Постанова

від 16.07.2024 по справі 910/11499/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 липня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/11499/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянувши касаційні скарги Київської міської ради

на рішення Господарського суду міста Києва від 19.12.2023 (суддя Ващенко Т. М.), додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 11.01.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.04.2024 (Мальченко А. О. - головуючий, судді Козир Т. П., Агрикова О. В.), додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.04.2024 у справі

за позовом Приватного акціонерного товариства «Київське автотранспортне підприємство бакалеї»

до Київської міської ради,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Приватне підприємство «МПП «Імпульс»,

про визнання незаконним та скасування рішення,

(у судове засідання з`явилися представники: позивача - Крохмальова Я. Е., Гончаренко О. О., відповідача - Поліщук М. В.),

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. Приватне акціонерне товариство «Київське автотранспортне підприємство бакалеї» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення №6707/6748 від 20.06.2023 «Про внесення змін до договору на право тимчасового користування землею на умовах оренди від 11.02.1999 №88-5-00040».

Позов аргументований тим, що оскаржуване рішення не відповідає вимогам законодавства та підлягає скасуванню з огляду на відсутність у третьої особи будь-яких прав користування орендованою позивачем земельною ділянкою.

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. Як установили суди попередніх інстанцій і свідчать матеріали справи, приватне акціонерне товариство «Київське автотранспортне підприємство бакалеї» (позивач) є правонаступником Закритого акціонерного товариства «Київське автотранспортне підприємство бакалеї», яке, у свою чергу, є правонаступником Київського державного автотранспортного підприємства Міністерства зовнішніх економічних зв`язків і торгівлі України.

Позивачу на праві власності належить майновий комплекс за адресою: м. Київ, вул. Дегтярівська, 29 (складові частини об`єкта нерухомого майна: частина основного (підвал) «А» загальною площею 796,6 кв. м, нежила будівля «Б» загальною площею 176,6 кв. м, нежила будівля «В» загальною площею 173,2 кв. м, гараж «Г» загальною площею 193,1 кв. м, нежила будівля «Д» загальною площею 199,9 кв. м, прохідна «Ж» загальною площею 13,7 кв. м, адміністративна будівля «З» загальною площею 113,1 кв. м), яке було придбано за Договором купівлі-продажу державного майна від 29.03.1996 та передано позивачу за актом прийому-передачі державного майна від 05.05.1996.

11.02.1999 між ЗАТ «Київське автотранспортне підприємство бакалеї» та Київською міською державною адміністрацією укладено Договір на право тимчасового користування землею на умовах оренди строком на 25 років для експлуатації та обслуговування комплексу адміністративно-господарських будівель і споруд на вул. Дегтярівській, 29 у м. Києві. Договір зареєстровано у книзі договорів на право тимчасового користування землею 11.02.1999 за №88-5-00040.

Відповідно, позивач є орендарем земельної ділянки площею 6557 кв. м, яка надана йому в користування для експлуатації та обслуговування комплексу адміністративно-господарських будівель і споруд на вул. Дегтярівській, 29 у м. Києві.

25.03.2002 між АКБ «Східно-Європейський Банк», як продавцем, та малим приватним підприємством «Імпульс» (третя особа), як покупцем, укладено договір купівлі-продажу об`єкта нерухомого майна - частини нежилої будівлі-складу (літера А) загальною площею 830,7 кв.м. за адресою: вул. Дегтярівська, 29, м. Київ. Дане майно передано покупцю за актом приймання-передачі нерухомого майна від 26.03.2002.

13.03.2023 Приватне підприємство «МПП «ІМПУЛЬС» звернулось до Київської міської ради зі зверненням №247465202 щодо внесення змін до укладеного з позивачем Договору на право тимчасового користування землею на умовах оренди від 11.02.1999 шляхом визначення третьої особи стороною вказаного договору, оскільки на підставі договору купівлі-продажу від 25.03.2002 підприємство набуло право власності на нерухоме майно, розташоване на цій земельній ділянці (частина нежилої будівлі-складу (літера А) загальною площею 830,7 кв. м).

