Постанова

від 09.08.2024 по справі 758/12902/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

9 серпня 2024 року місто Київ

справа №758/12902/21

провадження№22-ц/824/7521/2024

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М.,

сторони:

позивач - Комунальне некомерційне підприємство «Центр первинної медико - санітарної допомоги № 2» Подільського району м. Києва

відповідач - ОСОБА_1

розглянув у порядку письмового провадження в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 лютого 2024 року, ухвалене у складі судді Анохіна А.М.,

у справі за позовом Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико - санітарної допомоги № 2» Подільського району м. Києва до ОСОБА_1 , третя особа: Департамент охорони здоров`я виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про стягнення коштів,-

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2021 року позивач Комунальне некомерційне підприємство «Центр первинної медико - санітарної допомоги № 2» Подільського району м. Києва звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_1 , в якому просив суд стягнути на свою користь грошові кошти в якості відшкодування витрат за навчання у розмірі 133 483, 74 грн та судові витрати.

Позов обґрунтовано тим, що у 2018 році ОСОБА_1 закінчила Національний медичний університет імені О.О. Богомольця за спеціальністю «Лікувальна справа» та дала згоду на відпрацювання не менше трьох років на посаді лікаря загальної практики - сімейного лікаря, проте до роботи не приступила.

На підставі згоди профспілкового комітету (протокол від 04.09.2020 № 24) ОСОБА_1 , лікаря-інтерна за спеціальністю «Загальна практика - сімейна медицина» було звільнено з займаної посади 31.07.2020 за п. 4 ст. 40 КЗпП України, прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше 3-х годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Згідно довідки про доходи ОСОБА_1 від 29.07.2020, загальна сума доходу за період з серпня 2018 року по липень 2020 року становить 133 483, 74 гривень.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 15 лютого 2024 року позовні вимоги Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико - санітарної допомоги №2» Подільського району м. Києва задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги №2» Подільського району м. Києва грошові кошти у розмірі 133 483,74 грн та судовий збір у розмірі 2 270 гривень.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в який просила скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Апелянт вважає рішення незаконним та необґрунтованим, прийнятим з порушенням норм процесуального прав, на підставі висновків, що не відповідають дійсним обставинам справи та неправильного застосування норм матеріального права.

В доводах апеляційної скарги посилається на те, що судом першої інстанції не враховано, що про розгляд питання законності звільнення за прогул в межах справи № 758/11068/20 вона повідомляла суд у відзиві на позов.

У своїх поясненнях було долучено копії рішень суддів, якими було встановлено відсутність порушення трудової дисципліни з боку ОСОБА_1 та незаконність дій щодо звільнення за прогул.

Суд першої інстанції був обізнаний про розгляд справи судами № 758/11068/20 щодо законності звільнення, однак безпідставно та необґрунтовано не взяв до уваги обставини, встановлені судами у справі № 758/11068/20 щодо неправомірності звільнення за прогули, та прийшов до помилкового висновку про звільнення з посади лікаря-інтерна за прогули та вчинення порушення. Таким чином, судами трьох інстанцій досліджено питання правомірності звільнення та необхідності відпрацювання.

Проте задовольняючи позовні вимоги суд прийшов до протилежного висновку з підстав допущення порушень трудової дисципліни (прогулу) та порушення умов договору, яке полягає у не відпрацюванні трьох років на посаді лікаря.

Крім того, суд неповно дослідив обставини справи щодо предмету спору та неправильно застосував норми матеріального права щодо обставин того, що вона мала право на звільнення з посади лікаря - інтерна, що встановлено судами у справі № 758/11068/20 і діяла правомірно, а також те що сторони згоди щодо укладення відповідного трудового договору на трирічний строк відпрацювання не дійшли, а використання примусової праці заборонено законом.

В апеляційній скарзі звертає увагу, що Верховний Суд в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 753/8546/16-ц зазначив, що обов`язок відпрацювання для лікаря встановлюється угодою про підготовку фахівця з вищою освітою, яка укладається між лікарем та вищим начальним закладом, в якому особа навчалась.

Вказує, що в її випадку її не було направлено на роботу, оскільки вона працевлаштовувалась самостійно про, що судом не досліджено та не надано ніякої оцінки.

Також посилається на те, що судом не враховано, висновки Верховного Суду, викладені в подібних правовідносинах.

