Постанова

від 24.07.2024 по справі 500/5271/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 липня 2024 року

м. Київ

справа № 500/5271/19

провадження № 61-5169св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Олійник А. С., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Дунайський регіональний офіс водних ресурсів, Ізмаїльське управління водного господарства,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 15 листопада 2021 року у складі судді Жигуліна С. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 07 листопада 2022 року у складі колегії суддів Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Дришлюка А. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Дунайського регіонального офісу водних ресурсів, Ізмаїльського управління водного господарства про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги мотивовано тим, що 05 серпня 2013 року ОСОБА_1 був призначений на посаду юрисконсульта І категорії в Дунайське басейнове управління водних ресурсів. Зазначена посада в подальшому була перейменована на провідного юрисконсульта.

04 липня 2018 року Дунайське басейнове управління водних ресурсів перейменовано на Дунайський регіональний офіс водних ресурсів.

Наказом Державного агентства водних ресурсів України від 15 квітня 2019 року № 233 Дунайський регіональний офіс водних ресурсів реорганізовано шляхом приєднання до Ізмаїльського управління водного господарства.

Наказом Дунайського регіонального офісу водних ресурсів від 12 червня

2019 року № 20-Л звільнено з 17 червня 2019 року ОСОБА_1 на підставі відмови від продовження роботи у зв`язку зі зміною істотних умов праці (пункт 6 частини першої статті 36 КЗпП України).

Звільнення з роботи позивач вважав незаконним та таким, що суперечить трудовому законодавству, оскільки про саме звільнення його не попередили за три місяці, заяву про відмову від посади він не писав, а з новим штатним розписом не був ознайомлений.

Усупереч вимогам трудового законодавства роботодавець не отримав згоду на звільнення ОСОБА_1 від профспілкового комітету, а сам оскаржуваний наказ про звільнення був підписаний особою, яка не мала на це повноважень.

Посилаючись на зазначені обставини у їх сукупності, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним наказ Дунайського регіонального офісу водних ресурсів від 12 червня 2019 року № 20-Л про звільнення; поновити його на посаді провідного юрисконсульта Ізмаїльського управління водного господарства

та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі

224 868,00 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 15 листопада 2021 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду

від 07 листопада 2022 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, мотивовано тим, що роботодавцем під час звільнення ОСОБА_1 із посади провідного юрисконсульта дотримано вимоги трудового законодавства.

Протоколом зборів працівників Дунайського регіонального офісу водних ресурсів від 17 квітня 2019 року підтверджено ознайомлення із наказом про реорганізацію шляхом приєднання до Ізмаїльського управління водного господарства, а також про проведення дій щодо ознайомлення зі змінами істотних умов праці та зміною штатного розпису, який був відсутній на час проведення вказаних зборів.

Повідомленням від 12 червня 2019 року позивачеві була запропонована посада провідного юрисконсульта служби правового забезпечення, з яким позивач ознайомлений та написав про свою незгоду.

Відхиляючи доводи апеляційної скарги про те, що позивач набув статусу викривача та не міг бути звільнений, апеляційний суд керувався тим, що ОСОБА_1 набув статусу викривача 30 липня 2018 року і до фактичного звільнення позивача 17 червня 2019 року минув майже рік. Звільнення відбувалося у зв`язку із реорганізацією підприємства шляхом приєднання до іншого підприємства, що апріорі має вплив на всіх працівників, а не тільки на ОСОБА_1 , якому було запропоновано посаду провідного юрисконсульта служби правового забезпечення, що за кваліфікацією, обсягом посадових обов`язків та відповідальністю була відповідною тій посаді, яку ОСОБА_1 займав до реорганізації підприємства.

