Постанова

від 04.09.2024 по справі 420/4332/24

П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 вересня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/4332/24

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Коваля М.П.,

суддів Шеметенко Л.П.,

Яковлєва О.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одеса апеляційну скаргу Державної судової адміністрації України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 березня 2024 року, прийняте у складі суду судді Завальнюка І.В. в місті Одеса, у справі за позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківського окружного адміністративного суду, Державної судової адміністрації України про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2024 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Івано-Франківського окружного адміністративного суду, Державної судової адміністрації України, в якому позивач просив суд:

- визнати протиправними дії Івано-Франківського окружного адміністративного суду щодо виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01.09.2022 по 01.02.2024 та допомоги на оздоровлення, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді у розмірі 2102 грн;

- зобов`язати Івано-Франківський окружний адміністративний суд здійснити перерахунок та виплату суддівської винагороди судді Івано-Франківського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 за період з 01.09.2022 по 01.02.2024 включно, та допомоги на оздоровлення за 2023 р., виходячи з базового розміру посадового окладу судді, обрахованого з прожиткового мінімуму для працездатних осіб в розмірі 2481 грн за 2022 р., 2684 грн за 2023 р., 3028 грн за 2024 р., з урахуванням раніше виплачених сум та утриманням з цих сум передбачених законом податків і обов`язкових платежів при їх виплат;

- зобов`язати ДСА України здійснити фінансування належної судді ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01.09.2022 по 01.02.2024 та допомоги на оздоровлення за 2023 р., виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі у 2022 р. 2481 грн, у 2023 р. 2684 грн, у 2024 р. - 3028 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення у вказаний у позові період відповідачем в якості розрахункової величини застосовувався прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, 2102 грн, встановлений ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», що є меншим, ніж гарантований законодавством розмір.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 15 березня 2024 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправними дії Івано-Франківського окружного адміністративного суду щодо виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01.09.2022 по 01.02.2024 та допомоги на оздоровлення, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді у розмірі 2102 грн. Зобов`язано Івано-Франківський окружний адміністративний суд здійснити перерахунок та виплату суддівської винагороди судді Івано-Франківського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 за період з 01.09.2022 по 01.02.2024 включно, та допомоги на оздоровлення за 2023 р., виходячи з базового розміру посадового окладу судді, обрахованого з прожиткового мінімуму для працездатних осіб в розмірі 2481 грн за 2022 р., 2684 грн за 2023 р., 3028 грн за 2024 р., з урахуванням раніше виплачених сум та утриманням з цих сум передбачених законом податків і обов`язкових платежів при їх виплат. Зобов`язано Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування належної судді ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01.09.2022 по 01.02.2024 та допомоги на оздоровлення за 2023 р., виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі у 2022 р. 2481 грн, у 2023 р. 2684 грн, у 2024 р. - 3028 грн.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, Державна судова адміністрація України звернулась до П`ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій вважає, що судом першої інстанції допущено порушення норм матеріального та процесуального права, а також неповно з`ясовано обставини справи, що мають значення для справи, тому просить суд апеляційної інстанції скасувати оскаржуване рішення і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що оскільки законодавець чітко визначився про розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102 гривні, то враховуючи відсильну норму статті 135 Закону № 1402- VIII, саме цей розмір і необхідно застосовувати під час визначення суддівської винагороди позивача. На думку апелянта, при прийняті рішення судом першої інстанції не враховано положення бюджетного законодавства, висновків Верховного Суду та особливості нормативного регулювання порядку фінансового забезпечення судів.

Крім того, апелянт вказує, що позивачем було пропущено строк звернення до суду та не вказано об`єктивних підстав для поновлення такого строку, а суд першої інстанції не врахував зазначені обставини та неправомірно прийняв до провадження адміністративний позов.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 Указом Президента України від 02.11.2017 №350/2017 призначений безстроково на посаду судді Херсонського окружного адміністративного суду. Рішенням Голови Верховного Суду від 22.08.2022 № 398/0/149-2 ОСОБА_1 відряджено до Івано-Франківського окружного адміністративного суду для здійснення правосуддя з 29.08.2022.

Наказом в.о. голови Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29.08.2022 №188-ОС позивача зараховано до штату цього суду з 29.08.2022 з посадовим окладом згідно штатного розпису, а наказом від 30.08.2022 №189-ОС встановлено щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 70 відсотків посадового окладу з 30.08.2022.

