Рішення

від 03.09.2024 по справі 910/5998/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

03.09.2024Справа № 910/5998/24Господарський суд міста Києва в складі судді Андреїшиної І.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу

За позовом Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (01601, м. Київ, вул. Прорізна, 2; ідентифікаційний код 00063928)

до Фізичної особи-підприємця Озерова Романа Анатолійовича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

про стягнення 1 700,00 грн,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи-підприємця Озерова Романа Анатолійовича" про стягнення понесених матеріальних збитків за договором № 006/18-1411 від 11.12.2018 про надання послуг з технічного нагляду у розмірі 1 700,00 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.05.2024 відкрито провадження у справі та постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у главі 10 розділу ІІІ Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч. 8 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч. 2 ст. 161 Господарського процесуального кодексу України).

Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

11.12.2018 між Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення України (надалі - Національна рада/позивач) та Фізичною особою-підприємцем Озеровим Романом Анатолійовичем (надалі - відповідач) було укладено договір про надання послуг з технічного нагляду № 006/18-1411, предметом якого є надання послуг на здійснення технічного нагляду за виконанням робіт по об`єкту: «Капітальний ремонт частини адміністративної будівлі по вул. Прорізна, 2 в м. Києві», який знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Прорізна 2 (надалі - технічний нагляд) (п.1.1. договору).

Відповідно до п. 3.1. договору загальна вартість послуг по даному договору складає 10 000 грн без ПДВ.

Позивач у позовній заяві зазначає, що за результатом ревізії окремих питань фінансового-господарської діяльності Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення за період з 01.01.2017 по 30.06.2022, актом Державної аудиторської служби України від 14.09.2022 №000300-21/10 встановлено завищення обсягів та вартості ремонтно-будівельних робіт загалом на суму 154 811,00 грн, які призвели до матеріальної шкоди (збитків), що підтверджується карткою порушення №1.6.8.20620.

У зв`язку з виявленими порушеннями та з метою отримання пояснень і документів Національна рада 22.09.2022 вих.№ 17/978 направила запит до відповідача. Відповідь на даний запит Відповідач не надав.

Крім того, Національна радою було направлено до Державної аудиторської служби України заперечення до акту ревізії від 14.09.22 №000300- 21/10 окремих питань фінансового-господарської діяльності Національної ради за період з 01.01.2017 по 30.06.2022. (вих. № 16/663 від 23.09.2022). Разом з тим, Державна аудиторська служба України розглянувши дані заперечення, відповідно до пункту 43 Порядку проведення інспектування Державною аудиторською службою, її міжрегіональними територіальними органами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.04.2006 № 550 надіслала на них висновок, що підтверджується листом від 06.10.2022 вх. №18/50. Відповідно до даного висновку заперечення Національної ради Державною аудиторською службою України не приймаються, оскільки не скасовують, викладене в акті ревізії.

14.11.2022 вих. №17/1172 Національна рада направила відповідачу претензію, однак лист було повернуто за закінченням терміну зберігання.

Позовні вимоги обґрунтовані завищенням відповідачем вартості ремонтно-будівельних робіт відповідно до договору про надання послуг з технічного нагляду № 006/18-1411 від 11.12.2018, що встановлено за результатами ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності позивача за період з 01.01.2017 по 30.06.2022 актом Державної аудиторської служби України від 14.09.2022 №000300-21/10, яким встановлене завищення обсягів та вартості ремонтно-будівельних робіт загалом на суму 154811,00 грн, що призвело до матеріальної шкоди (збитків), що підтверджується карткою порушення №1.6.8.20620.

За таких обставин, позивач зазначає, що ФОП Озеров Р.А. зобов`язаний відшкодувати Національній раді понесені матеріальні збитки у розмірі 1700,00 грн (з урахуванням частини коштів, сплачених Національною радою за здійснення технічного нагляду за виконання робіт).

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з огляду на наступне.

З огляду на статтю 509 Цивільного кодексу України вбачається, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України договір є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків. Цивільні права і обов`язки виникають як з передбачених законом договорів, так і з договорів, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать.

