Постанова

від 03.07.2024 по справі 910/8987/23

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"03" липня 2024 р. Справа№ 910/8987/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Іоннікової І.А.

суддів: Михальської Ю.Б.

Тищенко А.І.

за участю секретаря судового засідання Кузьменко А.М.

представники:

від позивача: Конопліцький І.В. (посвідчення адвоката № 1296 від 04.11.2017)

від відповідача-1: Васьківський Л.М. (посвідчення адвоката № 6420/10 від 15.02.2018)

від відповідача-2: не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Дочірньої компанії "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України"

на рішення Господарського суду міста Києва від 15.11.2023 (повний текст рішення складено 29.11.2023)

у справі № 910/8987/23 (суддя Зеленіна Н.І.)

за позовом Дочірньої компанії "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України"

до 1. Приватного акціонерного товариства "Сєвєродонецьке об`єднання Азот"

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінкепітал Груп"

про визнання правочину недійсним,

ВСТАНОВИВ:

Дочірня компанія "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (позивач) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства "Сєвєродонецьке об`єднання Азот" (відповідача-1), Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінкепітал Груп" (відповідача-2) про визнання недійсним правочину про відступлення права вимоги, укладеного між відповідачами-1,-2 за договором про надання поворотної фінансової допомоги № 02/02-(ф1) від 02.05.2015 та за рішенням Господарського суду міста Києва у справі № 910/20301/20 до відповідача-2 (фактора) згідно договору про надання фінансових послуг факторингу № 1-Ф від 17.12.2021.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилався на те, що укладення спірного правочину створило негативні наслідки для позивача, оскільки останній, як кредитор відповідача-1 не має змоги задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на грошові кошти, які були стягнуті на користь відповідача-1 за рішенням Господарського суду міста Києва від 29.06.2021 у справі № 910/20301/20.

Крім того, на переконання позивача, оспорюваний правочин містить ознаки фраудаторного правочину, а тому має бути визнаний недійсним.

Короткий зміст оскаржуваного рішення суду першої інстанції

Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.11.2023 у справі № 910/8987/23 відмовлено повністю у задоволенні позовних вимог.

Приймаючи судове рішення, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено, а матеріали справи не містять доказів наявності ознак фраудаторності та нікчемності спірного договору.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Дочірня компанія "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" звернулася до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить суд скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 15.11.2023 у справі № 910/8987/23, винести постанову якою задовольнити позов у повному обсязі.

Короткий зміст апеляційної скарги та узагальнення її доводів

Апеляційна скарга мотивована тим, що в оскаржуваному договорі від 17.12.2021 № 1-Ф відповідач-2 (фактор) зобов`язувався передати для відповідача-1 (клієнта) грошові кошти у розмірі 118 153 154,29 грн за плату, а клієнт відступити факторові грошові вимоги за договором про надання поворотної фінансової допомоги № 02/02-(Ф1) у сумі 1 181 531 542,19 грн.

Проте, як стверджує позивача, в матеріалах справи відсутні докази сплати відповідачем-2 вищезазначеної суми, яка б була підтвердженням виконання останнім зобов`язань перед відповідачем-1, які виникли з умов договору від 17.12.2021 № 1-Ф та які б свідчили про чинність оспорюваного правочину.

Крім того, позивач зауважує на тому, що на момент подачі цієї апеляційної скарги відповідачі-1,-2 не реалізували своє право щодо примусового виконання судового рішення № 910/20301/20 про стягнення заборгованості з Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛАСФАНО УКРАЇНА".

Короткий зміст письмових пояснень відповідача-1 та узагальнення його доводів

Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, відповідач-1 зазначає, що Товариство з обмеженою відповідальністю "ЛАСФАНО УКРАЇНА" не має жодної заборгованості перед відповідачем-1 в тому числі за рішенням Господарського суду міста Києва від 29.06.2021 у справі № 910/20301/20.

Разом з цим, відповідач-1 зауважує на тому, що внаслідок укладення договору про надання фінансових послуг факторингу № 1-Ф від 17.12.2021 відповідач-1 не перестав бути платоспроможним.

Крім того, за твердженням відповідача-1, внаслідок укладення опорюваного правочину не перестав також бути власником рухомого і нерухомого майна, на яке позивач міг звернути стягнення у встановленому законом порядку.

Зважаючи на викладені обставини, відповідач-1 вважає, що договір про надання фінансових послуг факторингу № 1-Ф від 17.12.2021 не укладався з метою уникнення можливості звернення стягнення на майно відповідача-1, оскільки і до, і після укладення спірного правочину у відповідача-1 залишилась величезна кількість іншого майна на яке можливо було звернути стягнення позивачем, що в свою чергу, на думку позивача, вказує на повну невідповідність договору про надання фінансових послуг факторингу №1-Ф від 17.12.2021 критеріям фраудаторності.

