Постанова

від 16.07.2024 по справі 274/1477/20

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 липня 2024 року Справа №274/1477/20

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючий суддя Мельник О.В.

суддя Олексюк Г.Є.

суддя Гудак А.В.

секретар судового засідання Стафійчук К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Житомирської області від 17.04.2024 (суддя Кудряшова Ю.В., повний текст рішення складено 29.04.2024)

за позовом Керівника Бердичівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Семенівської сільської ради

до 1) Бердичівської районної державної адміністрації Житомирської області

2) Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області

3) ОСОБА_1

про визнання незаконним і скасування розпорядження і наказу, визнання недійсним договору оренди землі та повернення земельної ділянки

за участю:

прокурора - Гарбарука В.А.,

представника позивача - не з`явився,

представника відповідача-1 - не з`явився,

представника відповідача-2 - не з`явився,

представника відповідача-3 - Кравцова В.Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 17.04.2024 позов в.о. керівника Бердичівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Семенівської сільської ради задоволено у повному обсязі.

В обґрунтування свого рішення суд першої інстанції вказав, що в порушення вимог ст.7 Закону України "Про фермерське господарство" майбутній фермер ОСОБА_1 не обґрунтував розмірів земельних ділянок загальною площею 28 га з урахуванням можливості їх обробітку та не зазначив перспективи діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів.

Крім того, суд зауважив, що ОСОБА_1 до отримання спірної земельної ділянки вже створив та зареєстрував ФГ "Агрозермін", де відповідач-3 з 01.03.2012 визначений, як керівник та підписант, а після отримання земельної ділянки з кадастровим номером 1820882400:05:000:0475, фактичне використання цієї земельної ділянки без укладання будь-яких договорів здійснює раніше створене фермерське господарство, що свідчить про те, що така земельна ділянка отримувалася для розширення раніше створеного фермерського господарства в обхід процедури торгів. Вказане не було враховано Бердичівською районною державною адміністрацією та ГУ Держземагентства в Житомирській області, що дозволило відповідачу-3 на пільгових умовах отримати в оренду земельні ділянки державної власності за відсутності належних правових підстав.

Відтак, враховуючи підстави і порядок отримання ОСОБА_1 спірної земельної ділянки в оренду, створення цією особою фермерського господарства до одержання такої земельної ділянки, господарський суд встановив порушення встановленої законом процедури набуття права оренди на спірну земельну ділянку для ведення фермерського господарства, з огляду на що розпорядження Бердичівської районної державної адміністрації та наказ ГУ Держземагентства у Житомирській області підлягають визнанню незаконними відповідно до ч.1 ст.21, ч.1 ст.393 ЦК України, ст.152, ч.1 ст.155 ЗК України.

Із врахуванням ч.1 ст.202, ст.203, ч.3 ст.215 ЦК України, а також приймаючи до уваги, що укладання договору оренди державних земель є похідним від правового акту, на підставі якого він укладається, зважаючи на встановлений факт незаконності спірних розпорядження та наказу, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для визнання договорів недійсними та застосування наслідків недійсності правочинів, передбачених ст.216 ЦК України.

Щодо заяви про застосування строку позовної давності суд вказав, що про виявлені порушення Бердичівській місцевій прокуратурі стало відомо з листа Управління служби безпеки України в Житомирській області від 11.12.2019 №20/2636, який надійшов до Бердичівської місцевої прокуратури 12.12.2019, а тому прокурор звернувся до суду з даним позовом в межах строку позовної давності, визначеного ст.257 ЦК України.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, відповідач-3 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалите нове, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Апелянт вважає, що висновок суду першої суду про звернення прокурора в межах позовної давності є помилковим, а рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права (ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України) і підлягає скасуванню.

Скаржник, зокрема, вказує, що уповноваженими державою органами на здійснення відповідних функцій є Головне управління Держземагенства в Житомирській області (державний нагляд (контроль) за дотриманням вимог земельного законодавства в процесі надання в оренду земельних ділянок; затвердження проекту землеустрою для відведення в оренду земельних ділянок) та Бердичівська районна державна адміністрація (надання згоди на розроблення проектів землеустрою для відведення в оренду земельних ділянок).

