Постанова

від 13.11.2024 по справі 345/596/22

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 345/596/22

Провадження № 22-ц/4808/1315/24

Головуючий у 1 інстанції Гапоненко Р. В.

Суддя-доповідач Бойчук

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 листопада 2024 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

судді-доповідача Бойчука І.В.,

суддів: Пнівчук О.В., Томин О.О.,

секретарів Кузів А.В., Струтинської Д.В.,

з участю ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянувши увідкритому судовомузасіданні в режимі відеоконференції справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Регіонального сервісного центру Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ в Івано-Франківській області про визнання недійсними договору купівлі-продажу та свідоцтва про реєстрацію, застосування наслідків недійсності правочину, скасування державної реєстрації, визнання права власності, поділ спільного майна подружжя та зобов`язання вчинити дії за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Калуського міськрайонного суду від 31 липня 2024 року під головуванням судді Гапоненка Р.В. у м. Калуш,

в с т а н о в и в:

В лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , РСЦ ГСЦ МВС в Івано-Франківській області про визнання недійсними договору купівлі-продажу та свідоцтва про реєстрацію, застосування наслідків недійсності правочину, скасування державної реєстрації, визнання права власності, поділ спільного майна подружжя та зобов`язання вчинити дії

В обґрунтування позову вказав, що з 09 грудня 2011 року до 23 червня 2021 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , під час якого 26 жовтня 2018 року вони придбали автомобіль Toyota Rav4, об`єм двигуна 1998 куб.см., 2006 року випуску, номер кузова № НОМЕР_1 , який є спільною сумісною власністю подружжя.

В період перебування сторін у шлюбі 27 травня 2020 року ОСОБА_2 без його згоди на підставі договору купівлі-продажу № 2642/2020/2016091, укладеного у ТСЦ № 2642, відчужила належний подружжю транспортний засіб своєму двоюрідному брату ОСОБА_3 . Кошти, отримані за відчуження автомобіля, ОСОБА_2 йому не передавала.

Зазначав, що автомобіль є цінною річчю, а тому його продаж має здійснюватися за наявності письмової згоди другого з подружжя, а відповідно до ч. 4 ст. 369 ЦК України правочин з розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень, що може проявлятися, в тому числі, у відсутності згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення такого правочину.

Також посилався на те, що укладений відповідачами правочин є фіктивним, оскільки вчинений без наміру створення правових наслідків. Акцентував на тому, що відчуження автомобіля здійснене відповідачкою без наміру передати автомобіль у володіння та користування ОСОБА_3 , оскільки після укладення договору купівлі-продажу відповідачка продовжує фактично ним користуватись.

Вказував, що оспорюваний правочин із наведених підстав підлягає визнанню недійсним із застосуванням наслідків недійсності правочину, а спірний автомобіль підлягає поділу між колишнім подружжям. Наполягав на тому, що оскільки за весь період шлюбу ОСОБА_2 не дбала про матеріальне забезпечення сім`ї, а всі зароблені нею кошти витрачала на власні потреби, то справедливим буде поділ автомобіля з визнанням за позивачем 2/3 частки, а відповідачкою - 1/3 частки у праві спільної власності на транспортний засіб.