Так, відпрацювання та відповідальність за не відпрацювання 3 років лежить в площині взаємовідносин апелянта та вищого навчального закладу, а не бази проходження інтернатури (позивача), тому позивач не має законних підстав вимагати від апелянта повернення йому будь-яких грошових коштів.

До такого висновку прийшов Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі № 362/3528/17-ц.

Крім того, Верховний Суд в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 753/8546/16-ц зазначив, що обов`язок відпрацювання для лікаря встановлюється угодою про підготовку фахівця з вищою освітою, яка укладається між лікарем та вищим начальним закладом, в якому особа навчалась.

Вважає, що позивач є базою стажування, а не замовником навчання таким чином, позивачем у цій справі мав би бути Національний медичний університет ім.. Богомольця, в якому вона навчалась, а не база стажування.

Суд не звернув уваги, що жодні договори, окрім строкового трудового між сторонами не укладались. А тому правовідносини між сторонами є трудовими, а не цивільно-правовими, як це помилково визначив суд першої інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, а тому при розгляді справи суд мав керуватись відповідними нормами трудового законодавства, а не нормами ЦК.

В апеляційній скарзі вказує, також на те, що пунктом 4 Наказу від 28.01.2018 №1359-к «Про працевлаштування лікаря ОСОБА_1 » було визначено виплату заробітної плати під час проходження інтернатури ОСОБА_1 проводити за рахунок КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги №2» Подільського району м. Києва. Понесення інших витрат, зокрема витрат на навчання, наказом не передбачено.

Отже задовольняючи позовні вимоги, суд вказував, що заявлена до стягнення сума є доходом, а не витратами позивача та послався саме на п.21 Порядку № 376 від 25.12.1997 р., який передбачає стягнення вартості навчання та компенсації замовникові саме всіх витрат.

Таким чином вважає, що не встановивши, чи є позивач замовником, чи заявлена до стягнення грошова сума є витратами як замовника на навчання або іншими витратами як замовника, суд прийшов до помилкового висновку про наявність підстав для стягнення виплаченої їй заробітної плати за виконання нею роботи на посаді лікаря-інтерна.

У поясненнях на апеляційну скаргу представник позивача Підгайна В.Г. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 15 лютого 2024 року відкрито апеляційне провадження у справі.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 14 травня 2024 року в складі колегії суддів справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження.

Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Справу розглянуто в порядку ст. 369 ЦПК України без повідомлення учасників справи.

Згідно ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі судового рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Судом установлено, що за зверненням ОСОБА_1 до адміністрації КНП «ЦПМСД № 2» Подільського району м. Києва (далі Центр) на проходження інтернатури за спеціальністю: «Загальна практика-сімейна медицина» отримала гарантійний лист № 1199 від 06.06.2018 щодо працевлаштування ОСОБА_1 на посаду лікаря-інтерна за спеціальністю: «Загальна практика-сімейна медицина» з подальшим переведенням на посаду лікаря загальної практики - сімейного лікаря.

04 липня 2018 року Центром було видано гарантійний лист №1398 на працевлаштування та повідомлено Департамент охорони здоров`я м. Києва.

На підставі наказу Департаменту охорони здоров`я м. Києва (далі - ДОЗ) № 1359/к від 20.07.2018 «Про працевлаштування» лікаря ОСОБА_1 , остання була направлена до Центру на посаду лікаря-інтерна за спеціальністю: «Загальна практика-сімейна медицина» з подальшим обов`язковим переведенням на посаду лікаря загальної практики - сімейного лікаря з відпрацюванням трьох років.

01 серпня 2018 року наказом № 1359/к від 20.07.2018 ОСОБА_1 була зарахована на посаду лікаря-інтерна КНП «ЦПМСД№2» Подільського району м. Києва для проходження інтернатури та подальшої роботи згідно наказу ДОЗ м. Києва та розподілу за державним замовленням.

У п. 5 Наказу Департаменту охорони здоров`я зазначено «Після закінчення інтернатури перевести ОСОБА_1 на посаду лікаря загальної практики-сімейного лікаря КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 2» Подільського району м. Києва для відпрацювання трьох років».

ОСОБА_1 надала згоду на відпрацювання не менше трьох років на посаді лікаря загальної практики сімейного лікаря. Це підтверджується відповідною заявою, написаною нею власноручно.