Відповідно до наказу голови Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 24.04.2023 №57-В ОСОБА_1 виплачена допомога на оздоровлення в розмірі посадового окладу.

За період з 30.08.2022 по 01.02.2024 позивачу була нарахована суддівська винагорода та допомога на оздоровлення, для визначення розміру якої використовувався посадовий оклад, виходячи з 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2020, доплати за вислугу років в розмірі 70 відсотків від посадового окладу судді.

У вказаний період суддівська винагорода та допомога на оздоровлення позивачу виплачувалася із розрахунку прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді 2102 грн, встановленого ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» від 15.12.2020 № 1082-ІХ.

Листом від 01.02.2022 позивач звернувся до голови Івано-Франківського окружного адміністративного суду з проханням доручити фінансовому підрозділу Івано-Франківського окружного адміністративного суду здійснити перерахунок та виплату суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення судді ОСОБА_1 за період з 01.09.2022 року по 01.02.2024 року, обчисливши її, виходячи з базового розміру посадового окладу судді, обрахованого з прожиткового мінімуму для працездатних осіб в розмірі: 2481 грн за 2022 р., 2684 грн за 2023 р., 3028 грн за 2024 р., з урахуванням раніше виплачених сум та утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті.

У відповіді від 02.02.2024 № 04-30/790/24 на вказаний лист голова суду зазначив, що посадовий оклад судді Івано-Франківського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 затверджується у відповідності до п.1 ч.3 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в розмірі 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, з урахуванням норм Законів України про Державний бюджет на відповідний рік. Впродовж 2022-2024 років вищевказана норма не змінювалася, прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді складає 2102 грн. Підстав для перерахунку суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за зазначений період немає.

Вказана відмова послугувала підставою звернення позивача до суду для захисту своїх майнових прав із даним позовом.

Вирішуючи спірне питання, суд першої інстанції дійшов висновку, що заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01.01.2022 (2481,00 грн), на 01.01.2023 (2684,00 грн), на 01.01.2024 (3028 грн) на іншу розрахункову величину, яка Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн), з 30.08.2022 по 01.02.2024 рр. на підставі абзаців 5 статей 7 Законів України № 1928-ІХ, № 2710-ІХ, 3460-IX є неправомірною. За висновками суду, Державною судовою адміністрацією України допущено бездіяльність щодо незабезпечення Івано-Франківського окружного адміністративного суду в повному обсязі бюджетними асигнуваннями на проведення видатків з виплати суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення позивачу за період з 01.09.2022 по 01.02.2024, виходячи із встановленого на 01.01.2022 - у розмірі 2481,00 грн, на 01.01.2023 - у розмірі 2684,00 грн, на 01.01.2024 у розмірі 3028 грн. Крім того, за висновками суду, строк на звернення до суду із даними позовними вимогами позивачем не пропущено, оскільки позивач продовжує працювати в Івано-Франківському окружному адміністративному суді та відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України має право на звернення у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Вирішуючи дану справу в апеляційній інстанції, колегія суддів виходить з наступного.

Відносно доводів апелянта щодо строку звернення до суду з адміністративним позовом.

Згідно з ч. 3 ст. 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

У силу ч. 5 ст. 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

З наведених положень ст. 122 КАС України слідує, що такі не містять норм, які б урегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (грошового забезпечення).

Разом із тим, такі правовідносини регулюються положеннями ст. 233 КЗпП України, адже зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, положення ст. 233 КЗпП України у частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед ч. 5 ст. 122 КАС України.

Законом України від 01.07.2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19.07.2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції: Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Отже, до 19.07.2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Разом з тим, Законом України від 30.03.2020 року № 540-IX КЗпП України доповнено главою XIX такого змісту: 1. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені ст. 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.

Карантин в Україні, пов`язаний з COVID-19, діяв з 12.03.2020 року (постанова Уряду від 11.03.2020 року № 211) та закінчився 30.06.2023 року (постанова Уряду від 27.06.2023 року № 651). Таким чином, на момент звернення позивача із адміністративним позовом до суду у лютому 2024 року, карантин вже не діяв.