Таким чином, відповідач-1 зазначає про те, що позивачем не наведено жодного нормативного обґрунтування і не надано жодних доказів, які б вказували на нікчемність договору про надання фінансових послуг факторингу №1-Ф від 17.12.2021, а також не обґрунтовано належність такого способу захисту права як визнання правочину нікчемним.

Узагальнений виклад позиції відповідача-2

Відповідач-2 не скористався своїм правом подати письмовий відзив на апеляційну скаргу. Неподання письмового відзиву не перешкоджає розгляду апеляційної скарги по суті, що насамперед узгоджується з ч. 3 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті

Згідно розпорядження Північного апеляційного господарського суду від 13.02.2024 у справі № 910/8987/23 призначено повторний автоматизований розподіл, у зв`язку з перебуванням судді Шаптали Є.Ю. у відрядженні. Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справу № 910/8987/23 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя Іоннікова І.А., судді: Михальська Ю.Б., Тищенко А.І.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.02.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Дочірньої компанії "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" на рішення Господарського суду міста Києва від 15.11.2023 у справі № 910/8987/23; розгляд апеляційної скарги призначено в судовому засіданні на 10.04.2024.

10.04.2024 судове засідання не відбулося, у зв`язку із перебуванням головуючого судді Іоннікової І.А. на навчанні, суддів Михальської Ю.Б. та Тищенко А.І. у відрядженні.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 17.04.2024 розгляд справи № 910/8987/23 призначено на 05.06.2024.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 05.06.2024 розгляд справи № 910/8987/23 відкладено на 03.07.2024.

В судове засідання, яке відбулося 03.07.2024, з`явилися представники позивача та відповідача-1, які підтримали свої правові позиції щодо апеляційної скарги.

Представник відповідача-2 в судове засідання не з`явився, про час і місце судового засідання був повідомлений належним чином, а саме шляхом направлення процесуального документу в його електронний кабінет в підсистемі "Електронний суд", що в свою чергу, підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою про доставку електронного документа (ухвали суду від 05.06.2024).

Враховуючи, що явка представника відповідача-2 у судове засідання судом апеляційної інстанції обов`язковою не визнавалась, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду апеляційної скарги за наявними матеріалами та за відсутності представника відповідача-2.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача-1, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, які містяться у матеріалах справи, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, Північний апеляційний господарський суд встановив наступне

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

Рішенням Господарського суду Харківської області від 16.11.2015, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 16.02.2016 та постановою Вищого господарського суду України від 20.04.2016 у справі № 913/869/14, позовні вимоги Дочірньої компанії "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (позивача) до Приватного акціонерного товариства "Сєвєродонецьке об`єднання Азот" (відповідача-1) задоволені частково. Присуджено до стягнення з відповідача-1 на користь позивача 26 102 541,19 грн інфляційних втрат та 17 933 755,02 грн 3 % річних.

29.02.2016 Господарським судом Харківської області на виконання вказаного рішення видано наказ.

Постановою Верховного Суду України від 12.04.2017 у справі № 913/869/14 вищевказані судові рішення скасовані в частині відмови у задоволенні позову про стягнення 257 096 613,12 грн інфляційних втрат і 16 775 723,19 грн 3% річних, та направлено справу на новий розгляд до Господарського суду Харківської області.

За результатами нового розгляду Господарським судом Харківської області прийнято рішення від 28.11.2017 у справі № 913/869/14, яким позов в частині вимог про стягнення 257 096 613,12 грн інфляційних втрат і 16 775 723,19 грн 3% річних задоволено.

Рішення суду першої інстанції від 28.11.2017 у справі № 913/869/14 залишено без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 22.02.2018 та постановою Верховного Суду від 20.06.2018.

21.12.2017 Господарським судом Харківської області на виконання рішення видано відповідний наказ.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 08.05.2023 у справі № 913/869/14 відмовлено у задоволенні заяви позивача в частині вимог про звернення стягнення на грошові кошти Товариства з обмеженою відповідальністю "Ласфано Україна", яке має заборгованість перед відповідачем-1.

17.12.2021 між Товариством з обмеженою відпоідальністю "Фінкепітал Груп" (фактором, відповідачем-2) та відповідачем-2 (клієнтом) було укладено договір № 1-Ф про надання фінансових послуг факторингу, відповідно до умов якого фактор зобов`язується передати грошові кошти в сумі 118 153 154,29 грн в розпорядження клієнта за плату, а клієнт зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги за договором про надання поворотної фінансової допомоги №02/02-(Ф1) від 02.02.2015 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ласфано Україна" в розмірі 1 181 531 542,91 грн.

