Ухвала

від 29.08.2024 по справі 918/1328/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

29 серпня 2024 року

м. Київ

cправа № 918/1328/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Булгакової І.В., Жайворонок Т.Є.,

за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,

представників учасників справи:

позивача - товариства з обмеженою відповідальністю «РСН-Трейд»</a> - не з'явився,

відповідача - фізичної особи-підприємця Козярчук Оксани Павлівни - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Козярчук Оксани Павлівни

на рішення господарського суду Рівненської області від 13.03.2024 (суддя Бережнюк В.В.),

постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 22.05.2024

та додаткову постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.06.2024 (головуючий суддя: Грязнов В.В., судді: Павлюк І.Ю., суддя Розізнана І.В.)

у справі № 918/1328/23

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «РСН-Трейд»</a> (далі - ТОВ «РСН-Трейд»)

до фізичної особи-підприємця Козярчук Оксани Павлівни (далі - ФОП Козярчук О.П.)

про розірвання договору оренди нерухомого майна від 21.06.2019 та стягнення 1 024 947,80 грн вартості невід'ємних поліпшень,

ВСТАНОВИВ:

ТОВ «РСН-Трейд» звернулося до суду з позовом до ФОП Козярчук О.П. про розірвання договору оренди нерухомого майна від 21.06.2019 (далі - Договір від 21.06.2019) та стягнення 1 024 947,80 грн вартості невід'ємних поліпшень орендованого приміщення.

Позовні вимоги обґрунтовані з посиланням на істотну зміну обставин, які виникли під час виконання Договору від 21.06.2019 і відповідно наявністю правових підстав для розірвання зазначеного договору та відшкодування орендодавцем вартості невід'ємних поліпшень, здійснених орендарем у результаті проведення капітального ремонту та реконструкції об'єкта оренди.

Рішенням господарського суду Рівненської області від 13.03.2024 у справі № 918/1328/23 позов задоволено частково. Договір від 21.06.2019 розірвано. У задоволенні позовних вимог у частині стягнення з ФОП Козярчук О.П. на користь ТОВ «РСН-Трейд» 1 024 947,80 грн вартості невід'ємних поліпшень відмовлено.

Судовий акт місцевого господарського суду мотивований наявністю всіх чотирьох умов для розірвання договору за рішенням суду, передбачених частиною другою статті 652 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Відмовляючи в позові у частині стягнення невід'ємних поліпшень, суд першої інстанції виснував, що надані позивачем на підтвердження факту здійснених в орендованому приміщенні зазначених поліпшень на суму 1 024 947,80 грн, а саме: актів приймання виконаних будівельних робіт, відомостей ресурсів до актів приймання виконаних будівельних робіт, копій видаткових накладних, - не є належними доказами невід'ємних поліпшень, а є підтвердженням вартості відновлювального ремонту (реконструкції) приміщення, який за умовами розділу 4 Договору від 21.06.2019 орендар за погодженням з орендодавцем зобов'язався здійснювати самостійно та за власний рахунок.

Додатковим рішенням місцевого господарського суду від 23.07.2024 задоволено частково заяву відповідача ФОП Козярчук О.П. про стягнення судових витрат. Стягнуто з ТОВ «РСН-Трейд» на користь ФОП Козярчук О.П. судові витрати на правову допомогу у сумі 5 000 грн. Додаткове рішення господарського суду Рівненської області від 23.07.2024 відповідачем не оскаржувалося.

Не погодившись із рішенням місцевого господарського суду у частині задоволених позовних вимог про розірвання Договору від 21.06.2019, ФОП Козярчук О.П. оскаржила його до Північно-західного апеляційного господарського суду виключно в цій частині.

За результатом апеляційного розгляду постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 22.05.2024 зі справи № 918/1328/23 рішення місцевого господарського суду від 13.03.2024 у переглянутій частині щодо розірвання договору оренди залишено без змін, з мотивів додержання господарським судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права при його ухваленні, а апеляційну скаргу ФОП Козярчук О.П. залишено без задоволення.

Крім того, додатковою постановлю Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.06.2024 у цій справі залишено без задоволення клопотання відповідача про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в справі № 918/1328/23.

