Постанова

від 10.07.2024 по справі 911/3272/23

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" липня 2024 р. Справа№ 911/3272/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Яковлєва М.Л.

суддів: Гончарова С.А.

Станіка С.Р.

за участю секретаря судового засідання: Дюкарєвої І.М.

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 10.07.2024 у справі №911/3272/23(в матеріалах справи)

розглянувши у відкритому судовому засіданні

матеріали апеляційної скарги заступника керівника Київської обласної прокуратури

на рішення Господарського суду Київської області від 20.02.2024, повний текст якого складений 20.03.2024,

у справі № 911/3272/23 (суддя Подоляк Ю.В.)

за позовом керівника Вишгородської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Оланта Ленд»

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача

Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України»

про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельними ділянками лісогосподарського призначення, шляхом скасування рішень про їх державну реєстрацію та повернення їх на користь держави

ВСТАНОВИВ:

Позов заявлено про усунення перешкод у здійсненні Київською обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження землями лісогосподарського призначення, шляхом:

- скасування рішення державного реєстратора № 50893200 від 30.01.2020 про реєстрацію права приватної власності ТОВ «Оланта Ленд» на земельну ділянку з кадастровим номером 3222081400:02:001:0067;

- скасування рішення державного реєстратора № 50894133 від 30.01.2020 про реєстрацію права приватної власності ТОВ «Оланта Ленд» на земельну ділянку з кадастровим номером 3222081400:02:001:0076;

- повернення на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації земельної ділянки з кадастровим номером 3222081400:02:001:0067 від ТОВ «Оланта Ленд»;

- повернення на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації земельної ділянки з кадастровим номером 3222081400:02:001:0076 від ТОВ «Оланта Ленд».

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилається на те, що:

- спірні земельні ділянки, право власності на які зареєстроване за відповідачем, відносяться до земель лісогосподарського призначення, перебувають в постійному користуванні Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України», яке є правонаступником Державного підприємства «Іванківське лісове господарство» та використовуються для ведення лісового господарства у порядку визначеному Лісовим кодексом України;

- вказані земельні ділянки незаконно вибули з власності держави у приватну власність без згоди землекористувача, без вилучення з постійного користування земельних ділянок, без зміни цільового призначення земельних ділянок, у тому числі без погодження з постійним лісокористувачем та, відповідно, без розроблення і затвердження в установленому порядку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, внаслідок чого дійсний власник земельних ділянок лісогосподарського призначення - Київська обласна державна адміністрація та землекористувач - Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» позбавлені можливості розпоряджатися і користуватися ними відповідно до вимог законодавства;

- за таких обставини наявні підстави для усунення перешкод у здійсненні Київської обласної державної адміністрації права користування та розпорядження землями лісогосподарського призначення шляхом скасування спірних рішень державного реєстратора та повернення спірних земельних ділянок на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації.

Прокурор зазначає, що, оскільки у випадку протиправного оформлення речових прав на земельні ділянки державної або комунальної власності без їх попереднього вилучення з постійного користування спеціалізованих лісогосподарських підприємств, установ чи організації, за державою зберігається право власності (та, відповідно, правомочності розпорядження, володіння і користування) на первісний об`єкт цивільних правовідносин - сформовану земельну ділянку державної чи комунальної власності, належним способом захисту є пред`явлення саме негаторного позову, тобто позову власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном.

Відповідач проти задоволення позову заперечив, пославшись на те, що:

- він є законним власником спірних земельних ділянок, набутих у встановленому законом порядку

- прокурор не підтвердив належними та допустимими доказами, що спірні земельні ділянки накладаються на землі лісогосподарського призначення Оранського лісництва за чинними на момент прийняття Іванківською районною державною адміністрацією Київської області розпорядженням від 06.07.2010 № 1420 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу земельних ділянок у власність», яким було затверджено проект землеустрою щодо відведення спірних земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства матеріалами лісовпорядкування 2003 року;

- звертаючись з даним позовом прокурор обрав неналежний спосіб захисту, так як належним способом захисту в даному випадку є віндикаційний позов, а не негаторний;

- задоволення позовних вимог призведе до непропорційного, надмірного втручання в право відповідача на мирне володіння майном;

- прокурором пропущений строк позовної даності щодо заявлених вимог, а також не доведені підстави представництва в суді.

Крім того відповідач звернувся до суду першої інстанції з заявою про застосування до позовних вимог позовної давності.

У відповіді на відзив прокурор зауважив на тому, що оскільки уповноваженим органом державної виконавчої влади рішення про передачу, зміну цільового призначення земельних ділянок та передачу їх у приватну власність громадян не приймалось, право власника, постійного користувача та дійсного володільця спірних земельних ділянок до цього часу у законний спосіб не припинене, що вказує на те, що право власності спірними земельними ділянками у відповідача, в силу законодавчо встановлених обмежень на оборот земель лісогосподарського призначення, не виникло, тому ефективним способом захисту, спрямованим на повернення земельних ділянок, є негаторний позов (ст. 391 ЦК України).