З урахуванням викладеного просив суд: визнати недійсним договір купівлі-продажу №2642/2020/2016091 від 27.05.2020 року, укладений у ТСЦ №2642 (Toyota Rav4, об`єм двигуна 1998 куб.см. 2006 року випуску, номер кузова № НОМЕР_1 ); застосувати наслідки визнання договору недійсним; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на автомобіль марки Toyota Rav4, об`єм двигуна 1998 куб.см., 2006 р.в., номер кузова НОМЕР_2 , д.н.з. НОМЕР_3 ; визнати недійсним свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу Toyota Rav4, об`єм двигуна 1998 куб.см., 2006 р.в., номер кузова НОМЕР_2 , д.н.з. НОМЕР_3 , виданого ТСЦ МВС №2462 на ім`я ОСОБА_3 ; визнати власниками транспортного засобу Toyota Rav4, об`єм двигуна 1998 куб.см., 2006 р.в., номер кузова НОМЕР_2 , д.н.з. НОМЕР_3 , його та ОСОБА_2 ; здійснити поділ майна з виділенням часток 2/3 йому та 1/3 ОСОБА_2 ; зобов`язати ОСОБА_2 передати йому транспортний засіб Toyota Rav4, об`єм двигуна 1998 куб.см., 2006 р.в., номер кузова НОМЕР_2 , д.н.з. НОМЕР_3 ; зобов`язати Регіональний сервісний центр ГСЦ МВС в Івано-Франківській області зареєструвати через структурний підрозділ ТСЦ №2642 автомобіль Toyota Rav4, об`єм двигуна 1998 куб.см., 2006 р.в., номер кузова НОМЕР_2 , д.н.з. НОМЕР_3 за ним, видати йому свідоцтво про реєстрацію даного транспортного засобу, у графі «Особливі відмітки» свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу щодо іншого співвласника зробити запис ОСОБА_2 є співвласником.

Рішенням Калуського міськрайонного суду від 31 липня 2024 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .

У апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду. Зазначає, що висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Суд першої інстанції спрощено підійшов до розгляду справи, не врахував всі докази, які слід було врахувати та не надав доказам належну оцінку, не повністю з`ясував обставини, що мають значення для справи.

Всупереч ч. 5 ст. 411 ЦПК України суд першої інстанції під час нового розгляду справи не врахував висновки суду касаційної інстанції, викладені в постанові від 15 листопада 2023 року у цій справі.

В оскаржуваному рішенні суду першої інстанції суд взагалі не згадує жоден висновок суду касаційної інстанції, тобто всі висновки Верховного Суду були повністю проігноровані.

Аудіозаписи судових засідань подані ним не як доказ фіктивності правочину, а як доказ недобросовісності контрагента за договором - ОСОБА_3 , покази якого прямо однозначно вказують, що він знав про перебування його та ОСОБА_2 в шлюбі, знав з якого моменту вони перебували в шлюбі оскільки був присутнім на їх весіллі, перебуває в дружніх стосунках з ОСОБА_2 , є її двоюрідним братом, регулярно спілкується з нею, підтримує дружні відносини, знав його, спілкувався з ним. Суд першої інстанції проігнорував його доводи, вказані аргументи щодо недобросовісності ОСОБА_3 оцінив в аспекті фіктивності правочину, а не недобросовісності контрагента.

Суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_3 не подано будь-якого доказу на підтвердження його добросовісності, як і будь-яких пояснень чи заперечень проти задоволення позовних вимог, він не з`являвся в судове засідання, не проявив будь-якого інтересу до справи, за результатами розгляду якої його було б позбавленого автомобіля, відповідачі не заперечували фіктивності правочину, не подали жодного доказу, який би спростував фіктивність правочину чи передання покупцю автомобіля, здійснення оплати його вартості.

Зазначає,що всправі № 344/17186/21 ОСОБА_3 вказував, що автомобіль знаходиться в користуванні у ОСОБА_2 , постанова від 04.03.2021 у справі № 344/17081/20 доводить, що вона користувалась спірним автомобілем після оскаржуваного договору. Також справа містить і ряд інших доказів, які підтверджують користування ОСОБА_2 спірним автомобілем після укладення оскаржуваного правочину, доказів, які судом першої інстанції досліджені не були і яким судом не надано оцінки.

Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Відповідачі правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися, що відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

В судовому засіданні ОСОБА_1 , який приймав участь у справі в режимі відеоконференції, апеляційну скаргу підтримав з мотивів наведених у ній.

ОСОБА_2 , яка приймалаучасть усправі врежимі відеоконференції,та її представник вимоги апеляційної скарги заперечили, покликаючись на обґрунтованість висновків суду першої інстанції.

Представник РСЦ ГСЦ МВС в Івано-Франківській області та ОСОБА_3 в судове засідання не з`явилися, хоча були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та її представника у попередньому судовому засіданні, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, враховуючи таке.

Відповідно до ч.1, 2, 3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно зі ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Судом встановлено, що 09.12.2011 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб (т.1 а.с. 10), який було розірвано 23.06.2021.