Додаткова постанова апеляційного господарського суду мотивована, зокрема, залишенням без змін судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції від 13.03.2024 у цій справі за апеляційною скаргою заявника, у зв`язку з чим суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання ФОП Козярчук О.П. від 30.05.2024 про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції.

Не погоджуючись із судовим рішенням місцевого суду, постановою апеляційного господарського суду у цій справі, ФОП Козярчук О.П. звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою та просить їх переглянути і скасувати судові акти в частині задоволення позовної вимоги ТОВ «РСН-Трейд» про розірвання Договору оренди від 21.06.2019 та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні даної позовної вимоги.

Крім того, скаржник просить скасувати додаткову постанову апеляційного господарського суду про залишення без задоволення клопотання ФОП Козярчук О.П. про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат у справі №918/1328/23 та ухвалити нове рішення про стягнення з позивача на користь відповідача витрати на правничу допомогу в апеляційному господарському суді в сумі 10 000 грн.

В обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні у застосуванні норм права висновків, які викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 02.07.2019 у справі № 910/15484/17, від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17, у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 916/1684/18, у постановах Верховного Суду: від 29.04.2020 у справі № 911/1635/19, від 21.07.2021 у справі № 912/3323/20, від 25.01.2022 у справі № 904/3886/21, від 01.06.2021 у справі № 910/9258/20, від 27.01.2021 у справі № 910/17876/19, від 21.04.2021 у справі № 910/701/17, від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 31.07.2019 у справі № 922/3248/18, від 22.10.2019 у справі № 922/3293/18, - у подібних правовідносинах щодо застосування статті 652 ЦК України.

ТОВ «РСН-Трейд» не скористалося своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу.

Згідно з розпорядженням Заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 26.08.2024 32.2-01/1982 проведено повторний автоматизований розподіл справи № 918/1328/23 у зв'язку з відпусткою судді Бенедисюка І.М.

Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Дослідивши доводи касаційної скарги, зміст оскаржуваних судових актів, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 918/1328/203 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, з огляду на таке.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Касаційне провадження у справі відкрито, зокрема, на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Отже, відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових:

(1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду;

(2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

При цьому наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Що ж до визначення подібних правовідносин за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, то в силу приписів статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, в якій визначено критерій подібності правовідносин.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Скаржником вказані постанови Верховного Суду, в яких зазначені правові висновки, які, на думку ФОП Козярчук О.П., не були враховані судом попередньої інстанції.

Надаючи оцінку наведеним доводам скаржника, Верховний Суд виходить з такого.

Так, у справах:

- № 910/15484/17 предметом позовних вимог було розірвання іпотечного договору, укладеного НБУ та позивачем, у забезпечення виконання кредитних зобов'язань банку перед НБУ, обґрунтованого зміною істотних обставин, якими сторони керувалися при укладенні іпотечного договору, внаслідок визнання банку неплатоспроможним та подальшої його націоналізації, що зумовила об'єднання кредитора та боржника (НБУ та банку) в одній особі - державі, набуття державою права контролю за діяльністю банку;

- № 363/1834/17 предметом позову були вимоги про визнання недійсними умов кредитного договору про встановлення додаткової плати за управління кредитом та про надання кредиту в іноземній валюті, а також визнання дій банку зі стягнення плати за управління кредитом неправомірними та зобов'язання перерахувати заборгованість позивача. Підставою позову були обставини необізнаності клієнта з істотними умовами кредитного договору (зокрема, щодо його ціни) через ведення банком нечесної підприємницької практики стосовно повідомлення клієнтів з умовами кредитування, а, отже, наявністю підстав для зміни істотної умови договору (ціни) у судовому порядку;

- № 916/1684/18 предметом позову було зобов'язання відповідача та будь-яких інших осіб усунути перешкоди у користуванні торговельним місцем, шляхом його звільнення, обґрунтованого припиненням договору за ініціативою позивача на підставі умов договорів, про що відповідач був неодноразово повідомлений, однак не звільнив торгові площі та разом з третіми особами створює позивачу перешкоди в користуванні ними;

- № 910/17876/19 про визнання недійсним договору поруки, обґрунтовано підставу звернення з позовом введенням в оману представниками банку позивача під час укладання спірного правочину, шляхом повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності та замовчування обставин, які мали істотне значення для правочину, а також вчинення винних, навмисних дії, які свідчать про намагання відповідача ввести позивача в оману;

- № 904/3886/21 про стягнення боргу та штрафних (фінансових) санкцій за договором поставки, обґрунтовані підставою неналежного виконання відповідачем зобов'язань за договором поставки у частині своєчасної поставки товару.

