Рішення

від 09.04.2024 по справі 160/27088/23

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 квітня 2024 рокуСправа №160/27088/23

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Луніної О.С., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

18.10.2023 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , в якому позивач просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 02.06.2023 № 111, що стосується старшого солдата військової служби за контрактом ОСОБА_1 , номера обслуги 5 розрахунку 2 артилерійського взводу артилерійської батареї аеромобільного батальйону;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 поновити старшого солдата військової служби за контрактом ОСОБА_1 , номера обслуги 5 розрахунку 2 артилерійського взводу артилерійської батареї аеромобільного батальйону у штаті військової частини НОМЕР_1 з 30.05.2023, з визначенням посади згідно штату;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити старшому солдату військової служби за контрактом ОСОБА_1 за період з 30.05.2023 по день поновлення в штаті військової частини НОМЕР_1 основну та додаткову грошову винагороду, виходячи із розміру 30000,00 грн пропорційно на місяць, з урахуванням раніше виплачених сум;

- стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь старшого солдата військової служби за контрактом ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 100 000,00 (сто тисяч гривень 00 коп.).

Позовні вимоги обґрунтовані посиланням на те, що відповідач, визнаючи наказом позивача таким, що самовільно залишив військову частину і позбавляючи його всіх видів забезпечення, порушив положення ч. 2 ст. 24 Закону України №2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» та Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260. Чинним законодавством не передбачено видання командиром військової частини наказу, яким особа визнається такою, що самовільно залишила військову частину чи місце служби.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20.11.2023 року відкрито провадження в адміністративній справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи у письмовому провадженні.

Сторони належним чином повідомлені про розгляд справи Дніпропетровським окружним адміністративним судом, що підтверджується матеріалами справи.

08.04.2024 відповідачем до суду надіслано відзив на позовну заяву, в якому останній заперечує проти задоволення позовних вимог та вказує, що згідно до абз. 2 ч. 6 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» , п.15 розділу І Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони №260 від 07.06.2018, п. 4 розділу І Інструкції з організації обліку особового складу в системі Міністерства оборони України, затвердженої наказом Міністерства оборони України, затвердженої наказом Міністерства оборони України №280 від 15.09.2022, зазначає, що видання командирами військових частин наказів по стройовій частині з метою обліку особового складу, зокрема з метою фіксації правових статусів військовослужбовців, відсутніх на службі (перебування у відпустці, у відрядженні, у лікувальному закладі, самовільне залишення частини або місця служби, перебування у полоні та ін) прямо передбачено чинним законодавством.

Частина 2 ст. 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» регламентує питання призупинення військової служби військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини або місця служби, дезертирували із Збройних Сил України та інших військових формувань або добровільно здалися в полон, а не обліку таких військових.

Призупинення військової служби військовослужбовцю, який самовільно залишив місце служби, як визначено у ч. 2 ст. 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», здійснюється після внесення відомостей про таке самовільне залишення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, і до процесу обліку особового складу не належить.

Видаючи наказ про зупинення виплати грошового забезпечення позивачу, відповідач вважає, що виконав вимоги абз. 2 ч. 6 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», п. 15 розділу І Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України №260 від 07.06.2018.

На переконання відповідача жоден нормативний акт, зокрема і Порядок проведення службового розслідування у Збройних Силах України, затверджений наказом Міністерства оборони України №608 від 21.11.2017, не визначає, що облік факту відсутності військовослужбовця на службі у зв`язку з самовільним залишенням ним частини чи місця служби має здійснюватися виключно після проведення відносно такого військовослужбовця службового розслідування, чи провадження у справі про адміністративне правопорушення за ст. 172-11 КУпАП, чи досудового розслідування або судового розгляду у кримінальному провадженні за ст. 407 КК України.

Справа розглядається судом в порядку спрощеного провадження за приписами статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. При розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення позову по суті, проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, суд встановив наступне.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, згідно до наказу №34 від 19.02.2021 старший солдат ОСОБА_1 вважається при значеним на посаду і зарахованим до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .

Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині), №186від 19.09.2022 старший солдат ОСОБА_1 вважається призначеним на посаду номера обслуги артилерійської батареї аеромобільного батальйону військової частини НОМЕР_1 .

Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №111від 02.06.2023 старшого солдата військової служби за контрактом ОСОБА_1 , номера обслуги 5 розрахунку 2 артилерійського взводу артилерійської батареї аеромобільного батальйону, вважати таким, що самовільно залишив місце служби з району безпосередньої участі в бойових діях або забезпечення здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації під час перебування безпосередньо в районах введення воєнних (бойових) дій (проведення заходів) призначених рішенням Головнокомандувача Збройних Сил України з 30 травня 2023 року. Припинити виплату грошового забезпечення з дня самовільного залишення військової частини з 30 травня 2023 року. Зняти з продовольчого забезпечення за нормою № 1 (каталог) з 02 червня 2023 року.

Не погодившись зі спірним наказом позивач звернувся до суду з даним позовом.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, відповідно до ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Зазначені критерії є вимогами для суб`єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення, вчиняє дії чи допускає бездіяльність.

Відповідно до положень Закону України "Про Збройні Сили України" від 06.12.1991 №1934-XII організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з`єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій.

Органом державної військової та виконавчої влади на місцях у системі Збройних Сил України є командири (начальники) військових частин (установ, організацій), яким Статутом внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженим Законом України "Про затвердження Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України" від 24.03.1999 № 548-XIV (далі Статут), надано повноваження органу виконавчої влади в системі Міністерства оборони України.

Статут визначає загальні права та обов`язки військовослужбовців Збройних Сил України і їх взаємовідносини, обов`язки основних посадових осіб полку і його підрозділів, правила внутрішнього порядку у військовій частині та її підрозділах

Відповідно до вимог ст.26 Статуту військовослужбовці залежно від характеру вчиненого правопорушення та провини несуть з урахуванням бойового імунітету, визначеного Законом України "Про оборону України" дисциплінарну, адміністративну, матеріальну, цивільно-правову та кримінальну відповідальність згідно із законом.

Відповідно до ч.1 ст.2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 № 2232-ХІІ (далі - Закон №2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності

Частиною 4 статті 24 Закону №2232-XII визначено, що військовослужбовці вважаються такими, що виконують обов`язки військової служби:

1) на території військової частини або в іншому місці роботи (занять) протягом робочого (навчального) часу, включаючи перерви, встановлені розпорядком (розкладом занять);

2) на шляху прямування на службу або зі служби, під час службових поїздок, повернення до місця служби;

3) поза військовою частиною, якщо перебування там відповідає обов`язкам військовослужбовця або його було направлено туди за наказом відповідного командира (начальника);

4) під час виконання державних обов`язків, у тому числі у випадках, якщо ці обов`язки не були пов`язані з військовою службою;

5) під час виконання обов`язку з урятування людського життя, охорони державної власності, підтримання військової дисципліни та охорони правопорядку.

Частиною 1 статті 40 Закону №2232-ХІІ визначено, що гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов`язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до законів України "Про Збройні Сили України", "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", "Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв`язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей" та іншими законами.

При цьому, згідно з положеннями ч.2 ст.24 Закону № 2232-XII військова служба призупиняється для військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини або місця служби, дезертирували із Збройних Сил України та інших військових формувань або добровільно здалися в полон, якщо інше не визначено законодавством.

Початком призупинення військової служби є день внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань на підставі заяви, повідомлення командира (начальника) військової частини про вчинене кримінальне правопорушення, поданих відповідно до частини четвертої статті 85 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України.

Військовослужбовці, військову службу яких призупинено, звільняються з посад та вважаються такими, що не виконують (не несуть) обов`язків військової служби. Контракт про проходження військової служби, а також виплата грошового та здійснення продовольчого, речового, інших видів забезпечення таким військовослужбовцям призупиняються.