За час шлюбу сторонами по справі у спільну сумісну власність було набуто транспортний засіб марки Toyota Rav4, об`єм двигуна 1998 куб.см., 2006 р.в., номер кузова НОМЕР_2 , право власності на який було зареєстровано на ОСОБА_2 .

ОСОБА_2 27.05.2020 на підставі договору купівлі-продажу №2642/2020/2016091 відчужила зазначений вище автомобіль ОСОБА_3 (т.1 а.с. 89).

Згідно інформації Головного сервісного центру МВС транспортний засіб марки Toyota Rav4, об`єм двигуна 1998 куб.см., 2006 р.в., номер кузова НОМЕР_2 27.05.2020 року ТСЦ №2642 РСЦ МВС в Івано-Франківській області перереєстровано на ім`я ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу (т.1 а.с. 18).

Згідно інформації результати аналітичного пошуку ТЗ по «НАІС ДДАІ» МВС України право власності на автомобіль Toyota Rav4, об`єм двигуна 1998 куб.см., 2006 р.в., номер кузова НОМЕР_2 зареєстровано за ОСОБА_3 .

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У відповідності до ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені ч. 2 ст.16 ЦК України.

Відповідно до ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право власності є непорушним.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Частиною першою ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч.1 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

У статті 60 СК України закріплено правило, за яким майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Аналогічне положення містить і частина третя статті 368 ЦК України.

Згідно зі ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Згідно з ч.3 ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість (ст.31 ЦК України).

За приписами ч. 1,2 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Частиною ч.4 ст. 369 ЦК України встановлено, що правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Частиною першою ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Правові наслідки недійсності правочину встановлені ст. 216 ЦК України.

Згідно з вимогами частини першої ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.

Відсутність згоди одного з подружжя може бути підставою для оспорення договору, укладеного іншим з подружжя.

Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.

Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Такі правові висновки Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, відступивши від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи-контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

У пунктах 22-24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз`яснено, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясувати джерело і час його придбання.

До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.

Отже, спільне майно подружжя за відсутності домовленості між ними слід ділити порівну, з урахуванням обставин, що мають значення у справі, призначення речей, їх фактичного перебування у володінні одного з подружжя та намірів щодо володіння та використання майна кожним з подружжя.

Виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів іншого.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17, постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц (провадження №61-2446св18), від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц (провадження №61-8518св18)та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18).

Відмовляючи взадоволенні позовнихвимог ОСОБА_1 ,судом першоїінстанції вказанопро ненадання позивачем доказів, що ОСОБА_3 знав чи міг знати про належність майна подружжю на праві спільної сумісної власності і що продавець, який укладає договір, не отримав згоди на це другого співвласника, а тому є недобросовісним покупцем.

Позивачем не доведено, що на момент укладення договору купівлі-продажу транспортного засобу, а саме 27 травня 2020 року, існував спір про поділ спільного майна подружжя.

Факт користування ОСОБА_2 спірним автомобілем після укладення договору купівлі-продажу не може бути доказом фіктивності правочину.

Позивачем не доведено, що умисел відповідачів при укладенні цього правочину не був направлений на створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

З врахуванням вищевказаного,суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для визнання договору купівлі-продажу автомобіля недійсним.

Оскільки інші позовні вимоги ОСОБА_1 взаємопов`язані з основною вимогою щодо визнання недійсним правочину та є похідними, тому суд відмовив у їх задоволенні.

З такими висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційного суду, ураховуючи таке.

Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 січня 2020 року у справі № 370/999/16-ц, провадження № 14-709цс19, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц, провадження № 14-740цс19).

Доводи апелянта, що суд першої інстанції спрощено підійшов до розгляду справи, не врахував всі докази, які слід було врахувати та не надав їм належну оцінку, не з`ясував повністю обставини, що мають значення для справи є необґрунтованими.

Суд належним чином дослідив докази у справі та надав їм належну правову оцінку.