У поясненнях щодо позову та пояснення третя особа та позивач позовні вимоги підтримали.

Рішенням Господарського суду Київської області від 20.02.2024 у справі № 911/3272/23 в позові відмовлено повністю.

При розгляді спору сторін по суті суд першої інстанції встановив, що заявляючи негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельними ділянками з кадастровим номером 3222081400:02:001:0067 та з кадастровим номером 3222081400:02:001:0076 прокурор стверджує, що спірні земельні ділянки знаходяться в межах земель лісового фонду, на якій знаходяться лісові насадження, відносяться до земель лісогосподарського призначення та перебувають в постійному користуванні ДСГП «Ліси України» для потреб лісового господарства, в підтвердження чого надав відповідні докази, докази на підтвердження вказаних обставини надала і третя особа, а доказів, які б спростовували зазначені твердження прокурора, що спірні земельні ділянки знаходяться в межах земель лісового фонду, покриті лісовою рослинністю, відносяться до земель лісогосподарського призначення та перебувають в постійному користуванні третьої особи учасники справи суду не надали.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги прокурора пред`явлені в порядку ст. 391 ЦК України, не відповідають належному способу захисту, що є підставою для відмови в їх задоволенні.

Судом першої інстанції зауважено на тому, що у даному випадку належним способом захисту порушеного права власності на спірні земельні ділянки є подання саме віндикаційного позову до добросовісного набувача про їх витребування, а не шляхом подачі негаторного позову, який заявлений керівником Вишгородської окружної прокуратури Київської області у даній справі.

Посилання відповідача на те, що прокурор належним чином не обґрунтував підстави для представництва держави у цій справі судом першої інстанції не прийнято до уваги та відхилено з огляду на те, що прокурор обґрунтував наявність порушення інтересів держави та необхідність представництва таких інтересів у суді прокуратурою в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації та дотримався порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Щодо заяви відповідача про застосування до позовних вимог прокурора позовної давності, суд першої інстанції зазначив про те, що правила про позовну давність застосовуються лише тоді, коли доведено існування самого суб`єктивного права, проте, враховуючи те, що судом ухвалено рішення щодо повної відмови у задоволенні позову з мотивів обрання прокурором неналежного способу захисту прав, то відсутні підстави для застосування наслідків спливу строку позовної давності до заявлених позовних вимог.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, заступник керівника Київської обласної прокуратури звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 20.02.2024 у справі № 911/3272/23 та ухвалити нове рішення, яким позов - задовольнити.

У апеляційній скарзі апелянт зазначив про те, що оскаржуване рішення ухвалено з недотриманням норм процесуального права (ст.ст. 2, 3, 76-79, 86, 236, 237 ГПК України), що призвело до неправильного застосування норм матеріального права (статті 15, 16, 328, 373, 387, 388, 391 ЦК України, ст.ст. 149, 152, 155 ЗК України, ст.ст. 1, 5, 7-9, 31, 57, 63, п. 5 Прикінцевих положень ЛК України), у зв`язку з чим, відповідно до вимог ст.ст. 275, 277 ГПК України таке рішення підлягає скасуванню.

У обґрунтування вимог апеляційної скарги прокурор послався на ті ж самі обставини, що й під час розгляду в суді першої інстанції, зауваживши на тому, що:

- фактичні обставини справи № 911/3272/23, підтверджені належними доказами, безумовно вказують на неможливість виникнення у відповідача права приватної власності на спірні земельні ділянки лісогосподарського призначення, оскільки вони відносяться до суцільного лісового масиву, що перебуває у постійному користуванні спеціалізованого державного лісогосподарського підприємства. Крім, того, спірні земельні ділянки не є замкненими земельними лісовими ділянками до 5 га у складі угідь, селянських, фермерських та інших господарств, а також самозалісненими чи створеними шляхом лісорозведення, здійсненого громадянами чи приватними юридичними особами, а саме з цими ознаками законодавець пов`язує можливість набуття таких земельних ділянок у приватну власність відповідно до ст. 56 ЗК України та ст. 12 ЛК України;

- за таких обставин, відновлення порушеного права у справі № 911/3344/23 має бути захищено у спосіб, визначений ст. 391 ЦК України та ч. 2 ст. 152 ЗК України, тобто шляхом пред`явлення позову про повернення земельної ділянки, а не шляхом витребування спірної земельної ділянки на підставі ст.ст. 387, 388 ЦК України, як про це вказав суд першої інстанції;

- навіть за умови, що суд дійшов висновку про неефективність обраного прокурором способу захисту інтересів держави у даних правовідносинах, встановивши факт приналежності спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, суд, виходячи з принципу «jura novit curia» («суд знає закони»), мав застосувати до спірних правовідносин норми ст. 387 ЦК України та дійти висновку про обґрунтованість позовних вимог прокурора щодо витребування спірних земельних ділянок у власність держави.

Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.04.2024, справу № 911/3272/23 передано на розгляд колегії суддів у складі: Яковлєв М.Л. - головуючий суддя; судді: Станік С.Р., Шаптала Є.Ю.

З огляду на те, що апеляційна скарга надійшла до Північного апеляційного господарського суду без матеріалів справи, що у даному випадку унеможливлює розгляд поданої апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про необхідність витребування матеріалів даної справи у суду першої інстанції та відкладення вирішення питань, пов`язаних з рухом апеляційної скарги, які визначені главою 1 розділу IV ГПК України, до надходження матеріалів справи.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 17.04.2024 у Господарського суду Київської області витребувано матеріали справи № 911/3272/23, а також відкладено вирішення питань, пов`язаних з рухом апеляційної скарги, до надходження матеріалів справи № 911/3272/23.

24.04.2024 від скаржника надійшло клопотання, до якого додані докази сплати судового збору.

01.05.2024 від Господарського суду Київської області до Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали даної справи.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 23.01.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Київської області від 20.02.2024 у справі № 911/3272/23, розгляд апеляційної скарги призначено на 18.06.2024 о 10:45 год.

17.05.2024 до суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач, з посиланням на ті ж самі обставини, що і у суді першої інстанції, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

У зв`язку з перебуванням судді Шаптали Є.Ю., який не є головуючим суддею, у відпустці розпорядженням керівника апарату суду № 09.1-08/2100/24 від 13.06.2024 призначено повторний автоматизований розподіл справи № 911/3272/23.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.06.2024, визначено наступний склад колегії суддів: головуючий суддя - Яковлєв М.Л.; судді: Станік С.Р., Гончаров С.А..

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 17.06.2024 апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Київської області від 20.02.2024 у справі № 911/3272/23 прийнято до свого провадження у складі колегії суддів: головуючий суддя - Яковлєв М.Л.; судді: Станік С.Р., Гончаров С.А., розгляд апеляційної скарги призначено на 10.07.2024 о 14:30 год.

Станом на 10.07.2024 до Північного апеляційного господарського суду інших відзивів на апеляційну скаргу та клопотань від учасників справи не надходило.

Позивач та третя особа представників в судове засідання не направила.

Враховуючи належне повідомлення всіх учасників про час і місце судового розгляду апеляційної скарги, а також те, що явка представників учасників в судове засідання не визнана обов`язковою, колегія суддів дійшла висновку про розгляд апеляційної скарги у відсутність представників позивача та третьої особи за наявними матеріалами апеляційного провадження.

Під час розгляду справи прокурор апеляційну скаргу підтримав у повному обсязі та просив її задовольнити, представник відповідача проти задоволення апеляційної скарги заперечив, просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Згідно із ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників позивача та відповідачів, та відповідача 2, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення першої інстанції зміні чи скасуванню, з наступних підстав.

Розпорядженням Іванківської районної державної адміністрації Київської області від 06.07.2010 № 1420 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу земельних ділянок у власність», затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства за межами населених пунктів за рахунок земель запасу Страхоліської сільської ради громадянам згідно додатку та вирішено передати у власність для ведення особистого селянського господарства земельні ділянки за межами населених пунктів за рахунок земель запасу Страхоліської сільської ради громадянам згідно додатку.

Відповідно до додатку до розпорядження від 06.07.2010 № 1420 у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 передано земельні ділянки по 2,0 га кожному для ведення особистого селянського господарства на території Страхоліської сільської ради.

На підставі розпорядження Іванківської районної державної адміністрації Київської області від 06.07.2010 № 1420 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу земельних ділянок у власність»:

- ОСОБА_2 видано Державний акт серії ЯК № 202812 на право власності на земельну ділянку площею 2,0000 га, кадастровий номер земельної ділянки 3222081400:02:001:0076, що розташована: Київська область, Іванківський район, Страхоліська сільська рада, цільове призначення земельної ділянки: для ведення особистого селянського господарства;

- ОСОБА_1 видано Державний акт серії ЯК № 202803 на право власності на земельну ділянку площею 2,0000 га, кадастровий номер земельної ділянки 3222081400:02:001:0067, що розташована: Київська область, Іванківський район, Страхоліська сільська рада, цільове призначення земельної ділянки: для ведення особистого селянського господарства.

На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 03.08.2012 ОСОБА_2 відчужив на користь ОСОБА_3 земельну ділянку площею 2,0000 га, кадастровий номер земельної ділянки 3222081400:02:001:0076, що розташована: Київська область, Іванківський район, Страхоліська сільська рада, цільове призначення земельної ділянки: для ведення особистого селянського господарства.

На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 03.08.2012 ОСОБА_1 відчужив на користь ОСОБА_3 земельну ділянку площею 2,0000 га, кадастровий номер земельної ділянки 3222081400:02:001:0067, що розташована: Київська область, Іванківський район, Страхоліська сільська рада, цільове призначення земельної ділянки: для ведення особистого селянського господарства.