Разом із тим, іншою підставою виникнення цивільних прав та обов`язків пункт 3 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України визначає завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

З огляду на зміст позовної заяви, позивачем підставами позову визначені обставини у межах договірних правовідносин сторін, тоді як предмет позову визначений щодо деліктних правовідносин.

Відповідно до частини 2 статті 22 Цивільного кодексу України збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Договір - це категорія цивільного права, яка визначається як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. До зобов`язань, що виникають з договорів, застосовуються загальні положення про зобов`язання, якщо інше не випливає із закону або самого договору. Як і будь-який правочин, він є вольовим актом, оскільки виражає спільну волю сторін, що втілюється у договорі. Змістом договору є, власне, ті умови, на яких сторони погоджуються виконувати договір, і вони мають дотримуватися взятих на себе зобов`язань.

Згідно із статтею 626 Цивільного кодексу України договір є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.

З приписів статті 3 Цивільного кодексу України вбачається, що однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору.

Водночас, частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами; сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (стаття 6 Цивільного кодексу України).

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 Цивільного кодексу України).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 Цивільного кодексу України).

Правові позиції втілені у статті 638 Цивільного кодексу України визначають, що договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Істотними є умови про предмет договору, а також ті, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з частиною 4 статті 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначити зміст договору на основі, зокрема, вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Статтею 180 Господарського кодексу України передбачено, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості.

Як вбачається з матеріалів справи, між сторонами укладений договір № 006/18-1411 від 11.12.2018 про надання послуг з технічного нагляду по вулиці Прорізній, 2 у м. Києві, на суму 10 000,00 грн.

За змістом частин 1 та 3 статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.

При цьому, з матеріалів справи не вбачається, що договір, в частині визначення ціни, було визнано в установленому порядку недійсним повністю або частково, з підстав її завищення, чи до нього були внесені відповідні зміни, будь-яких дій щодо коригування суми оплати за участю відповідача позивачем в установленому порядку не вчинялось.

У матеріалах справи наявні акти здачі-приймання наданих послуг, які підписані обома сторонами про прийняття замовником робіт за договором про надання послуг з технічного нагляду на всю ціну договору: 10 000,00 грн.

З урахуванням вимог статті 882 Цивільного кодексу України та усталеної судової практики, зокрема, викладеної у постановах Вищого господарського суду України від 20.10.2010 у справі № 43/154, від 23.04.2012 у справі № 10/5025/1680/11, від 04.12.2013 у справі № 923/342/13, підписання актів приймання виконаних робіт представниками сторін без зауважень свідчить про належне виконання підрядником умов договору та прийняття цих робіт замовником без претензій щодо їх виду, якості, об`ємів (кількості) та вартості відповідно до умов договору за іншими показниками. Підписанням актів приймання виконаних робіт, замовник погоджується як з якістю таких робіт, так і з використаними матеріалами.

Відповідно до висновку, викладеного у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.02.2020 у справі № 910/17984/16, акт ревізії Державної фінансової інспекції України не є беззаперечною підставою для задоволення позовних вимог про стягнення збитків, оскільки виявлені таким органом порушення не можуть впливати на умови укладених між сторонами договорів і не можуть їх змінювати. Акт ревізії не може змінювати, припиняти договірні правовідносини сторін, зобов`язання, визначені укладеними договорами та які підтверджені відповідним актами здачі-приймання наданих послуг. Акт ревізії Державної фінансової інспекції України є документом, складеним з приводу наявності або відсутності відповідних порушень, та містить лише думку органу, який його склав. Викладені в ній висновки не мають заздалегідь обумовленої сили, тобто акт ревізії не є підставою для стягнення з відповідача коштів, одержаних відповідно до умов договору. Акт ревізії не є рішенням суб`єкта владних повноважень, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов`язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялася. Акт ревізії є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог законодавства суб`єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу.

Відповідно до статті 526 Цивільного Кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог законодавства, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного Кодексу України).