Час призупинення військової служби військовослужбовцям не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому званні та до вислуги років для виплати надбавки за вислугу років і призначення пенсії. На них не поширюються пільги та соціальні гарантії, встановлені законодавством для військовослужбовців.

Військовослужбовці, військову службу яким призупинено, не входять до чисельності Збройних Сил України та інших військових формувань.

Військовослужбовці, військову службу яким призупинено та стосовно яких обвинувальні вироки суду набрали законної сили, підлягають звільненню з військової служби відповідно до пункту "г" частини другої, пункту "г" частини третьої, підпункту "д" пункту 1, підпункту "в" пункту 2 частини четвертої, підпунктів "е" пунктів 1 і 2, підпункту "в" пункту 3 частини п`ятої та підпункту "е" пункту 1, підпункту "д" пункту 2, підпункту "в" пункту 3 частини шостої статті 26 цього Закону, крім військовослужбовців, яким вироком суду визначено міру покарання у виді службового обмеження, арешту з відбуттям на гауптвахті або триманням у дисциплінарному батальйоні.

Порядок призупинення та продовження військової служби визначається положеннями про проходження військової служби

Наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260 затверджено Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (далі - Порядок № 260).

Згідно з вимогами п.15 розділу І Порядку №260 грошове забезпечення не виплачується за час відсутності на службі без поважних причин одну добу і більше. Військовослужбовцям, які самовільно залишили військові частини або місця служби, виплата грошового забезпечення призупиняється з дня самовільного залишення військової частини або місця служби та поновлюється з дня повернення.

З матеріалів судової справи встановленою, що командиром артилерійської батареї аеромобільного батальйону військової частини НОМЕР_2 ОСОБА_2 подано рапорт на адресу командира військової частини НОМЕР_1 за вх. № 4058/16 від 02.06.2024 про самовільне залишення військової частини позивачем 30.05.2024.

На підставі вказаного рапорту відповідачем винесено спірний наказ №111 від 02.0.2024.

Відповідно до наказу № 2175/НАГД від 10.06.2023 «Про призначення службового розслідування за фактом самовільного залишення місця служби 30.05.2023 старшим солдатом ОСОБА_1 » було призначене службове розслідування.

Відповідно до акту службового розслідування, який було складено 12.06.2023 року, вбачається, що було надано доручення командиру аеромобільного батальйону військової частини НОМЕР_1 в термін до 03.07.2023 підготувати, а заступнику командира військової частини НОМЕР_1 з морально-психологічного забезпечення - начальнику відділення направити повідомлення про вчинення номером обслуги артилерійської батареї аеромобільного батальйону військової частини НОМЕР_1 старшим солдатом ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.407 ККУ, а також копії акту та матеріалів службового розслідування керівнику Донецької спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері та до ТУ ДБР, розташованого у м. Краматорськ Донецької області для прийняття рішення у порядку, встановленому Кримінальним процесуальним кодексом України.

За позицією відповідача, висновками службового розслідування підтверджено правомірність наказу № 111 від 02.06.2023.

Разом з тим, доказів внесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесення відомостей про кримінальне провадження з правовою кваліфікацією кримінального правопорушення - ч.4 ст.408 Кримінального кодексу України (самовільне залишення частини або місця служби позивача) матеріали справи не містять.

В силу вимог ст.24 Закону №2232-XII саме день внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про військовослужбовця обумовлено як можливість початку призупинення військової служби особи, що самовільно залишила військову частину.

За відсутності факту внесення інформації у ЄРДР про самовільного залишення військовослужбовцем військової частини чи місця проходження служби, у військової частини відсутні законодавчо визначені підстави для припинення виплати йому грошового забезпечення.

Більше того, суд зауважує, що спірний наказ прийнято до проведення службового розслідування з приводу можливого самовільного залишення позивачем військової частини.