Між ОСОБА_3 та ТОВ «Оланта Ленд» укладеного договір купівлі-продажу земельної ділянки від 30.01.2020 № 116, відповідно до умов якого ОСОБА_3 продав ТОВ «Оланта Ленд» земельну ділянку площею 2,0000 га, кадастровий номер земельної ділянки 3222081400:02:001:0067, що розташована: Київська область, Іванківський район, Страхоліська сільська рада, цільове призначення земельної ділянки: для ведення особистого селянського господарства.

Між ОСОБА_3 та ТОВ «Оланта Ленд» укладеного договір купівлі-продажу земельної ділянки від 30.01.2020 № 114, відповідно до умов якого ОСОБА_3 продав ТОВ «Оланта Ленд» земельну ділянку площею 2,0000 га, кадастровий номер земельної ділянки 3222081400:02:001:0076, що розташована: Київська область, Іванківський район, Страхоліська сільська рада, цільове призначення земельної ділянки: для ведення особистого селянського господарства.

Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 21.06.2023 № 336494194, право власності на земельну ділянку площею 2,0000 га, кадастровий номер земельної ділянки 3222081400:02:001:0067, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 30.01.2020 № 116 зареєстровано за ТОВ «Оланта Ленд».

Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 21.06.2023 № 336494715, право власності на земельну ділянку площею 2,0000 га, кадастровий номер земельної ділянки 3222081400:02:001:0076, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 30.01.2020 № 114 зареєстровано за ТОВ «Оланта Ленд».

Звертаючись до суду з цим позовом прокурор зазначає, що:

- за матеріалами лісовпорядкування 2003 та 2014 років спірні земельні ділянки є землями державної власності лісогосподарського призначення, які розташовані в 85 кварталі Оранського лісництва філії «Іванківське лісове господарство» ДСПГ «Ліси України» та перебувають у постійному користуванні ДСГП «Ліси України» (як правонаступника ДП «Іванківське лісове господарство»), що підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування та використовуються для ведення лісового господарства у порядку визначеному Лісовим кодексом України;

- відповідно до інформації Філії «Іванківське лісове господарство» ДСГП «Ліси України» за матеріалами лісовпорядкування 2003 та 2014 років, спірні земельні ділянки є земельними ділянками лісогосподарського призначення, які розташовані в 3, 4 та 5 виділах 85 кварталу, та мають наступні таксаційні характеристики: склад - 10 сосна звичайна віком 42 роки, середня висота - 17 м., середній діаметр - 20 см., запас на 1 га - 260 м. куб., 10 сосна звичайна віком 25 років, середня висота -10 м., середній діаметр - 12 см., запас на 1 га - 110 м. куб. та ґрунтова дорога;

- факт розташування спірних земельних ділянок в межах земель лісогосподарського призначення державної власності підтверджується інформацією ВО «Укрдержліспроект» від 18.02.2022 за № 167 та доданими до неї фрагментами з публічної кадастрової карти України з нанесеними межами частини кварталів і межами їх таксаційних виділів Оранського лісництва ДП «Іванківське лісове господарство», відповідно до якої (інформації) за даними лісовпорядкування 2003 та 2014 років, спірні земельні ділянки розташовані в межах земель кварталу 85 Оранського лісництва ДП «Іванківське лісове господарство». Факт розташування спірних земельних ділянок в межах земель лісогосподарського призначення державної власності підтверджується висновком судової земельно-технічної експертизи та експертизи з питань землеустрою від 22.08.2018 № 7714/18-41;

- спірні земельні ділянки передано у приватну власність за рахунок земель, що перебувають в постійному користуванні ДСГП «Ліси України», яке є правонаступником ДП «Іванківське лісове господарство» без виключення їх з Державного лісового фонду України;

- Іванківською районною державною адміністрацією на підставі вищезазначеного розпорядження здійснено незаконне відведення земельних ділянок у приватну власність громадян без згоди землекористувача, без вилучення з постійного користування ділянок, без зміни цільового призначення ділянок, у тому числі за погодженням з постійним лісокористувачем, та відповідно без розроблення та затвердження в установленому порядку проекту землеустрою щодо відведення ділянок (в порядку зміни цільового призначення). Отже, прокурор стверджує, що розпорядження Іванківської районної державної адміністрації прийняте всупереч вимогам ст.ст. 20, 56, 84, 116, 122, 141, 142, 149 ЗК України,.

В якості доказів, які підтверджують заявлені позовні вимоги прокурор посилається, зокрема, на такі документи:

- лист ВО «Укрдержліспроект» від 18.02.2022 за № 167 до якого надано фрагмент з публічної кадастрової карти України з нанесеними межами частини кварталів і межами їх таксаційних виділів ДП «Іванківське лісове господарство», відповідно до матеріалів лісовпорядкування 2003 та 2014 років, та межами земельної ділянки з кадастровими номерами 3222081400:02:001:0067, 3222081400:02:001:0076.