Згідно зі статтею 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

За змістом статті 193 Господарського Кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Таким чином, позивач, вимагаючи повернення частини виконаного за договором, фактично вимагає перегляду ціни договору після його виконання, яка встановлена у пункті 3.1. договору в розмірі 10 000,00 грн, що є порушенням вищевказаних вимог чинного законодавства.

Згідно зі статтею 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема і відшкодування збитків.

Збитками відповідно до пункту 1 частини 2 статті 22 Цивілького кодексу України, зокрема, є втрати, які особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

Право на відшкодування завданих збитків виникає при наявності складу цивільного правопорушення: порушення цивільного права чи інтересу; завдання збитків, причинного зв`язку між порушенням права та збитками, наявність винної поведінки.

Відповідно до частини 1 статті 22, частини 1 статті 623 Цивілького кодексу України відшкодуванню підлягають збитки, що завдані правопорушенням. Тобто відшкодуванню підлягають збитки, які знаходяться у причинному зв`язку з правопорушенням. За таких умов визнається, що причинний зв`язок між порушенням та збитками має бути безпосереднім або прямим.

Вимоги про стягнення збитків можуть бути задоволені лише у випадку якщо буде доведено кожний з елементів складу правопорушення. Недоведення хоч би одного з них виключає можливість задоволення вимоги про стягнення збитків.

Згідно з частиною 1 статті 614 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.

Суд зазначає, що кошти, які позивач заявляє до стягнення з відповідача, отримані останнім як оплата за належне виконання договору про надання послуг, а тому такі кошти набуті за наявності правової підстави - договору і їх сплата не може вважатись збитками.

Відповідно до пункту 6.2. договору замовник зобов`язаний в 3-денний термін з дати отримання від виконавця акту здачі-приймання послуг розглянути цей акт, і в разі відсутності зауважень (заперечень), підписати акт здачі-приймання наданих послуг, і один примірник повернути виконавцю або скласти і надіслати на адресу виконавця мотивовану відмову від підписання акту здачі-приймання послуг.

З огляду на вищевказане, позивачем не надані належні докази завищення обсягів та, відповідно, вартості наданих послуг.

Більше того, доводи позивача про те, що підставою для стягнення збитків з відповідача є Акт Державної аудиторської служби України від 14.09.2022 № 000300-21/10 є необґрунтованими, з огляду на наступне.

Відповідно до Положення про Державну аудиторську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.02.2016 № 43 (далі - Положення №43) Державна аудиторська служба України відповідно до покладених на неї завдань вживає в установленому порядку заходи щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб: вимагає від керівників та інших осіб підприємств, установ та організацій, що контролюються, усунення виявлених порушень законодавства; здійснює контроль за виконанням таких вимог; звертається до суду в інтересах держави у разі незабезпечення виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (підпункт 9 пункту 4 Положення № 43).

Відповідно до пункту 6 Положення № 43 Державна аудиторська служба України для виконання покладених на неї завдань має право в установленому порядку, зокрема, пред`являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства.

Отже, за умови існування між сторонами договірних правовідносин, посилання на висновки перевірки Державної аудиторської служби України, як на підставу для задоволення позовних вимог, є неправомірними. Виявлені контролюючим органом порушення не впливають на умови укладеного між сторонами договору і не можуть їх змінювати.

Згідно з положеннями пункту 7 статті 10 Закону України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні" (далі - Закон № 2939-ХІІ), органу державного фінансового контролю надано право пред`являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства, вилучати в судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами, установами та організаціями кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства.

Згідно зі статтею 15 Закону № 2939-ХП законні вимоги службових осіб державного фінансового контролю є обов`язковими для виконання службовими особами об`єктів, що контролюються.

Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що органу державного фінансового контролю надано можливість здійснювати контроль за використанням коштів державного і місцевого бюджету та у разі виявлення порушень законодавства пред`являти обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення таких правопорушень.

Враховуючи вищезазначене вбачається, що до повноважень Держаудитслужби віднесено фінансовий контроль за використанням коштів державного та місцевого бюджетів, та, у разі виявлення порушень законодавства, право на пред`явлення обов`язкових до виконання вимог щодо усунення таких порушень. Відшкодування збитків, виявлених під час здійснення фінансового контролю, може бути зазначено у вимозі, проте їх відшкодування (стягнення) відбувається в судовому порядку за позовом органу фінансового контролю.

