Ухвала

від 10.07.2024 по справі 910/4912/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

10 липня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/4912/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора- Мовчан О.В.,

Львівської обласної організації

профспілки працівників освіти і науки України - Щедрик М.І., Качмара І.О.,

Львівської обласної ради - Гасяка Я.В.,

Профспілки працівників освіти і науки України - не з`явився,

Львівського національного університету імені Івана Франка - Цікала В.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Львівської обласної організації профспілки працівників освіти і науки України

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.04.2024 (у складі колегії суддів: Пономаренко Є.Ю. (головуючий), Барсук М.А., Руденко М.А.)

у справі № 910/4912/23

за позовом Львівської обласної організації профспілки працівників освіти і науки України

до Львівської обласної ради,

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Профспілки працівників освіти і науки України, Львівського національного університету імені Івана Франка,

за участю Львівської обласної прокуратури,

про визнання частково недійсною ухвали Львівської обласної ради Х-ої сесії І-го демократичного скликання народних депутатів від 04.06.1992 №236 «Про обласну комунальну власність»,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2023 року Львівська обласна організація профспілки працівників освіти і науки України звернулася до суду з позовом до Львівської обласної ради про визнання частково недійсною ухвали Львівської обласної ради Х-ої сесії І-го демократичного скликання народних депутатів від 04.06.1992 № 236 «Про обласну комунальну власність».

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що зазначена ухвала Львівської обласної ради в частині віднесення до комунальної власності приміщення за адресою: м. Львів, вул. Листопадового Чину, 6 (колишня вул. Міцкевича, 6), та додатку до цієї ухвали в частині пункту 65 Переліку будинків і споруд, віднесених до обласної комунальної власності, порушує права позивача як власника спірного майна, у зв`язку із чим підлягає визнанню недійсною.

Ухвалами Господарського суду міста Києва від 03.04.2023, від 31.05.2023 залучено до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Профспілку працівників освіти і науки України, Львівський національний університет імені Івана Франка

Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.09.2023 позов задоволено.

Додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 27.09.2023 заяву Львівської обласної організації профспілки працівників освіти і науки України про ухвалення додаткового рішення у справі № 910/4912/23 задоволено частково. Стягнуто з Львівської обласної ради на користь Львівської обласної організації профспілки працівників освіти і науки України витрати на професійну правничу допомогу адвоката у розмірі 20 000,00 грн. В іншій частині заяви відмовлено. Заяву Профспілка працівників освіти та науки України про ухвалення додаткового рішення у справі № 910/4912/23 задоволено частково. Стягнуто з Львівської обласної ради на користь Профспілка працівників освіти та науки України витрати на професійну правничу допомогу адвоката у розмірі 5 000,00 грн. В іншій частині заяви відмовлено.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.04.2024 рішення Господарського суду міста Києва від 07.09.2023 скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 27.09.2023 у справі №910/4912/23 скасовано. У задоволенні заяв Львівської обласної організації профспілки працівників освіти і науки України та Профспілки працівників освіти і науки України про ухвалення додаткового рішення у справі № 910/4912/23 відмовлено.

Не погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції, у травні 2024 року Львівська обласна організація профспілки працівників освіти і науки України подала касаційну скаргу, у якій (з урахуванням нової редакції касаційної скарги), посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.04.2024, а рішення Господарського суду міста Києва від 07.09.2023 залишити в силі. Стягнути з Львівської обласної ради на користь Львівської обласної організації профспілки працівників освіти і науки України судові витрати та витрати на професійну правничу допомогу.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 13.06.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 910/4912/23 за касаційною скаргою Львівської обласної організації профспілки працівників освіти і науки України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 10.07.2024.

Львівська обласна прокуратура у відзиві на касаційну скаргу зазначає про правильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права при винесенні постанови, тому просить залишити оскаржене судове рішення без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Профспілка працівників освіти і науки України подала пояснення до касаційної скарги, у яких повністю підтримує позицію позивача, викладену в касаційній скарзі, та просить суд задовольнити її.

Львівська обласна рада подала клопотання про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Львівської обласної організації профспілки працівників освіти і науки України на постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.04.2024 року по справі № 910/4912/23 на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК, яке підлягає вирішенню за наслідками розгляду касаційної скарги.

Львівська обласна рада подала клопотання про долучення доказу, у якому просила долучити до матеріалів справи копію вироку Галицького районного суду м. Львова від 03.07.2024 у справі № 461/1457/23, яке не підлягає задоволенню відповідно до положень статті 300 ГПК, із залишенням зазначеної копії вироку в матеріалах справи як такого, що подано через систему «Електронний суд».