- висновок судової земельно-технічної експертизи та експертизи з питань землеустрою від 22.08.2018 № 7714/18-41;

- лист СГП «Ліси України» (Філія «Іванківське лісове господарство» ДП «Ліси України) від 22.06.2023 № 454, у якому зазначено, що підприємством згода на вилучення з користування спірних земельних ділянок не надавалась. Ділянки з кадастровими номерами 3222081400:02:001:0067, 3222081400:02:001:0076 накладаються на кв. 85 Оранського лісництва, комплект матеріалів базового лісовпорядкування за 2003 та 2014 рр. та накладення виконані ВО «Укрдержліспроект»;

- лист секретаріату Кабінету Міністрів України від 12.08.2019 № 16494/0/2-19, в якому вказано, що КМУ рішення про вилучення та/або погодження зміни цільового призначення земельних ділянок, які перебували в постійному користуванні ДП «Іванківське лісове господарство» не приймались;

- план лісонасаджень Оранського лісництва Іванківського держлісгоспу Київської області, лісовпорядкування 2003 року, план лісонасаджень ДП «Іванківський лісгосп» Оранське лісництво Київської область, лісовпорядкування 2014 року, проект організації та розвитку лісового господарства ДП «Іванківське лісове господарство» Київського обласного та по м. Києву Управління лісового та мисливського господарства, Оранське Лісництво, планшет № 14, протокол другої лісовпорядної наради від 14.04.2005 з розгляду проекту організації і розвитку лісового господарства Іванківського держлісгоспу Київської області на 2004 - 2013 роки (складений за даними розширеного безперервного лісовпорядкування 2003 року), протокол координаційно-технічної наради за підсумками польових робіт з базового лісовпорядкування в державних лісогосподарських підприємствах Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України від 18.12.2014, протокол другої лісовпорядної наради від 22.05.2015 з розгляду основних положень проекту організації і розвитку лісового господарства ДП «Іванківський лісгосп» Київської області;

- лист Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області від 17.04.2023 № 10-10-0.222-3450/2-23.

Прокурор зазначає, що так як спірні земельні ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано за відповідачем, як наслідок держава позбавлена можливості користуватись та розпоряджатися спірними земельними ділянками лісового фонду, а відтак слід усунути перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження земельними ділянками з кадастровим номером 3222081400:02:001:0067 та з кадастровим номером 3222081400:02:001:0076 шляхом скасування рішень державного реєстратора від 30.01.2023 № 50893200 та від 30.01.2023 № 50894133 про реєстрацію на них права приватної власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Оланта Ленд» та повернення зазначених земельних ділянок на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації.

Прокурор в позовній заяві зазначає, що позовну вимогу про зобов`язання повернути спірні земельні ділянки слід розглядати як негаторний позов, а тому застосуванню до спірних правовідносин підлягають положення ст. 391 Цивільного кодексу України.

Київська обласна державна адміністрація в поданих до суду поясненнях від 20.12.2023 № 12985/09.02.2-N/09.02-N/2023 (вх. № суду 23557/23 від 27.12.2023) та Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» в пояснення щодо позову від 12.12.2023 № 1064 (вх. № суду 22954/23 від 13.12.2023) підтримали позовні вимоги прокурора.

Відповідач проти задоволення позову заперечив, пославшись на те, що:

- він є законним власником спірних земельних ділянок, набутих у встановленому законом порядку;

- прокурор не підтвердив належними та допустимими доказами, що спірні земельні ділянки накладаються на землі лісогосподарського призначення Оранського лісництва за матеріалами лісовпорядкування 2003 року, які були чинними на момент прийняття Іванківською районною державною адміністрацією Київської області розпорядженням від 06.07.2010 № 1420 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу земельних ділянок у власність», яким було затверджено проект землеустрою щодо відведення спірних земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства;

- звертаючись з даним позовом прокурор обрав неналежний спосіб захисту, так як належним способом захисту в даному випадку є віндикаційний позов, а не негаторний;

- задоволення позовних вимог призведе до непропорційного, надмірного втручання в право відповідача на мирне володіння майном;

- прокурором пропущений строк позовної даності щодо заявлених вимог, а також не доведені підстави представництва в суді.

Крім того відповідач звернувся до суду першої інстанції з заявою про застосування до позовних вимог позовної давності.

Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив, що колегія суддів вважає вірним, з огляду на таке.

Щодо наявності у керівника Вишгородської окружної прокуратури Київської області законних повноважень звертатися з цим позовом до суду в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації, колегія суддів зазначає про таке.

Згідно ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до приписів ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»:

- представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом (ч. 1);

- прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (ч. 3).

Згідно з ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

При зверненні із вказаним позовом в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації, прокурор посилався на те, що вилучення з порушенням земельного законодавства земель лісового фонду, зміна їх цільового призначення та передача у власності, порушує права та інтереси держави, а, з огляду на те, що вказані земельні ділянки розташовані на території Вишгородського району, за межами населеного пункту, уповноваженим державним органом на розпорядження такими земельними ділянками є Київська обласна державна адміністрація.

