суд апеляційної інстанції, скасовуючи додаткове рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, вирішував питання щодо розподілу витрат на професійну (правничу) допомогу позивача, які понесені під час розгляду справи № 910/9627/23 судом першої інстанції, відповідно врахував межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції.

Пунктом 4 частини першої статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).

Таким чином, підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, оскільки судом касаційної інстанції встановлено, що Верховний Суд викладав загальний висновок щодо питання застосування частини другої статті 126 ГПК України, про відсутність якого зазначав скаржник, отже, колегія суддів відповідно до пункту 4 частини першої статті 296 ГПК України вважає за необхідне закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Есаб Україна» на постанову суду апеляційної інстанції, яка ухвалена за результатом апеляційного перегляду додаткового рішення господарського суду міста Києва від 26.12.2023, в частині підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України.

Верховний Суд бере до уваги та вважає прийнятними доводи, викладені у відзиві ТОВ «Торговий дім «Ніса» на касаційну скаргу на судові акти попередніх інстанцій, які ухвалені по суті спору, в тій частині, яка узгоджується з вказаними вище висновками Верховного Суду, наведеними у цій постанові.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

З огляду на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, колегія суддів на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ «Есаб Україна» на рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, які ухвалені за результатами вирішення спору по суті.

За змістом пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Касаційна скарга ТОВ «Есаб Україна» на постанову суду апеляційної інстанції, яка ухвалена за результатом апеляційного перегляду додаткового рішення господарського суду міста Києва від 26.12.2023, підлягає закриттю на підставі пункту 4 частини першої статті 296 ГПК України в частині підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України.

В частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, касаційну скаргу ТОВ «Есаб Україна» на постанову суду апеляційної інстанції, яка ухвалена за результатом апеляційного перегляду додаткового рішення господарського суду міста Києва від 26.12.2023 слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Судові витрати

Судовий збір за подання касаційної скарги на судові рішення попередніх інстанцій, які ухвалені по суті спору, покладається на скаржника, у зв`язку із закриттям касаційного провадження за вказаною касаційною скаргою на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.

У разі оскарження рішення суду в частині відшкодування чи розподілу судових витрат, що не пов`язано з позовними вимогами і не стосується суті спору, сторона не повинна оплачувати за таку скаргу судовий збір, у зв`язку з чим розподіл судових витрат за результатом розгляду такої касаційної скарги не здійснюється.

Керуючись статтями 129, 296, 300, 301 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Есаб Україна» на рішення господарського суду міста Києва від 05.10.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2024 зі справи № 910/9627/23 закрити.

2. Касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Есаб Україна» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2024 зі справи № 910/9627/23, яка ухвалена за результатом апеляційного перегляду додаткового рішення господарського суду міста Києва від 26.12.2023, з підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

3. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Есаб Україна» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2024 зі справи № 910/9627/23, яка ухвалена за результатом апеляційного перегляду додаткового рішення господарського суду міста Києва від 26.12.2023, з підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2024 зі справи № 910/9627/23 - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Бенедисюк

Суддя Т. Жайворонок