Постанова

від 26.06.2024 по справі 910/15124/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 червня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/15124/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Валевач М.М.,

Київської міської ради - Геращенко В.І.,

Товариства з обмеженою відповідальністю «Курсор-Авто» - не з`явився,

Державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кударенко Віри Миколаївни - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Заступника керівника Київської міської прокуратури, Київської міської ради

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.04.2024 (у складі колегії суддів: Сибіга О.М. (головуючий), Вовк І.В., Палій В.В.)

та рішення Господарського суду міста Києва від 26.07.2023 (суддя Приходько І.В.)

у справі № 910/15124/19

за позовом Київської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Курсор-Авто», Державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кударенко Віри Миколаївни,

за участю Київської міської прокуратури,

про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2019 року Київська міська рада звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Курсор-Авто» (далі - ТОВ «Курсор-Авто»), Державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кударенко Віри Миколаївни, в якому просила:

- визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кударенко В.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 05.04.2016 № 29099900 на земельну ділянку, обліковий код: 91:066:0010, що знаходиться за адресою: вул. Межева, 2, м. Київ, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 894151280000 за ТОВ «Курсор-Авто»;

- зобов`язати ТОВ «Курсор-Авто» звільнити самовільно зайняту земельну ділянку орієнтовною площею 0,1198 га на вул. Межева, 2 у Подільському районі міста Києва (код ділянки 91:066:0010) та повернути її Київській міській раді, привівши у придатний для використання стан.

Позов обґрунтовано тим, що Київська міська рада жодних рішень щодо передачі земельної ділянки під будівництво, у власність чи користування ТОВ «Курсор-Авто» не приймала; ТОВ «Курсор-Авто» здійснило самочинне будівництво об`єкта нерухомого майна на земельній ділянці на вул. Межовій, 2, яка належить на праві власності територіальній громаді м. Києва, та на підставі неналежних документів здійснило реєстрацію самочинно збудованого нерухомого майна. Оскільки земельна ділянка на вул. Межовій, 2 (код ділянки 91:066:0010) у Подільському районі м. Києва не була відведена відповідно до вимог законодавства для будівництва об`єктів нерухомого майна, таке майно підлягає знесенню, а рішення про державну реєстрацію нерухомого майна - скасуванню.

Суди розглядали справу неодноразово.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.05.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 07.12.2021, у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 27.07.2022 зазначені судові рішення скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду від позивача надійшла заява про уточнення позовних вимог, яка в подальшому прийнята місцевим господарським судом до розгляду.

Відповідно до уточнених позовних вимог позивач просив суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кударенко В.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 05.04.2016 № 29099900 на об`єкт нерухомого майна, що знаходиться на земельній ділянці, обліковий код 91:066:0010, за адресою: вул. Межова, 2, м. Київ, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 894151280000, та припинити право власності на об`єкт нерухомого майна за ТОВ «Курсор-Авто»;

- зобов`язати ТОВ «Курсор-Авто» звільнити самовільно зайняту земельну ділянку орієнтовною площею 0,1198 га на вул. Межова, 2 у Подільському районі міста Києва (код ділянки 91:066:0010) та повернути її Київській міській раді, привівши у придатний для використання стан.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.07.2023 у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2023 рішення Господарського суду міста Києва від 26.07.2023 скасовано та прийнято нове рішення, яким позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кударенко В.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 05.04.2016 № 29099900 на об`єкт нерухомого майна, що знаходиться на земельній ділянці, обліковий код 91:066:0010, за адресою: вул. Межова, 2, м. Київ, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 894151280000 та припинено право власності на об`єкт нерухомого майна за ТОВ «Курсор-Авто». Зобов`язано ТОВ «Курсор-Авто» звільнити самовільно зайняту земельну ділянку орієнтовною площею 0, 1198 га на вул. Межова, 2 у Подільському районі міста Києва (код ділянки 91:066:0010) та повернути її Київській міській раді, привівши у придатний для використання стан.

Постановою Верховного Суду від 20.02.2024 постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2023 скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 17.04.2024 рішення Господарського суду міста Києва від 26.07.2023 залишено без змін.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у травні 2024 року Заступник керівника Київської міської прокуратури подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати Постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.04.2024 та рішення Господарського суду міста Києва від 26.07.2023, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30.05.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 910/15124/19 за касаційною скаргою Заступника керівника Київської міської прокуратури з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 26.06.2024.