За таких обставин, оскільки позивачем було заявлено позовні вимоги, які стосуються невиплати йому в повному обсязі суддівської винагороди та матеріальної допомоги на оздоровлення за період з 01.09.2022 по 01.02.2024 року, на нього розповсюджується тримісячний строк звернення до суду, визначений ст. 233 КзпП України, який обчислюється з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

При цьому колегія суддів критично оцінює посилання суду першої інстанції та приписи ч.2 ст. 233 КЗпП України, оскільки спір у межах даної справи не пов`язаний із звільненням позивача.

Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.

Відтак початок перебігу строків звернення до суду починається з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

При вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду необхідно чітко диференціювати поняття «дізнався» та «повинен був дізнатись».

Так, під поняттям «дізнався» необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушених її прав, свобод та інтересів.

Поняття «повинен був дізнатися» необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.

Аналогічні висновки викладені, зокрема у постанові Верховного Суду від 21 березня 2023 року (справа № 640/3380/22).

Оскільки предмет позову стосується неправомірного розрахунку суддівської винагороди за період з 01.09.2022 по 01.02.2024 та допомоги на оздоровлення, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді у розмірі 2102 грн., та визначається Законом України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік, колегія суддів вважає, про застосування розміру прожиткового мінімуму при розрахунку суддівської винагороди за відповідний рік, позивач повинен був дізнатись про отриманні заробітної плати у січні відповідного року після отримання суддівської винагороди.

У контексті вирішення даного спору колегія суддів також вважає за необхідне зазначити, що суддівська винагорода є щомісячним періодичним платежем, а тому в будь-якому разі її розмір відомий особі, яка її отримує щомісячно. Відтак, звернення позивача листом від 01.02.2022 до голови Івано-Франківського окружного адміністративного суду та отримання відповіді від 02.02.2024 № 04-30/790/24 на вказаний лист не змінює момент, з якого особа повинна була дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли вона почала вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов`язується з початком перебігу строку звернення до суду. Аналогічне правозастосування було підтримане Верховним Судом у межах справи №240/12017/19.

За таких обставин, строк звернення до суду в частині вимог щодо перерахунку суддівської винагороди за період з 01.09.2022 року по 31.12.2023 року, враховуючи продовження строків на період карантину, сплинув 01.07.2023 року. Позивачем клопотання про поновлення строку звернення до суду заявлено не було, жодних поважних причин, які б обумовили пропуск строку звернення до суду матеріали справи не містять.

Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу. Зазначені норми права визначають підстави для залишення адміністративного позову без розгляду у разі пропуску строку звернення до суду без поважних причин.

В свою чергу, положеннями ч. 3 ст. 123 КАС України передбачено, що якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Оскільки позивач звернувся до суду з позовом тільки у лютому 2024 року, то судова колегія дійшла висновку про пропуск позивачем тримісячного строку звернення до суду в частині вимог з 01.09.2022 року по 31.12.2023 року. У частині вимог за період з 01.01.2024 року позивачем строк звернення до суду дотримано.

Відносно суті спірних правовідносин, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Вимогами ст. 22 Конституції України передбачено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.

Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Частиною 1 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частини 2 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Конституційний Суд України в п. 4.1 рішення від 11 березня 2020 року в справі № 4-р/2020 з посиланням в тому числі на норми міжнародного права зазначив, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11 -р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020.

Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виці матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2., абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018).

Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (ч. 1 ст. 124 Основного Закону України).

Відповідно до частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Окрім того, відповідно до ч. 1 ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу.

Частиною 9 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.

Відповідно до положень Закону України «Про прожитковий мінімум» від 15.07.1999 № 966-XIV, прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров`я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення:

дітей віком до 6 років;

дітей віком від 6 до 18 років;

працездатних осіб;

осіб, які втратили працездатність.

На переконання суду апеляційної інстанції, перелік основних соціальних і демографічних груп населення, викладений у Законі України «Про прожитковий мінімум» є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає.

Статтею 7 Закону України від 09.11.2023 № 3460-IX «Про Державний бюджет України на 2024 рік» установлено у 2023-2024 роках прожитковий мінімум для наступних основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років, дітей віком від 6 до 18 років: працездатних осіб (3028,00 грн. відповідно), осіб, які втратили працездатність.

Водночас, статтею 7 Закону України від 09.11.2023 № 3460-IX «Про Державний бюджет України на 2024 рік» встановлено також розміри прожиткового мінімуму для: працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді: з 1 січня - 2102 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівникам інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами: з 1 січня - 2102 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадового окладу прокурора окружної прокуратури: з 1 січня - 1600 гривень.