Львівська обласна організація профспілки працівників освіти і науки України подала додаткові пояснення у справі, у яких просила розглянути це пояснення і додані до нього документи та долучити до матеріалів справи № 910/4912/23.

Профспілка працівників освіти і науки України в судове засідання свого представника не направила.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.

Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

Явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов`язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без їх участі, якщо нез`явлення цих представників не перешкоджає розгляду справи по суті.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представника Профспілки працівників освіти і науки України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні справи судами першої та апеляційної інстанцій установлено, що відповідно до постанови Ради Міністрів Української ССР від 22.04.1948 № 641 «Про організацію у місті Львові Будинку Вчених» Будинок вчених був переданий Львівському обкому профспілки працівників вищих шкіл, правонаступником якого є, зокрема, позивач.

Судом апеляційної інстанції зазначено, що постанова Ради Міністрів Української ССР від 22.04.1948 № 641 передбачала саме організацію в м. Львові Будинку вчених на базі Львівського Будинку культури працівників науки і мистецтва

У пункті другому цієї постанови визначено, що через зміни постанови «Совнаркома УССР» і ЦК КП(б)У від 12.07.1945 № 1075 Республіканському комітету профспілки робітників вищої школи і наукових закладів передати «Львівський Будинок культури робітників науки і мистецтва» зі всім обладнанням і наявним штатом працівників для організації Будинку вчених.

Постановою Політбюро ЦК КП від 21.04.1948 та Постановою виконкому Львівської обласної ради депутатів від 03.05.1948 на виконання постанови Ради Міністрів Української ССР від 22.04.1948 № 641 зобов`язано передати Будинок вчених Львівському обкому профспілки працівників вищих шкіл.

Суд апеляційної інстанції зауважив, що постанова Політбюро ЦК КП прийнята 21.04.1948, тобто до постанови Ради Міністрів Української ССР від 22.04.1948 № 641, а не на її виконання.

Постановою виконкому Львівської обласної ради депутатів від 03.05.1948 вирішено: «обкомові спілки робітників вищих шкіл передати будинок культури робітників науки та мистецтва, оформивши передачі актами. Для передачі вищезазначеної установи створити комісію в складі представників облвідділу культосвітньої роботи, облвідділу комунального господарства та обкому спілки робітників вищих шкіл».

Цей документ зобов`язує «Обласний відділ культосвітніх установ» (тов. Ковинева) передати «Обкомові спілки робітників вищих шкіл» з усім устаткуванням та наявним штатом «Будинок культури робітників науки і мистецтва».

Адреса зазначеного «Будинку культури робітників науки і мистецтва» в жодному із документів не згадується.

У пункті 1 постанови виконкому Львівської обласної Ради народних депутатів від 03.05.1948 № 479 зобов`язано «Обласний відділ культосвітніх установ» (тов. Ковинева) оформити передачу відповідним актом приймання-передачі.

Відповідного акта позивачем подано не було.

Згідно з висновком про реєстрацію будинковолодіння на підставі свідоцтва про право власності, виданого Львівським міським житловим управлінням 17.06.1955 № 407 на підставі постанови Ради міністрів Української ССР від 22.04.1948 № 641, перебуває у власності Центрального комітету профспілки працівників культури.

Це свідоцтво в матеріалах справи відсутнє.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що профспілка працівників освіти і науки та профспілка працівників культури є різними профспілковими організаціями з огляду на те, що згідно інформації з офіційного сайту Федерації професійних профспілок України, професійна спілка працівників культури Україні утворена на 1-му Установчому з`їзді 30.09.1990, як правонаступниця Української республіканської професійної організації працівників культури, що діяла з 1953 року.

З 1922 до 1934 року діяла Профспілка працівників освіти УСРР, яка об`єднувала працівників шкіл, дитячих садків, дитячих будинків, наукових установ, вузів, політосвітустанов.

У 1934 році Профспілка працівників освіти була реорганізована і замість неї в союзних республіках були створені самостійні профспілки: Профспілка працівників початкових і середніх шкіл; Профспілка працівників вищої школи і наукових установ; Профспілка працівників дошкільних установ. У 1948 році Профспілка працівників початкових і середніх шкіл об`єдналася з профспілкою працівників дошкільних установ.

Після об`єднавчих процесів 1948-1956 років Профспілка отримала назву «Профспілка працівників освіти», а республіканський орган - Центральний комітет Профспілки працівників освіти УРСР.