Відповідно до розділу 2 п. 2.6 «Посадової інструкції лікаря-інтерна за спеціальністю «Загальна практика-сімейна медицина» по закінченні терміну підготовки в інтернатурі лікар-інтерн проходить атестацію на визначення знань та практичних навичок з присвоєння звання «лікар-спеціаліст» та отримує сертифікат «лікаря-спеціаліста».

29 липня 2020 року лікар-інтерн ОСОБА_1 надала заяву про звільнення за власним бажанням. 01.08.2020 був складений акт про відсутність лікаря-інтерна ОСОБА_1 на своєму робочому місці протягом робочого дня 01.08.2020 з 8:00 по 20:00 годин.

Відповідно до рапорту начальника ВК від 29.07.2020 лікар-інтерн ОСОБА_1 після закінчення інтернатури сертифікат лікаря-спеціаліста за спеціальністю «Загальна практика-сімейна медицина» не надала.

Згідно відповіді від НМУ від 05.08.2020 № 120/11-324 на запит Центру ОСОБА_1 сертифікат лікаря-спеціаліста за спеціальністю: «Загальна практика-сімейна медицина», отримала.

Враховуючи те, що ОСОБА_1 була направлена до Центру наказом Департаменту охорони здоров`я від 20.07.2018 № 1359/к «Про працевлаштування лікаря ОСОБА_1 » для зарахування на посаду лікаря-інтерна за спеціальністю: «Загальна практика-сімейна медицина» з 01.08.2018 з подальшим переведенням на посаду лікаря загальної практики-сімейного лікаря для відпрацювання трьох років, Центром до ДОЗ були направлені листи від 29.07.2020 № 1444 щодо правомірності звільнення ОСОБА_1 .

Відповідь надійшла листом від 01.09.2020 за № 061-8778/09.

Листом Центру від 03.08.2020 № 1475 до ДОЗ було запитано дозвіл на звільнення ОСОБА_1 «за прогули».

Так, після закінчення інтернатури ОСОБА_1 сертифікат лікаря-спеціаліста «Загальної практики-сімейна медицина» не надала і на посаду лікаря загальної практики-сімейного лікаря з 01.08.2020 до роботи не приступила, у зв`язку з чим були складені акт про відсутність працівника на робочому місці від 01.08.2020 та доповідна записка старшої медичної сестри Амбулаторії ЗП-СМ № 5 ОСОБА_3 від 03.08.2020.

01.09.2020 після отримання відповіді від ДОЗ адміністрація Центру звернулась до профспілкового комітету Центру з поданням від 01.09.2020 № 1635 щодо надання згоди на звільнення ОСОБА_1 за прогули згідно п. 4 ст. 40 КЗпП України.

ОСОБА_1 була запрошена на засідання профспілкового комітету. Це підтверджується повідомленням від 01.09.2020 № 1638 та Актом про повідомлення від 03.09.2020 року про засідання профспілкового комітету.

Профспілковий комітет надав згоду на звільнення за прогули згідно п.4 ст. 40 КЗпП України. Це підтверджено витягом з протоколу № 24 засідання профкому КНП «ЦМСД № 2» Подільського району м. Києва від 04.09.2020).

ОСОБА_1 була звільнена з займаної посаді 31.07.2020 за прогули згідно п.4 ст.40 КЗпП України, про що видано наказ від 07.09.2020 № 142-к.

Про звільнення ОСОБА_1 була поінформована 07.09.2020 під час телефонної розмови. Це підтверджено актом про повідомлення від 07.09.2020 та листом від 07.09.2020 № 1689 про необхідність з`явитись до відділу кадрів для отримання трудової книжки.

З наказом про звільнення ОСОБА_1 ознайомлена 09.09.2020. Трудову книжку ОСОБА_1 отримала в цей же день, що підтверджується доповідною запискою начальника ВК від 09.09.2020, копією особової картки НОМЕР_1 , копією журналу обліку трудових книжок.

Про звільнення ОСОБА_1 було доведено до відома НМУ та Департаменту охорони здоров`я, який надав роз`яснення щодо правомірності звільнення лікаря ОСОБА_1 .