Таким чином, законодавцем фактично було розширено перелік основних соціальних і демографічних груп населення та встановлено окремі розміри прожиткового мінімуму для суддів, прокурорів окружної прокуратури та працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами. При цьому, розмір прожиткового мінімуму для вказаних категорій осіб встановлено у розмірі меншому, ніж прожитковий мінімум для працездатних осіб.

Колегія суддів наголошує, що при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідачі - суб`єкти владних повноважень повинні керуватися виключно Законом України «Про судоустрій та статус суддів» та Законом України «Про прожитковий мінімум», які не передбачають встановлення окремого розміру прожиткового мінімуму для суддів, при цьому застосування статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» в частині застосування до розрахунку суддівської винагороди розміру прожиткового мінімуму працездатних осіб 2102 гривні прямо суперечить статті 130 Конституції України.

При цьому, Законом України ««Про Державний бюджет України на 2024 рік» як і будь-яким іншим діючим нормативно-правовими актами не скасовані та не внесені зміни в чинні норми права, передбачені:

- ч.2 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (визначає, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами);

- ст. 130 Конституції України (визначає, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій).

- ст. 1 Закону України «Про прожитковий мінімум» (встановлює перелік до основних соціальних і демографічних груп населення).

Норми права, які містяться у перелічених статтях є зрозумілими та доступними для зацікавлених осіб, чіткими та передбачуваними у своєму застосуванні, а також є спеціальними та мають найвищу юридичну силу і тому мають виконуватися.

Відтак, неможливо розглядати положення статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» в частині застосування до розрахунку суддівської винагороди розміру прожиткового мінімуму працездатних осіб 2102 гривні, як такі, що відповідають принципам якості та правової визначеності закону, в сенсі застосування до правовідносин визначення розміру суддівської винагороди позивача.

Отже, до спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», які у часі прийняті раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік».

Як зазначено у Рішенні Конституційного Суду України від 18 червня 2020 року №5-рп(II)/2020, до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): «закон пізніший має перевагу над давнішим» (lex posterior derogat priori) - «закон спеціальний має перевагу над загальним» (lex specialis derogat generali) - «закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим» (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.

Водночас Закон «Про Державний бюджет України на 2024 рік» фактично змінили складову для визначення базового розміру посадового окладу судді, що порушує гарантії незалежності суддів, одна з яких передбачена частиною другою статті 130 Конституції України і частиною третьою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

При цьому, Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.

Тобто у національному законодавчому полі існує колізія положень двох нормативно-правових актів рівня закону, подолати яку можливо застосувавши загальний принцип права «спеціальний закон скасовує дію загального закону» (Lex specialis derogate generali). Такий підхід використовується у випадку конкуренції норм: коли на врегулювання суспільних відносин претендують загальні та спеціальні норми права.

Отже, за таким правовим підходом, при конкуренції норм необхідно застосовувати правило пріоритетності норм спеціального закону (lex specialis ), тобто Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а положення Законів України «Про державний бюджет України» вважати загальними нормами (lex generalis).

На такий аспект законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у рішеннях від 9 липня 2007 року №6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22 травня 2008 року №10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України).

Отже, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Оскільки указана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, відповідач помилково посилається на незмінюваність посадових окладів суддів протягом 2023-2024 року.

Щодо питання матеріального забезпечення суддів Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Зубко та інші проти України» від 26 квітня 2006 року зазначив, що неспроможність держави вчасно виплачувати суддям їх виплати є несумісною з потребою їх здатності виконувати свої професійні функції неупереджено, щоб не зазнавати тиску і впливу на поведінку; неспроможність держави гарантувати адекватну та своєчасну виплату винагороди національним суддям та невизначеність, у якій вони залишаються, порушує справедливий баланс, що має виникнути між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права заявників на мирне володіння своїм майном.

Необхідно підкреслити, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, що регулюють питання правового статусу суддів, не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді.

Відповідно до положень ч.3 ст. 7 КАС України, у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Враховуючи вищевикладене, заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2024 року (3028,00 грн) на іншу розрахункову величину, яка Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн) є неправомірною, а відповідні положення Законів України «Про Державний бюджет України» не підлягають застосуванню.