Судом встановлено обставини, що мають значення для вирішення цього спору, а саме: наявність у позивача права на витребування майна; обставини, за якими майно вибуло; правовий статус набувача цього майна; правові підстави для витребування спірного майна чи обставин, що унеможливлюють його витребування.

Посилання апелянта, що суд першої інстанції проігнорував його доводи та вказані аргументи щодо недобросовісності ОСОБА_3 , оцінивши їх в аспекті фіктивності правочину, а не недобросовісності контрагента, є необґрунтованими. Суд першої інстанції дослідив посилання апелянта на звукозаписи пояснень відповідачів в цій та інших справах і встановив, що такі не вказують на недобросовісність сторін договору чи обізнаність покупця про належність спірного транспортного засобу подружжю на праві спільної сумісної власності.

Зокрема, судом вказано, що позивачем не доведено недобросовісності ОСОБА_3 .

Судом встановлено наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі та ненадання позивачем належних та допустимих доказів, які б підтверджували недобросовісність дій відповідачів (контрагентів) при укладенні договору купівлі-продажу автомобіля. Тому суд виснував про відсутність підстав у ОСОБА_1 для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу недійсним, що в свою чергу унеможливлює витребування спірного автомобіля від добросовісного набувача.

Укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Подібні правовівисновки ВеликаПалата ВерховногоСуду виклалау постановівід 29червня 2021року усправі №916/2813/18(провадження№ 12-71гс20).

Матеріали справи містять дані, що до травня 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю, вели спільне господарство, а тому підстав вважати, що ОСОБА_1 не було відомо про намір ОСОБА_2 відчужити і про продаж спірного автомобіля, не відповідає дійсності, оскільки позивач як один з подружжя був зобов`язаний та мав цікавитися майновим станом подружжя і наявністю чи відсутністю такого майна. Відчуваючи потребу у коштах, ОСОБА_2 отримані кошти від продажу автомобіля витрачалися на щоденні потреби сім`ї.

Не заслуговують на увагу доводи апелянта, що суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_3 не подано будь-якого доказу на підтвердження його добросовісності, як і будь-яких пояснень чи заперечень проти задоволення позовних вимог.

ОСОБА_2 та її представник пояснили, що необхідність продажу спірного автомобіля виникла у дружини позивача у зв`язку з скрутним матеріальним становищем, відсутністю коштів на утримання і забезпечення дітей. Тому ОСОБА_2 продала спірний автомобіль своєму двоюрідному брату ОСОБА_3 . Від продажу автомобіля вона отримала відповідні кошти, які витрачала в інтересах дітей та сім`ї, оскільки шлюб на той час ще не був розірваний, а позивач коштів на утримання дітей не надавав. Оскільки ОСОБА_3 бачив її скрутний матеріальний стан, тому дозволяв їй інколи на нетривалий час користуватися спірним транспортним засобом в інтересах її та дітей і одноразової поїздки за кордон. На сьогодні вона з дітьми перебуває за кордоном і має в користуванні інший автомобіль, а спірний перебуває на території України у повному володінні на праві власності у ОСОБА_3 .

Такі пояснення суд апеляційної інстанції вважає послідовними, обґрунтованими і такими, що спростовують доводи апелянта про недобросовісність та фіктивність дій ОСОБА_3 при укладенні договору купівлі-продажу спірного автомобіля.

Також факт користування ОСОБА_2 спірним автомобілем після укладення договору купівлі-продажу не може бути доказом фіктивності правочину.

Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновки суду першої інстанції, та не містять підстав для скасування або зміни судового рішення.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів апеляційного суду дійшла переконання, що оскаржуване рішення судом першої інстанції постановлене з додержанням вимог матеріального і процесуального права, тому його слід залишити в силі. Доводи апеляційної скарги не спростовують його законності і обґрунтованості. Підстав для його скасування з мотивів, наведених у скарзі, не встановлено.

Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України.

Частиною першою зазначеної статті встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи наведене, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на апелянта.

в с т а н о в и в:

Керуючись ст. 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Калуського міськрайонного суду від 31 липня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 19 листопада 2024 року.

Суддя-доповідач: І.В. Бойчук

Судді: О.В. Пнівчук

О.О.Томин