На підставі згоди профспілкового комітету (протокол від 04.09.2020 № 24) ОСОБА_1 , лікаря-інтерна за спеціальністю «Загальна практика - сімейна медицина», було звільнено з займаної посади 31.07.2020 за п. 4 ст. 40 КЗпП України, прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше 3-х годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Згідно довідки про доходи ОСОБА_1 від 29.07.2020, загальна сума доходу за період з серпня 2018 року по липень 2020 року становить 133 483, 74 гривень.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що відповідача було звільнено за порушення трудової дисципліни протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення, таким чином остання зобов`язана відшкодувати вартість навчання та компенсувати витрати.

Розглядаючи справу в апеляційному порядку, колегія суддів виходить з наступного.

Предметом позову у даній справі є вимога Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико - санітарної допомоги № 2» Подільського району м. Києва про стягнення з ОСОБА_1 коштів, як таких, що витрачені медичним закладом за проходження навчання в інтернатурі.

Частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За змістом статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди.

27 липня 2018 року ОСОБА_1 звернулась до директора КНП «ЦПМСД №2» Подільського району м. Києва з заявою про прийняття її на посаду лікаря - інтерна за спеціальністю «Загальна практика-сімейна медицина» з 01 серпня 2018 року з укладенням трудового договору відпрацювання не менше трьох років на посаді лікаря загальної практики - сімейного лікаря

Таким чином, правовідносини між позивачем та відповідачем регулюються Положенням про спеціалізацію (інтернатуру) випускників вищих медичних і фармацевтичних закладів освіти III-IV рівнів акредитації медичних факультетів університетів, затверджене наказом МОЗ України від 19 вересня 1996 року.

Відповідно до пункту 1.1 Положення спеціалізація (інтернатура) є обов`язковою формою післядипломної підготовки випускників всіх факультетів медичних і фармацевтичних вищих закладів освіти III-IV рівнів акредитації медичних факультетів університетів незалежно від підпорядкування та форми власності, після закінчення якої їм присвоюється кваліфікація лікаря (провізора) - спеціаліста певного фаху.

Інтернатура проводиться в очно-заочній формі навчання на кафедрах медичних (фармацевтичних) вищих закладів освіти III-IV рівнів акредитації медичних факультетів університетів і закладів медичної (фармацевтичної) післядипломної освіти (надалі - вищих закладів освіти) та стажування в базових установах і закладах охорони здоров`я (пункт 1.4 Положення).

Згідно із пунктами 7.3, 7.5 Положення заробітна плата лікарям (провізорам) - інтернам протягом всього періоду навчання сплачується за рахунок закладів (установ), в які вони зараховані лікарями (провізорами) -інтернами, або закладом (установою), з яким укладено трудовий договір у розмірі, встановленому чинним законодавством. Витрати по відрядженню лікарів (провізорів) -інтернів на навчання у вищі заклади освіти здійснюється базовою установою стажування у такому ж порядку, як і при направленні спеціалістів на підвищення кваліфікації.

Отже, зважаючи на наведені пункти положення проходження інтернатури є обов`язковою формою підготовки до професійної діяльності. Інтернатура може бути як на безоплатній, так і на платній основі.

Відповідач обрала безоплатний спосіб проходження інтернатури та після зарахування на інтернатуру на підставі наказу Департаменту охорони здоров`я від 20.07.2018 № 1359/к «Про працевлаштування лікаря ОСОБА_1 » для зарахування на посаду лікаря-інтерна за спеціальністю: «Загальна практика-сімейна медицина» з 01.08.2018 з подальшим переведенням на посаду лікаря загальної практики-сімейного лікаря для відпрацювання трьох років уклала з позивачем не трудовий договір, а договір про стажування в інтернатурі.

Протягом часу проходження інтернатури відповідач отримувала заробітну плату за навчання, як то було передбачено нормами Положення, що підтверджується матеріалами справи, заробітну плату за відповідача сплачував позивач, отже ці витрати є витратами, які медичний заклад поніс на навчання ОСОБА_1 (а.с. 95 - 96).

Посилання апелянта в апеляційній скарзі про відсутність довідки про доходи спростовуються доказами, які містяться в матеріалах справи.

Звертаючись до суду з позовом про компенсацію вказаних коштів відповідачем, позивач посилався на те, що відповідач не відпрацювала на обраній посаді три роки після закінчення проходження інтернатури, а тому в силу пункту 5 наказу Департаменту охорони здоров`я № 1359/к від 20.07.2018 повинна відшкодувати вартість витрат на забезпечення проходження нею інтернатури в лікувальному закладі.