Окремо суд наголошує, що за змістом ст.172-11 КУпАП самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем строкової служби, а також нез`явлення його вчасно без поважних причин на службу у разі звільнення з частини, призначення або переведення, нез`явлення з відрядження, відпустки або з лікувального закладу тривалістю до трьох діб - тягнуть за собою арешт з утриманням на гауптвахті на строк до п`яти діб

Діяння, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за такі самі порушення, - тягнуть за собою арешт з утриманням на гауптвахті на строк від семи до десяти діб.

Самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем (крім строкової військової служби), а також військовозобов`язаним та резервістом під час проходження зборів, а також нез`явлення його вчасно без поважних причин на військову службу у разі призначення або переведення, нез`явлення з відрядження, відпустки або з лікувального закладу тривалістю до десяти діб, - тягнуть за собою накладення штрафу від сімдесяти до ста сорока п`яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешт з утриманням на гауптвахті на строк до семи діб.

Діяння, передбачені частинами першою або третьою цієї статті, вчинені в умовах особливого періоду, - тягнуть за собою накладення штрафу від ста сорока п`яти до двохсот вісімдесяти п`яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешт з утриманням на гауптвахті на строк від семи до десяти діб.

Розділом III КУпАП визначені органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення.

Згідно зі статтею 213 КУпАП справи про адміністративні правопорушення розглядаються, зокрема районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами (суддями), а у випадках, передбачених цим Кодексом, місцевими адміністративними та господарськими судами, апеляційними судами, Верховним Судом.

У свою чергу, підвідомчість справ про адміністративні правопорушення установлені Главою 17 КУпАП.

У відповідності до ст.221 КУпАП судді районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені, зокрема статтями 172-4 - 172-20.

Отже, справи з приводу адміністративного правопорушення, передбаченого ст.172-11 розглядаються суддею відповідного територіальній юрисдикції суду.

Статтею 255 КУпАП установлено, що у справах про адміністративні правопорушення, що розглядаються органами, зазначеними в статтях 218-221 цього Кодексу, протоколи про правопорушення мають право складати уповноважені на те посадові особи:

-органів управління Військової служби правопорядку у Збройних Силах України (про правопорушення, вчинені військовослужбовцями, військовозобов`язаними та резервістами під час проходження зборів, а також працівниками Збройних Сил України під час виконання ними службових обов`язків, - стаття 44, частини друга і третя статті 123, статті 172-10 - 172-20, 173, 174, 178, 182, 184-1, 185 і 185-7);

-прокурор (статті 172-4 - 172-20, 185-4, 185-8, 185-11);

-командири (начальники) військових частин (установ, закладів), командири підрозділів, які уповноважені на те командирами (начальниками) військових частин (установ, закладів) (статті 172-10 - 172-20).

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення, передбачене статтею 172-11 КУпАП здійснюється суддею відповідного суду за результати розгляду протоколу про адміністративне правопорушення, складеного зазначеними у статті 255 КУпАП посадовими особами.

Указане означає, що лише суддя відповідного суду може вирішувати питання наявності чи відсутності у діях особи адміністративного правопорушення передбаченого статтею 172-11 КУпАП.

Системний аналіз зазначених норм КУпАП дає підстави для висновку, що особа може вважатися такою, що вчинила адміністративне правопорушення передбаченого статтею 172-11 КУпАП лише у випадку встановлення судом у її діях складу цього правопорушення за результатами розгляду складеного відносно неї протоколу, про що виноситься постанова.

Згідно зі статтею 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Відповідно до ч.1 ст.11 Кримінального кодексу України кримінальним правопорушенням є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб`єктом кримінального правопорушення.

Статтею 407 Кримінального кодексу України визначено склад злочину, за який передбачено покарання в разі самовільного залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем строкової служби, а також нез`явлення його вчасно без поважних причин на службу у разі звільнення з частини, призначення або переведення, нез`явлення з відрядження, відпустки або з лікувального закладу.