При цьому у цій справі (№ 918/1328/23) предметом касаційного розгляду якої є розірвання договору оренди, з мотивів істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, визначених частиною другою статті 652 ЦК України, необхідних для розірвання вказаного договору в судовому порядку. Так, позивач як на істотні зміни посилався на обставини пандемії коронавірусу, неналежне функціонування торгівлі і введений воєнний стан.

Отже, справи № 910/15484/17, № 363/1834/17, № 916/1684/18, № 910/17876/19, № 904/3886/21, на які посилається скаржник, стосуються виконання зобов'язань за договорами іпотеки, кредиту, користування торговою площею, поруки та поставки відповідно, а, отже, не є релевантними до спірних правовідносин ані за змістовим критерієм, ані за їх нормативно-правовим регулюванням.

Скаржник також посилається на справи: № 910/701/17 (про визнання недійсним рішення Антимонопольного комітету України); № 910/18036/17 (про зобов'язання банку звільнити з-під арешту та закрити рахунки, а також визнання договору банківського рахунку припиненим); № 917/1307/18 (про зобов'язання здійснити поставку товару та стягнення неустойки), № 902/761/18 (про стягнення збитків, а саме: упущеної вигоди, плати за землю та зобов`язання зі сплати земельного податку); № 917/2101/17 (про визнання недійсним договору іпотеки щодо переходу права власності на комплекс нежитлових будівель та споруд), - де Верховний Суд, досліджуючи питання належного застосування судами принципу змагальності, вказав на необхідності під час з'ясування фактичних обставин справи покладати тягар доказування на сторони, при цьому зазначив, що вказаний принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. У наведеному контексті Верховний Суд виходить з того, що застосування принципу змагальності, як одного з принципів господарського судочинства є універсальним для розгляду справ у господарських судах, незалежно від характеру спірних правовідносин, але застосування якого безпосередньо залежить від фактичної процесуальної поведінки учасників у кожній конкретній справі.

При цьому Верховний Суд звертає увагу скаржника, що принцип змагальності покладає однакові обов`язки на позивача і відповідача з доведення ними суду обставин, на які вони посилаються в підтвердження як своїх вимог, так і заперечень.

Водночас у справі № 918/1328/23 суди попередніх інстанцій надали оцінку доводам сторін та, застосувавши принцип змагальності відповідно до вимог діючого процесуального законодавства, виснували про доведеність позивачем та не спростування відповідачем обставин наявності одночасно всіх чотирьох умов, визначених частиною другою статті 652 ЦК України, з якими закон пов'язує можливість розірвання договору в разі, якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінилися.

В силу приписів статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення суд касаційної інстанції не має права вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати нові докази або додатково їх перевіряти.

Крім зазначеного, відповідач також посилається на такі постанови, висновки яких, на його думку, не враховані судом апеляційної інстанції:

- № 922/3248/18, предметом позову було визнання недійсними частин договору оренди, зміст яких передбачає право орендодавця припинити дію договору у разі вчинення орендарем істотного порушення умов договору. Верховний Суд, скасовуючи постанову апеляційної інстанції та залишаючи без змін рішення місцевого суду у цій справі вказав, що сторони договору, врахувавши встановлену законом свободу договору, на власний розсуд погодили підстави та порядок припинення його дії, що не суперечить вимогам діючого цивільного та господарського законодавства. Водночас у цій справі підставою позову було вчинення орендарем істотного порушення умов договору, на відміну від справи № 918/1328/23, в якій підставою позову була саме зміна істотних обставин, якими сторони керувалися при його укладанні, визначених частиною другою статті 652 ЦК України, при цьому у справі, що розглядається ініціатором спірних правовідносин був орендар, а не орендодавець;

- № 922/3293/18, предметом якої було визнання протиправними дій орендодавця щодо виселення орендаря з приміщень, які знаходяться в користуванні позивача на умовах договору оренди. Суд касаційної інстанції, залишаючи без змін судові акти попередніх інстанцій, погодився з висновками про те, що укладений між сторонами договір містить умови, які дають підстави для його розірвання в односторонньому порядку і зазначені умови відповідають чинному законодавству, а тому є обов'язковими для сторін. Орендарем не дотримано істотні умови договору в частині зобов'язання щодо страхування об'єкта оренди, що стало підставою для його розірвання в односторонньому порядку орендодавцем, а виселення орендаря відбулося після припинення дії договору. Водночас у справі № 918/1328/23 розглядався позов орендаря про розірвання договору оренди через зміну істотних умов договору оренди, а не у зв`язку з порушенням істотних умов договору орендарем;

- № 911/1635/19, предметом якої було розірвання договору оренди нежилих приміщень за ініціативою орендодавця, а також зобов'язання повернути приміщення та виселення. Верховний Суд, направляючи справу на новий розгляд, виходив з того, що судами попередніх інстанцій не надано оцінки доказам у справі щодо непогодження орендарем розірвання договору оренди, в той час як орендодавець після надсилання повідомлення про розірвання договору оренди продовжував виставлення відповідачу рахунків на оплату орендної плати, які відповідач сплачував у повному обсязі. При цьому судами не надано належної оцінки обставинам, за яких протягом трьох місяців після надсилання позивачем відповідачу повідомлення про розірвання договору оренди між сторонами тривали господарські відносини і орендодавець протягом цього періоду не вчиняв жодних дій для розірвання договору, зокрема, не повідомляв відповідача ані про порядок звільнення орендованих приміщень, ані про координати нотаріуса для посвідчення договору про розірвання, а також не надав проєктів такого договору та акта приймання-передачі орендованих приміщень. При цьому у справі № 918/1328/23, як зазначено вище, розглядався позов саме орендаря через зміну істотних умов договору оренди, а не позов орендодавця про розірвання договору та виселення орендаря із зобов'язанням повернути приміщення;

- № 910/9258/20, предметом розгляду якої було визнання укладеним договору про внесення змін до договорів суборенди, де Верховний Суд підтримав висновок судів попередніх інстанцій про те, що підтвердження форс-мажорних обставин може бути підставою для звільнення від відповідальності за часткове або повне невиконання договірних зобов'язань, а не для примусового внесення змін до відповідного договору, якщо лише самим договором не передбачено іншого. Між тим питання про розірвання договору оренди на підставі зміни істотних умов в аспекті застосування приписів статті 652 ЦК України у зазначені справі не розглядалося, на відміну від справи № 918/1328/23;

- № 912/3323/20, предметом якої було розірвання договору оренди. Верховний Суд погодився з висновками попередніх судових інстанцій про відмову в задоволенні позову за відсутності всіх чотирьох умов, визначених частиною другою статті 652 ЦК України, необхідних для розірвання вказаного договору в судовому порядку. При цьому Суд виснував, що Закон пов'язує можливість розірвання договору не з наявністю істотної зміни обставини, а з наявністю чотирьох умов, визначених вказаною нормою, при істотній зміні обставин. Відсутність хоча б однієї з умов тягне за собою відмову у задоволенні позову у зв'язку з недоведеністю таких позовних вимог. При цьому у справі № 912/3323/20 судами попередніх інстанцій встановлено, що скаржником визначена лише одна підстава - форс-мажорна обставина неможливості отримання ліцензії для відкриття аптечного закладу в приміщені об'єкта оренди у зв'язку із введенням карантину, спричиненого вірусом Covid-19 та, відповідно, неможливість ведення підприємницької діяльності на об'єкті, взятому в оренду. Натомість у справі № 918/1328/23 суди попередніх інстанцій встановили наявність всіх чотирьох умов, визначених частиною другою статті 652 ЦК України, при істотній зміні обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору оренди та дійшли висновку про наявність підстав для розірвання договору.