20.06.2023 Київською міською радою (відповідач) прийнято рішення №6707/6748 «Про внесення змін до договору на право тимчасового користування землею на умовах оренди від 11.02.1999 №88-5-00040», відповідно до якого Рада вирішила:

« 1. Унести зміни до договору на право тимчасового користування землею на умовах оренди від 11 лютого 1999 року №88-5-00040 (кадастровий номер 8000000000:88:061:044, площа 0,6557 га), укладеного із Закритим акціонерним товариством «Київське автотранспортне підприємство бакалеї» для експлуатації та обслуговування комплексу адміністративно-господарських будівель і споруд на вул. Дегтярівській, 29 у Шевченківський районі м. Києва, у зв`язку з переходом права власності на нежилі споруди, а саме:

- замінити сторону у договорі «Закрите акціонерне товариство «Київське автотранспортне підприємство бакалеї» на сторони «Приватне акціонерне товариство «Київське автотранспортне підприємство бакалеї» та «Приватне підприємство «МПП «Імпульс».

3. Короткий зміст судових рішень у справі

3.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.12.2023 у справі № 910/11499/23 позов задоволено повністю.

Рішення суду мотивоване посиланням на статті 6, 11, 509, 512, 626, 627, 651 ЦК України, статті 125, 126 ЗК України, статті 7, 30 Закону України «Про оренду землі» та встановленими судом обставинами порушення оскаржуваним рішенням ради права оренди позивача. З огляду на відсутність доказів існування у попереднього власника нерухомості, набутої третьою особою, права користування частиною земельної ділянки, на якій розміщено це майно, наявні підстави для задоволення позову.

3.2. Додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 11.01.2024 у справі № 910/11499/23 стягнуто з Київської міської ради на користь позивача 88 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Додаткове рішення суду мотивовано встановленими обставинами отримання позивачем правничої допомоги у розмірі 88 000 грн. Погоджена сторонами вартість правничої допомоги є гонораром, що унеможливлює зменшення відшкодування вартості такої допомоги за рахунок відповідача.

3.3. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 03.04.2024 у справі № 910/11499/23 рішення суду першої інстанції залишено без змін. Додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 11.01.2024 у справі № 910/11499/23 скасовано частково, викладено резолютивну частину рішення в такій редакції:

« 1. Заяву Приватного акціонерного товариства «Київське автотранспортне підприємство бакалеї» задовольнити частково.

2. Стягнути з Київської міської ради (01044, місто Київ, вулиця Хрещатик, будинок 36; ідентифікаційний код 22883141) на користь Приватного акціонерного товариства «Київське автотранспортне підприємство бакалеї» (04119, місто Київ, вулиця Дегтярівська, будинок 29; ідентифікаційний код 21534734) 44 000 (сорок чотири тисячі) грн 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу

3. В іншій частині заяви відмовити.»

Постанова аргументована тим, що попередній власник придбаного третьою особою нерухомого майна - АКБ «Східно-Європейський Банк», не набував у встановленому діючим на той час законодавством права оренди земельної ділянки, на якій це майно розташовано. Таким чином, у цьому випадку відсутнє таке право користування земельною ділянкою (оренди), яке б могло перейти до третьої особи від попереднього власника такого нерухомого майна.

Сам факт набуття Третьою особою права власності на нерухомість, не може вважатись достатньою правовою підставою для набуття цим підприємством права користування щодо усієї земельної ділянки, орендованої Товариством. Рада, без визначення у яких саме частинах Позивач та Третя особа можуть користуватись земельною ділянкою, на якій розташовано і майно Товариства, і майно Підприємства внесення змін до уже існуючого права оренди, набутого у встановленому законом порядку. Відповідно, виникла ситуація, за якою і Товариство, у користуванні якого знаходиться майновий комплекс, і Підприємство, яке набуло право власності на частину однієї із споруд, є співорендарями усієї земельної ділянки, на якій розташовано це майно.