ТОВ «Курсор-Авто» у відзиві на касаційну скаргу прокурора зазначило про правильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просило залишити касаційну скаргу без задоволення, а постановлені у справі судові рішення - без змін.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у травні 2024 року Київська міська рада подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК, просить скасувати Постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.04.2024 та рішення Господарського суду міста Києва від 26.07.2023, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11.06.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 910/15124/19 за касаційною скаргою Київської міської ради з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 26.06.2024.

ТОВ «Курсор-Авто», Державний реєстратор - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кударенко В.М. у судове засідання своїх представників не направили.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.

За змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, відсутність клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відповідно до частини 4 статті 197 ГПК, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначених представників.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення прокурора та представника Київської міської ради, дослідивши наведені у касаційних скаргах доводи та заперечення проти них, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд виходить із такого.

При вирішенні справи судами попередніх інстанцій, у тому числі при новому розгляді справи, установлено, що рішенням заступника представника Президента України Шевченківської районної державної адміністрації м. Києва від 25.05.1992 № 2 «Про дозвіл МП «Курсор» на встановлення будівлі по сервісному обслуговуванню легкових автомобілів по вул. Межовій» дозволено МП «Курсор» встановити будівлю з сервісного обслуговування легкових автомобілів на невпорядкованій земельній ділянці, що прилягає до території радгоспу «Пуща-Водиця» по вул. Межовій тимчасово на період до початку капітальної забудови земельної ділянки.

У листі від 05.05.1994 № 15.3-кг/527 «О согласовании отвода земельного участка по пер. Межевому, 2 под строительство станции техобслуживания автомобилей» Шевченківський районний центр Державного санітарного нагляду КМТМО «Санепідемслужба» погодив МП «Курсор» розміщення станції технічного обслуговування автомобілів між садом радгоспу «Пуща Водиця» та автостоянкою при умові вирішення питань водозабезпечення, теплозабезпечення і каналізації з відповідними службами.

29.07.1997 за результатами розгляду проектної та дозвільної документації, проведення натурального обстеження будівлі за адресою: м. Київ, вул. Межова, 2 було складено акт про приймання в експлуатацію ділянки об`єкта «Будівництво будівлі за адресою вул. Межова 2» у Шевченківському районі м. Києва.

У цьому акті зазначено, що об`єкт розташовано по вул. Межовій, 2, та встановлено на підставі розпорядження Шевченківської районної державної адміністрації м. Києва від 25.05.1992 № 2 «Про дозвіл МП «Курсор» на встановлення будівлі по сервісному обслуговуванню легкових автомобілів по вул. Межовій». Земельна ділянка надана в тимчасове користування на підставі договору з спецвідділом Шевченківської районної державної адміністрації від 09.06.1993. Об`єкт підключений до мережі енергопостачання, обладнано протипожежною сигналізацією та первинними засобами пожежогасіння.

За дорученням Київської міської державної адміністрації від 06.03.1997 № 2946 Головним архітектором АТ «Київпроект» - начальником управління «Київгенплан» розглянуто матеріали місця розміщення СТО із сервісним обслуговуванням легкових автомобілів АТ «Курсор» по пров. Межовому, 2 та у листі від 18.08.1997 № 06-1387/КГП надано погодження на розміщення СТО на зазначеній земельній ділянці до початку забудови району.

У листі від 02.02.1998 № СЛ338/7 Шевченківська районна державна адміністрація м. Києва погодила тимчасове використання земельної ділянки площею 0,1 га за адресою: провулок Межовий, 2 для станції техобслуговування автомобілів АТ «Курсор» до початку капітального будівництва.

Також установлено, що ТОВ «Курсор-Авто» створено 01.06.1998.

Згідно з пунктом 1.3 Установчого договору про створення та діяльність Товариства з обмеженою відповідальністю «Курсор-Авто» від 28.05.1998 ТОВ «Курсор-Авто» є правонаступником АО «Курсор», зареєстрованого Шевченківською районною державною адміністрацією 27.03.1996, ідентифікаційний код 13677023 у частині внесеного до статутного фонду майна, а також пов`язаних з ним майнових та немайнових прав.

Відповідно до наявного в матеріалах справи статуту ТОВ «Курсор-Авто» останнє є правонаступником АО «Курсор», зареєстрованого Шевченківською районною державною адміністрацією 27.03.1996, ідентифікаційний код 13677023 у частині внесеного до статутного фонду майна, а також пов`язаних з ним майнових та немайнових прав.

Розпорядженням Подільської районної у м. Києві державної адміністрації від 19.12.2007 № 2047 «Про присвоєння поштової адреси вул. Межова, 2» станції технічного обслуговування присвоєно поштову адресу: вул. Межова, 2. ТОВ «Курсор-Авто» зобов`язано встановити номерні знаки на будівлі.