Відповідно до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно з ст. 14 Конституції України, яка кореспондується з положеннями ст. 1 Земельного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

У відповідності до ч. 1, 2 ст. 373 ЦК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

Частиною 1 ст. 56 ЗК України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Відповідно до абзаців 5-1 пп. 58 п. 4 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» розділ Х Перехідні положення Земельного кодексу України доповнено пунктом 24 такого змісту:

« 24. З дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель:

а) що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування (у тому числі земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, національних галузевих академій наук);

б) оборони;

в) природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення в межах об`єктів і територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, лісогосподарського призначення;

г) зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

ґ) під будівлями, спорудами, іншими об`єктами нерухомого майна державної власності;

д) під об`єктами інженерної інфраструктури загальнодержавних та міжгосподарських меліоративних систем державної власності;

е) визначених у наданих до набрання чинності цим пунктом дозволах на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, наданих органами виконавчої влади з метою передачі земельних ділянок у постійне користування державним установам природно-заповідного фонду, державним лісогосподарським та водогосподарським підприємствам, установам та організаціям, якщо рішення зазначених органів не прийняті.

Земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки.

Інші земельні ділянки та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності цим пунктом.

З дня набрання чинності цим пунктом до державної реєстрації права комунальної власності на земельні ділянки державної власності, що передаються у комунальну власність територіальних громад, органи виконавчої влади, що здійснювали розпорядження такими земельними ділянками, не мають права здійснювати розпорядження ними.».

Отже, враховуючи, що спірні земельні ділянки розташовані на території Вишгородського району, за межами населеного пункту, Київська обласна державна адміністрація є належним органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, а відтак прокурор правильно визначив позивача у цій справі.

Аналіз ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

- якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

- у разі відсутності такого органу.

Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює захист неналежно.

«Нездійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

«Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17.10.2018 у справі № 910/119/19.

Отже, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави у суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст.129 Конституції України).

За приписами ст. 53 ГПК України:

- у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами (ч. 3);

- прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (ч. 4).

Таким чином, прокурор, звертаючись з позовом у справі, повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду, довести належними та допустимими доказами обставини здійснення ним повідомлення на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, а також надати докази того, що суб`єкт владних повноважень не здійснює або здійснює неналежним чином захист інтересів держави.

За висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, прийнятої у зв`язку з необхідністю вирішення виключної правової проблеми, яка має значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики щодо підстав здійснення представництва інтересів держави в суді прокурором:

- прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу;

- бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк;

- звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення;

- невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо;

- Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи;

- однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності;

- таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Листом №54-6986вих від 25.10.2023 прокурор повідомив Київську обласну державну адміністрацію про те, що Вишгородською обласною прокуратурою підготовлено та буде подано до Господарського суду Київської області позовну заяву в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до відповідача про усунення перешкод у здійснені права користування та розпорядження спірними земельними ділянками.

У постановах Верховного Суду від 23.03.2021 у справі №917/665/20, 07.04.2021 у справі №913/124/20, 09.06.2021 у справі №916/1674/18 (у цих справах суди встановили, що проміжок часу між повідомленням органу, здійсненого прокурором в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру», та зверненням до суду з позовом є незначним) зроблено наступні висновки:

- суд зобов`язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, чи існував факт незвернення вказаного органу до суду при наявності для цього підстав;

- така обізнаність має бути підтверджена достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені;

- суди попередніх інстанцій при наданні висновків про недотримання прокурором розумного строку зосередилися на часовому проміжку, який минув між повідомленням, яке прокурор надіслав органу, та поданням позову у справі, проте не приділили достатньої уваги тому, що такий проміжок не завжди є вирішальним у питаннях дотримання прокурором приписів статті 23 Закону України «Про прокуратуру»; такий підхід є занадто формалізованим , критерій «розумності» строку має визначатися з урахуванням великого кола чинників і не може бути оцінений виключно темпорально.

Виходячи з висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, прокурору для звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі компетентного органу достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності.

Враховуючи вищезазначене та зважаючи на те, що позивач самостійно не звернувся до суду з вказаним позовом, колегія суддів вважає, що у цій справі прокурором належним чином обґрунтовано підстави щодо представництва.

Щодо спору сторін по суті колегія суддів зазначає про таке.

Відповідно до п. 5 р. VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до здійснення державної реєстрації, але не пізніше 01.01.2027, державними та комунальними лісогосподарськими підприємствами, іншими державними і комунальними підприємствами та установами права постійного користування земельними ділянками лісогосподарського призначення, які надані їм у постійне користування до набрання чинності ЗК України, таке право підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу.

Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11.12.1986, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Отже, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати п. 5 р. VIII «Прикінцеві положення» ЛК України.

Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18), від 23.10.2019 у справі № 488/402/16-ц (провадження № 14-564цс19), постановах Верховного Суду від 15.01.2019 у справі № 907/459/17, від 19.06.2019 у справі № 911/604/18, від 21.04.2021 у справі № 707/2196/15-ц, від 07.04.2021 у справі № 367/3877/15-ц, від 01.03.2018 у справі № 910/19932/16, від 08.02.2018 у справі № 910/9256/16.

Відповідно до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно з ст. 14 Конституції України, яка кореспондується з положеннями ст. 1 Земельного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно з ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

У відповідності до ч. 1, 2 ст. 373 ЦК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

Приписами ч. 1 ст. 18 ЗК України унормовано, що до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами.

Згідно з ч. 2 ст. 3 ЗК України земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

У відповідності до ст. 1 ЛК України ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави. Земельна лісова ділянка - земельна ділянка лісового фонду України з визначеними межами, яка надається або вилучається у землекористувача чи власника земельної ділянки для ведення лісового господарства або інших суспільних потреб відповідно до земельного законодавства.

Статтею 5 ЛК України встановлено, що до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, на яких розташовані полезахисні лісові смуги.

Ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи (ст. 7 ЛК України ).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), вказала, що:

- володіння приватними особами лісовими ділянками цілком можливе, оскільки вони можуть мати такі ділянки на праві власності. Так, відповідно до частини першої статті 8, частини першої статті 9 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності;

- згідно зі статтею 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб`єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України. Відповідно до статті 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб;

- відповідно до ч. 5 ст. 1 ЛК України лісові ділянки можуть бути вкриті лісовою рослинністю, а також постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю (внаслідок неоднорідності лісових природних комплексів, лісогосподарської діяльності або стихійного лиха тощо). До не вкритих лісовою рослинністю лісових ділянок належать лісові ділянки, зайняті незімкнутими лісовими культурами, лісовими розсадниками і плантаціями, а також лісовими шляхами та просіками, лісовими протипожежними розривами, лісовими осушувальними канавами і дренажними системами;

- отже, в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою.

Відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 373 ЦК України право власності на землю (земельну ділянку) набувається та здійснюється відповідно до закону.

За приписами ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема відновлення становища, яке існувало до порушення.

Положеннями ст. 152 ЗК України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК України) та усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (ст. 391 ЦК України, ч. 2 ст. 152 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Разом з цим, негаторний позов це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181 цс 18, пункти 43, 89) і в подальшому системно впроваджені у практику Верховного Суду (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18.12.2019 у справі № 372/1684/14-ц).

Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19, пункт 6.30), від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18, пункт 4.17), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13)). Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (buchbesitz (нім. - книжкове володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20, пункт 70).

З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі ТОВ, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

Особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

З огляду на викладене володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна.

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності, є володільцем нерухомого майна, але право власності (включаючи право володіння як складову права власності) може насправді належати іншій особі. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку чи ні.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02.07.2019 у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22.10.2019 у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256 цс 18, пункти 95-98), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86, 115), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункти 63, 74) та інших.

Таким чином, належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог ст. 388 ЦУ України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74) та інших.

Так, для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 86)). Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19)).

Відповідно до статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію прав вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав.

Таким чином, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав (записів до Державного реєстру прав). З відображенням таких відомостей (записів) у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію. Отже, вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей (записів) до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 100), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29)).

Обрання прокурором (позивачем) неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76).

Заявляючи негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельними ділянками з кадастровим номером 3222081400:02:001:0067 та з кадастровим номером 3222081400:02:001:0076 шляхом скасування рішень державного реєстратора від 30.01.2023 № 50893200 та від 30.01.2023 № 50894133 про реєстрацію на них права приватної власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Оланта Ленд» та повернення зазначених земельних ділянок на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації, прокурор стверджує, що спірні земельні ділянки знаходяться в межах земель лісового фонду, на якій знаходяться лісові насадження, відносяться до земель лісогосподарського призначення та перебувають в постійному користуванні ДСГП «Ліси України» для потреб лісового господарства, в підтвердження чого надав вищеперелічені документи.

Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» надало суду для огляду та дослідження оригінали матеріалів лісовпорядкування Оранського лісництва, з яких вбачається, що спірні земельні ділянки, право власності на які зареєстроване за відповідачем відносять до земель лісогосподарського призначення.

Доказів, які б спростовували зазначені твердження прокурора, що спірні земельні ділянки знаходяться в межах земель лісового фонду, покриті лісовою рослинністю, відносяться до земель лісогосподарського призначення та перебувають в постійному користуванні третьої особи учасники справи суду не надали.

Разом з тим, як вірно встановлено судом першої інстанції, позовні вимоги прокурора пред`явлені в порядку ст. 391 ЦК України, не відповідають належному способу захисту, що є підставою для відмови в їх задоволенні.