У жовтні 1957 року профспілки працівників освіти всіх союзних республік об`єдналися в одну організацію, до якої увійшла Профспілка працівників вищої школи і наукових установ УРСР.

У зв`язку з утворенням у листопаді 1988 року Державного комітету по народній освіті Союзу РСР галузеву Профспілку було перейменовано в Профспілку працівників народної освіти і науки УРСР, а республіканський орган одержав назву «Український республіканський комітет Профспілки працівників народної освіти і науки».

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що профспілка працівників культури є самостійною профспілковою організацією.

Також суд апеляційної інстанції зазначив, що матеріали справи не містять доказів того, яким чином відбувався перехід речових прав на Будинок вчених у 1948 року від «Республіканського комітету профспілки робітників вищої школи і наукових закладів» до «Обкому спілки робітників вищих шкіл», а з 1948 року до 2000 року від «Обкому спілки робітників вищих шкіл» до «Профспілки працівників освіти і науки України».

Львівська обласна організація профспілки працівників освіти і науки України, як юридична особа, була утворена лише 27.03.2000.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що на момент утворення Будинку вчених станом на 1948 рік та передачі його майна Республіканському комітету профспілки працівників вищої школи та наукових установ, діюче на той час законодавство не передбачало існування такої форми власності як право власності профспілкових організацій.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю» від 05.11.1991 № 311 затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).

У пункті 3 зазначеної постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311 передбачено, що розмежування майна між власністю областей, міст Києва та Севастополя і власністю районів, міст обласного підпорядкування, районів міст Києва та Севастополя провадиться облвиконкомами, Київським і Севастопольським міськвиконкомами з участю виконкомів нижчестоящих Рад народних депутатів.

Ухвалою від 04.06.1992 № 236 Львівська обласна Рада народних депутатів, керуючись статтею 35 Закону України «Про власність» та постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311, затвердила Перелік будинків і споруд, які відносяться до спільної власності сіл, селищ і міст Львівської області.

У пункті 65 Переліку будинків і споруд, віднесених до обласної комунальної власності, визначено «Будинок вчених» по вул. Міцкевича, 6 (нині - вул. Листопадового Чину) у м. Львові - історичну будівлю в центральній частині міста Львова, яка була збудована у 1897-1898 роках.

Також суд апеляційної інстанції установив, що згідно з розпорядженням Представника Президента України від 07.05.1992 № 31 утворено Львівську обласну державну адміністрацію, а розпорядженням від 14.05.1992 № 48 затверджено її склад.

У зв`язку з реформою державного управління та утворенням Львівської обласної державної адміністрації, припиненням виконавчих комітетів обласних рад та переходу права розпорядження комунальним майном області до обласної державної адміністрації, у складі Львівської обласної державної адміністрації розпорядженням від 14.05.1992 № 48 утворено Фонд комунального майна Львівської обласної державної адміністрації.

Розпорядженням Львівської обласної державної адміністрації від 08.07.1992 № 260 затверджено Тимчасове положення про Фонд комунального майна Львівської обласної державної адміністрації, за змістом пунктів 1.1., 2.1.1 якого Фонд комунального майна Львівської обласної державної адміністрації створюється на підставі розпорядження Представника Президента України у Львівській області від 14.05.1992 № 48 та ухвали Львівської обласної ради від 03.06.1992 № 232 для здійснення повноважень щодо управління комунальною власністю Львівської області; основними завданнями Фонду є здійснення управління майном, що належить до комунальної власності Львівської області, облік об`єктів комунальної власності Львівської області та визначення статусу цих об`єктів, тощо.

Ухвалою від 03.06.1992 № 232 Львівська обласна рада народних депутатів делегувала Львівській обласній державній адміністрації повноваження з розпорядження майном, що є у комунальній власності Львівської області.

У зв`язку з утворенням 07.05.1992 Львівської обласної державної адміністрації, майно, що належало до комунальної власності області, було передано в розпорядження Львівській обласній державній адміністрації, у тому числі і Будинок вчених.

У зв`язку із цим Будинок вчених 25.08.1992 був облікований за Фондом комунального майна Львівської обласної державної адміністрації, що підтверджується матеріалами інвентаризаційної справи і довідкою про приналежність будинковолодіння під реєстровим номером № 21710715166.

Рішенням від 08.10.1997 № 232 Львівська обласна рада встановила, що усі розпорядження голови Львівської обласної державної адміністрації з питань управління майном, що є у комунальній власності Львівської області, видані до прийняття цього рішення, вважаються погодженими.