За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна за ТОВ «Курсор-Авто» відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 05.04.2016 № 29099900 зареєстровано право приватної власності на об`єкт нерухомого майна на вул. Межова, 2 у м. Києві.

У листі Державного архіву міста Києва від 09.09.2022 № 068/05-12/1299 наведено інформацію, за змістом якої документи МП «Курсор» на зберігання до архіву не надходили. За описами справ фонду документів «спецвідділу Шевченківської райдержадміністрації» та «договорів про передачу в тимчасове користування земельних ділянок» не міститься, тому надати архівну копію «договору про передачу в тимчасове користування МП «Курсор» земельної ділянки по вул. Межовій, 2 у м. Києві, укладеного з спецвідділом Шевченківської райдержадміністрації 09.06.1993» немає можливості.

Крім того, у листі від 21.11.2022 № 068/05-12/1864 Державний архів м. Києва зазначив, що у поаркушно переглянутих розпорядженнях представника Президента України у Шевченківському районі м. Києва з основної діяльності та документах до них за червень 1993 року відомостей «про реєстрацію договору на право тимчасового користування землею, укладеного між землекористувачем МП «Курсор» та Спецвідділом Шевченківської райдержадміністрації» не виявлено.

Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у листі від 18.11.2022 № 0570202/2-14001 зазначив, що Департаментом зареєстровано клопотання ТОВ «Курсор-Авто» від 07.05.2020 № 567801028 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на вул. Межовій, 2 у Подільському районі м. Києва (копія додана до листа).

У листі від 29.11.2022 № 0570202/2-14338 Департамент земельних ресурсів зазначив, що ним на клопотання ТОВ «Курсор-Авто» від 07.05.2020 № 567801028 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на вул. Межовій, 2 у Подільському районі міста Києва було підготовлено проект рішення «Про відмову ТОВ «Курсор-Авто» у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для будівництва, експлуатації та обслуговування багатофункціонального торгівельно-розважального комплексу з паркінгом на вул. Межовій, 2 у Подільському районі міста Києва», який 05.06.2020 переданий на розгляд до Київської міської ради. Київська міська рада рішення з порушеного питання не приймала. Крім того, зазначено, що у листі від 19.06.2020 № 08/13120 ТОВ «Курсор-Авто» повідомило Київську міську раду про використання права мовчазної згоди відповідно до пункту 3 статті 123 Земельного кодексу України та отримано від Департаменту завдання на проектування від 25.06.2020 №МЗГ/2019-7545. Розроблений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки за адресою м. Київ, вул. Межова, 2 у Подільському районі міста Києва на погодження Департаменту не надходив.

Шевченківська районна в м. Києві державна адміністрація у листі від 07.12.2022 № 109-5516 на запит щодо надання копій документів, на підставі яких було складено акт про прийняття в експлуатацію ділянки об`єкта «Будівництво будівлі за адресою вул. Межова, 2» у Шевченківському районі м. Києва від 29.07.1997 повідомила, що така інформація у адміністрації відсутня.

При новому розгляді справи ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.02.2023 було витребувано: - у Київської міської ради (у строк до 20.03.2023) інформацію та документи про порядок передачі документів на зберігання та місце зберігання документів спецвідділу Шевченківської райдержадміністрації, яку було ліквідовано за рішенням Київської міської ради від 09.09.2010 № 7/4819 без визначення його правонаступника; - у Київської міської державної адміністрації (у строк до 20.03.2023) інформацію та документи на підставі яких було складено акт про приймання в експлуатацію ділянки об`єкта «Будівництво будівлі за адресою вул. Межова 2» у Шевченківському районі м. Києва від 29.07.1997; - у Шевченківського районного управління ГУ ДСНС (у строк до 20.03.2023) інформацію та документи, на підставі яких було надано позитивний висновок ЗДПО-9 про надання дозволу на експлуатацію будівлі для сервісного обслуговування легкових автомобілів по вул. Межовій, на підставі якого було складено вказаний вище акт про приймання в експлуатацію ділянки об`єкта «Будівництво будівлі за адресою вул. Межова 2» у Шевченківському районі м. Києва від 29.07.1997.

Державний архів міста Києва у листі від 06.03.2023 № 068/07-24/414 повідомив, що документи спецвідділу Шевченківської райдержадміністрації, яку ліквідовано за рішенням Київської міської ради від 09.09.2010 № 7/4819 без визначення його правонаступника, до Державного архіву на зберігання не передавалися.

У листі від 07.03.2023 № 12-20/03 начальник архівного відділу Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації повідомив, що документи спецвідділу Шевченківської райдержадміністрації до архіву не передавалися.

