Постанова

від 11.07.2024 по справі 300/5423/23

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 липня 2024 рокуЛьвівСправа № 300/5423/23 пров. № А/857/5969/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі :

головуючого судді :Кухтея Р.В.

суддів :Носа С.П., Шевчук С.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу Державної екологічної інспекції України на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2024 року (ухвалене головуючим-суддею Чуприною О.В. в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у м. Івано-Франківську) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної екологічної інспекції України (за участі третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Державної екологічної інспекції в Івано-Франківській області) про стягнення коштів,

в с т а н о в и в :

У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом до Державної екологічної інспекції України (далі Держекоінспекція України, відповідач) (за участі третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Державної екологічної інспекції в Івано-Франківській області), в якому просив стягнути з Держекоінспекції України на його користь недоотриману компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням встановлених строків виплати заробітної плати в сумі 4136,89 грн та недоотриману компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням встановлених строків виплати за невикористану відпустку в сумі 3972,88 грн.

Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 06.02.2024 позовні вимоги були задоволені частково.Зобов`язано Державну екологічну інспекцію України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати у сумі 4 136,89 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій через неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права просить його скасувати та прийняти постанову, якою відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог повністю.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що спірне питання остаточного розрахунку при звільненні позивача не відноситься до компетенції Держекоінспекції України, оскільки таке не здійснює виплати заробітної плати працівникам, які не є її посадовими особами.Таким чином, у позивача відсутнє право вимагати виплату йому середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду із Держекоінспекції України. Також наголошує на тому, що ОСОБА_1 виплачено середній заробіток за час затримки виконання рішення суду, отже така виплата є разовою та відповідно не є об`єктом компенсації в розумінні вищенаведених норм.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Згідно п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.

З матеріалів справи видно, що згідно рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 27.12.2022 по справі №300/3246/22 ОСОБА_1 22.04.2015 наказом Держекоінспекції України №111-о призначений на посаду начальника Держекоінспекції в Івано-Франківській області - Головним державним інспектором з охорони навколишнього природного середовища Івано-Франківської області, з якої в подальшому був звільнений.

Згідно наказу Держекоінспекції України №153-тр/р від 22.10.2021, на виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду у справі №300/891/20, позивача поновлено на посаді, з якої його було звільнено.

Постановою Верховного Суду від 09.06.2022 у справі №300/891/20 скасовано постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12.10.2021, а рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 17.05.2021 залишено в силі.

Наказом Держекоінспекції України №59-тр/т від 24.06.2022 позивача звільнено з посади.

12.08.2022 позивач звернувся до Івано-Франківського окружного адміністративного суду із позовом до Держекоінспекції України про стягнення заборгованості по заробітній платі та компенсації за невикористану відпустку при звільненні.

Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 27.12.2022 по справі №300/3246/22, яке набрало законної сили 23.05.2023, стягнуто на користь позивача з Держекоінспекції України заборгованість по заробітній платі за період з 26.10.2021 по 13.08.2022 в сумі 19124,65 грн та заборгованість з компенсації за невикористану відпустку при звільненні в сумі 33107,42 грн.

15.07.2023 на виконання рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 27.12.2022 по справі №300/3246/22 відповідно до копії виписки з банківського рахунку та виписки про рух коштів через казначейські рахунки Держекоінспекції України на рахунок позивача зараховано кошти в сумі 42046,82 грн.