Рішенням від 16.06.1998 № 21 Львівська обласна рада делегувала Львівській обласній державній адміністрації повноваження щодо управління об`єктами, які є в обласній комунальній власності.

Згодом, розглянувши інформацію про виконання ухвал та рішень Львівської обласної ради щодо передачі до комунальної власності Львівської обласної ради будинків і споруд, Львівська обласна рада 01.10.1998 прийняла рішення № 65, яким визнано незадовільним стан щодо виконання ухвал і рішень обласної ради про передачу будинків і споруд до обласної комунальної власності та стан розрахунків за передане в оренду майно. З огляду на пункт 24 додатку до цього рішення організацію, на балансі якої перебуває Будинок вчених, не встановлено.

У рішенні Львівської обласної ради від 01.10.1998 № 65 зазначено, що станом на 01.10.1998 Будинок вчених відноситься до комунальної власності області без встановленого балансоутримувача.

Крім того, суд апеляційної інстанції установив, що рішенням виконавчого комітету Львівської обласної ради народних депутатів від 26.02.1980 № 130 «Про взяття під охорону держави споруд Львівської області, що мають визначну наукову, історичну, містобудівельну і художню цінність» погоджено включити казино, що розташоване за адресою: м. Львів, вул. Міцкевича, 6 у списки пам`яток архітектури УРСР, що охороняються державою.

Відповідно до діючого на той час Закону УРСР «Про охорону та використання пам`яток історії та культури» приміщення, розташоване за адресою: м. Львів, вул. Міцкевича,6, з прийняттям рішення 1980 року набуло статусу пам`ятки культурної спадщини місцевого значення.

12.07.2000 набрав чинності Закон України «Про охорону культурної спадщини», який у пункті 3 Прикінцевих положень передбачав, що об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури», визнаються пам`ятками відповідно до цього Закону.

23.02.2005 набрав чинності Закон України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», статтею 1 якого заборонено приватизацію пам`яток культурної спадщини до затвердження Верховною Радою України переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації.

Згодом, Законом України «Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» було затверджено Перелік цих пам`яток, до якого внесено «Будівлю Шляхетського казино», 1896 року за адресою: м. Львів, вул. Листопадового Чину, 6 (охоронний номер 181), як пам`ятку культурної спадщини, що не підлягає приватизації.

У справі, що розглядається, Львівська обласна організація профспілки працівників освіти і науки України звернулася до суду з позовом про визнання частково недійсною ухвали Львівської обласної ради Х-ої сесії І-го демократичного скликання народних депутатів від 04.06.1992 № 236 «Про обласну комунальну власність», обґрунтовуючи вимоги тим, що зазначена ухвала Львівської обласної ради в частині віднесення до комунальної власності приміщення за адресою: м. Львів, вул. Листопадового Чину, 6 (колишня вул. Міцкевича, 6), та додатку до цієї ухвали в частині пункту 65 Переліку будинків і споруд, віднесених до обласної комунальної власності, порушує права позивача як власника спірного майна, у зв`язку із чим підлягає визнанню недійсною.

Суд першої інстанції позов задовольнив та мотивував таке рішення тим, що Львівська обласна рада народних депутатів, приймаючи спірну ухвалу щодо майна, яке належить профспілкам, діяла поза межами повноважень, і ця ухвала порушує права та охоронювані законом інтереси позивача у справі.

Суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції скасував та відмовив у задоволенні позови. При цьому, апеляційний суд, надавши оцінку поданим сторонами доказам, встановив, зокрема, що позивач, який як юридична особа утворений у 2000 році, не довів порушення його прав саме прийняттям відповідачем ухвали від 04.06.1992 № 236, що є окремою підставою для відмови в позові.

У поданій касаційній скарзі Львівська обласна організація профспілки працівників освіти і науки України в обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, зазначила, що, зокрема:

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові застосував норми права, зокрема статтю 19 Конституції України, статті 11, 21, 328, 329, 393 Цивільного кодексу України, статті 4. 31, 32, 35, 48, 57 Закону України «Про власність», статтю 10 Конституції (Основного Закону) України від 20.04.1978, статтю 91 ЦК Української РСР від 18.07.1963, статтю 7 Закону України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування», Постанову Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 914/340/17, постановах Верховного Суду від 14.01.2020 у справі № 910/3581/17, від 22.02.2023 у справі № 910/20256/21, зокрема щодо: визнання незаконним та скасування правового акта, виданого органом державної влади або органом місцевого самоврядування, з підстав невідповідності його закону; відсутності у органу місцевого самоврядування визначених законом повноважень на його прийняття та відсутності в органу місцевого самоврядування прав на спірний об`єкт, ні доказів створення цього майна, його набуття в установленому законом порядку, передачі спірного об`єкта з державної у комунальну власність;