Тобто Радою, як власником землі, фактично не здійснено регулювання спірних правовідносин сторін, зумовлених володінням позивачем та третьою особою різними об`єктами нерухомості, розташованими на одній земельній ділянці. Навпаки, Рада суттєво зменшила право оренди Позивача, оскільки фактично щодо орендованої ним землі визначила ще одного орендаря. Оспорюване рішення Київської міської ради порушує права позивача, як орендаря земельної ділянки, на користування орендованим майном, оскільки спрямоване на зменшення обсягу належних позивачу згідно з договором оренди прав та передачу частини таких прав від позивача до третьої особи.

Щодо оскарження додаткового рішення, апеляційний господарський суд встановив, що 31.07.2023 за Актом № 111 приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) від 31.07.2023 підтверджено, що роботи/послуги виконано на загальну суму 40 000,00 грн, надано якісно, в повному обсязі та в установлені строки. Оплата другої частини вартості юридичних послуг здійснюється замовником у сумі 50% від вартості юридичних послуг, зазначених в п.2 Додатку №2 до Договору, тобто 40 000, 00 (сорок тисяч) гривень 00 копійок до дати відкриття провадження по справі. Згідно із рахунком №138 від 07.09.2023 Приватне акціонерне товариство «КИЇВСЬКЕ АВТОТРАНСПОРТНЕ ПІДПРИЄМСТВО БАКАЛЕЇ» здійснило оплату послуг в розмірі 50% на загальну суму 48 000,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №210 від 07.09.2023. 19.12.2023 за Актом №155 від 19.12.2023 приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) підтверджено, що роботи/послуги виконано на загальну суму 48 000,00 грн, в тому числі ПДВ 8000,00 грн, надано якісно, в повному обсязі та в установлені строки.

Суд апеляційної інстанції погодився з доводами відповідача про неспівмірність розміру витрат позивача на правничу допомогу в суді першої інстанції, які покладено судом на відповідача, складності справи, а також обсягу робіт, які надані адвокатом, а також з доводами про те, що відповідач не зобов`язаний відшкодовувати всі послуги, надані адвокатом позивачеві, а лише ті, які є обґрунтованими, фактичними, неминучими та мають розумний розмір.

Матеріали справи містять позовну заяву, зміст якої зводиться до висвітлення обставин спору (набуття третьою особою права власності на частину будівлі, розташованої на орендованій позивачем земельній ділянці), а також короткий виклад позицій Верховного Суду, зроблених за результатами розгляду спорів у аналогічних або подібних справах. Також матеріали справи містять адвокатські запити до Ради, які надсилалися з метою зібрання доказів. До матеріалів справи додано два висновки експертів, які не мають правового значення для розгляду спору по суті, оскільки досліджувані експертами питання не входять до предмету доказування у спорі, що переглядається. Отже, зважаючи на предмет позову у цій справі, її нескладність та незначний обсяг доказів, які підлягають дослідженню та були подані сторонами, заявлений позивачем до стягнення з відповідача розмір адвокатських витрат не пропорційний до предмета спору, не відповідає критеріям розумності їх розміру, дійсності та необхідності їх понесення (у заявленому розмірі).

За таких обставин, на думку апеляційного господарського суду, наявні підстави для покладення на відповідача витрат на правову допомогу адвоката у розмірі 50 % від сплаченого Товариством гонорару.

3.4. Додатковою постановою Північного апеляційного господарського суду від 24.04.2024 заяву позивача про розподіл судових витрат у справі № 910/11499/23 задоволено частково. Стягнуто з Київської міської ради 30 000 грн судових витрат, понесених у зв`язку з наданням професійної правничої допомоги в суді апеляційної інстанції.

Додаткова постанова мотивована тим, що 03.04.2024 між Адвокатським об`єднанням та Клієнтом підписано акт №29 прийому-передачі виконаних робіт (наданих послуг) у розмірі 60 000,00 грн, в якому зазначено: «юридичні послуги з представництва інтересів ПрАТ «Київське автотранспортне підприємство бакалеї» в Північному апеляційному господарському суді у справі №910/11499/23 за апеляційними скаргами Київської міської ради та ПП «МПП «Імпульс» на рішення Господарського суду м. Києва від 19.12.2023».