Подільська районна в місті Києві державна адміністрація у листі від 06.03.2023 №106-1694 повідомила, що запитувана в ухвалі Господарського суду міста Києва від 01.02.2023 у справі №910/15124/19 інформація відсутня.

Шевченківська районна в місті Києві державна адміністрація у листі від 16.03.2023 № 109-1301 навела інформацію, відповідно до якої, зокрема «в структурних підрозділах Київської міської ради, Київської міської державної адміністрації, а також в Шевченківській районній в місті Києві державній адміністрації відсутня інформація та документи про порядок передачі документів на зберігання та місце зберігання документів спецвідділу ліквідованої Шевченківської райдержадміністрації, а також інформація та документи, на підставі яких було складено Акт про приймання в експлуатацію ділянки об`єкту «Будівництво будівлі за адресою вул. Межова, 2» у Шевченківському районі м. Києва від 29.07.1997».

Шевченківське районне управління ГУ ДСНС у листі від 17.03.2023 № 23/251 повідомило, що інформація та документи, на підставі яких було надано позитивний висновок ЗДПО-9 про надання дозволу на експлуатацію будівлі для сервісного обслуговування легкових автомобілів по вул. Межовій, та на підставі яких було складено акт про приймання в експлуатацію ділянки об`єкта «Будівництво будівлі за адресою вул. Межова 2» у Шевченківському районі м. Києва від 29.07.1997, в районному відділі відсутні.

Предметом позову Київської міської ради (відповідно до уточнених позовних вимог, прийнятих судом) є вимога, заявлена до ТОВ «Курсор-Авто» та державного реєстратора, про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 05.04.2016 № 29099900 на об`єкт нерухомого майна, що знаходиться на земельній ділянці, обліковий код 91:066:0010, за адресою: вул. Межова, 2, м. Київ, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 894151280000, та припинення право власності на об`єкт нерухомого майна за ТОВ «Курсор-Авто»; про зобов`язання ТОВ «Курсор-Авто» звільнити самовільно зайняту земельну ділянку орієнтовною площею 0,1198 га на вул. Межова, 2 у Подільському районі міста Києва (код ділянки 91:066:0010) та повернути її Київській міській раді, привівши у придатний для використання стан.

Такі позовні вимоги обґрунтовано тим, що земельна ділянка по вул. Межовій, 2 у Подільському районі м. Києва належить до комунальної власності міста, розпорядження якою входить до повноважень Київської міської ради, проте остання не приймала будь-яких рішень щодо передачі цієї земельної ділянки під будівництво, у власність чи користування ТОВ «Курсор-Авто»; відповідач здійснив самочинне будівництво об`єкта нерухомого майна на цій земельній ділянці та на підставі неналежних документів здійснив реєстрацію самочинно збудованого нерухомого майна. Оскільки спірна земельна ділянка не була відведена відповідно до вимог законодавства для будівництва об`єктів нерухомого майна, то позивач відповідно до положень, зокрема статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), статей 152, 212 Земельного кодексу України (далі - ЗК) просив суд зобов`язати ТОВ «Курсор-Авто» звільнити самовільно зайняту земельну ділянку та повернути її Київській міській раді, привівши у придатний для використання стан.

Як свідчать матеріали справи, суди розглядали справу неодноразово.

За результатами нового розгляду справи Північний апеляційний господарський суд постановою від 17.04.2024 залишив без змін рішення Господарського суду міста Києва від 26.07.2023, яким у задоволенні позову відмовлено, та мотивував таке рішення тим, що обраний спосіб захисту порушеного права є неефективним, оскільки позивачем помилково поєднано два способи захисту (віндикаційний і негаторний позови), які не забезпечують відновлення порушеного права, тому обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