Крім того, на переконання апеляційного суду, оскільки ОСОБА_1 був звільнений на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України, а тому згода профспілкового органу на його звільнення не потрібна.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У квітні 2023 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

ОСОБА_1 на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 15 листопада 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду

від 07 листопада 2022 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким: поновити ОСОБА_1 на роботі

в Ізмаїльському управлінні водного господарства; стягнути з Ізмаїльського управління водного господарства середній заробіток за час вимушеного прогулу з дати звільнення до дня поновлення на роботі; стягнути

з Ізмаїльського управління водного господарства компенсацію моральної шкоди у розмірі 50 % від середнього заробітку за час вимушеного прогулу

з дати звільнення до дня поновлення на роботі.

У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновок Верховного Суду, зроблений у подібних правовідносинах, про те, що зміни в організації виробництва та праці роботодавця не можуть бути підставою для зловживань та незаконного звільнення працівника (постанова Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі № 824/3229/14); реорганізація підприємства не є підставою для звільнення працівника (постанови Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 328/11700/18, від 07 серпня 2019 року у справі № 442/61/16); роботодавець зобов`язаний запропонувати наявну роботу за відповідною професією чи спеціальністю і за відсутності такої роботи - іншу наявну роботу (постанова Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 487/2191/17).

Крім того, суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно не дослідили обставини справи, не надали належної оцінки доводам та доказам на підтвердження факту незаконності звільнення позивача. Зокрема, позивачу не було повідомлено про зміну істотних умов праці, не було надано для ознайомлення наказ про внесення змін в організацію виробництва і праці та новий штатний розпис. Попередження про звільнення ОСОБА_1 надано 16 квітня 2019 року, а вакантну посаду запропоновано лише 12 червня

2019 року.

Суди не застосували до спірних правовідносин положення статті 247 КЗпП України, статті 38 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» та не звернули уваги на те, що згоди від первинної профспілкової організації на звільнення позивача не було отримано.

Крім того, суди не врахували вимоги Закону України «Про запобігання корупції» з огляду на те, що позивач є викривачем факту корупційних правопорушень, що в сукупності свідчить про порушення вимог трудового законодавства під час звільнення ОСОБА_1 .

У липні 2023 року Дунайський регіональний офіс водних ресурсів та Ізмаїльське управління водного господарства подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1 , які повернуті без розгляду у зв`язку з відсутністю доказів про надсилання копій відзивів та доданих до них документів іншим учасникам справи.

У серпні 2023 року Дунайський регіональний офіс водних ресурсів подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить суд скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на безпідставність доводів позивача, які спростовуються встановленими судами обставинами справи та спрямовані на переоцінку доказів.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 червня 2023 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області.

У липні 2023 року справа № 500/5271/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2024 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 05 серпня 2013 року ОСОБА_1 був призначений на посаду юрисконсульта І категорії в Дунайське басейнове управління водних ресурсів, що підтверджується даними трудової книжки НОМЕР_1 (а. с. 11,

т. 1), а також наказом від 05 серпня 2013 року № 37-Л про прийняття на роботу (а. с. 42, т. 1).

01 січня 2018 року посада юрисконсульта І категорії перейменована на посаду провідного юрисконсульта, у зв`язку з чим прийнято наказ № 7-П про зміни у штатному розписі (а. с. 43, т. 1).

Наказом Державного агентства водних ресурсів України від 21 травня

2018 року № 327 вирішено перейменувати Дунайське басейнове управління водних ресурсів на Дунайський регіональний офіс водних ресурсів (а. с. 53, т. 1).

Наказом Дунайського регіонального офісу водних ресурсів від 04 липня

2018 року № 37 перейменовано Дунайське басейнове управління водних ресурсів на Дунайський регіональний офіс водних ресурсів (а. с. 54, т. 1).

Наказом Державного агентства водних ресурсів України від 15 квітня 2019 року № 233 Дунайський регіональний офіс водних ресурсів реорганізовано шляхом приєднання до Ізмаїльського управління водного господарства (а. с. 29, 30,

т. 1).

Повідомленням Державного агентства водних ресурсів України від 15 квітня 2019 року № 1/04, направленим голові Первинної профспілкової організації Дунайського регіонального офісу водних ресурсів ОСОБА_2 , зазначено про вивільнення працівників у зв`язку з реорганізацією регіонального офісу шляхом приєднання до Ізмаїльського управління водного господарства (а. с. 82, т. 1).