Водночас, варто зауважити, що Верховний Суд вже висловлював свою правову позицію щодо регулювання подібних правовідносин, зокрема у постановах від 30 листопада 2021 року у справі №360/503/21, від 10 листопада 2021 року у справі №400/2031/21, від 22 червня 2023 року у справі №400/4904/21, від 24 липня 2023 року у справі №280/9563/21, від 25 липня 2023 року у справі №120/2006/22-а, від 26 липня 2023 року у справі №240/2978/22, від 27 липня 2023 року у справі №240/3795/22, від 02 серпня 2023 року у справі № 560/5597/22, від 15 серпня 2023 року у справі № 120/19262/21-а, від 13 вересня 2023 року у справі № 240/44080/21, від 21 вересня 2023 року (справа № 380/25627/21) та інших, та відповідно до вимог ч. 5 ст. 242 КАС України, підлягає врахуванню судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Зокрема, Верховний Суд дійшов висновку, що заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня відповідного року, на іншу розрахункову величину, яка Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн) на підставі статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України» було неправомірним.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що дії Івано-Франківського окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди за період з 1 січня 2024 року, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, тобто 2102 грн є протиправними, що свідчить про наявність підстав для задоволення позовних вимог у вказаній частині.

Водночас, відповідно до правил частин 3, 4 ст. 148 Закону № 1402-VIII, ДСА України здійснює функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення усіх інших судів, окрім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів; функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління ДСА України.

Відповідно до ст. 149 Закону № 1402-VIII суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

Зважаючи на наведені положення статей 148, 149 Закону №1402-VIII у зіставленні з положеннями частин 1, 2, 5 статті 22, частини 1 статті 23 Бюджетного Кодексу України, виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є Державна судова адміністрація України.

У межах спірних правовідносин Івано-Франківський окружний адміністративний суд є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня, а відтак його діяльність у сфері бюджетних відносин регулюється, зокрема, Бюджетним кодексом України.

Івано-франківський окружний адміністративний суд здійснює свої повноваження в межах асигнувань, які Державна судова адміністрація України затвердила у його кошторисі 2024 рік.

Сума коштів відповідно до затверджених Державною судовою адміністрацією України кошторисів на 2024 рік була недостатньою для забезпечення виплати Івано-франківським окружним адміністративним судом позивачеві суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення, обчислених з урахуванням прожиткового мінімуму величиною 3028 грн у 2024 році.

Відтак, невиплата позивачу суддівської винагороди в повному обсязі пов`язана з бездіяльністю Державної судової адміністрації України як головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення діяльності усіх судів, крім Верховного Суду (стаття 148 Закону №1402-VIII).

Із урахуванням статусу Державної судової адміністрації України як головного розпорядника бюджетних коштів та учасника бюджетного процесу у питаннях фінансування судової системи Верховний Суд у постанові від 24.09.2020 (справа №280/788/19) дійшов висновку про правильність рішення судів у спорі «щодо розміру суддівської винагороди», яким зобов`язано Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування розпорядника коштів нижчого рівня з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого для виконання рішень судів на користь суддів, для проведення виплати судді недоотриманих сум суддівської винагороди.

З огляду на викладене, правильним є висновок, що Державною судовою адміністрацією України допущено бездіяльність щодо незабезпечення Івано-Франківського окружного адміністративного суду в повному обсязі бюджетними асигнуваннями у спірний період.

З урахуванням викладеного, доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження в частині доводів про порушення позивачем строку звернення до суду.

Відповідно до вимог ч.1 ст. 319 КАС України, судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.

В іншій частині доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, яким повно та правильно встановлено обставини справи у відповідній частині ухвалено судове рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до положень статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права

Таким чином, оскільки судом першої інстанції було допущено порушення норм процесуального права, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог за період з 01.09.2022 року по 31.12.2023 року та прийняття в цій частині нового судового рішення про залишення адміністративного позову у вказаній частині без розгляду. В іншій частині рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 292, 311, 315, 317, 321, 322, 325 328, 329 КАС України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Державної судової адміністрації України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 березня 2024 року задовольнити частково.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 березня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківського окружного адміністративного суду, Державної судової адміністрації України про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії скасувати в частині задоволення позовних вимог за період з 01.09.2022 року по 31.12.2023 року.

В цій частині ухвалити нове судове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 за період з 01.09.2022 року по 31.12.2023 року залишити без розгляду.

В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 березня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.

Головуючий суддя: М. П. Коваль

Суддя: Л.П. Шеметенко

Суддя: О.В. Яковлєв