Вважає, що держава, в особі уповноважених нею органів довідалася і могла довідатися про спірні накази, розпорядження та спірні договори оренди у день їх видання та укладення відповідно, а відтак позовна давність за вимогою держави про визнання незаконним і скасування наказу та розпорядження сплинула 15.07.2017, про визнання недійсним договору оренди - 30.07.2017, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні вказаних позовних вимог.

Крім того, звертає увагу, що як розпорядження, так і наказ не зумовлюють самостійних правових наслідків без укладання договору оренди землі, а тому їх скасування не є належним способом захисту, що також є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову у вказаній частині.

Також апелянт зауважує, що прокурор як позивач від імені держави фактично пред`явив вимогу до неї самої (Бердичівської районної державної адміністрації і Головного управління Держгеокадастру в Житомирській області), що також свідчить про обрання неналежного способу захисту.

У відповідності до ст.263 ГПК України прокурор подав відзив на апеляційну скаргу, у якому, зокрема, вказав, що ГУ Держгеокадастру у Житомирській області розпорядилось спірною земельною ділянкою всупереч волі власника держави, а інших осіб держава не уповноважувала на реалізацію будь-яких правомочностей власника, а тому держава як суб`єкт права державної власності на спірні землі не могла дізнатися про порушення свого цивільного права. Саме для того, щоб такі порушені права держави не залишились без захисту, прокурору надано право звертатись до суду в інтересах держави у якості самостійного позивача у випадку, коли єдиний орган, уповноважений на представництво інтересів держави у спірних правовідносинах, є відповідачем у справі.

Прокурор зазначив, що про виявлені порушення Бердичівській місцевій (окружній) прокуратурі стало відомо з листа Управління служби безпеки України в Житомирській області від 11.12.2019 № 20/2636, який надійшов на адресу місцевої (окружної) прокуратури 12.12.2019, а тому у зв`язку із викладеним, підстави для застосування строків позовної давності відсутні.

Прокурор просив у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення Господарського суду Житомирської області від 17.04.2024 залишити без змін.

Відповідач-1, Бердичівська районна державна адміністрація, подав відзив на апеляційну скаргу, у якому погоджується з позицією апелянта та підтримує у його вимогах та доводах, викладених у апеляційній скарзі, з огляду на що просить задоволити апеляційну скаргу у повному обсязі.

Додатково звертає увагу, що судом не прийнято до уваги факт щомісячного надання прокуратурі районною державною адміністрацією копій своїх розпоряджень, а тому прокуратура в порядку загального нагляду за законністю проводила їх аналіз та правову оцінку згідно вимог чинного законодавства на той час. Вважає, що прокурором порушено строки позовної давності щодо оскарження в суді законності спірного розпорядження, що є підставою для відмови у позові у вказаній частині.

У судове засідання, призначене на 16.07.2024 року, відповідачі 1, 2 не забезпечили явку своїх уповноважених представників, хоча належним чином повідомлялися про дату, час та місце проведення судового засідання (т.3, а.с.16-19), про причини неявки суд не повідомили.

Згідно з ч.12 ст.270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Враховуючи приписи ст.269, 273 ГПК України про межі та строки перегляду справ в апеляційній інстанції, приймаючи до уваги належне повідомлення учасників справи про розгляд справи та той факт, що їх явка в судове засідання обов`язковою не визнавалася, колегія суддів визнала за можливе розглядати апеляційну скаргу за відсутності представників відповідачів 1, 2.

Відповідно до ч. 1, 4 ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши апеляційну скаргу в межах вимог та доводів наведених в них, відзиви на апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду дійшла наступного висновку.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 18.04.2012 ОСОБА_1 звернувся до Бердичівської районної державної адміністрації із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення в оренду земельних ділянок, орієнтовною площею 28,0 га, з метою ведення фермерського господарства, за межами с. Семенівка, із земель запасу сільськогосподарських угідь (т.1, а.с.23).