У поданій касаційній скарзі Київська міська рада посилається на те, зокрема, що судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору неправильно застосовано положення статті 376 ЦК, статей 116, 120, 123, 124, 212 ЗК, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», порушено положення статей 14, 73, 74, 76, 86, 209, 236, 277, 316 ГПК та не враховано висновків Верховного Суду, викладених, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, відповідно до яких належними вимогами, які може заявляти власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно, отже, обраний позивачем спосіб захисту порушеного права є належним, тому висновки судів щодо способу захисту є помилковими. Також судами не враховано, що заявлені позовні вимоги узгоджуються з положеннями статті 212 ЗК щодо повернення самовільно зайнятих земельних ділянок власнику та приведення таких земельних ділянок у придатний для використання стан. При новому розгляді справи судами попередніх інстанцій в порушення статті 316 ГПК не виконано вказівок Верховного Суду, викладених у постановах від 27.07.2022 та від 20.02.2024 у цій справі. Також судами не було враховано висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 04.12.2019 у справі № 917/1739/16, від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 стосовно того, що незгода суду з наведеними у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки суд може самостійно здійснити правильну правову кваліфікацію спірних правовідносин та застосувати ті норми права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Судами попередніх інстанцій належним чином не досліджено питання правонаступництва АТ «Курсор» та не надано оцінки тим обставинам, що відповідач користується спірною земельною ділянкою за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування та будь-яких правовстановлюючих документів. Судами не надано оцінки тому, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, про що зазначено в постановах Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, від 27.02.2018 у справі № 925/1121/17, від 17.04.2019 у справі № 916/675/15. На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК скаржник послався на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19, від 25.01.2022 у справі № 143/591/20, від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20, від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17, від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, від 17.10.2018 у справі № 908/2552/17, від 06.02.2019 у справі № 922/587/18, від 10.04.2019 у справі № 918/572/18, від 01.09.2020 у справі № 907/29/19, від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, від 16.02.2021 у справі № 910/2816/18.

Заступник керівника Київської міської прокуратури зазначив, зокрема, що суди першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору неправильно застосували положення статей 152, 212 ЗК, статей 13, 15, 16, 21, 182, 321, 328, 331, 334, 391, 393 ЦК, статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», порушили положення статей 236, 316 ГПК та не врахували висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20), від 20.09.2023 у справі № 592/11227/20, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, від 25.03.2024 у справі № 757/19322/22-ц, від 03.08.2022 у справі № 645/3067/19, від 17.08.2022 у справі № 450/441/19, від 22.08.2022 у справі № 597/977/21, від 24.05.2022 у справі № 918/264/21, від 21.12.2022 у справі № 263/18985/19, від 05.10.2021 у справі № 920/754/19, від 04.11.2020 у справі № 910/7648/19, від 16.09.2020 у справі № 352/1021/19, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18, від 16.02.2024 у справі № 910/10009/22 щодо застосування положень статей 15, 16 ЦК, статті 26 закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а також у постановах Верховного Суду від 23.11.2021 у праві № 359/3373/16-ц, від 18.01.2023 у справі 361/1308/19 щодо розмежування віндикаційного та негаторного позовів і застосування положень статей 152, 212 ЗК, статті 391 ЦК. Також скаржник послався на те, що судами попередніх інстанцій не враховано, що в цьому спорі обраний позивачем спосіб захисту порушеного права є ефективним та достатнім, оскільки при задоволенні заявлених позивних вимог буде реально відновлене порушене право територіальної громади міста як власника землі в особі Київської міської ради. Поза увагою суду залишилося те, що набуття особою у власність майна в обхід закону не може свідчити про правомірне набуття такою особою майна у власність. Судами не враховано правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19, щодо дії принципу «суд знає закон», зокрема стосовно того, що суд самостійно застосовує право до фактичних обставин справи.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, та доводів і вимог касаційних скарг, виходить із такого.

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини 1, 2 статті 5 ГПК).

За змістом статей 15, 16 ЦК кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом (такий висновок наведено, зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 на яку здійснено посилання в касаційних скаргах на підтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК).

Разом із тим невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови в позові з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можуть бути витлумачені відповідно до належного способу захисту прав, і якщо таке тлумачення не призводить до порушення процесуальних прав відповідача (зокрема, щодо подання заперечень, надання відповідних доказів тощо). Протилежний підхід не відповідав би завданням господарського судочинства (стаття 2 ГПК) (такі висновки наведено у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.02.2024 у справі № 910/10009/22, на яку прокурором здійснено посилання на підтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК).

Водночас, питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права або законного інтересу підлягає вирішенню судами після повного встановлення усіх фактичних обставин справи, а також після з`ясування того, чи існує у позивача право або законний інтерес та чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем (близька за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17.06.2020 у справі № 922/2529/19).

Таким чином, з огляду на положення процесуального закону (зокрема статті 236, 237, 267, 270, 282, 301, 315 ГПК) суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги.

За змістом положень статей 14, 269 ГПК передбачено обов`язок господарського суду при здійсненні правосуддя керуватися принципом диспозитивності, суть якого полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

У частині першій та пунктах 4, 5 частини третьої статті 162 ГПК передбачено, що в позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні, та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Позовна заява обов`язково повинна містити предмет позову та підстави позову. Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яке опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

У процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення ГПК така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19, на яку прокурором здійснено посилання на підтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК).