При цьому колегія суддів вважає помилковими твердження прокурора про те, що у спірному випадку внаслідок протиправного оформлення речових прав на земельні ділянки державної або комунальної власності без їх попереднього вилучення з постійного користування спеціалізованих лісогосподарських підприємств, установ чи організації, за державою збереглось право власності (та, відповідно, правомочності розпорядження, володіння і користування) на спірні земельні ділянки, що свідчить про те, що належним способом захисту є пред`явлення саме негаторного позову, тобто позову власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц підтвердила свій висновок про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності, зазначивши про те, що такий висновок випливає з постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18), постанов Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, розділ 1.5.4).

Вказана правова позиція є сталою та неодноразово підтримана Верховним Судом, зокрема у постанові від 01.05.2024 у справі № 369/2869/22, касаційний суд, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанції про відмову у позові з підстав того, що прокурор у даній справі обрав неналежний спосіб захисту прав позивача, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог (суди вказали, що спірна земельна ділянка відносить до земель лісового фонду, тому належним способом захисту порушених прав є звернення до суду з віндикаційним позовом про витребування нерухомого майна з незаконного володіння осіб, за якими воно зареєстровано, натоміть прокурор звернувся до суду із негаторним позовом - примітка суду), виходив з того, що:

- встановивши, що спірна земельна ділянка лісового фонду вибула з володіння держави, право власності на неї зареєстроване за відповідачем, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку, що заявлений прокурором негаторний позов про повернення спірної земельної ділянки, у контексті зазначених обставин справи, не спрямований на ефективне відновлення права держави на спірну земельну ділянку лісового фонду;

- у цьому контексті колегія суддів зауважує, що витребування земельної ділянки у власність держави потребує оцінки добросовісності дій її фактичного реєстраційного володільця, який набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі правочину, а також пропорційності втручання у його право власності у відповідності до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Слід окремо зауважити на тому, що, Верховним Судом у вищезгаданій постанові від 01.05.2024 у справі № 369/2869/22 зауважено прокурору на тому, що:

- його посилання на неврахуванню судами попередніх інстанцій висновку, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19, від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 тощо (щодо застосування принципу jura novit curia - «суд знає закони») відхиляються колегією суддів, оскільки посилання заявника на загальні висновки у відповідних постановах Верховного Суду щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, а фактичні обставини у наведених заявниками як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі;

- крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини від «Гусєв проти України» від 14.01.2021 (скарга № 25531/12) було констатовано порушення права на справедливий суд через зміну судом правової кваліфікації позову, що призвело до відмови в його задоволенні. Європейський суд з прав людини вказав на відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову апеляційним судом. До того ж внаслідок перекваліфікації в позові було відмовлено. Заявнику безпідставно не надали можливості подати відповідні докази та аргументи з огляду на зміну правової кваліфікації. Такі дії суду суперечать вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо: справедливості цивільного провадження; принципу змагальності судового процесу;

- отже, застосування принципу jura novit curia не є безмежним, оскільки перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін.

З огляду на вказані висновки колегією суддів відхиляються посилання прокурора на те, що суд, виходячи з принципу «jura novit curia» («суд знає закони»), мав застосувати до спірних правовідносин норми ст. 387 ЦК України та дійти висновку про обґрунтованість позовних вимог прокурора щодо витребування спірних земельних ділянок у власність держави.

Щодо заяви відповідача про застосування до позовних вимог наслідків спливу строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом, колегія суддів зазначає, що:

- за змістом положень чинного законодавства, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги;

- перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду;

- якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість, а лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем;

- враховуючи, що підстави для задоволення позову відсутні, відсутні і правові підстави для застосування наслідків пропуску строку позовної давності.

З огляду на вказані обставини, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Рішення суду першої інстанції залишається без змін.

Щодо інших аргументів сторін колегія суддів зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10.02.2010). Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Дослідивши матеріали наявні у справі, апеляційний суд робить висновок, що суд першої інстанції дав належну оцінку доказам по справі та виніс законне обґрунтоване судове рішення, яке відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку місцевого господарського суду з огляду на вищевикладене.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що скаржник не довів обґрунтованість своєї апеляційної скарги, докази на підтвердження своїх вимог суду не надав, апеляційний суд погоджується із рішенням Господарського суду Київської області від 20.02.2024 у справі № 911/3272/23, отже підстав для його скасування або зміни в межах доводів та вимог апеляційної скарги не вбачається.

Враховуючи вимоги та доводи апеляційної скарги, апеляційна скарга заступника керівника Київської обласної прокуратури задоволенню не підлягає.

Відповідно до приписів ст. 129 ГПК України судові витрати по сплаті судового збору за звернення з цією апеляційною скаргою покладаються на апелянта.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 252, 263, 267-271, 273, 275, 276, 281-285, 287 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Київської області від 20.02.2024 у справі № 911/3272/23 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 20.02.2024 у справі № 911/3272/23 залишити без змін.

3. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на апелянта.

4. Матеріали справи № 911/3272/23 повернути до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст судового рішення складено 11.07.2024

Головуючий суддя М.Л. Яковлєв

Судді С.А. Гончаров

С.Р. Станік