Розпорядженням голови Бердичівської районної державної адміністрації Житомирської області №211 від 21.05.2012 ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду із земель запасу сільськогосподарського призначення Іванковецької сільської ради, за межами населеного пункту (с.Семенівка), орієнтовною площею 28,0 га, для ведення фермерського господарства (т.1, а.с.25).

Наказом Головного управління Держземагентства у Житомирській області №6-747/14-14-СГ від 15.07.2014 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства ОСОБА_1 на території Бердичівського району Іванковецької сільської ради; надано йому в оренду земельну ділянку, площею 33,3306 га (кадастровий номер 1820882400:05:000:0475), для ведення фермерського господарства, строком на 25 років, із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану на території Іванковецької сільської ради Бердичівського району (т.1, а.с.26).

30.07.2014 між Головним управлінням Держземагентства у Житомирській області (орендодавець) та ОСОБА_1 (орендар) укладено договір оренди землі №382/06, за умовами п.1.1. якого орендодавець надав, а орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку для ведення фермерського господарства, яка знаходиться на території Іванковецької сільської ради Бердичівського району Житомирської області (за межами населених пунктів).

В оренду передається земельна ділянка кадастровий номер 1820882400:05:000:0475 загальною площею 33,3306 га строком на 25 років (п.2.1., 3.1. договору).

Сторонами також підписано акт приймання-передачі об`єкта оренди (т.1, а.с.33).

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 13.08.2014 за ОСОБА_1 зареєстровано право оренди на підставі договору оренди землі №382/06 від 30.07.2014 (т.1, а.с.34-35).

25.03.2019 право власності на спірну земельну ділянку зареєстроване за Семенівською сільською радою Бердичівського району Житомирської області, що підтверджується Інформацією з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку (т.1, а.с.36-37).

14.05.2020 між Семенівською сільською радою (орендодавець/позивач) та ОСОБА_1 (орендар/відповідач-3) укладено додаткову угоду № 1, якою, зокрема, замінено орендодавця Головне управління Держземагентства в Житомирській області на нового орендодавця - Семенівську сільську раду.

Згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, 04.05.2012 зареєтровано Фермерське господарство "Агрозермін" (код ЄДРПОУ 37980711), засновником та керівником якого є ОСОБА_1 (т.1, а.с.47-52).

Прокурор, вважаючи, що розпорядження Бердичівської РДА та наказ ГУ Держгеокадастру прийняті з порушенням вимог земельного законодавства, а договір оренди землі укладений всупереч встановленій законодавством процедурі набуття права оренди на земельні ділянки з метою ведення фермерського господарства, що свідчить про використання пільгового порядку господарювання у користування земель комунальної власності поза передбаченою законом обов`язковою процедурою - без проведення земельних торгів, звернувся з даним позовом до суду.

Аналізуючи встановлені обставини справи та надаючи їм оцінку в процесі апеляційного перегляду справи по суті заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

За змістом ст.22 Земельного кодексу України (далі - ЗК України, у редакції на час виникнення спірних правовідносин) землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

Статтею 31 ЗК України передбачено, що землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Громадяни - члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю).

Відповідно до положень ст.93 ЗК України, право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об`єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

За змістом ч.1, 2, 3 ст.124 ЗК України, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.

Згідно із ч.2 ст.134 ЗК України, не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах), зокрема, земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва.

Відповідно до ч.2, 3 ст.123 ЗК України, особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.

Отже, стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати не передбачені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу.

Відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням фермерських господарств, регулюються, крім Земельного кодексу України, Законом України "Про фермерське господарство", який є спеціальним нормативно-правовим актом.

Згідно із ч.1 ст.7 Закону України "Про фермерське господарство", для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.

У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі.

Заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду районна або міська державні адміністрації або орган місцевого самоврядування розглядають у місячний строк і в разі її задоволення дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ділянки погоджується та затверджується відповідно до закону. У разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства питання вирішується судом (ч.2, 4 ст.7 Закону України "Про фермерське господарство").

Таким чином, спеціальний Закон України "Про фермерське господарство" визначає обов`язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які відрізняються від загальних вимог, передбачених ст.123 ЗК України до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. У заяві про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, зокрема, потрібно зазначити не лише бажаний розмір і місце розташування ділянки, але й обґрунтувати розміри земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства.

Зазначені вимоги відповідають загальним принципам земельного законодавства (ст.5 ЗК України) та меті регулювання земельних відносин у сфері діяльності фермерських господарств, яка полягає у створенні умов для реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання й охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України (преамбула Закону України "Про фермерське господарство").

Отже, при вирішенні спору про правомірність надання та використання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягає порядок, визначений ст.7 Закону України "Про фермерське господарство" як спеціального щодо до ст.123 ЗК України.

За змістом ст. 1, 7, 8 Закону України "Про фермерське господарство" заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити сукупність передбачених частиною 1 статті 7 цього Закону відомостей і обставин. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, у тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів.

За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого типу - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства.

Крім того, з урахуванням вимог ст.7, 12 Закону України "Про фермерське господарство", ст.116, 118, 121, 123, 134 ЗК України право на безоплатне отримання земельної ділянки державної або комунальної власності одного виду громадянин може використати один раз. Додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримати на конкурентних засадах через участь у торгах. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 922/3953/21.

Разом із тим відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб`єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов`язковою процедурою - без проведення земельних торгів.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі №922/1830/19, постановах Верховного Суду від 15.03.2023 у справі №911/32/20, від 07.06.2023 у справі №922/3737/19.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, в порушення вимог ст. 7 Закону України "Про фермерське господарство" майбутній фермер ОСОБА_1 не обґрунтував розмірів земельних ділянок загальною площею 28 га з урахуванням можливості їх обробітку та не зазначив перспективи діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів.

Водночас, колегія суддів також зауважує, що згідно ст.7 Закону України "Про фермерське господарство" метою отримання земельної ділянки в оренду із земель комунальної власності є саме створення та ведення фермерського господарства.

Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (ст.8 Закону України "Про фермерське господарство").

Отже, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства як форми підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Надання (передача) фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №922/989/18.

Право на отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства за спрощеним пільговим порядком поза передбаченою законом обов`язковою процедурою - без проведення земельних торгів мають виключно фізичні особи, які відповідно до Закону України "Про фермерське господарство" можуть його створити. При цьому, фермерське господарство як юридична особа після державної реєстрації має право на отримання земельних ділянок на конкурентних засадах у порядку, визначеному законом.

Створення фермерського господарства громадянином України передбачає визначену законом послідовність дій, а земельні ділянки надаються саме для створення фермерського господарства, а не для іншої цілі.

Таким чином, нормами Закону України "Про фермерське господарство" запроваджений чіткий механізм, за яким земельна ділянка спочатку надається в оренду громадянину з метою здійснення підприємницької діяльності (для ведення фермерського господарства), проте останній може використовувати її лише шляхом створення фермерського господарства як форми здійснення своєї підприємницької діяльності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.10.2022 у справі №922/1830/19 зазначила, що земельні відносини, які є основою створення та діяльності фермерського господарства, проходять у динаміці два етапи:

1) отримання засновником фермерського господарства права (власності або оренди) на землю як передумова створення фермерського господарства;

2) створення фермерського господарства, внаслідок чого особу засновника заміщує фермерське господарство як землекористувач, який веде господарську діяльність на земельній ділянці.

Цей комплекс відносин є нерозривним, одне не існує без іншого в межах легітимної процедури створення фермерського господарства.

Хоча, як зазначалося вище, земельна ділянка надається фізичній особі, однак метою надання є подальше створення фермерського господарства як суб`єкта підприємництва (господарювання) з переданням цьому суб`єкту земельної ділянки. Отже, в процесі створення фермерського господарства його засновник має обмежені правомочності щодо землі, оскільки його обов`язком є створення фермерського господарства, що і буде користувачем цієї землі (п.6.36-6.38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі №922/1830/19).