- суд апеляційної інстанції, приймаючи оскаржувану постанову, порушив статтю 237 ГПК та неправильно застосував статтю 204 Цивільного кодексу України, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13.11.2020 у справі № 904/920/19, від 12.06.2019 у справі № 922/994/18, зокрема вийшов за межі позовних вимог, поставивши під сумнів правомірність реєстрації права власності Львівської обласної організації профспілки працівників освіти і науки України та свідоцтва про таке право;

- суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, і в подальшому системно впроваджені у практику Верховного Суду (ухвала Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 372/1684/14-ц, постанова Верховного Суду від 21.12.2021 у справі № 5015/3683/11);

- суд апеляційної інстанції, приймаючи оскаржувану постанову, порушив статті 11, 236 ГПК, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13.11.2020 у справі № 904/920/19, від 05.12.2019 у справі № 30/5009/7730/11, від 30.01.2019 у справі № 916/3171/15, зокрема в частині правонаступництва Професійних спілок України, та застосування Рішення Європейського суду з прав людини як джерела права;

- суд апеляційної неправильно застосував статтю 325 ЦК, статті 20, 28, 48, 49, 55, 56, 57 Закону України «Про власність», статті 87, 97, 98 ЦК УРСР (ред.1963 року), статті 34 ЗУ «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», статті 13, 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини», Закон України «Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» від 23.09.2008, без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 30.11.2022 у справі № 737/240/20, постанові Вищого господарського суду України від 29.11.2016 у справі № 910/31348/15, зокрема щодо наявності підстав для втручання держави у право на мирне володіння майном та дійшов передчасного висновку про те, що будинок за адресою: м. Львів, вул. Листопадового Чину, 6 (колишня вул. Міцкевича, 6) не може перебувати у власності Львівської обласної організації профспілки працівників освіти і науки України;

- також скаржник послався на постанову Верховного Суду України від 09.09.2014 у справі № 3-66гс14 та постанову Верховного Суду від 27.02.2018 у справі 916/2066/15.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення у межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.

Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» від 23.10.1996; «Brualla Gomes de la Torre v. Spain» від 19.12.1997).

У рішенні ЄСПЛ у справі «Гарсія Манібардо проти Іспанії» від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі «Monnel and Morris v. the United Kingdom», серія A, N 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі «Helmers v. Sweden», серія A, N 212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

При цьому, необхідно зазначити, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Відсутність такої подібності зумовлює закриття касаційного провадження.

Проаналізувавши висновки, викладені у зазначених постановах Верховного Суду, на які послався скаржник у касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення у справі № 910/4912/23, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, суд касаційної інстанції вважає, що правовідносини у зазначених справах не є подібними, виходячи з наступного.

Так, у справі № 914/340/17 Велика Палата Верховного Суду (постанова від 23.05.2018) залишила без змін судові рішення першої та апеляційної інстанцій, якими задоволено позов Об`єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, Представництва Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу та Єврейської релігійної громади «Турей Загав» («Золота Роза») про визнання недійсною ухвали Львівської міської ради у частині визнання права власності територіальної громади м. Львова на руїни синагоги «Турей Загав» («Золота Роза»), з тих підстав, що установлюючи наявність порушеного права позивачів оспорюваню ухвалою міської ради, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що на земельних ділянках на вул. І. Федорова в м. Львові розташовано ансамбль синагоги «Турей Загав» («Золота Роза»), що утворює частину історичного єврейського кварталу. Ураховуючи те, що ці культові споруди згідно з архівними документами належали єврейській релігійній організації «Золота Роза», суди дійшли висновку, що інтерес позивачів до згаданих об`єктів цілком відповідає поняттю «охоронюваний законом інтерес», тлумачення якому надано в рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004, та підлягає захисту в порядку та спосіб, визначеними статтею 152 Земельного кодексу України, статтею 16 Цивільного кодексу України.