Так, ч.1-5 ст.407 Кримінального кодексу України передбачено, що самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем строкової служби, а також нез`явлення його вчасно без поважних причин на службу у разі звільнення з частини, призначення або переведення, нез`явлення з відрядження, відпустки або з лікувального закладу тривалістю понад три доби, але не більше місяця, - караються триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до двох років або позбавленням волі на строк до трьох років.

Самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем (крім строкової служби), а також нез`явлення його вчасно на службу без поважних причин тривалістю понад десять діб, але не більше місяця, або хоч і менше десяти діб, але більше трьох діб, вчинені повторно протягом року, - караються штрафом від однієї тисячі до чотирьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або службовим обмеженням на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

Самовільне залишення військової частини або місця служби, а також нез`явлення вчасно на службу без поважних причин тривалістю понад один місяць, вчинене особами, зазначеними в частинах першій або другій цієї статті, - караються позбавленням волі на строк від двох до п`яти років.

Самовільне залишення військової частини або місця служби, а також нез`явлення вчасно на службу без поважних причин, вчинені в умовах особливого періоду, крім воєнного стану, вчинене особами, зазначеними в частинах першій або другій цієї статті, - караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

Самовільне залишення військової частини або місця служби, а також нез`явлення вчасно на службу без поважних причин, вчинені в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці, вчинене особами, зазначеними в частинах першій або другій цієї статті, - караються позбавленням волі на строк від п`яти до десяти років.

Разом з тим, ст.2 Кримінального кодексу України визначає, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом.

Особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України (ч.1 ст.1 Кримінального процесуального кодексу України).

Таким чином, єдиним належним та допустимим доказом вчинення особою адміністративного чи кримінального правопорушення може бути постанова/вирок суду про визнання цієї особи винною у вчиненні такого правопорушення, яка/який набрала/в законної сили.

Таки чином, позбавлення оскаржуваним наказом позивача з 02.06.2024 року грошового забезпечення, не виплата премії за відповідні дні залишення військової частини в повному обсязі, не виплата додаткової винагороди на період дії воєнного стану відповідно до постанови КМ України № 168 від 28.02.2022 року «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» за відповідні місяці його самовільного залишення частини в повному обсязі є протиправним, оскільки за відсутності факту внесення інформації у ЄРДР про самовільного залишення військовослужбовцем військової частини чи місця проходження служби, у військової частини відсутні законодавчо визначені підстави для припинення виплати йому грошового забезпечення.

Отже, припиняючи оскаржуваним наказом виплату позивачу з 02.06.2024 року грошове забезпечення , премії та додаткове грошове забезпечення, відповідачем порушено положення ч.2 ст.24 Закону № 2232-XII та Порядку №260.

Таким чином, наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 02.06.2023 № 111 та припинення виплати грошового забезпечення позивачу є протиправним та підлягає скасуванню в частині стосовно ОСОБА_1 .

Щодо вимоги про поновлення позивача на посаді, суд зазначає, що спірним наказом позивача не було звільнено з посади і останній вважається таким, що проходить військову службу, а отже підстави для поновлення відсутні.

Щодо стягнення з відповідача на користь позивача завданої шкоди суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно із ч. 1-3 ст. 23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також, ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також, з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

При цьому відповідно до ст. 1167 Цивільного кодексу України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Проте, в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження отримання позивачем моральної шкоди в наслідок протиправних дій відповідача, а тому суд вважає, що у задоволенні даних вимог слід відмовити.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України та ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з вимогами ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

З огляду на викладене, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Оскільки позивач є особою, яка звільнена від сплати судового збору за подання адміністративного позову, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 2, 9, 77, 78, 90, 139, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

УХВАЛИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 02.06.2023 №111, що стосується старшого солдата військової служби за контрактом ОСОБА_1 , номера обслуги 5 розрахунку 2 артилерійського взводу артилерійської батареї аеромобільного батальйону.

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 поновити виплату грошового забезпечення старшому солдату військової служби за контрактом ОСОБА_1 , здійснити перерахунок та виплату грошового забезпечення з 30.05.2023, з урахуванням раніше виплачених сум.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.С. Луніна