Звертаючись з даним позовом, позивач посилався на те, що укладення спірного правочину створило негативні наслідки для позивача, оскільки він, як кредитор відповідача-1 не має змоги задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на грошові кошти, які були стягнуті на користь відповідача-1 за рішенням Господарського суду міста Києва від 29.06.2021 у справі №910/20301/20.

За таких обставин, на думку позивача, оспорюваний правочин містить ознаки фраудаторного правочину, а тому має бути визнаний недійсним.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.11.2023 у справі № 910/8987/23 відмовлено повністю у задоволенні позовних вимог.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

В силу вимог ч.ч. 1, 2, 5 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, вивчивши доводи апеляційної скарги, пояснень, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга позивача не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.

Згідно з ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення (такої правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду в постанові від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц).

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у ст. 16 Цивільного кодексу України.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України). Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абз. 12 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України).

Правочин - це вольові, правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правомірність є основною ознакою правочину як юридичного факту.

Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені ст. 215 Цивільного кодексу України, відповідно до ч.ч. 1, 3 якої підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 та Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18 сформулювали висновок про те, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання оспорюваного правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.

За змістом п. 6 ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України загальними засадами (принципами) цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб`єктивних цивільних прав, необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє в межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Добросовісність (від лат. "bona fides") розкривається через те, що дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Цей принцип знаходиться, зокрема, в основі доктрини "venire contra factum proprium" (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Вказані засади (принципи) цивільного законодавства, застосовуються як при укладенні договору, його виконанні, так і враховуються при розгляді судом такого інституту цивільного права як визнання договору недійсним.

Стаття 13 Цивільного кодексу України визначає межі здійснення цивільних прав. Відповідно до ч. 2 цієї статті при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (ч. 3 ст. 13 Цивільного кодексу України).

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 06.10.2022 у справі № 904/624/19 сформулював висновок про те, що: слово "зловживання" за своїм буквальним змістом означає використання, вживання чого-небудь з метою заподіяння певного зла, шкоди, збитків кому б то не було; під "зловживанням правом" розуміються випадки, коли суб`єкт цивільних правовідносин, якому належить певне суб`єктивне цивільне право, здійснює його неправомірно, коли суть здійснення права іде врозріз з його формальним змістом. Тобто уповноважена особа, маючи суб`єктивне право і спираючись на нього, виходить за межі дозволеної поведінки.

Здійснюючи тлумачення ст. 13 Цивільного кодексу України, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21 дійшла висновку про те, що при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені ч. ч. 2-5 цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом (ст. 13 Цивільного кодексу України).

З урахуванням вище викладеного, вбачається, що норма ч. 3 ст. 13 Цивільного кодексу України має на меті стимулювати учасників цивільних правовідносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав у всіх їх проявах, є заходом, спрямованим на зміцнення засад цивільно-правового регулювання, оскільки, кожен зобов`язаний вчиняти дії без посягання на права і свободи інших осіб. Не допускаються дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Межею реалізації принципу свободи договору має бути неприпустимість зловживання правом.

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 26.04.2023 у справі № 644/5819/20 зазначив про те, що договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) "використовувала/використовували "право на зло"; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин (близькі за змістом правові висновки вказані Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постановах від 22.02.2024 у справі № 464/7832/21, від 10.02.2021 у справі № 754/5841/17).

У цивільному законодавстві застосовується така правова конструкція як фраудаторність (від лат. "fraud", "fraudis" - обман, хитрість, шахрайство, афера) та фраудаторні правочини, яка має коріння у давньоримському конкурсному процесі, в якому на випадок розтрати майна боржником в обман кредиторів останнім надавалися особливі засоби судового захисту.

Фраудаторні правочини - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципу добросовісності, закріпленого у п. 6 ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України, з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цим кредиторам.

Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку. Основною метою фраудаторного правочину є отримання певної користі шляхом шахрайства, обману або зловживання довірою.

Фраудаторними правочинами є правочини, що завдали шкоди боржнику (як приклад, договір з метою виведення майна).

Касаційний господарський суду у складі Верховного Суду в постанові від 06.10.2022 у справі № 904/624/19 дійшов висновку про те, що фраудаторний договір може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір дарування), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин. Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог. Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути: момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, упродовж 3-х років до порушення провадження у справі про банкрутство, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі); контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов`язані або афілійовані юридичні особи); щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна).