Із аналізу положень ст.1, 5, 7, 8 Закону України "Про фермерське господарство" Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. Із цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства (п.53 постанови від 23.06.2020 у справі №922/989/18).

Натомість, судами встановлено, що ОСОБА_1 ще до отримання спірної земельної ділянки було створено та зареєстровано ФГ "Агрозермін", де відповідач-3 з 01.03.2012 визначений, як керівник та підписант, а після отримання земельної ділянки з кадастровим номером 1820882400:05:000:0475, фактичне використання цієї земельної ділянки без укладання будь-яких договорів здійснює раніше створене фермерське господарство.

Із матеріалів справи також вбачається та не заперечується сторонами, будь-якого іншого нового фермерського господарства у зв`язку з отриманням в оренду спірної земельної ділянки відповідачем-3 створено не було.

Таким чином, на момент укладання договору оренду та передачі спірної земельної ділянки орендарю, ФГ "Агрозермін", засновником якого є ОСОБА_1 , вже набуло статусу юридичної особи, тому отримання в подальшому земельних ділянок в оренду з державної та комунальної власності, мало б відбутись лише за результатами земельних торгів.

Враховуючи підстави і порядок отримання ОСОБА_1 спірної земельної ділянки в оренду, приймаючи до уваги створення відповідачем-3 фермерського господарства до одержання вказаної земельної ділянки та фактичне використання землі саме цим фермерським господарством, колегія суддів вважає, що вказане свідчить про порушення мети з якою надавалася така земельна ділянка поза межами проведення аукціону (безкоштовно) на привілейованих умовах, тобто саме з метою створення та ведення фермерського господарства.

Відтак, апеляційний суд дійшов висновку, що такі дії відповідача-3 були фактично спрямовані на отримання спірної земельної ділянки для розширення раніше створеного фермерського господарства за спрощеною процедурою, без проведення земельних торгів, що є порушенням принципу добросовісності та істотним порушенням орендарем вимог ст.124, 134 ЗК України щодо процедури набуття права оренди на спірну земельну ділянку, а також умов укладеного договору, та відповідно є наслідком незаконності розпорядження голови Бердичівської районної державної адміністрації від 21.05.2012 №211 та наказу Головного управління Держземагентства в Житомирській області (на даний час - Головне управління Держгеокадастру в Житомирській області) від 15.07.2014 № 6-747/14-14 СГ.

Враховуючи встановлений факт незаконності спірних розпорядження та наказу, зважаючи, що укладання договору оренди державних земель є похідним від правового акту, на підставі якого він укладається, а також приймаючи до уваги ч.1 ст.202, ст.203, ч.3 ст.215 ЦК України, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для визнання договору оренди землі недійсним та застосування наслідків недійсності правочинів, передбачених ст.216 Цивільного кодексу України.

Однак, щодо позовної вимоги прокурора про визнання незаконними та скасування відповідного розпорядження та наказу, господарським судом не було враховано наступне.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Частина 2 ст.16 ЦК України визначає способи захисту цивільних прав та інтересів.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника.

Колегія суддів звертає увагу, що зазвичай суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Інакше кажучи, - це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (п.14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі №310/11024/15-ц).

При цьому, зазвичай належний і ефективний спосіб захисту - саме той, який спрямований на ті правові наслідки, які захищають право.

Оцінюючи належність обраного позивачем (прокурором) способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають враховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Власник з дотриманням вимог ст. 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна.

У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права.

Враховуючи викладене, вимоги про визнання розпорядження голови Бердичівської районної державної адміністрації та наказу Головного управління Держземагентства в Житомирській області незаконними та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення таких вимог не призведе до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою.

При цьому, позивач у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначених розпорядження та наказу без заявлення вимоги про визнання їх незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не тягнуть правових наслідків, на які вони спрямовані (аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 922/614/19).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (п.6.21), від 02.11.2021 у справі №925/1351/19 (п. 6.56), від 06.07.2022 у справі №914/2618/16 (п28)).