Незважаючи на відсутність в акті відомостей про конкретні види наданої послуги та витрат часу, надання професійної правничої допомоги у суді апеляційної інстанції підтверджується наявними у матеріалах справи доказами, зокрема з метою надання правничої допомоги Товариству Адвокатським об`єднанням було підготовлено три відзиви на апеляційні скарги відповідача та третьої особи, а також забезпечено участь адвоката Крохмальової Я.Е. у судовому засіданні 03.04.2024.

З огляду на спірні правовідносини та клопотання про зменшення розміру судових витрат, беручи до уваги рівень складності їх юридичної кваліфікації, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду заяв та матеріалів, їх значення для вирішення спору, з урахуванням критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та розумності їхнього розміру, заявлений до стягнення розмір витрат на правову допомогу не відповідає принципам розумності в цих правовідносинах, не є обґрунтованим та співмірним до предмета спірних правовідносин, у зв`язку з чим клопотання позивача підлягає частковому задоволенню з покладенням на відповідача обов`язку по відшкодуванню витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді апеляційної інстанції, у розмірі 30 000 грн.

4. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційні скарги

4.1. Київська міська рада звернулася до Верховного Суду з касаційними скаргами, в яких просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та відмовити у задоволенні позову та заяв про розподіл витрат на правничу допомогу.

Підставами касаційного оскарження є пункти 1, 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Щодо оскарження рішень судів по суті, скаржник посилається на необхідність відступлення від висновку щодо застосування статті 120 Земельного кодексу України, викладеного у постанові Верховного Суду Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 51, 52 постанови від 03.04.2019 у справі № 921/158/18 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

У вказаній постанові зазначено, що згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди (зміст якого розкривається, зокрема, у статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України) особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття. Отже, відповідно до зазначених правових норм власники споруди мають право на користування земельною ділянкою, на якій вона розташована. У пункті 49 цієї ж постанови зазначено, що ніхто інший, окрім власника цього об`єкта, не може претендувати на вказану земельну ділянку, оскільки вона зайнята об`єктом нерухомого майна.

Натомість, суд зазначив, що доводи Відповідача та Третьої особи про неправильне застосування судом статті 120 ЗК України, не підтвердились під час апеляційного провадження. Такий висновок суду є хибним і зроблений унаслідок неправильного визначення судом характеру спірних правовідносин, а також неправильного застосування статті 120 ЗК України в редакції, яка була чинною на час купівлі Третьою особою нерухомості, а також в редакції, що була чинною на час прийняття Київською міською радою оспорюваного рішення.

На час купівлі ПП «МПП «Імпульс» об`єкта нерухомості, воно набуло право користування земельною ділянкою, адже іншого в договорі купівлі-продажу від 25 березня 2002 року передбачено не було. Окрім того, таке право ПП «МПП «Імпульс» повинно визначатися згідно з договором оренди земельної ділянки, адже придбане майно розташоване на орендованій земельній ділянці. Норми статті 120 ЗК України станом на 25 березня 2002 року не передбачали такої умови для набуття права користування землею новим власником нерухомості як обов`язкова її (нерухомості) купівля саме в тієї особи, що оформила право оренди на земельну ділянку.

Стаття 120 ЗК України в чинній на час прийняття оскаржуваного рішення та на тепер редакції остаточно закріплює принцип «єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди».

Крім того, заявник вважає, що Позивачем не зазначено, яке саме його право (інтерес) порушено та яким чином визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради від 20 червня 2023 року № 6707/6748 може захистити його права (інтереси).