У справі, що розглядається, попередніх інстанцій установлено, що предметом позову у справі, що розглядається, є вимога Київської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кударенко В.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 05.04.2016 № 29099900 на об`єкт нерухомого майна, що знаходиться на земельній ділянці, обліковий код 91:066:0010, за адресою: вул. Межова, 2, м. Київ, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 894151280000, та припинити право власності на об`єкт нерухомого майна за ТОВ «Курсор-Авто»; зобов`язання ТОВ «Курсор-Авто» звільнити самовільно зайняту земельну ділянку орієнтовною площею 0,1198 га на вул. Межова, 2 у Подільському районі міста Києва (код ділянки 91:066:0010) та повернути її Київській міській раді, привівши у придатний для використання стан.

Як вже зазначалося вище цю справу суди розглядали неодноразово.

Верховний Суд постановою від 27.07.2022 скасував рішення судів першої та апеляційної інстанції, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначивши при цьому, що судами попередніх інстанцій не встановлено наявності у ТОВ «Курсор-Авто» відповідних правовстановлюючих документів на землю та подальшої державної реєстрації права власності або користування спірною земельною ділянкою. Поза увагою судів залишилося те, що перелічені ними докази не є тими документами, які у розумінні чинного законодавства надають ТОВ «Курсор-Авто» право на користування спірною земельною ділянкою. Дійшовши висновку про наявність у ТОВ «Курсор-Авто» права користування земельною ділянкою, суди не звернули увагу на відсутність у матеріалах справи жодних правовстановлюючих документів, що підтверджують відповідний юридичний титул користування землею, а також не надали оцінки відповідним доводам цього відповідача у контексті повноважень органу, який прийняв рішення про надання земельної ділянки у користування та можливості передачі ним такої земельної ділянки у тимчасове користування відповідно до приписів ЗК у редакції на дату прийняття відповідного рішення. Разом із тим, суди залишили поза увагою те, що у матеріалах справи відсутні докази (крім документів, що створені безпосередньо ТОВ «Курсор-Авто») щодо правонаступництва ТОВ «Курсор-Авто» відносно прав та обов`язків АТ «Курсор». Отже, судам необхідно було з`ясувати питання стосовно того, чи є в даному випадку фактичне користування ТОВ «Курсор-Авто» земельною ділянкою без документів, що посвідчують права на неї, достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття; чи вживались необхідні заходи ТОВ «Курсор-Авто» щодо оформлення права користування спірною земельною ділянкою тощо.

За результатами нового розгляду справи суд першої інстанції (рішення Господарського суду міста Києва від 26.07.2023) вважав недоведеним той факт, що спірна земельна ділянка була самовільно зайнята ТОВ «Курсор-Авто», а відтак дійшов висновку, що заявлена позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав є неефективним способом захисту, тоді як позовні вимоги про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки з приведенням її у придатний для використання стан є недоведеними.

Суд апеляційної інстанції (постанова Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2023) це рішення місцевого суду скасував та позов задовольнив з тих підстав, зокрема, що державна реєстрація права власності ТОВ «Курсор-Авто» на нежилу будівлю загальною площею 347,3 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Межова, 2, як на новозбудований об`єкт, проведена на підставі документів, які не стосувались ТОВ «Курсор-Авто», тобто за відсутності документів необхідних для відповідної реєстрації, а тому оскаржуване рішення державного реєстратора є незаконним та таким, що прийнято без дотриманням вимог чинного законодавства. Водночас суд дійшов висновку, що використання ТОВ «Курсор-Авто» земельної ділянки без будь-яких правовстановлюючих документів, виданих саме цій особі, є самовільним зайняттям земельної ділянки, тому відповідно до приписів статті 212 ЗК спірна земельна ділянка підлягає поверненню власнику з приведенням її у придатний для використання стан. При цьому суд відхилив посилання позивача та прокурора на положення статті 376 ЦК.