Таким чином, із врахуванням ч.4 ст.236 ГПК України, колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні позову в частині визнання незаконними та скасування розпорядження голови Бердичівської районної державної адміністрації від 21.05.2012 № 211 та наказу Головного управління Держземагентства в Житомирській області (на даний час - Головне управління Держгеокадастру в Житомирській області) від 15.07.2014 № 6-747/14-14 СГ, з підстав обрання неналежного способу захисту права, порушеного у спірних правовідносинах та як наслідок скасування рішення Господарського суду Житомирської області від 17.04.2024 у вказаній частині.

Щодо посилання апелянта на неврахування господарським судом правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 05.10.2022 року у справі №922/1830/19, про неможливість збігу в одній особі позивача та відповідача, апеляційний суд зауважує, що у вказаній справі, на відміну від справи №274/1477/20, прокурор як самостійний позивач в інтересах держави заявив позовні вимоги про визнання незаконним та скасування наказу відповідача - Головного управління Держземагентства у Харківській області. Крім того, були заявлені вимоги про повернення державі земельної ділянки державної власності, право оренди на яку набула ОСОБА_2 на підставі оспорюваного наказу ГУ Держземагентства. Відтак, у справі №922/1830/19 позивач - держава в особі прокурора і відповідач ГУ Держгеокадастру у Харківській області збігалися, і такий збіг унеможливлював наявність спору.

Натомість у справі №274/1477/20, що розглядається, прокурор звернувся в особі Семенівської сільської ради до відповідачів, зокрема, ГУ Держгеокадастру та Бердичівської районної державної адміністрації. Отже, позивач і відповідач у даній справі не збігаються в одній особі, тому доводи скаржника про неправильне застосування судом першої інстанції ст.45 ГПК України та неврахування висновків, наведених в постанові Верховного Суду від 05.10.2022 у справі №922/1830/19, є безпідставними.

Крім того, надаючи оцінку доводам апеляційної скарги щодо помилковості висновку суду першої інстанції про звернення прокурора в межах позовної давності та безпідставного незастосування наслідків спливу позовної давності у спірних правовідносинах, колегія суддів вважає за необхідне вказати наступне.

Строки звернення до суду, як складова механізму реалізації права на судовий захист, є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників правовідносин (абз.5 пп.2.1 п.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду від 22.02.2012 №4-рп/2012).

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст.256 ЦК України).

Строк, у межах якого пред`являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу) ЦК України визначає як позовну давність (ст.256 ЦК України).

Згідно ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення ст.267 ЦК України та вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, - захистити порушене право).

Отже, за змістом названих норм, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі, коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише, якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Крім того, апеляційний суд звертає увагу, що у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності.

Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.

Аналогічні за змістом висновки містяться і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі №367/2022/15-ц.

Водночас, колегія суддів зауважує, що при солідарному обов`язку таке правило не застосовується та не вимагається, а тому будь-який із відповідачів може заявити про застосування позовної давності щодо солідарної вимоги звернутої до них.

Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимоги, заявлені прокурором в інтересах держави в особі Семенівської сільської ради до Бердичівської районної державної адміністрації Житомирської області, Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області, ОСОБА_1 про визнання незаконним і скасування розпорядження і наказу, визнання недійсним договору оренди землі та повернення земельної ділянки.

Апеляційним судом встановлено, що із заявою про застосування строку позовної давності звернулися відповідач-2 (ГУ Держгеокадастру у Житомирській області) та відповідач-3 ( ОСОБА_1 ), а тому суд має дослідити питання її перебігу тільки щодо тих вимог, які звернуті саме до них, а не до інших відповідачів.

При цьому, враховуючи, що при розгляді даного спору колегія суддів встановила відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання незаконним та скасування наказу ГУ Держземагенства у зв`язку з обранням неналежного способу захисту права, заява відповідача-2 про застосування строків позовної давності у вказаній частині задоволенню не підлягає, а відповідний строк не може бути застосований.