4.2. В частині оскарження додаткового рішення, скаржник стверджує, що не враховано висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21 про те, що подання детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, не є самоціллю, а є необхідним для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Верховний Суд у справі № 922/2604/20, вказав, що відсутність документального підтвердження надання правової допомоги (договору про надання правової допомоги, детального опису виконаних доручень клієнта, акта прийому-передачі виконаних робіт, платіжних доручень на підтвердження фактично понесених витрат клієнтом тощо) є підставою для відмови у задоволенні заяви про розподіл судових витрат у зв`язку з недоведеністю їх наявності.

У свою чергу, у суді першої інстанції представник позивача не надав детального опису послуг, наданих адвокатським бюро Позивачу у даній справі, що, в свою чергу, позбавляє іншу сторону можливості спростовувати ймовірну неспівмірність витрат на професійну правничу допомогу.

4.3. В частині оскарження додаткової постанови, заявник також посилається на висновок Верховного Суду у справі № 922/2604/20 про те, що відсутність документального підтвердження надання правової допомоги є підставою для відмови у задоволенні заяви про розподіл судових витрат, а також на висновок, зазначений у постанові від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21 про те, що подання детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом є необхідним для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. У контексті цих позицій, скаржник стверджує, що незважаючи на відсутність в акті приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) відомостей про конкретні види наданих послуг та витрат часу, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що наявними в матеріалах справи доказами підтверджується надання професійної правничої допомоги адвокатом.

4.4. У відзиві на касаційну скаргу позивач вказує на безпідставність доводів скаржника та просить залишити без змін оскаржені судові рішення.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційних скаргах доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на таке.

5.2. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

5.3. Щодо підстави оскарження, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України

Як слідує із оскарженої постанови, суд апеляційної інстанції, посилаючись на усталену практику Верховного Суду щодо застосування статті 120 ЗК України, у тому числі на постанову від 03.04.2019 у справі № 921/158/18, зауважив, що попередній власник придбаного третьою особою нерухомого майна - АКБ «Східно-Європейський Банк», не набував у встановленому діючим на той час законодавством права оренди земельної ділянки, на якій це майно розташовано. Таким чином, у цьому випадку відсутнє таке право користування земельною ділянкою (оренди), яке б могло перейти до третьої особи від попереднього власника такого нерухомого майна. Сам факт набуття Третьою особою права власності на нерухомість, не може вважатись достатньою правовою підставою для набуття цим підприємством права користування щодо усієї земельної ділянки, орендованої Товариством. Рада, без визначення у яких саме частинах Позивач та Третя особа можуть користуватись земельною ділянкою, на якій розташовано і майно Товариства, і майно Підприємства, прийняла рішення про внесення змін до уже існуючого права оренди, набутого у встановленому законом порядку. Тобто Радою, як власником землі, фактично не здійснено регулювання спірних правовідносин сторін, зумовлених володінням позивачем та третьою особою різними об`єктами нерухомості, розташованими на одній земельній ділянці. Навпаки, Рада суттєво зменшила право оренди Позивача, оскільки фактично щодо орендованої ним землі визначила ще одного орендаря. Оспорюване рішення Київської міської ради порушує права позивача, як орендаря земельної ділянки, на користування орендованим майном, оскільки спрямоване на зменшення обсягу належних позивачу згідно з договором оренди прав та передачу частини таких прав від позивача до третьої особи.

Підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої статті 287 ГПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Згідно з абзацом 3 пункту 5 частини другої статті 290 ГПК у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 287 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Верховний Суд звертає увагу, що підставою касаційного оскарження судових рішень є обґрунтована необхідність відступлення від висновку саме щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладеного у постанові Верховного Суду, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.

З огляду на зміст наведених вимог процесуального закону при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити належне обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, з чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення.

Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності. Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.

У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v.United Kingdom) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

Верховний Суд звертає увагу, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію «якість закону»), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.