Верховний Суд постановою від 20.02.2024 постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2023 скасував та передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. При цьому суд касаційної інстанції врахував правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, відповідно до якої належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно, та враховуючи, що позивач посилався на обставини здійснення ТОВ «Курсор-Авто» самочинного будівництва об`єкта нерухомого майна на земельній ділянці на вул. Межовій, 2, яка належить на праві власності територіальній громаді міста Києва, та на підставі неналежних документів здійснив реєстрацію самочинно збудованого нерухомого майна, і таке майно підлягає знесенню, Верховний Суд не погодився з висновками суду апеляційної інстанції про неприйняття посилань скаржників на положення статті 376 ЦК. Суд касаційної інстанції зауважив, що, вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача, проте суд апеляційної такого не врахував, що призвело до передчасного висновку про задоволення позову. Також суд касаційної інстанції зазначив, що суд апеляційної інстанції дійшов взаємовиключних висновків про те, що, встановивши факт будівництва будівлі СТО AT «Курсор» (код 13677023), яке не ліквідоване на даний час та продовжує здійснювати підприємницьку діяльність, та не визнаючи факту правонаступництва ТОВ «Курсор-Авто» майнових та немайнових прав AT «Курсор», суд зобов`язав знести будівлю саме ТОВ «Курсор-Авто», який на думку суду не є правонаступником AT «Курсор» та не має відношення до будівлі СТО. Верховний Суд наголосив, що суду апеляційної інстанції необхідно оцінити доводи ТОВ «Курсор-Авто» в контексті дослідження обставин правонаступництва про те, що безпосередньо сама будівля СТО не могла бути внесена до статутного капіталу ТОВ «Курсор-Авто» на час його створення, адже ще не існувала як окреме індивідуально визначене майно, як окремий об`єкт цивільних правовідносин.

Відповідно до частини 1 статті 316 ГПК вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Проте, приймаючи судове рішення у справі, суд апеляційної інстанції не врахував наведених вказівок Верховного Суду, у повному обсязі не перевірив доводи сторін та не надав належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам.

Як зазначалося вище, статтею 15 ЦК передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, а відповідно до частини 1 статті 16 ЦК, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні за змістом висновки наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 (на яку здійснено посилання Київською міською радою на підтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК) щодо можливих способів захисту прав власника (користувача) відповідної земельної ділянки, порушених внаслідок здійснення самочинного будівництва, навела правові висновки, за якими, зокрема, у певних випадках спосіб захисту імперативно «прив`язаний» до певного складу правопорушення. У таких випадках можна стверджувати, що спосіб захисту визначений законом (встановлений законом), тобто термін «встановлений законом» означає не просто те, що він названий в законі (наприклад, є в переліку статті 16 ЦК, статті 20 Господарського кодексу України), а те, що спосіб захисту за його змістом кореспондує конкретному правопорушенню. У цих випадках положення частини 1 статті 5 ГПК вимагає, щоб суд застосував саме такий спосіб захисту.

Згідно з положеннями статті 328 ЦК (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності (аналогічні за змістом висновки наведено, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20), від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, на які здійснено посилання скаржниками у касаційних скаргах на підтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК).

Державна реєстрація права власності не породжує права власності, в силу державної реєстрації право власності не виникає, вона визначає лише момент, з якого право власності виникає, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

Факт набуття права власності має передувати державній реєстрації, оскільки юридичний зміст державної реєстрації полягає у визнанні і підтвердженні державою цього факту.

Можливі способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені статтею 376 ЦК, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна.

Відповідно до частини 2 статті 376 ЦК особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

У частинах 3-5 статті 376 ЦК установлено, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно (частина 3). Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина 4). На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина 5).

При цьому формулювання положень статті 376 ЦК виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини 2 статті 376 ЦК не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті (такі висновки наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13; від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц; від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22).

Тобто відповідно до приписів частин 3 та 5 статті 376 ЦК як особа, що здійснила самочинне будівництво, так і власник земельної ділянки, на якій здійснили самочинне будівництво, можуть набути самочинно збудоване майно у власність. Однак для цього їм необхідно дотримуватись чіткого алгоритму дій, передбаченого в зазначеній статті.

Якщо нерухоме майно є самочинним будівництвом, реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно у будь-який інший спосіб, окрім визначеного статтею 376 ЦК (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка його побудувала, або за власником земельної ділянки), є такою, що не відповідає вимогам цієї статті. Можливість настання інших правових наслідків, ніж передбачені статтею 376 ЦК, як у випадку самочинного будівництва, здійсненого власником земельної ділянки, так і у випадку самочинного будівництва, здійсненого іншою особою на чужій земельній ділянці, виключається.

За обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

Отже, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.

Разом із тим згідно зі статтею 212 ЗК самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Крім того, необхідно зазначити, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 також наведено висновок про те, що судовим рішенням про знесення спірного об`єкта нерухомості суд вирішує подальшу юридичну долю самочинно побудованого майна (спірного об`єкта нерухомості). Якщо право власності на об`єкт самочинного будівництва зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав), у разі задоволення позовної вимоги про знесення об`єкта самочинного будівництва суд у мотивувальній частині рішення повинен надати належну оцінку законності такої державної реєстрації. Якщо суд дійде висновку про незаконність державної реєстрації права власності на об`єкт самочинного будівництва, таке судове рішення є підставою для закриття розділу Державного реєстру прав та реєстраційної справи з огляду на положення пункту 5 частини першої статті 14 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (розділ Державного реєстру прав та реєстраційна справа закриваються в разі набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовується рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, на підставі якого відкрито відповідний розділ).