Відтак, із аналізу викладеного, вбачається, що суд має дослідити питання перебігу позовної давності та встановити наявність чи відсутність обставин для застосування її наслідків у межах даних правовідносин щодо позовних вимог про визнання недійсним договору оренди землі (як солідарної вимоги до відповідачів 2, 3) та повернення земельної ділянки (вимога до відповідача-3).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 ЦК України).

За змістом ст. 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу), яка в силу приписів ст. 257 цього Кодексу встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому, і в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №183/1617/16).

Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права. Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив (постанова Верховного Суду від 21.03.2018 у справі №57/314-6/526-2012).

Отже, при визначенні початку перебігу позовної давності суду слід з`ясовувати та враховувати обставини як щодо моменту, коли особа довідалась, так і щодо моменту, коли особа могла дізнатися (мала можливість дізнатися) про порушення свого права в їх сукупності, як обов`язкових складових визначення початку перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду від 06.02.2020 у справі №916/2828/18).

Апеляційний судом встановлено, що спірний договір оренди землі №382/06 від 30.07.2014 укладено між Головним управлінням Держземагентства у Житомирській області (орендодавець) та ОСОБА_1 (орендар). Предмет вказаного договору - земельна ділянка державної форми власності кадастровий номер 1820882400:05:000:0475 загальною площею 33,3306 га.

Таким чином, уповноваженим державою органом у даних правовідносинах станом на дату укладення спірного договору оренди землі було Головне управління Держземагенства в Житомирській області, а відтак про порушення прав держави шляхом укладання вказаного договору, держава в особі уповноваженого органу довідалася або могла довідатися (при наявність в особи певних зобов`язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив) саме 30.07.2014 року.

При цьому, прокурор вказує, що про виявлені порушення Бердичівській місцевій прокуратурі стало відомо з листа Управління служби безпеки України в Житомирській області від 11.12.2019 №20/2636, який надійшов до Бердичівської місцевої прокуратури 12.12.2019.

Враховуючи наявність уповноваженого державою органу здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах та зважаючи на встановлений факт того, що прокурор дізнався про вказане порушення після того як про нього довідалась або могла довідатись держава в особі уповноваженого нею органу, тобто після 30.07.2014 року, апеляційний суд вважає, що вказане виключає необхідність встановлення судом обставин обізнаності прокурора про таке порушення та відповідно початок перебігу строку позовної давності саме для прокурора.

Відтак, із врахуванням ст. 257 ЦК України, строк позовної давності за вимогою держави про визнання недійсним договору оренди землі та повернення земельної ділянки як похідної сплив 30.07.2017 року.

Разом з тим, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 31.01.2018 №60-р "Питання передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у комунальну власність об`єднаних територіальних громад" та з урахуванням ст.15-1, 117, 122 ЗК України, передано Семенівській сільській раді (раніше Іванковецька сільська рада) у комунальну власність земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, які розташовані за межами населених пунктів на території відповідної сільської об`єднаної територіальної громади.

Судом встановлено, що 25.03.2019 року право власності на спірну земельну ділянку зареєстровано за Семенівською сільською радою.

У відповідності до ч.1, 4, 5 ст.148-1 ЗК України, до особи, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває у користуванні іншої особи, з моменту переходу права власності на земельну ділянку переходять права та обов`язки попереднього власника земельної ділянки за чинними договорами оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту щодо такої земельної ділянки.

Внесення змін до договорів оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту чи застави із зазначенням нового власника земельної ділянки не вимагається і здійснюється лише за згодою сторін договору.

Вимоги цієї статті поширюються на випадки переходу повноважень з розпорядження земельними ділянками державної власності від одного органу до іншого, а також при переході права власності на земельні ділянки від держави до територіальної громади і навпаки та при переході права власності на земельні ділянки від однієї територіальної громади до іншої.

З огляду на викладене, до Семенівської сільської ради перейшли всі права та обов`язки власника/розпорядника та орендодавця щодо вказаної земельної ділянки в силу закону як правонаступника Головного управління Держземагенства в Житомирській області.

