Рішення

від 31.07.2024 по справі 345/596/22

КАЛУСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа №345/596/22

Провадження № 2/345/445/2024

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

31.07.2024 р. м.Калуш

Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської області в складі:

головуючого - суддіГапоненка Р.В.

за участю секретаря судового засіданняБаран В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Регіонального сервісного центру Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ в Івано-Франківській області, про визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу, застосування наслідків недійсності, поділу спільного майна подружжя (автомобіля) з виділенням часток, визнання недійсним свідоцтва про реєстрацію, зобов`язати зняти з реєстрації та зобов`язання поставити на реєстрацію транспортний засіб, суд -

в с т а н о в и в:

що позивач звернувся до суду із вищевказаним позовом. Позовні вимоги обґрунтовує тим, що 09.12.2011 між ним та ОСОБА_2 Івано-Франківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Івано-Франківського міського управління юстиції в Івано-Франківській області зареєстровано шлюб. Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 23.06.2021 шлюб між ним та ОСОБА_2 розірвано. За час перебування у шлюбі, 26.10.2018 за ОСОБА_2 був зареєстрований автомобіль Toyota Rav4, 2006 р.в., номер кузова НОМЕР_1 . Цей автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя, а тому йому належить частка вказаного транспортного засобу. 27.05.2020 ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу № 2642/2020/2016091 відчужила зазначений автомобіль ОСОБА_3 , про що не повідомила позивача. Однак ОСОБА_2 користувалась і станом на даний час продовжує користуватись спірним транспортним засобом. Вважає, що відчуження було здійснено без наміру дійсно передати автомобіль ОСОБА_3 в користування та у власність, а з метою приховання спільного майна подружжя, яке підлягає поділу. Стверджує, що договір купівлі-продажу є фіктивним. У зв`язку із вищенаведеним, позивач просить суд: визнати недійсним договір купівлі-продажу №2642/2020/2016091 від 27.05.2020, укладений у ТСЦ №2642; застосувати наслідки визнання договору недійсним; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на автомобіль марки Toyota Rav4, об`єм двигуна 1998 куб.см., 2006 р.в., номер кузова НОМЕР_1 , д.н.з. НОМЕР_2 ; визнати недійсним свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу Toyota Rav4, об`єм двигуна 1998 куб.см., 2006 р.в., номер кузова НОМЕР_1 , д.н.з. НОМЕР_2 , виданого ТСЦ МВС №2462 на ім`я ОСОБА_3 ; визнати власниками транспортного засобу Toyota Rav4, об`єм двигуна 1998 куб.см., 2006 р.в., номер кузова НОМЕР_1 , д.н.з. НОМЕР_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; здійснити поділ майна з виділенням часток 2/3 ОСОБА_1 та 1/3 ОСОБА_2 ; зобов`язати ОСОБА_2 передати автомобіль Toyota Rav4, об`єм двигуна 1998 куб.см., 2006 р.в., номер кузова НОМЕР_1 , д.н.з. НОМЕР_2 ОСОБА_1 ; зобов`язати РСЦ ГСЦ МВС в Івано-Франківській області зареєструвати через структурний підрозділ ТСЦ №2642 автомобіль Toyota Rav4, об`єм двигуна 1998 куб.см., 2006 р.в., номер кузова НОМЕР_1 , д.н.з. НОМЕР_2 за ОСОБА_1 , видати йому свідоцтво про реєстрацію даного транспортного засобу, у графі «Особливі відмітки» свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу щодо іншого співвласника зробити запис ОСОБА_2 є співвласником.

Верховний Суд постановою від 15 листопада 2023 року у справі № 345/596/22 (провадження № 61-9799св23) скасував рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 28.02.2023 та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 30.05.2023, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 28.02.2024 справу прийнято до провадження, постановлено розгляд справи проводити в порядку спрощеного позовного провадження у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Ухвалою Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 10.04.2024 перейдено від розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження до розгляду за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання.

Ухвалою Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 25.06.2024 закрито підготовче провадження, справу призначеного до судового розгляду.

У судове засідання позивач не з`явився, однак подав заяву про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги підтримує.

Відповідачі в судове засідання не з`явилась з невідомих для суду причин, хоча про час та місце розгляду справи повідомлені завчасно та належним чином, в тому числі шляхом розміщення оголошення про виклик на офіційному вебсайті судової влади України. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи.

Відзиви на позов відповідачі не надали.

Позивач згоди на заочний розгляд справи не надав.

Відповідно до частини першої статті 223 ЦПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється (ч.2 ст.247 ЦПК України).

З матеріалів справи слідує, що 09.12.2011 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб.

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 23.06.2021 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.

За час шлюбу у спільну сумісну власність ними набуто транспортний засіб марки Toyota Rav4, об`єм двигуна 1998 куб. см., 2006 р.в., номер кузова НОМЕР_1 , оформлений на ім`я ОСОБА_2 .

27.05.2020 ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу № 2642/2020/2016091 відчужила зазначений вище автомобіль ОСОБА_3 .

Згідно інформації Головного сервісного центру МВС, транспортний засіб марки Toyota Rav4, об`єм двигуна 1998 куб.см., 2006 р.в., номер кузова НОМЕР_1 , 27.05.2020 ТСЦ № 2642 РСЦ МВС в Івано-Франківській області зареєстровано на ім`я ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу.