Відповідно до статті 197 КЗпП України молодим спеціалістам - випускникам державних навчальних закладів, потреба в яких раніше була заявлена підприємствами, установами, організаціями, надається робота за фахом на період не менше трьох років у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пунктів 1.1, 2.1 Положення про спеціалізацію (інтернатуру) випускників вищих медичних і фармацевтичних закладів освіти ІІІ-ІV рівня акредитації, медичних факультетів університетів, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 вересня 1996 року № 291, яке було чинним на час виникнення спірних правовідносин, спеціалізація (інтернатура) є обов`язковою формою післядипломної підготовки випускників всіх факультетів медичних і фармацевтичних вищих закладів освіти ІІІ-ІV рівнів акредитації, медичних факультетів університетів незалежно від підпорядкування та форми власності, після закінчення якої їм присвоюється кваліфікація лікаря (провізора) - спеціаліста певного фаху.

В інтернатуру зараховуються випускники медичних і фармацевтичних вищих закладів освіти ІІІ - ІV рівнів акредитації, медичних факультетів університетів після складання державних іспитів та присвоєння кваліфікації лікаря (провізора) і отримання диплому з певної лікарської (провізорської) спеціальності. Основним завданням інтернатури є підвищення рівня практичної підготовки випускників вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти III-IV рівнів акредитації медичних факультетів університетів, їх професійної готовності до самостійної лікарської (провізорської) діяльності.

В пункті 3 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367 (далі - Порядок), який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що випускник державного вищого медичного (фармацевтичного) закладу освіти III-IV рівнів акредитації, якому після навчання в інтернатурі присвоєно кваліфікацію лікаря (провізора)-спеціаліста і який працевлаштований на підставі направлення на роботу, вважається молодим спеціалістом протягом трьох років з моменту укладення ним трудового договору із замовником. Період навчання в інтернатурі до цього терміну не входить.

Відповідно до пункту 21 цього Порядку випускник повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні на роботу. Незгода випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов`язку прибути на роботу за призначенням. У разі, якщо він не прибув за направленням або відмовився приступити до роботи за призначенням з причин, не зазначених у пунктах 9 та 18 цього Порядку, чи його звільнено з ініціативи власника або уповноваженого ним органу за порушення трудової дисципліни або звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої, він зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.

В даному випадку між сторонами Комунальним некомерційним підприємством «Центр первинної медико - санітарної допомоги № 2» Подільського району м. Києва (роботодавець) та лікарем-інтерном ОСОБА_1 (працівником) було укладено договір про працевлаштування, згідно з яким роботодавець бере на себе зобов`язання провести стажування працівника в інтернатурі протягом двох років з наступним працевлаштуванням за набутою кваліфікацією, а працівник - укласти трудовий договір на умовах, визначених цим договором, та відпрацювати у роботодавця на обраній посаді не менше трьох років після закінчення проходження інтернатури, а в разі відмови компенсувати/відшкодувати роботодавцю вартість витрат на забезпечення проходження інтернатури в лікувальному закладі відповідно договору.

Тобто у договорі сторони передбачили відповідальність, зокрема, обов`язок працівника відшкодовувати роботодавцю витрати, пов`язані з проходженням ним інтернатури, в разі відмови відпрацювати у роботодавця на обраній посаді не менше трьох років після закінчення проходження інтернатури.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі №607/3693/17 зазначено, що договірне зобов`язання - це відносне правовідношення між юридично рівними і майново самостійними особами, що виникає на підставі укладеного договору, який виражає їх загальну волю на досягнення цивільно-правових результатів майнового чи немайнового характеру, настання яких відбувається у разі здійснення боржником певних активних дій, що відповідають праву вимоги кредитора і не зачіпають прав і законних інтересів третіх осіб, що не є учасниками зазначеного правовідношення. Оскільки метою договірних зобов`язань є досягнення їх сторонами певних правових результатів, особливого значення набуває їх виконання. Виконання зобов`язання - це вчинення кредитором і боржником дій, що становлять його предмет. При виконанні різноманітних договірних зобов`язань суб`єкти мусять керуватися загальними засадами, що йменуються принципами виконання зобов`язання. І в сучасних умовах до них відносять принципи належного та реального виконання зобов`язання, які, до речі, традиційно вважалися такими.

