Постанова

від 09.07.2024 по справі 336/1933/24

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 09.07.2024 Справа № 336/1933/24

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Є.У.№ 336/1933/24 Головуючий у 1 інстанції: Петренко Л.В.

№ 22-ц/807/927/24 Суддя-доповідач: Крилова О.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 липня 2024 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: Крилової О.В.

суддів: Кухаря С.В.

Полякова О.З.

секретар: Камалова В.В.

розглянувши апеляційнускаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на ухвалу Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 04 березня 2024 року за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи: Відділ державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції, правонаступником якого є Центральний відділ державної виконавчої служби у м. Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), П`ята Запорізька державна нотаріальна контора, Запорізький обласний державний нотаріальний архів про зняття арешту з нерухомого майна,

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 04 березня 2024 року у відкритті провадження у справі відмовлено.

Не погоджуючисьз зазначеноюухвалою суду ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на порушенням норм матеріального та процесуального права, просить ухвалу суду скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

З матеріалів справи вбачається, що 28 лютого 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_3 , треті особи: Відділ державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції, правонаступником якого є Центральний відділ державної виконавчої служби у м. Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), П`ята Запорізька державна нотаріальна контора, Запорізький обласний державний нотаріальний архів, про зняття арешту з нерухомого майна.

З тексту позовної заяви та доданих до неї документів слідує, що на житловий будинок, власником 73/100 якого є ОСОБА_1 накладений арешт.

За вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 30 липня 2001 року по кримінальний справі № 1-798/01 ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочину передбаченого ст. 102 КК України та призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 1 рік, звільнено з іспитовим строком 1 рік і штрафом в сумі 200 грн. на підставі ст. 45 КК України. На підставі ст. 1 Закону України «Про амністію» ОСОБА_1 від відбування призначеного покарання звільнено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 210 грн. в рахунок відшкодування матеріальних витрат. В іншій частині позову відмовлено.

ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу на вирок суду в частині вирішення цивільного позову.

Згідно з ухвалою Запорізького апеляційного суду від 10 грудня 2001 року апеляційну скаргу потерпілого ОСОБА_3 задоволено частково. Вирок місцевого суду Шевченківського району м. Запоріжжя від 30 липня 2001 року відносно ОСОБА_1 змінено в частині цивільного позову потерпілого, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 в рахунок відшкодування моральної шкоди 2000 грн.

В порядку виконання вироку суду про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 матеріальної та моральної шкоди в розмірі 2210,00 грн. державним виконавцем накладено арешт на все майно, що належить ОСОБА_1 , а саме на житловий будинок розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується постановою АА 423053 від 04 жовтня 2002 року.

З огляду на те, що арешт майна проводився державним виконавцем при виконанні вироку суду щодо цивільного позову у кримінальному провадженні, суд першої інстанції зробив висновок, що арешт майна, який не пов`язаний зі спором про право на це майно, а стосується порушень вимог виконавчого провадження з боку органів державної виконавчої служби, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

В ухвалі від 08 листопада 2019 року( справа № 643/3614/17, Провадження № 14-479цс19від 02 вересня 2019 року) Велика Палата Верховного суду зробила такі правові висновки.

Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ визначені у ст. 19 ЦПК України, згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється за правилами іншого судочинства.

Гарантії захисту права власності закріплені у статті 41 Конституції України, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень, установлених законом.

Зазначений принцип відображено й конкретизовано в частині першій статті 321 Цивільного кодексу України, згідно з якою право власності є непорушним, і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Одним із способів захисту права власності є гарантована статтею 391 цього Кодексу можливість власника вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.

Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном.

Зокрема, відповідно до статті 126 КПК України 1960 року, чинного на час накладення арешту на спірне майно, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладений на майно арешт мав бути скасований органом досудового слідства, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба. У разі закриття кримінальної справи постановою слідчого арешт майна згідно з частиною першою статті 214 КПК України 1960 року підлягав скасуванню на підставі цього ж процесуального рішення.

Правова природа арешту майна не змінилася і з прийняттям нині чинного КПК України, норми якого більш докладно регламентують мету, підстави й порядок застосування та скасування цього заходу забезпечення кримінального провадження.

Зокрема, згідно зі статтею 170 КПК України завданнями арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження з метою забезпечення: збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

Арешт на спірне майно було накладено під час дії КПК України 1960 року за процедурою, встановленою цим нормативно-правовим актом.

Відповідно до пункту дев`ятого розділу ХІ "Перехідні положення" КПК України 2012 року арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Дана норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

З огляду на зазначене, на правовідносини, пов`язані з розв`язанням питання про припинення арешту майна, поширюються норми КПК України 1960 року. Проте положеннями цього Кодексу передбачалося прийняття рішення про зняття арешту з майна на стадії досудового слідства лише в межах провадження у кримінальній справі - або одночасно з винесенням постанови про її закриття (частина перша статті 214), або раніше, якщо в застосуванні відповідного заходу відпаде потреба (частина шоста статті 126).

Із урахуванням викладеного, а також втрати чинності КПК України 1960 року, тривалого часу, що минув після ухвалення вироку, істотних організаційних і кадрових змін, що в подальшому відбулися у правоохоронних органах, вирішення питання про припинення втручання у право власності шляхом звернення до слідчого або прокурора на підставі КПК України 1960 року очевидно не буде ефективним способом захисту порушеного права.

Згідно зі статтею 174 нині чинного КПК України як підозрюваний, обвинувачений, їх захисник або законний представник, так і інший власник або володілець майна вправі звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна, в тому числі на тій підставі, що в подальшому застосуванні відповідного заходу відпала потреба.

Проте слідчий суддя, як і прокурор, наділений повноваженнями приймати рішення про припинення цього заходу виключно під час досудового розслідування, розпочатого шляхом внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань у порядку, встановленому чинним КПК України. Процедури вирішення означених питань за межами кримінального провадження до набрання чинності цим Кодексом, КПК України не передбачає.

Водночас прокурор, слідчий суддя, суд, як і інші органи державної влади та їх посадові особи відповідно до частини другої статті 19 Конституції України зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Однією з загальних засад кримінального провадження згідно з пунктом другим частини першої статті 7, частиною першою статті 9 КПК України є законність, що передбачає обов`язок, суду, слідчого судді, прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого, інших службових осіб органів державної влади неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.

Суд кримінальної юрисдикції компетентний розглядати цивільний позов лише разом з кримінальною справою, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, і лише у разі, якщо його заявляє особа, котра зазнала матеріальної шкоди від злочину і пред`являє вимогу про її відшкодування до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну відповідальність за його дії (частина перша статті 28 КПК України 1960 року).

У даній справі позивач заявив позов з підстави необґрунтованого обмеження його права власності постановою слідчого.

Як зазначив Верховний Суд, вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції.

Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2013 року у справі № 6-26цс13 та Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 24 квітня 2019 року у справі № 2-3392/11 (провадження № 14-105цс19), від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц (провадження № 14-496цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/1247/18 (провадження № 12-99гс19) і підстав для відступлення від неї немає.

Отже, висновок суду першої інстанції про те, що питання про виключення майна з-під арешту має розглядатися в порядку адміністративного судочинства є необґрунтованим, а відтак оскаржувана ухвала підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись ст. ст. 374, 379, 382 ЦПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 04 березня 2024 року у цій справі скасувати.

Справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 15 липня 2024 року.

Головуючий О.В. Крилова

Судді: С.В. Кухар

О.З. Поляков