Крім того, додатковою угодою №1 від 14.05.2020 року було внесено зміни до договору оренди землі, відповідно до якої було замінено орендодавця земельної ділянки на Семенівську сільську раду.

Згідно з ст. 262 ЦК України заміна сторін у зобов`язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

Таким чином, враховуючи, що зміна власника (орендодавця) спірної земельної ділянки не впливає на перебіг позовної давності, приймаючи до уваги встановлений судом факт спливу строку позовної давності ще 30.07.2017 року, та звернення прокурора з даним позовом лише 27.02.2020 року, тобто поза межами строку, визначеного ст.257 ЦК України, без будь-якого клопотання про поновлення вказаного строку та обґрунтування поважності його пропуску, колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні позову в частині визнання недійсним договору оренди землі та повернення земельної ділянки з підстав пропуску строку позовної давності.

Оскільки держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконних правових актів, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. При цьому, держава в такому випадку може нести ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних дій державних органів, зокрема шляхом укладання правочинів з порушенням вимог законодавства (аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду: від 06.06.2018 у справі №348/1237/15-ц, від 10.05.2018 у справі №914/1708/17).

Європейський Суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п.51 рішення від 22.10.1996 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; п.570 рішення від 20.09.2011 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти росії").

Згідно п.2 ч.1 ст.275 ГПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Відповідно до п.1, 3, 4 ч.1 ст.277 ГПК України, підставами для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення є нез`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Отже, враховуючи те, що суд першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення у даній справі не врахував обрання прокурором неналежного способу захисту права, порушеного у спірних правовідносинах, а також неправильно застосував ст.256, 257, 261, 262, 267 ЦК України, що як наслідок призвело до безпідставного задоволення позовних вимог, апеляційний суд дійшов висновку про задоволення апеляційної скарги відповідача-3, скасування рішення Господарського суду Житомирської області та прийняття нового рішення про відмову в позові у повному обсязі.

Враховуючи приписи ст.129 ГПК України, колегією суддів, з підстав скасування судового рішення та задоволення апеляційної скарги, здійснено перерозподіл судових витрат зі сплати судового збору пропорційно задоволених вимог.

Окрім того, апеляційний суд враховує, що апеляційну скаргу відповідачем-3 подано засобами електронного зв`язку в електронній формі через підсистему ЄСІТС "Електронний суд", що є підставою для застосування коефіцієнта 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору у відповідності до ч. 3 ст. 4 Закону України "Про судовий збір".

Натомість, із матеріалів справи вбачається, що скаржник сплатив судовий збір у більшому розмірі за подання апеляційної скарги (150% від 8408,00 грн = 12612,00 грн (2102,00 грн*4), що може бути підставою для звернення до суду з заявою про відшкодування з Державного бюджету надміру сплаченого судового збору. Вказані суми надмірно сплаченого судового збору не підлягають відшкодуванню за рахунок іншої сторони.

Враховуючи задоволення апеляційної скарги, до стягнення з прокурора підлягає судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції в сумі 10089,60 грн (12612,00 грн*0,8).

Керуючись ст. 269, 270, 273, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Житомирської області від 17.04.2024 у справі №274/1477/20 задоволити.

2. Рішення Господарського суду Житомирської області від 17.04.2024 у справі №274/1477/20 скасувати та прийняти нове рішення.

3. У задоволенні позову Керівника Бердичівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Семенівської сільської ради - відмовити.

4. Стягнути з Житомирської обласної прокуратури (10002, м.Житомир, вул.Святослава Ріхтера, 11, код ЄДРПОУ 02909950) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) 10089,60 грн (десять тисяч вісімдесят дев`ять гривень шістдесят копійок) судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

5. Господарському суду Житомирської області видати судовий наказ.

6. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складений "22" липня 2024 р.

Головуючий суддя Мельник О.В.

Суддя Олексюк Г.Є.

Суддя Гудак А.В.