У статті 21 КЗпП України визначено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі №607/3693/17 (провадження №14-151цс20) зазначено, що, вирішуючи спори про стягнення коштів за навчання, судам слід керуватися таким. Якщо між сторонами укладеної угоди про підготовку фахівця з вищою освітою передбачений обов`язок цього фахівця після закінчення відповідного навчання відпрацювати три роки, наприклад, в закладі охорони здоров`я, куди цей фахівець (випускник) буде направлений за розподілом, а також його обов`язок компенсувати (відшкодувати) замовнику його навчання вартість витрат цього замовника на це навчання у разі неприбуття цього випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (наприклад, відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом), то зазначене зобов`язання з відшкодування витрат на навчання є цивільно-правовим договірним зобов`язанням.

Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові вважала розумним та справедливим відповідне договірне зобов`язання щодо відпрацювання фахівцем після закінчення відповідного навчання трьох років за направленням замовника такого навчання, який оплатив навчання фахівця.

Отже, «покладення на фахівців, які отримали вищу освіту безкоштовно за державним замовленням, обов`язку щодо оплатного відпрацювання (на умовах не гірших, ніж ті, які надаються іншим працівникам державного сектора економіки) за направленням держави протягом визначеного періоду часу (трьох років) не суперечить самій суті конституційного права на безкоштовну вищу освіту і в сучасних умовах економічного розвитку країни відповідає інтересам суспільства, щодо отримання від держави якісних послуг у відповідних секторах» (пункти 66-68).

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, оскільки відповідач добровільно, подаючи заяву від 27 липня 2018 року, зобов`язалася відшкодовувати роботодавцю витрати, пов`язані з проходженням нею інтернатури, в разі відмови відпрацювати у роботодавця на обраній посаді не менше трьох років після закінчення проходження інтернатури. Закінчивши інтернатуру, відповідач відмовилася відпрацювати у позивача на обраній посаді не менше трьох років відповідно до умов договору, що підтверджується її заявою про звільнення за власним бажанням з 01 серпня 2020 року.

Доводи апеляційної скарги про те, що відпрацювання та відповідальність за не відпрацювання лежить в площині взаємовідносин відповідача та вищого навчального закладу, а не бази проходження інтернатури, а у позивача не має законних підстав щодо повернення грошових коштів, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки до спірних правовідносини, як вже зазначалось вище підлягають застосуванню саме положення ЦК України, які регулюють договірні правовідносини і передбачають відповідальність за їх невиконання, а не положення КЗпП України.

До того ж, щодо обов`язку особи відшкодувати вартість навчання у разі відмови відпрацювати визначену договором про навчання кількість років Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) висловлювався в ряді справ.

У справі Chitos проти Греції (рішення від 04 червня 2015 року, заява №51637/12) ЄСПЛ зазначав, що заявник не може правомірно стверджувати, що не знав принципу і обсягу зобов`язання, яке він взяв на себе, обравши кар`єру офіцера і військового лікаря. Однією з головних переваг вступу до армії було безкоштовне навчання. Дійсно, збройні сили беруть на себе вартість усього навчання такої особи, сплачують їй платню і надають соціальне забезпечення як кадровому офіцеру. Натомість від офіцера після отримання диплома вимагається взяти на себе зобов`язання служити у відповідному званні певну кількість років.

ЄСПЛ вважає, що накладене на кадрових офіцерів зобов`язання після завершення навчання нести службу протягом певного строку є невід`ємним від покладеного на них завдання. Обчислення строку дії контрактів офіцерів, які отримали освіту коштом армії, і умови розірвання таких контрактів належать до розсуду держави.

Вимога держави повернути кошти, витрачені на навчання офіцерів і військових медиків, а також на їх забезпечення відповідно до потреб, виправдовують заборону розривати контракт протягом певного строку і встановлення відшкодування витрат, яких зазнала держава протягом років навчання. Зобов`язання військових лікарів, які бажають піти у відставку до завершення контракту, сплатити державі певну суму на відшкодування витрат, понесених на їх навчання, цілком виправдовується перевагами, яких не мають цивільні студенти у сфері медицини, зокрема забезпеченим працевлаштуванням, отриманням платні тощо. Сам принцип відкупу років, які залишається відслужити, не становить порушення принципу пропорційності.

У справі Yanask проти Туреччини (рішення від 06 січня 1993 року заява № 14524/89) щодо права на освіту ЄСПЛ зазначив, що гарантування права на освіту не виключає застосування дисциплінарних стягнень; встановлені обмеження у справі заявника щодо права на освіту у Військовій академії не обмежують його право на освіту у цивільних навчальних закладах.