Задля гарантування юридичної визначеності Верховний Суд має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, він може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (подібний висновок сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №823/2042/16 (пункти 43- 45), від 05.12.2018 у справах №757/1660/17-ц (пункти 43- 44) і №818/1688/16 (пункти 44- 45), від 15.05.2019 у справі №227/1506/18 (пункт 54), від 29.05.2019 у справі №310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21.08.2019 у справі №2-836/11 (пункт 24), від 26.05.2020 у справі №638/13683/15-ц (пункт 23), від 23.06.2020 у справі №179/1043/16-ц (пункт 48), від 30.06.2020 у справах №264/5957/17 (пункт 41) і №727/2878/19 (пункт 39), від 07.07.2020 у справі №712/8916/17 (пункт 35), від 09.09.2020 у справі №260/91/19 (пункти 58-59), від 29.09.2020 у справі №712/5476/19 (пункт 40), від 25.05.2021 у справі №149/1499/18 (пункт 29); від 15.06.2021 у справі №922/2416/17 (пункт 7.19), від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 (пункт 34), від 02.11.2021 у справі №917/1338/18 (пункт 90), від 09.11.2021 у справі №214/5505/16 (пункт 31), від 14.12.2021 у справі №147/66/17 (пункт 49), від 08.06.2022 у справі №362/643/21(пункт 45)).

Таким чином, необхідність відступу від правових позицій Верховного Суду повинна мати тільки важливі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування.

Проте скаржник у касаційній скарзі у контексті положень пункту 2 частини другої статті 287 ГПК не навів вагомих і достатніх аргументів, які би дійсно свідчили про обґрунтованість необхідності відступу від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 03.04.2019 у справі № 921/158/18, а саме не довів наявності причин для такого відступу (неефективність, помилковість, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість судового рішення; зміна суспільного контексту). Аргументи скаржника у відповідній частині фактично ґрунтуються на власному тлумаченні норм права, що регулюють спірні правовідносини та на незгоді з позицією апеляційного суду та врахування ним правової позиції, викладеної у справі №921/158/18; у свою чергу вони не містять фундаментальних обґрунтувань щодо підстав для відступу від правової позиції, вміщеної в такій постанові.

Більше того, звертаючись із касаційною скаргою у межах підстави оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, заявник намагається спростувати мотиви апеляційного господарського суду без фактичного наведення підстав для відступу від правових висновків Верховного Суду, які і були застосовані судом апеляційної інстанції

З огляду на викладене вище, колегія суддів вважає, що доводи касаційної скарги в частині оскарження рішень судів щодо суті позовних вимог не підтвердилися, як і відсутні підстави для відступу від правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 03.04.2019 у справі № 921/158/18.

У свою чергу, інші доводи касаційної скарги підставами касаційного оскарження, визначеними частиною другою статті 287 ГПК України не обґрунтовані, підставою відкриття касаційного провадження не слугували та не містять належного спростування позиції апеляційного господарського суду. Зважаючи на приписи статті 300 ГПК України, Верховний Суд не переглядає рішення судів попередніх інстанцій поза межами підстав касаційного оскарження.

5.4. Щодо оскарження рішень судів попередніх інстанцій в межах підстави оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України в частині витрат на правничу допомогу, Верховний Суд зазначає таке.

Як слідує зі змісту касаційних скарг, оскаржуючи як додаткове рішення, так і додаткову постанову, заявник посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21 та від 20.07.2021 у справі № 922/2604/20 щодо обов`язковості документального підтвердження надання правової допомоги (договору про надання правової допомоги, детального опису виконаних доручень клієнта, акта прийому-передачі виконаних робіт, платіжних доручень на підтвердження фактично понесених витрат клієнтом тощо).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21, на яку посилався скаржник у касаційній скарзі, зазначено, що частинами першою та другою статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

З аналізу зазначеної норми слідує, що гонорар може встановлюватися у формі фіксованого розміру або погодинної оплати.

Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.

Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовують загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається частиною першою статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» як «форма винагороди адвоката», але в розумінні Цивільного кодексу України становить ціну такого договору.

Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.

Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.

Не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібний висновок викладений у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18.

Частина третя статті 126 ГПК України (щодо надання учасником справи детального подання опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом) конкретного складу відомостей, що мають бути зазначені в детальному описі робіт (наданих послуг), не визначає, обмежуючись лише посиланням на те, що відповідний опис має бути детальним.