У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції при новому розгляді справи, обмежившись посиланням на те, що матеріали справи не містять рішення власника спірної земельної ділянки (Київської міської ради) щодо її надання в користування саме ТОВ «Курсор-Авто» та належно оформленого договору на право користування цією землею, ТОВ «Курсор-Авто» не є правонаступником АТ «Курсор» у частині майна, а позивачем обрано неналежний спосіб захисту порушеного права, що, за висновками суду апеляційної інстанції, є підставою для відмови в позові, взагалі не виконав вказівок Верховного Суду та не врахував підстав, які стали передумовою передачі справи на новий розгляд, викладених у зазначених постановах суду касаційної інстанції.

Так, суд апеляційної інстанції, вважаючи, що позивачем об`єднано в позові вимоги, які притаманні одночасно негаторному та віндикаційному позовам, що є неналежним способом захисту порушеного права, не врахував наведені вище правові висновки Верховного Суду, не надав правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, з огляду на наведені вище висновки стосовно того, що належними вимогами, які може заявити власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога, зокрема про знесення самочинно побудованого нерухомого майна, а відтак не визначив, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення цього спору (не застосував принцип «суд знає закони»), та не встановив, чи відповідає заявлена позивачем вимога про зобов`язання ТОВ «Курсор-Авто» звільнити самовільно зайняту земельну ділянку та повернути її Київській міській раді, привівши у придатний для використання стан, наведеним способам захисту у правовідносинах щодо захисту відповідних прав власника земельної ділянки, правові висновки щодо яких наведено зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22.

При цьому, встановивши обставини користування відповідачем спірною земельною ділянкою без відповідних правових підстав і відсутності факту правонаступництва ТОВ «Курсор-Авто» по відношенню до АТ «Курсор» у частині майна, розташованого на спірній земельній ділянці, на з`ясуванні яких була звернута увага судом касаційної інстанції при передачі справи на новий розгляд, суд апеляційної інстанції взагалі не надав будь-якої оцінки таким обставинам в контексті спірних правовідносин та заявлених позовних вимог.

З огляду на викладене Верховний Суд констатує, що апеляційний господарський суд при повторному розгляді справи не дослідив і не здійснив оцінку всіх обставин справи, доказів та доводів сторін, чим допустив порушення норм процесуального права, а також не з`ясував наявність правових підстав для задоволення позову чи відмови в його задоволенні з урахуванням усіх фактичних обставин.

Водночас суд касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що при новому розгляді справи суду апеляційної інстанції необхідно врахувати, у тому числі положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Суд касаційної інстанції, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважає, що підстава касаційного оскарження судового рішення, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, знайшла своє підтвердження під час розгляду справи.

Водночас у зв`язку з встановленням процесуальних порушень, які унеможливили встановлення апеляційним судом фактичних обставин справи, Верховний Суд не розглядає доводи касаційних скарг щодо суті спору.

Відповідно до статті 236 ГПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За змістом частини 1 статті 237 ГПК при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

У зв`язку з наведеним, постанова суду апеляційної інстанції зазначеним вимогам процесуального закону не відповідає, оскільки суд не виконав вказівки, що містилися в постановах Верховного Суду у цій справі, не дослідив належним чином зібрані у справі докази та не встановив пов`язані з ними обставини, що входили до предмета доказування, отже, рішення суду апеляційної інстанції не можна визнати законним і обґрунтованим.

З огляду на те, що судом апеляційної інстанції при вирішенні справи було порушено норми процесуального права щодо встановлення обставин, які мають значення для вирішення справи, цей суд дійшов передчасного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову за наведених у судовому рішенні обставин.

Порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК).

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку, що наведені вище обставини щодо дослідження та оцінки в сукупності доказів, які є в матеріалах справи, згідно з пунктом 1 частини 3, частини 4 статті 310 ГПК є підставою для скасування постанови Північного апеляційного господарського суду від 17.04.2024 та передачі справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

За результатами нового розгляду справи має бути вирішено й питання розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційні скарги Заступника керівника Київської міської прокуратури та Київської міської ради задовольнити частково.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.04.2024 у справі № 910/15124/19 скасувати.

3. Справу № 910/15124/19 передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

І.С. Міщенко