Аналогічні позиції викладені у постановах Верховного Суду України у справі №21-40а14 від 15.04.2014, № 21-63а14 від 15.04.2014.

Вирішуючи спір про стягнення заподіяних збитків, господарський суд перш за все повинен з`ясувати правові підстави покладання на винну особу зазначеної міри відповідальності, в той час як в межах розгляду даної справи позивачем не доведено факту порушення відповідачем своїх зобов`язань за договором, або виконання укладеного договору з порушенням умов, що виключає застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків.

Тобто, в даному випадку, посилання на акт Державної аудиторської служби України від 14.09.2022 № 000300-21/10 як на підставу для задоволення позовних вимог, є необґрунтованим, оскільки виявлені контролюючим органом порушення не можуть впливати на умови укладеного між сторонами договору і не можуть змінювати його умов.

Аналогічна правова позиція щодо правової природи акту ревізії також визначена у постанові Вищого господарського суду України від 29.07.2015 у справі № 904/5130/14.

З огляду на вищевказане, суд зазначає про відсутність складу (всіх елементів) господарського правопорушення та підстав для стягнення з відповідача збитків (матеріальної шкоди) у заявленій до стягнення сумі, оскільки позивачем не доведено наявності збитків у певному розмірі та протиправності поведінки відповідача належними доказами, оскільки свої зобов`язання за договором відповідач виконав в повному обсязі, про що свідчать акти приймання виконаних будівельних робіт (форма №КБ-2в), які підписані замовником без зауважень.

При цьому, посилання позивача, як на беззаперечну підставу для стягнення з відповідача збитків, на те, що в результаті ревізії Державної аудиторської служби України встановлено ряд порушень та недоліків, які призвели до втрат фінансових (матеріальних) ресурсів позивача на спірну суму, про що складено відповідний акт, суд вважає необґрунтованими, та зазначає, що виявлені контролюючим органом порушення не впливають на умови укладеного між сторонами договору і не можуть їх змінювати, оскільки за своїми правовими наслідками акт ревізії у даному випадку фіксує порушення фінансової дисципліни учасника правовідносин, фінансово-господарська діяльність якого перевірялась. За умови існування між сторонами договірних правовідносин виявлені контролюючим органом порушення не впливають на умови укладених між сторонами договорів і не можуть їх змінювати, отже не може розглядатись як підстава виникнення господарсько-правового зобов`язання відповідача повернути сплачені йому позивачем кошти. Так, акт перевірки не є рішенням суб`єкта владних повноважень, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов`язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялися. Акт перевірки є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства суб`єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06.07.2018 у справі № 904/7287/17, від 20.06.2019 у справі № 916/1906/18.

Відповідно до статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а також змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Зазначені конституційні принципи закріплені і в статтях 7 (рівність перед законом і судом) та 13 (змагальність сторін) Господарського процесуального кодексу України.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Отже, принцип змагальності не лише наділяє осіб, які беруть участь у справі, відповідними правами, але і покладає на них обов`язки подати наявні у них докази на підтвердження своїх вимог.

Принцип змагальності закріплений, зокрема, у частині 3 статті 13, частині 1 статті 76, частині 1 статті 78, частині 1 статті 79 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до яких кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Оцінюючи подані до матеріалів справи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності та, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що позов не обгрунтований належним чином та не підтверджений достатніми доказами, відтак, задоволенню не підлягає.

За приписами ч. 1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

Позивач був звільнений від сплати судового збору при поданні позову у справі, про розподіл інших судових витрат суду не заявлено.

Керуючись ст.ст. 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 254 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

У позові Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення відмовити повністю.

Позивач - Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (01601, м. Київ, вул. Прорізна, 2; ідентифікаційний код 00063928)

Відповідач - Фізична особа-підприємець Озеров Роман Анатолійович ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.

Повний текст рішення складено 03.09.2024

Суддя І.О. Андреїшина