Отже, рішення у зазначених справах (з орендних правовідносин), а саме у справах: № 922/3248/18, № 922/3293/18, № 911/1635/19, № 910/9258/20 та № 912/3323/20, - ухвалені за інших обставин, встановлених попередніми судовими інстанціями, а також за іншими поданими сторонами та оціненими судами доказами, в залежності від яких (обставин і доказів) і прийнято судове рішення у кожній зі справ. У свою чергу, ухвалюючи судові рішення у справі № 918/1328/23, суди попередніх інстанцій встановили обставини, які визначають індивідуальність правовідносин сторін у даній справі. Отже, справа, що розглядається та справи, які наводить скаржник істотно відрізняються за змістовим критерієм.

З огляду на викладене, Верховний Суд вважає за потрібне зазначити про необхідність відрізняти оцінку судом певних обставин від встановлення судом юридичних фактів. Доводи касаційної скарги в цій частині є виключно власною суб'єктивною позицією скаржника, яка не відповідає дійсним обставинам справи, встановленим попередніми судовими інстанціями.

Таким чином, проаналізувавши зміст наведених скаржником постанов, Верховний Суд відхиляє як помилкові доводи скаржника про те, що оскаржуване судове рішення прийняте без урахування вказаних висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, оскільки у кожній із зазначених справ судами досліджувалися різні за змістом докази, які подавалися сторонами, та на підставі встановлених судами різних за змістом обставин приймалися відповідні судові рішення, що, у свою чергу, не може свідчити про подібність правовідносин, оскільки під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.

Верховний Суд звертає увагу скаржника на те, що його посилання про відсутність у мотивувальній частині постанови апеляційного господарського суду мотивів, з яких судом відхилено аргументи апеляційного скарги про недоведення позивачем істотної зміни обставин для розірвання договору оренди, фактично зводяться до наміру скаржника спонукати Суд до переоцінки вже встановлених судом апеляційної інстанції дійсних обставин справи, а саме: як самого договору оренди, так і окремих його пунктів у контексті відсутності, на думку скаржника, істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору оренди, в той час як повноваження суду касаційної інстанції визначаються з урахуванням меж, встановлених приписами статті 300 ГПК України.

Стосовно посилань скаржника про вихід судами за межі підстав позову та обставин, якими позивач обґрунтував свої вимоги про розірвання договору оренди, то Верховний Суд зазначає, що у справі № 918/1328/23 суд першої інстанції розглянув (а суд апеляційної інстанції переглянув) позов ТОВ «РСН-Трейд» виключно у межах вимог статті 14 ГПК України та заявлених позивачем вимог щодо предмета позову (зокрема, про розірвання договору оренди) і підстав позову (істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, визначених частиною другою статті 652 ЦК України), викладених у позовній заяві.

Що ж до оскарження додаткової постанови апеляційного господарського суду від 12.06.2024, то в порушення вимог пункту 5 частини другої статті 290 ГПК України скаржник не навів жодних встановлених статтею 287 цього Кодексу підстав касаційного оскарження додаткової постанови апеляційного господарського суду у справі № 918/1328/23.

Інші доводи скаржника, наведені у касаційній скарзі, Верховний Суд відхиляє, оскільки такі не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, передбаченими частиною другою статті 287 ГПК України, свідчать про незгоду скаржника з оскаржуваними судовими актами і не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, що стали підставою для часткового задоволення позову щодо розірвання договору оренди, а направлені лише на переоцінку доказів та обставин справи, що були предметом розгляду та їм була надана належна правова оцінка, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження, а тому Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 918/1328/23 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.

Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

Верховний Суд у прийнятті даної ухвали керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 09.11.2004 у справі «Науменко проти України», від 19.02.2009 у справі «Христов проти України», від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).

У справі «Трофимчук проти України» (№ 4241/03, §54, ЄСПЛ, 28.10.2010) ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Керуючись статтями 234, 235, 296, 300 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою фізичної особи-підприємця Козярчук Оксани Павлівни на рішення господарського суду Рівненської області від 13.03.2024, постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 22.05.2024 та додаткову постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.06.2024 у справі № 918/1328/23.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Булгакова

Суддя Т. Жайворонок