17 квітня 2019 року ОСОБА_1 отримав персональне попередження про реорганізацію Дунайського регіонального офісу водних ресурсів (а. с. 58, т. 1).

12 червня 2019 року ОСОБА_1 у зв`язку з реорганізацією Дунайського регіонального офісу водних ресурсів запропоновано посаду провідного юрисконсульта служби правового забезпечення в Ізмаїльському управлінні водного господарства та попереджено про те, що у разі незгоди його буде звільнено на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України (а. с. 13,

т. 1).

Від запропонованої посади ОСОБА_1 відмовився, про що свідчить його підпис на повідомленні (а. с. 13, т. 1).

Наказом Дунайського регіонального офісу водних ресурсів від 12 червня

2019 року № 20-Л звільнено з 17 червня 2019 року ОСОБА_1 на підставі відмови від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці (пункт 6 частини першої статті 36 КЗпП України) (а. с. 12, т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8частини першої статті 411, частиною другоюстатті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувана постанова апеляційного суду повною мірою не відповідає вказаним вимогам закону.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованихКонституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який

не суперечить закону.

Суд визначає в межах, встановлених цим ЦПК України, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо (частина перша статті 11 ЦПК України).

Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї (далі - Конвенція), згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (стаття 10 ЦПК України).

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений

у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови

у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже, трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв`язку зі зміною істотних умов праці.

Питання віднесення тих чи інших умов праці до істотних або неістотних виникає тоді, коли в роботодавця є необхідність їх змінити. У цих випадках роботодавцеві потрібно узгодити це питання з кожним працівником, оскільки одна й та сама умова праці для одного з них може бути істотною, а для іншого - ні.

При зміні істотних умов праці власник повинен дотримуватися встановленого порядку. Правовим документом про таку зміну є наказ про зміну істотних умов праці у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці. Працівники, істотні умови праці яких у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці підлягають зміні, персонально попереджаються про дату таких змін (не пізніше ніж за два місяці до змін).

Попередження - це письмова пропозиція працівникові продовжити роботу після того, як власник з дотриманням установленого законодавством двомісячного строку змінить істотні умови праці. Працівник може прийняти цю пропозицію та продовжувати роботу при змінених істотних умовах праці або ж відмовитися від неї. Двомісячний строк попередження передбачено для того, щоб працівник міг знайти собі іншу роботу, якщо його не влаштовує зміна істотних умов праці.

Відповідно до статті 32 КЗпП України переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством. Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або обладнанні у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Роботодавець не має права переміщати працівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров`я. У зв`язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 частини першої статті 36 цього Кодексу.

Припинення трудового договору за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України у разі відмови працівника від продовження роботи зі зміненими істотними умовами праці може бути визнане обґрунтованим, якщо зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою викликана змінами в організації виробництва і праці (раціоналізацією робочих місць, введенням нових форм організації праці, у тому числі перехід на бригадну форму організації праці, і, навпаки, впровадженням передових методів, технологій тощо). Суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Визначаючи розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця, Верховний Суд керується тим, що у досліджуваній правовій ситуації право роботодавця на застосування об`єктивних та обґрунтованих змін в організації виробництва і праці підприємства переважає над приватними інтересами працівника. Разом із тим зміни в організації виробництва та праці роботодавця не можуть бути підставою для зловживань та незаконного звільнення працівника, а тому роботодавець під час процедури звільнення зобов`язаний забезпечити дотримання трудових прав працівника, який є слабшою ланкою у трудових правовідносинах.

Звільнення працівника на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку із його відмовою від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці не можна відносити ні до звільнення працівника за його ініціативою, ні до звільнення працівника за ініціативою роботодавця. Зазначена підстава припинення трудового договору є окремою самостійною підставою для припинення трудового договору, яка обумовлена відсутністю взаємного волевиявлення його сторін, недосягненням ними згоди щодо продовження дії трудового договору.