Щодо захисту права власності у рішенні ЄСПЛ вказано, що у заявника виник борг перед державою щодо відшкодування плати за навчання, харчування, проживання у разі невиконання обов`язку стосовно проходження військової служби в армії у встановлений законодавством період. Комісія вважає, що обов`язок здійснити такі відшкодування після відрахування з навчального закладу не порушує права заявника відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

Обов`язок особи, яка зобов`язалась відпрацювати за направленням після завершення її навчання за рахунок коштів держави, не передбачає втручання у її права, гарантовані статтею 4 Конвенції щодо заборони примусової чи обов`язкової праці. ЄСПЛ підкреслює, що не кожна праця, яку вимагають від особи під загрозою «покарання», становить заборонену цим положенням «примусову чи обов`язкову працю». Слід врахувати, зокрема, характер і обсяг даної діяльності, вільне укладення відповідних домовленостей (угод) у зв`язку із чим особа усвідомлює принцип і обсяг свого зобов`язання, яке вона бере, отримуючи безкоштовну освіту тощо. Такі обставини дозволяють відрізнити «примусову працю» від роботи, якої можна розумно вимагати за відповідних обставин. В протилежному випадку ЄСПЛ застосовує поняття «непропорційний тягар» та перевіряє, чи на особу було накладено такий тягар, що є єдиним чинником, на підставі якого ЄСПЛ може встановити порушення пункту 2 статті 4 Конвенції.

Обов`язок особи відшкодувати на користь держави кошти, витрачені на її навчання (пов`язані із цим витрати, їх окремі види тощо) за невиконання вимоги про відпрацювання за направленням не є втручанням у право власності особи, гарантоване статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції, та не становить порушення принципу пропорційності. Відповідно до практики ЄСПЛ такі суми відшкодування на корить держави можуть визначатись з урахуванням вартості навчання, виплат на утримання особи, яка навчається (наприклад, вартість проживання, їжі та обладнання, наданих особі під час навчання), субсидованої державою стипендії особі, яка навчається.

Стаття 2 Протоколу №1 до Конвенції захищає та гарантує загальне особисте право особи на освіту. Держави не зобов`язуються організовувати за власний кошт або субсидувати освіту визначеного виду або рівня. Водночас, держава не зобов`язана виключно утримуватись від порушень цього права, а несе й відповідні позитивні зобов`язання, аби забезпечити дотримання права, захищеного статтею 2 Протоколу №1 до Конвенції. Відповідні обмеження не повинні звужувати згадане право настільки, щоб порушити його сутність і позбавити його ефективності. Такі обмеження мають бути передбачуваними для зацікавленої особи і переслідувати законну мету.

З урахуванням встановлених обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивач у повному обсязі виконав взяті на себе зобов`язання, передбачені угодою, у той час як ОСОБА_1 свої зобов`язання порушила, не відпрацювала за направленням три роки, а відтак зобов`язана відшкодувати вартість навчання.

Разом з тим, ухвалюючи рішення суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 було звільнено з займаної посади за п. 4 ст. 40 КзПП України.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У даній справі представником відповідачки ОСОБА_1 - адвокатом Колесніковою Ю.Е. на адресу суду першої інстанції шляхом електронного направлення подавались пояснення разом з копією постанови Київського апеляційного суду від 01.06.2022 у справі № 758/11068/20, яким було встановлено відсутність порушення трудової дисципліни з боку відповідача та незаконність дій щодо звільнення за п. 4 ст. 40 КзПП України.

Таким чином, незважаючи на помилковість мотивів, з яких суд виходив задовольняючи позовні вимоги, висновки суду по суті щодо відшкодування варості навчання за державні кошти та компенсації витрат є правильними.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставою для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Отже рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 лютого 2024 року у даній справі слід змінити в частині мотивів задоволення позовних вимог, привівши її зміст у відповідність до даної постанови апеляційного суду. В решті - рішення суду має бути залишено без змін.

На підставі положень ст.141 ЦПК України судові витрати по сплаті судового збору за розгляд справи в апеляційному суді слід залишити за особою, яка подала апеляційну скаргу.

Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 лютого 2024 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Суддя-доповідач: О.І. Шкоріна

Судді: Л.Д. Поливач

А.М. Стрижеус