Тому, враховуючи принципи рівності і справедливості, правової визначеності, ясності і недвозначності правової норми як складові принципу верховенства права, визначення необхідного і достатнього ступеня деталізації опису робіт у цьому випадку є виключною прерогативою учасника справи, що подає такий опис.

Учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.

Статтею 126 Господарського процесуального України також не передбачено, що відповідна сторона зобов`язана доводити неспівмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката одразу за всіма пунктами з переліку, визначеного частиною четвертою вказаної статті.

Отже, у випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо.

Відповідно до положень частин п`ятої та шостої статті 126 Господарського процесуального кодексу України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У розумінні положень наведеної норми зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи .

Як слідує із постанови, суд апеляційної інстанції під час перегляду додаткового рішення зазначив, що наявні підстави для покладення на відповідача витрат на правову допомогу адвоката у розмірі 50 % від сплаченого Товариством гонорару. Такого висновку суд дійшов оскільки погодився з доводами відповідача про неспівмірність розміру витрат позивача на правничу допомогу в суді першої інстанції, які покладено судом на відповідача із складністю справи, а також обсягу робіт, які надані адвокатом, та з доводами про те, що відповідач не зобов`язаний відшкодовувати всі послуги, надані адвокатом позивачеві, а лише ті, які є обґрунтованими, фактичними, неминучими та мають розумний розмір.

Під час ухвалення додаткової постанови, апеляційний господарський суд заяву позивача про розподіл судових витрат у справі № 910/11499/23 задовольнив частково. Стягнув з Київської міської ради 30 000 грн судових витрат, понесених у зв`язку з наданням професійної правничої допомоги в суді апеляційної інстанції. Такий висновок зумовлений особливістю спірних правовідносин, наявністю клопотання про зменшення розміру судових витрат. Судом взято до уваги рівень складності їх юридичної кваліфікації, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду заяв та матеріалів, їх значення для вирішення спору, з урахуванням критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та розумності їхнього розміру, заявлений до стягнення розмір витрат на правову допомогу не відповідає принципам розумності в цих правовідносинах, не є обґрунтованим та співмірним до предмета спірних правовідносин.

У свою чергу, як слідує з матеріалів справи, умови укладених між позивачем та адвокатським об`єднанням договорів з надання правової допомоги , визначали вартість послуг з надання правової допомоги як фіксований гонорар. У разі встановленого договором фіксованого розміру гонорару співмірність витрат оцінюється через співвідношення суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів (їх складності та необхідності), кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо. Вказане узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21, на яку посилається і сам скаржник.

Таким чином, апеляційний господарський суд вірно врахував наведені вище висновки Верховного Суду і розглянув заяви про розподіл витрат на правничу допомогу відповідно до наведеної практики щодо застосування статей 126, 129 ГПК України. Водночас, скаржник помилково тлумачить висновки Верховного Суду, на які посилається у скаргах та не враховує особливість обставин, наявних у спірних правовідносинах, а саме визначення фіксованого розміру витрат на правничу допомогу, підтверджених матеріалами справи і особливостей доведення неспівмірності таких витрат.

5.5. Зважаючи на викладене, оскільки доводи скаржника щодо неправильного застосування судами норм права не знайшли підтвердження, апеляційний господарський суд правильно врахував висновки Верховного Суду на які посилається скаржник, колегія суддів не убачає підстав для скасування оскаржених судових рішень.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги та норми права, якими керувався суд

6.1. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

6.2. Відповідно до частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

6.3. Ураховуючи викладене, зважаючи на зазначені положення законодавства, оскаржену у справі постанову та додаткову постанову необхідно залишити без змін, а касаційні скарги - без задоволення.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційних скарг, то відповідно до статті 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору необхідно покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Київської міської ради залишити без задоволення.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 03.04.2024 і додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.04.2024 у справі № 910/11499/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