Відповідно до частин другої, третьої статті 252 КЗпП України зміна умов трудового договору, оплати праці, притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників, які є членами виборних профспілкових органів, допускається лише за попередньою згодою виборного профспілкового органу, членами якого вони є. Звільнення членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган професійної спілки), крім випадків додержання загального порядку, допускається за наявності попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, а також вищого виборного органу цієї професійної спілки (об`єднання професійних спілок).

Згідно з частиною третьою статті 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» звільнення членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган профспілки), крім додержання загального порядку, допускається за наявності попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, а також вищестоящого виборного органу цієї профспілки (об`єднання профспілок).

Наведені норми закону встановлюють додаткові гарантії для працівників, обраних до профспілкових органів, і застосовуються, крім дотримання загальних норм.

Працівникам підприємств, установ, організацій, обраним до складу виборних профспілкових органів, гарантуються можливості для здійснення їх повноважень.

Зміна умов трудового договору, оплати праці, притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників, які є членами виборних профспілкових органів, допускається лише за попередньою згодою виборного профспілкового органу, членами якого вони є.

Відповідно до частини дев`ятої статті 43 КЗпП України, якщо розірвання трудового договору з працівником проведено власником або уповноваженим ним органом без звернення до виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника), суд зупиняє провадження у справі, запитує згоду виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) і після її одержання або відмови виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) в наданні згоди на звільнення працівника (частина перша цієї статті) розглядає спір по суті.

Відсутність такого рішення на час звільнення працівника сама по собі не є безумовною підставою для його поновлення на роботі, оскільки згода або незгода на звільнення може бути витребувана судом під час вирішення трудового спору.

Отже, законодавець зобов`язує суд з`ясувати наявність рішення профспілкового органу щодо звільнення працівника та у випадку його відсутності - зупинити розгляд справи та звернутися до такого профспілкового органу.

У справі, що є предметом касаційного перегляду, суди встановили та підтверджено матеріалами справи, що з 05 серпня 2013 року ОСОБА_1 перебував у трудових правовідносинах із Дунайським басейновим управлінням водних ресурсів, яке в подальшому перейменовано на Дунайський регіональний офіс водних ресурсів.

Наказом Державного агентства водних ресурсів України від 15 квітня 2019 року № 233 Дунайський регіональний офіс водних ресурсів реорганізовано шляхом приєднання до Ізмаїльського управління водного господарства.

17 квітня 2019 року ОСОБА_1 отримав персональне попередження про реорганізацію Дунайського регіонального офісу водних ресурсів.

12 червня 2019 року ОСОБА_1 у зв`язку з реорганізацією Дунайського регіонального офісу водних ресурсів запропоновано посаду провідного юрисконсульта служби правового забезпечення в Ізмаїльському управлінні водного господарства та попереджено про те, що у разі незгоди його буде звільнено на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України, від якої позивач відмовився, про що свідчить його підпис на повідомленні.

Наказом Дунайського регіонального офісу водних ресурсів від 12 червня

2019 року № 20-Л звільнено з 17 червня 2019 року ОСОБА_1 на підставі відмови від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці (пункт 6 частини першої статті 36 КЗпП України).

В обґрунтування порушення норм трудового законодавства під час звільнення ОСОБА_1 посилався на те, що йому не було повідомлено про зміну істотних умов праці, не було надано для ознайомлення наказ про внесення змін в організацію виробництва і праці та новий штатний розпис. При цьому роботодавець не отримав згоду на звільнення ОСОБА_1 від профспілкового комітету, а сам оскаржуваний наказ про звільнення був підписаний особою, яка не мала на це відповідних повноважень.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 також посилався, зокрема, на те, що його звільнення передбачає отримання згоди профспілкової організації.