За змістом постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 523/17429/20 необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів; недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) "через можливість доступу до майна боржника", навіть і того, що знаходиться в інших осіб; метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину.

Суд касаційної інстанції постанові від 22.02.2024 у справі № 464/7832/21 зазначив про те, що Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину як: фіктивного (ст. 234 Цивільного кодексу України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (ст. ст. 3, 13 Цивільного кодексу України); такого, що порушує публічний порядок (ч. ч. 1, 2 ст. 228 Цивільного кодексу України). При цьому, у постанові 06.10.2022 у справі № 904/624/19 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про те, що договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладення договору та розпорядження власністю, оскільки, унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора.

Водночас, відповідно до правових висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладених у постановах від 17.07.2019 у справі №299/396/17, від 24.07.2019 у справі №405/1820/17, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, на виконання умов договору між сторонами було укладено акт приймання-передачі прав грошової вимоги до договору від 17.12.2021, відповідно до умов якого відповідач-1 передав, а відповідач-2 прийняв документи, які підтверджують дійсність відступленого права вимоги.

Тобто, із наведеного вище вбачається, що спірний договір було укладено більше ніж через 5 років після набрання первісним рішенням суду у справі № 913/869/14 від 16.11.2015 законної сили.

При цьому, колегією суддів констатує, що спірний договір є оплатним та двостороннім. Як вбачається із предмету договору, ціна відступленого права вимоги, яка сплачена за договором, покриває суму боргу, яка присуджена до стягнення у справі № 913/869/14.

Матеріали справи не містять доказів здійснення позивачем дій щодо примусового виконання судових рішень до грудня 2021 (звернення позивача із заявою про звернення стягнення на грошові кошти особи, яка має заборгованість перед боржником).

Окрім того, матеріали справи також не містять доказів звернення наказів у справі № 913/869/14 до примусового виконання на момент укладення спірного договору.

Щодо контрагента з яким відповідач-1 уклав спірний договір, судова колегія зазначає, що відповідач-2 є фінансовою установою, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію фінансової установи ФК №В0000162 від 22.01.2021. При цьому, доказів пов`язаності відповідачів-1-2 між собою матеріали справи не містять, а позивачем вказані обставини не доведені.

Разом з тим, як вбачається із відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадський формувань, відповідач-1 зареєстровано як юридична особа, відомості про відкриття провадження у справі про банкрутство відсутні, розмір статутного капіталу товариства становить 1 056 700 000,00 грн.

Як вбачається із Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідачу-1 на праві власності належить значна кількість земельних ділянок та об`єктів нерухомого майна. Окрім того, із відомостей моніторингової системи YouControl вбачається, що відповідачу-1 належить на праві власності 38 транспортних засоби, 8 торговельних марок та 63 ліцензії.

Таким чином, після укладення спірного договору, відповідач-1 не перестав бути платоспроможним.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що укладення спірного договору, є проявом здійснення відповідачами-1,-2 господарської діяльності.

Підсумовуючи вищенаведене, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про те, що позивачем не доведено, а матеріали справи не містять доказів наявності ознак фраудаторності та нікчемності спірного договору, а відтак позивачем не доведено належними та допустимими доказами обґрунтованість позовних вимог.

Таким чином, доводи апеляційної скарги позивача фактично зводяться до переоцінки обставин, правильно встановлених місцевим господарським судом.

В свою чергу, наведені відповідачем-1 у письмових поясненнях аргументи є документально обґрунтованими та такими, що належним чином досліджені судом першої інстанції при розгляді даної справи.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у рішенні суду, питання вичерпності висновків господарського суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції ураховує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у контексті конкретних обставин справи.

Відповідно до ст. 276 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Висновки за результатами апеляційної скарги

За таких обставин, судова колегія вважає, що висновки суду першої інстанції про встановлені обставини і правові наслідки відповідають дійсним обставинам справи, підтверджуються достовірними доказами, а тому рішення місцевого господарського суду у даній справі відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи і підстав для його скасування не вбачається.

З огляду на викладене, судова колегія дійшла висновку про те, що апеляційна скарга є необґрунтованою та такою, що задоволенню не підлягає.

Судові витрати

У зв`язку з відмовою у задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за її подання і розгляд покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 129, 269, 275, 276, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Дочірньої компанії "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 15.11.2023 у справі № 910/8987/23 - без змін.

Матеріали справи № 910/8987/23 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 287 - 289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 23.07.2024.

Головуючий суддя І.А. Іоннікова

Судді Ю.Б. Михальська

А.І. Тищенко