У справі № 910/3581/17 предметом судового розгляду був спір між Львівською міською радою та Львівською обласною радою щодо питання врегулювання права власності на об`єкти нерухомого майна спільної власності територіальних громад і Верховний Суд постановою від 14.01.2020 залишив без змін судові рішення попередніх інстанцій, якими задоволено позов Львівської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення Львівської обласної ради, з тих підстав, що позивачем у встановленому законом порядку доведено порушення його прав та законних інтересів оспорюваним рішенням відповідача, оскільки заклади охорони здоров`я, які розміщувалися у приміщеннях, щодо яких виник спір, станом на момент прийняття оспорюваного рішення належали територіальній громаді міста Львова на праві комунальної власності, а також доведено факт відсутності волі власника цього майна на його відчуження на час прийняття спірного рішення.

У справі № 910/20256/21 Верховний Суд постановою від 22.02.2023 залишив без змін судові рішення попередніх інстанцій про часткове задоволення позову Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві про визнання недійсним та скасування рішення ради, оскільки за встановлених обстави спірне рішення прийнято відповідачем з порушенням вимог чинного законодавства та порушує права позивача, при цьому судами попередніх інстанцій не встановлено обставин, які підтверджують, що відповідач набув відповідно до закону право власності на майно, щодо якого ним прийнято спірне рішення.

У справі № 30/5009/7730/11З Верховний Суд постановою від 05.12.2019 залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою змінено рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову прокурора в інтересах держави в особі Фонду державного майна про визнання недійсними пунктів рішення виконавчого комітету міської ради з огляду на сплив позовної давності та відсутність поважних причин пропуску строку звернення до суду із цим позовом. При цьому судом встановлено незаконність оскаржуваного рішення відповідача та порушення прав власника - держави в особі Фонду державного майна України на спірне майно.

Натомість у справі № 910/4912/23, що розглядається, суд апеляційної інстанції установив не доведення позивачем порушення його прав прийняттям відповідачем оскаржуваного рішення, що відповідно до усталеної практики Верховного Суду є окремою підставою для відмови в позові. Водночас будь-яких обставин, що є підставою для визнання незаконним і скасування рішення відповідача, судом апеляційної інстанції також установлено не було, а позивачем таких обставин у встановленому процесуальним законом порядку не доведено.

Отже, аналіз висновків, зроблених у оскаржуваному судовому рішенні у справі № 910/4912/23, у якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведених постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.

Разом із тим, посилання скаржника в касаційній скарзі на підтвердження підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, на постанови Верховного Суду від 13.11.2020 у справі № 904/920/19 (позов про визнання недійсними рішення загальних зборів учасників товариства та іпотечних договорів), від 12.06.2019 у справі № 922/994/18 (позов про спонукання до укладення договору), від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (позов про визнання осіб такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі, їх виселення та зняття з реєстрації), (ухвала) від 18.12.2019 у справі № 372/1684/14-ц (позов про визнання незаконними та скасування рішень, визнання державних актів недійсними, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння), від 21.12.2021 у справі № 5015/3683/11 (позов про визнання права власності за державою Україна в особі Фонду державного майна України на об`єкти нерухомого майна; витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння шляхом підписання акта прийому-передачі об`єктів нерухомого майна), від 30.01.2019 у справі № 916/3171/15 (позов про витребування з незаконного володіння відповідачів нежитлових приміщень та зобов`язання останніх повернути це майно державі в особі позивача), від 30.11.2022 у справі № 737/240/20 (позов про визнання наказу недійсним та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку), від 27.02.2018 у справі 916/2066/15 (позов про визнання незаконним рішення, визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна) та постанову Верховного Суду України від 09.09.2014 у справі № 3-66гс14 (позов про визнання недійсними рішення та договору, визнання права власності, витребування майна у комунальну власність), не приймаються судом касаційної інстанції до уваги, оскільки правовідносини у цих справах не є подібними до правовідносин у справі, що розглядається, з огляду на різність нормативно-правового регулювання цих правовідносин, змісту, об`єкта та суб`єктного складу по відношенню до спірних правовідносин у справі № 910/4912/23.

Крім того, Верховний Суд не приймає до уваги посилання скаржника в обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішенні, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, на правові позиції, викладені у постанові Вищого господарського суду України від 29.11.2016 у справі № 910/31348/15, оскільки за змістом частини 4 статті 236 ГПК при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд має враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені саме в постановах Верховного Суду. Постанови Вищого господарського суду України не є джерелом правозастосовчої практики в розумінні цієї правової норми.

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Львівської обласної організації профспілки працівників освіти і науки України на постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.04.2024 у справі № 910/4912/23.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

І.С. Міщенко