Згідно листа відповідача №2576/4.1/623 від 26.06.2023 слідує, що Держекоінспекція України при виконанні рішення суду визначила коди програмної класифікації видатків та рахунки щодо стягнення коштів, а саме : стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення згідно виконавчого листа Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 13.06.2023 по справі №300/3346/22 на користь ОСОБА_1 в сумі 52232,07 грн здійснити з рахунку №UA7182072034317000500078798, за КПКВ 2705010, КЕКВ 2800, із відрахуванням податків, а саме перерахувати : 1) податок з доходів фізичних осіб у сумі 9401,77 грн, отримувач УДКСУ у Печерському районі м. Києва /110101100/, код ЄДРПОУ 37993783, р/р №UA378999980333179340000026007 в Казначействі України (ЕАП), код банку 899998; 2) військовий збір у сумі 783,48 грн, отримувач ГУК у м. Києві/м. Київ/11011000/, код ЄДРПОУ 37993783, р/р №UA718999980313090063000026001 в Казначействі України (ЕАП), код банку 899998; 3)на користь ОСОБА_1 суму 42046,82 грн; єдиний соціальний внесок у сумі 11491,06 грн, отримувач ГУ ДПС у м. Києві/11011000/ код ЄДРПОУ 44116011, р/р №UA888999980000355669201022615 в Казначействі України (ЕАП), код банку 899998, здійснити з рахунку №UA7182072034317000500078798, за КПКВ 2705010, КЕКВ 2800.

Керуючись положеннями Закону України Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати №2050-ІІІ від 19.10.2000 (далі - Закон №2050) та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів її виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №159 від 21.01.2001 (далі - Порядок №159), позивач подав до суду виконаний ним розрахунок компенсації втрати частини доходів, а саме : у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати за період з жовтня 2021 року по травень 2023 року в сумі 4 136,89 грн; у зв`язку з порушенням строків виплати компенсації за невикористану відпустку при звільненні (соціальна виплата) за період з липня 2022 по травень 2023 в сумі 3 972,88 грн.

Задовольняючи частково адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки заробітна плата позивачу за період з 26.10.2021 по 13.08.2022 (як свідчить описова, мотивувальна і резолютивна частини рішення суду від 27.12.2022 по справі №300/3246/22) виплачувалася в неповному обсязі з жовтня 2021 року (фактично виплачена 15.07.2023), що є затримкою на один і більше календарних місяців виплати доходів, то позивач має право на отримання за рахунок коштів відповідача компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням встановлених строків виплати заробітної плати. Щодо компенсації за невикористану відпустку, суд зазначив, що така носить разовий характер, що не відповідає вимогам статті 2 Закону №2050, а тому не підлягає компенсації.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, а також при повному, всебічному та об`єктивному з`ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, виходячи з наступного.

Згідно ч.1 ст.308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог не оскаржується, а тому суд апеляційної інстанції не надає правової оцінки спірним правовідносинам у цій частині та не вбачає підстав для застосування положень частини другої цієї статті.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом №2050 та Порядком №159.

Статтею 1 Закону №2050 передбачено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьомуЗаконіслід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші (ст.2 Закону №2050).

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Згідно ст.3 Закону №2050, сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Зі змісту наведених норм слідує, що право на компенсацію частини доходів у громадянина пов`язується з настанням такого юридичного факту (події), як невиплата грошового доходу у встановлені строки його виплати.

Згадані вище статті 2 та 3 Закону №2050 встановлюють строк затримки виплати доходу, за якого виникає право на компенсацію, зокрема, один і більше календарних місяців, а також дається визначення поняття доходи для цілей цього Закону та порядок обчислення суми компенсації.

Пункти 1, 2 Порядку №159 відтворюють положення Закону №2050 і лише конкретизують підстави та механізм виплати компенсацій.

Згідно п.4 Порядку №159, сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу. При цьому, індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається. Щомісячні індекси споживчих цін публікуються Держкомстатом.

Згідно п.5, 7 Порядку №159, сума компенсації виплачується громадянам у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Компенсація проводиться за рахунок джерел, з яких здійснюються відповідні виплати, а саме: власних коштів - підприємствами, установами та організаціями, які не фінансуються і не дотуються з бюджету, а також об`єднаннями громадян; коштів відповідного бюджету - підприємствами, установами та організаціями, що фінансуються чи дотуються з бюджету; коштів Пенсійного фонду, фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, фонду загальнообов`язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, інших цільових соціальних фондів, а також коштів, що спрямовуються на їх виплату з бюджету.

Наведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

При цьому, слід зазначити, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.

Використане у ст.3 Закону №2050 та п.4 Порядку №159 формулювання, що компенсація обчислюється як добуток нарахованого, але не виплаченого грошового доходу за відповідний місяць, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.

Таким чином, кошти, які підлягають нарахуванню у порядку компенсації громадянину частини доходу у зв`язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер, дія вищенаведених нормативних актів поширюється на підприємства, установи, організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, і компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування, тобто, чи самим підприємством, установою чи організацією добровільно або на виконання судового рішення.

Вказана позиція висловлена Верховний Суд України у постанові від 29.04.2020 по справі № 420/2093/16-а.

Таким чином, зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 Закону №2050, окремих положень Порядку №159, дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.

За таких обставин, відповідач у зв`язку з порушенням встановлених строків виплати заробітної плати, право позивача на яку встановлено судовим рішенням в іншій справі, повинен був здійснити нарахування та виплату йому компенсацію втрати частини доходів у порядку, передбаченому Законом №2050 та Порядком №159.

Компенсація за порушення строків виплати виникає тоді, коли грошовий дохід (заробітна плата) особи (працівника) з вини відповідача не нараховувався, своєчасно не виплачувався і через це особа зазнала втрат.

Разом з тим, як було зазначено вище, за приписами Конституції України та КАС України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Таким чином, у разі невиконання судового рішення, позивач має право на виплату компенсації за час затримки виконання судового рішення.

Однак, коли суми нараховуються за рішенням суду, то підстава для виплати компенсації виникає у зв`язку з несвоєчасним виконанням рішення суду.

Отже, визначальними обставинами для виплати компенсації є дати нарахування та фактичної виплати вказаних доходів, оскільки основною умовою для виплати громадянину компенсації, передбаченої ст.2 Закону №2050, є порушення встановлених строків саме виплати нарахованих доходів.

Таким чином, право на компенсацію позивач набуває після набрання законної сили судовим рішенням та у разі несвоєчасної виплати відповідачем сум доходу, які стягнуто на підставі цього рішення.

Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 20.05.2020 по справі №815/2454/18, від 31.03.2020 по справі №817/621/18 та від 26.02.2020 по справі №826/8319/16.

Колегія суддів також зазначає, що у постанові від 11.07.2017 по справі №2а-1102/09/2670 Верховний Суд України сформував правову позицію щодо застосування Закону №2050 саме у контексті втрати позивачем заробітку у зв`язку з невиконанням відповідачем судового рішення про поновлення його на роботі. Так, у цій постанові Верховний Суд України дійшов висновку, що правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Від вказаного висновку Велика Палата Верховного Суду не відступала, а отже він є застосовним до спірних правовідносин у цій справі.

Закон №2050 та Порядок №159 не ставлять у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати. Верховний Суд України вказав, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.

З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що право працівника на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати заробітної плати може виникати не тільки у працівника, який перебуває у трудових відносинах із роботодавцем, але і у звільненого також, або в разі несвоєчасного виконання рішення суду про стягнення заробітку.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що ефективним способом відновлення порушених прав позивача є спонукання зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 недоотриману частину доходів у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати у сумі 4136,89 грн.

Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини, суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерела права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі Проніна проти України (рішення від 18.07.2006).

Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.

Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі Серявін та інші проти України ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).

Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.

Згідно ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення ухвалене відповідно до норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному з`ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, які не спростовані доводами апеляційної скарги, у зв`язку з чим відсутні підстави для її задоволення.

Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.3 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому судове рішення, постановлене за результатами апеляційного перегляду в касаційному порядку оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу.

Керуючись ст.ст.12, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу Державної екологічної інспекції України залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2024 року по справі №300/5423/23 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Р. В. Кухтей судді С. П. Нос С. М. Шевчук