У відзиві на апеляційну скаргу Дунайський регіональний офіс водних ресурсів посилався на те, що на зборах про отримання персональних попереджень про звільнення був присутнім ОСОБА_1 та представники органу профспілкової організації, що свідчить про надання дозволу профспілковою організацією на звільнення працівників.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, вважав, що роботодавцем під час звільнення ОСОБА_1 із посади провідного юрисконсульта дотримано вимоги трудового законодавства. При цьому позивач сам відмовився від продовження трудових правовідносин та запропонованої посади.

При цьому апеляційний суд, відхиляючи доводи апеляційної скарги про те, що Дунайський регіональний офіс водних ресурсів не отримав згоди на звільнення

ОСОБА_1 від профспілкової організації, мотивував це тим, що позивач був звільнений на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України,

а тому згода профспілкового органу не потрібна.

Колегія суддів із зазначеним висновком не погоджується та зазначає, що передбачена частиною третьою статті 252 КЗпП України й частиною третьою статті 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» гарантія про обов`язкове отримання роботодавцем попередньої згоди виборного органу, а також вищого виборного органу первинної профспілкової організації на звільнення працівника, який є членом виборного органу первинної профспілкової організації підприємства, установи, організації, поширюється на випадки його звільнення на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України.

Аналогічний правовий висновок щодо питання необхідності отримання роботодавцем попередньої згоди виборного органу під час звільнення працівника на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України викладено у постановах Верховного Суду від 27 березня 2024 року у справі

№ 490/6668/21, від 10 квітня 2024 року у справі № 477/1674/21.

Таким чином, відповідно до статті 252 КЗпП України та частини третьої статті 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» звільненню позивача повинно передувати отримання Дунайським регіональним офісом водних ресурсів згоди профспілкового комітету відповідача на звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України або висновку щодо незгоди з таким звільненням.

У матеріалах справи містяться повідомлення Державного агентства водних ресурсів України від 15 квітня 2019 року № 1/04, направлене голові Первинної профспілкової організації Дунайського регіонального офісу водних ресурсів ОСОБА_2 , про вивільнення працівників у зв`язку з реорганізацією регіонального офісу шляхом приєднання до Ізмаїльського управління водного господарства та протокол зборів працівників Дунайського регіонального офісу водних ресурсів про отримання персональних попереджень про звільнення, проте немає згоди/відмови органу профспілкової організації на звільнення ОСОБА_1 з роботи на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України.

Не вирішивши питання про зупинення провадження у справі для отримання згоди або відмови у наданні згоди Первинної профспілкової організації Дунайського регіонального офісу водних ресурсів на звільнення працівника, суд апеляційної інстанції помилково виснував про те, що така згода не є необхідною та, як наслідок, дійшов передчасного висновку про те, що звільнення позивача було проведено з дотриманням вимог законодавства про працю. При цьому апеляційний суд не врахував, що у спірних правовідносинах працівник є слабшою стороною й саме на роботодавцеві лежить обов`язок не допускати непропорційного втручання у право останнього на працю.

Оцінка обставин справи та підстав позову, дослідження доводів заявника щодо порушення роботодавцем норм трудового законодавства під час процедури звільнення з роботи та оцінка поданих сторонами доказів повинна бути здійснена судом після вирішення питання про отримання згоди профспілкового комітету відповідача на звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України або висновку щодо незгоди з таким звільненням.

Оскільки Верховний Суд з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції з точки зору обмеження виключно питаннями права позбавлений можливості встановлювати обставини, досліджувати докази та надавати їм відповідну правову оцінку, а суд апеляційної інстанції залишив поза увагою доводи апеляційної скарги щодо відсутності отримання згоди профспілкової організації на звільнення позивача, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

У зв`язку з наведеним касаційний суд вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, постанову апеляційного суду скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Щодо судових витрат

Постанова суду касаційної інстанції складається, крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141, 142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення

з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (див. постанову Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц).

Ураховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 07 листопада 2022 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

А. С. Олійник

В. В. Сердюк