Згідно інформації результати аналітичного пошуку ТЗ по «НАІС ДДАІ» МВС України право власності на автомобіль Toyota Rav4, об`єм двигуна 1998 куб.см., 2006 р.в., номер кузова НОМЕР_1 , зареєстровано за ОСОБА_3 .

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Позивач просить визнати вищевказаний договір недійсним, на підставі статті 234 ЦК України та ч. 4 ст. 369 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України, дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України, при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено добросовісність.

Добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість.

Аналізуючи частину другу статті 13 ЦК України можна дійти висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.

У зв`язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відторгає її як таку, що не відповідає задекларованій меті.

Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти, як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, «injuria». Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Термін «зловживання правом» свідчить про те, що ця категорія стосується саме здійснення суб`єктивних цивільних прав, а не виконання обов`язків. Обов`язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб`єктивного цивільного права.

Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб`єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов`язків.

Здійснення суб`єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб`єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов`язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб`єктивних цивільних прав.

Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб`єктивних цивільних прав необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття «добросовісність» ототожнюється із поняттям «безвинність» і навпаки, «недобросовісність» із «виною». Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина третя статті 39 ЦК України), а оскільки обов`язковим елементом настання відповідальності, за загальним правилом, є вина, то такі діяння є винними.

Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб`єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов`язане з аналізом фактичних дій суб`єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності.

Наведені висновки викладено у постанові Верховного Суду від 04 вересня 2020 року у справі № 311/2145/19-ц, провадження № 61-5521св20.

Скасовуючи судові рішення судів у справі за позовом ОСОБА_1 суд касаційної інстанції зазначив, що необхідно дослідити копії технічних записів судових засідань у справах № 344/5007/21 та № 344/17186/21.

Суд, дослідивши копії технічних записів у цих справах, приходить до переконання, що в ході допиту ОСОБА_3 як свідка не встановлено жодної інформації щодо фіктивності оспорюваного правочину.

Спір у справі № 344/5007/21 Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області стосується визначення місця проживання дітей.

Предметом позову у справі № 344/17186/21 Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області є визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тому, показання ОСОБА_3 у цих справах, в аспекті фіктивності оспорюваного правочину не мають доказового значення й не є належними доказами.

Згідно із ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно із ч. 1 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Позивачем не доведено недобросовісності, насамперед, ОСОБА_3

Укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Подібні правові висновки Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20).

Суд вважає, що позивачем не надано суду доказів на підтвердження того, що ОСОБА_3 знав чи міг знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що продавець, який укладає договір, не отримав згоди на це другого співвласника.

Також позивачем не доведено, що на момент укладення договору купівлі-продажу транспортного засобу, а саме 27 травня 2020 року, існував спір про поділ спільного майна подружжя.

Не може бути доказом фіктивності правочину також і постанова від 04.03.2021 у справі № 344/17081/20, оскільки стосується притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_2 .

Те, що ОСОБА_3 не притягувався до адміністративної відповідальності не свідчить про фіктивність правочину.

Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 січня 2020 року у справі № 370/999/16-ц, провадження № 14-709цс19, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц, провадження № 14-740цс19).

Відповідно до частин першої, другої статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17), від 21 травня 2020 рокуу справі № 468/1736/17-ц (провадження № 61-47845св18).

Таким чином, у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

ОСОБА_2 відчужила спірний автомобіль 27 травня 2020 року, до розірвання шлюбу з позивачем. Цього ж дня автомобіль було зареєстровано за ОСОБА_3 . Отже, оспорюваний договір купівлі-продажу від 27 травня 2020 року був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, про що свідчить державна реєстрація права власності автомобіля за ОСОБА_3 .

Позивач, який звертається з вимогою про визнання правочину фіктивним, має довести суду відсутність у учасників правочину наміру створити юридичні наслідки на момент вчинення правочину.

Суд вважає безпідставним твердження позивача про те, що після укладення 27 травня 2020 року договору купівлі-продажу транспортного засобу, ОСОБА_2 фактично залишилася його власником, оскільки відчужила автомобіль своєму двоюрідному брату.

Вказане може свідчити лише про те, що ОСОБА_2 могла продовжувати користуватись спірним автомобілем з дозволу власника, в той час як право власності на автомобіль перейшло до ОСОБА_3 .

Факт користування ОСОБА_2 спірним автомобілем після укладення договору купівлі-продажу не може бути доказом фіктивності правочину.

Позивачем не доведено, що умисел відповідачів при укладенні даного правочину не був направлений на створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

З урахуванням викладеного, суд приходить до переконання про відсутність підстав для визнання договору купівлі-продажу автомобіля недійсним.

У зв`язку з цим не підлягають до задоволення інші вимоги, оскільки є похідними від вимоги про визнання договору недійсним.

Керуючись ст.ст. 60, 61, 63, 69, 70, 72 СК України, ст.ст. 368, 372 ЦК України, ст.ст. 12, 81, 258, 259, 264, 265, 268, 273 ЦПК України, суд -

у х в а л и в:

відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Регіонального сервісного центру Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ в Івано-Франківській області, про визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу, застосування наслідків недійсності, поділу спільного майна подружжя (автомобіля) з виділенням часток, визнання недійсним свідоцтва про реєстрацію, зобов`язати зняти з реєстрації та зобов`язання поставити на реєстрацію транспортний засіб.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 02.08.2024

Головуючий: