Постанова

від 14.02.2024 по справі 463/1554/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 лютого 2024 року

м. Київ

справа № 463/1554/18

провадження № 61-18147св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Олійник А. С.,

Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України»,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», в інтересах якого діє адвокат Мірошніков Петро Вікторович, на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 21 січня 2019 року, ухвалене у складі судді Нора Н. В., та постанову Львівського апеляційного суду від 16 листопада 2020 року, прийняту колегію у складі суддів: Крайник Н. П., Шеремети Н. О., Цяцяка Р. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_3 звернулася з позовом до Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі -

АТ «Ощадбанк»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про відшкодування шкоди, завданої злочином.

В обґрунтування позову вказувала, що ОСОБА_2 , будучи службовою особою

АТ «Ощадбанк», шляхом обману заволоділа її грошовими коштами.

Вироком Личаківського районного суду м. Львова від 9 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 23 жовтня 2017 року, ОСОБА_2 визнано винною у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною п`ятою статті 191, частиною першою статті 366 КК України, щодо незаконного збагачення та заволодіння належними ОСОБА_1 грошовими коштами на загальну суму 41 705 грн та 1 918,50 доларів США.

Зазначає, що її цивільний позов про відшкодування шкоди, завданої злочином, в кримінальному провадженні залишено без розгляду за її заявою.

Позивач вважала, що з відповідача, як роботодавця ОСОБА_2 , підлягають стягненню майнова шкода, завдана злочином, та 85 373, 31 грн інфляційних втрат, які полягають у втраті купівельної спроможності коштів в умовах інфляції з моменту їх втрати - 5 листопада 2008 року та 16 листопада 2009 року - і до часу звернення до суду.

За таких обставин просила стягнути з відповідача 127 078,31 грн. та

1 918,50 доларів США, з яких: 41 705 грн та 1 918,50 доларів США - суми вкладів, а

85 373,31 грн - інфляційні втрати.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 21 січня 2019 року

позов задоволено. Стягнено з АТ «Ощадбанк» на користь ОСОБА_1 127 078,31 грн і 1 918,50 доларів США на відшкодування майнової шкоди та

6 000 грн у відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Стягнено

з АТ «Ощадбанк» в дохід держави судовий збір у розмірі 1 811,22 грн.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що протиправними діями працівника відповідача ОСОБА_2 , яка перебувала на посаді завідуючої

ТВБВ № 10013/0332 територіально-відокремленого безбалансового відділення 10013/0289 м. Львів (І-типу) філії - Львівського обласного управління

АТ «Ощадбанк», під час виконання своїх трудових (службових) обов`язків позивачу завдано майнової шкоди. Вказані обставини встановлені вироком Личаківського районного суду м. Львова від 9 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 23 жовтня 2017 року, тому, за висновком місцевого суду, не підлягають доказуванню. За таких обставин суд вважав обґрунтованими вимоги позивача про стягнення суми вкладів у розмірі 41 705 грн та 1 918,50 доларів США.

Крім того, суд першої інстанції зазначив про необхідність стягнення з відповідача інфляційних втрат у заявленому позивачем розмірі, пославшись як на підставу їх стягнення на частину другу статті 625 ЦК України.

Постановою Львівського апеляційного суду від 16 листопада 2020 року апеляційну скаргу АТ «Ощадбанк» залишено без задоволення, а рішення Личаківського районного суду м. Львова від 21 січня 2019 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанцій про задоволення позову, зазначивши про відповідність таких висновків обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.

Відхиляючи доводи заяви про застосування наслідків спливу позовної давності, суд апеляційної інстанції зазначив, що порушення права ОСОБА_1 встановлено вироком суду від 9 березня 2017 року, яким ОСОБА_2 визнано винною у вчиненні злочину щодо заволодіння грошовими коштами позивача, а з позовом остання звернулася 27 березня 2018 року, тобто в межах позовної давності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У грудні 2020 року представник АТ «Ощадбанк» - адвокат Мірошніков П. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просив скасувати рішення Личаківського районного суду м. Львова від 21 січня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 16 листопада 2020 року і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування статей 256, 257, 267 ЦК України, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року

у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18) та Верховним Судом

у постановах від 26 серпня 2018 року у справі № 522/15385/14-ц

(провадження № 61-3215св18), від 2 серпня 2019 року у справі № 916/1324/18,

від 26 жовтня 2018 року у справі № 922/4099/17.

Заявник вказує про порушення судами попередніх інстанцій статті 82 ЦПК України, оскільки вироком Личаківського районного суду м. Львова від 9 березня 2017 року

у справі № 463/3982/14-к встановлено, що ОСОБА_2 , імітуючи договірні відносини з банком, без укладення депозитних договорів і внесення коштів в касу банку на депозитні рахунки в період з 5 листопада 2008 року до 28 лютого

2012 року заволоділа грошовими коштами ОСОБА_1 на суму 57 014 грн.

На думку заявника, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку

про стягнення з банку на відшкодування майнової шкоди 127 078,31 грн та

1 918,50 доларів США. Вказане свідчить про неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування статті 82 ЦПК України, викладених

у постановах Верховного Суду від 16 січня 2020 року у справі № 569/8798/15-ц (провадження № 61-41749св18), від 10 червня 2020 року у справі № 319/654/17 (провадження № 61-11383св18) та від 18 квітня 2018 року

у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17).

Позиція інших учасників справи

У лютому 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на безпідставність її доводів, просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі і витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Підставою відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року

у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня

2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17), постановах Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі № 522/15385/14-ц

(провадження № 61-3215св18), від 2 серпня 2019 року у справі № 916/1324/18,

від 26 жовтня 2018 року у справі № 922/4099/17, від 10 червня 2020 року

у справі № 319/654/17 (провадження № 61-11383св18), від 16 червня 2020 року

у справі № 569/8798/15-ц (провадження № 61-41749св18) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 18 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що вироком Личаківського районного суду м. Львова від 9 березня 2017 року у справі № 463/3982/14-к, залишеним у частині обставин, встановлених щодо ОСОБА_1 , без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 23 жовтня 2017 року,

ОСОБА_2 визнано винною у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною п`ятою статті 191 КК України та частиною першою

статті 366 КК України.

Зазначеним вироком встановлено, що ОСОБА_2 , імітуючи договірні відносини з банком, без укладення депозитних договорів, відкриття депозитних рахунків та внесення на них грошових коштів у період з 5 листопада 2008 року

до 28 лютого 2012 року заволоділа грошовими коштами ОСОБА_1 на загальну суму 57 014 грн, а саме 5 листопада 2009 року - 35 000 грн, 16 листопада 2009 року - 6 705 грн, 25 січня 2011 року - 17,5 доларів США (на 25 січня 2011 року

за курсом Національного банку України (далі - НБУ) становило 139 грн) та

28 лютого 2012 року - 1 901 доларів США (на 28 лютого 2012 року за курсом НБУ становило 15 170 грн).

Також зі змісту вказаного вироку суди встановили, що в період заволодіння коштами ОСОБА_1 . ОСОБА_2 перебувала на посаді завідуючої

ТВБВ № 10013/0332 територіально-відокремленого безбалансового

відділення № 10013/0289 АТ «Ощадбанк», розташованого на АДРЕСА_1 .

Суди встановили, що вирок Личаківського районного суду м. Львова від 9 березня 2017 року набрав законної сили 24 жовтня 2017 року.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши правильність застосування норм матеріального права і додержання процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У §§ 52, 53 рішення Європейського суду з прав людини від 29 січня 2013 року

у справі «Zolotas проти Греції» (№ 2) суд зазначив, що, якщо особа, яка вкладає суму грошей у банк, передає йому право користування нею, то банк має її зберігати і, якщо він використовує її на власну користь, повернути вкладнику еквівалентну суму за умовами угоди. Отже власник рахунку може добросовісно очікувати, аби вклад до банку перебував у безпеці, особливо якщо він помічає, що на його рахунку нараховуються відсотки. Закономірно, він очікуватиме, що йому повідомлять про ситуацію, яка загрожуватиме стабільності угоди, яку він уклав з банком, і його фінансовим інтересам, аби він міг заздалегідь вжити заходів з метою дотримання законів і збереження свого права власності. Подібні довірчі стосунки невід`ємні для банківських операцій і пов`язаним з ними правом. Суд водночас нагадує, що принцип правової певності притаманний усій сукупності статей Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і є одним з основоположних елементів правової держави («Nejdet Sahin I Perihan Sahin v. Turkey», № 13279/05,

§ 56, 20 жовтня 2011 року).

Незаконне привласнення працівником банку грошових коштів, які належать ОСОБА_3 на праві власності, порушує положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтю 1 Першого протоколу, підписаного та ратифікованого Україною, яка відповідно до статті 5 цього ж протоколу, є додатковою статтею Конвенції.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (стаття 1 Першого протоколу).

Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу).

Стаття 1059 ЦК України врегульовує питання форми банківського вкладу та наслідки недодержання письмової форми договору. Так, за змістом цієї статті договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Згідно з пунктом 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року № 516, залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується: договором банківського рахунку; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.

Відповідно до положень Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492 (далі - Інструкція; в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського вкладу - вкладні (депозитні) рахунки (пункт 1.8 Інструкції); договір банківського вкладу укладається в письмовій формі (пункт 1.9 Інструкції); письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері

банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту (пункт 1.10 Інструкції).

Отже письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту.

Вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою (частина шоста статті 82 ЦПК України).

У справі, яка переглядається, вироком Личаківського районного суду м. Львова від 9 березня 2017 року у справі № 463/3982/14-к встановлено, що ОСОБА_2 , імітуючи договірні відносини з банком, без укладення депозитних договорів, відкриття депозитних рахунків та внесення на них грошових коштів

у період з 5 листопада 2008 року до 28 лютого 2012 року заволоділа грошовими коштами ОСОБА_1 на загальну суму 57 014 грн, а саме 5 листопада

2009 року - 35 000 грн, 16 листопада 2009 року - 6 705 грн, 25 січня 2011 року - 17,5 доларів США (на 25 січня 2011 року за курсом Національного банку

України (далі - НБУ) становило 139 грн) та 28 лютого 2012 року - 1 901 доларів США (на 28 лютого 2012 року за курсом НБУ становило 15 170 грн)

Позивач правомірно сподівалася на належне оформлення та виконання договорів вкладу з відповідачем, а обов`язок забезпечення належного виконання працівниками відповідача посадових інструкцій покладено на банківську установу. Особи, винні в порушенні правил банківських операцій, у спірних правовідносинах з позивачем діяли від імені банку та розпоряджалися на власний розсуд грошовими коштами позивача вже після передачі їх на депозит, отже вчиняли протиправні дії щодо грошових коштів, які перейшли у власність відповідача, а тому позивач не може бути відповідальним за порушення, вчинені посадовими особами відповідача, оскільки ним виконані умови укладених угод.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 червня 2021 року

у справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21) зазначено, що в разі пред`явлення позову про стягнення коштів за договорами банківського вкладу, у тому числі процентів та інфляційних втрат, які не були повернуті вкладнику внаслідок злочину (кримінального правопорушення), вчиненого службовими особами банку, застосуванню до спірних правовідносин між вкладником та банком підлягають норми цивільного законодавства, які регулюють договірні, а не деліктні зобов`язання, оскільки вчинення працівниками банку злочину (кримінального правопорушення) із заволодіння внесеними на депозит коштами не впливає на договірні правовідносини вкладника і банку, не спростовує їх існування та не припиняє їх.

Щодо предмета та підстав позову ОСОБА_1

У справі, яка переглядається, позивач, звертаючись з позовом, просила суд відшкодувати їй майнову шкоду, завдану працівником банку під час виконання трудових обов`язків, посилаючись на підстави, визначені статтями 1172, 1192 ЦК України, які мають іншу правову природу та регулюють відносини, не пов`язані з договірними зобов`язаннями.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

(далі - Конвенція) закріплено принцип доступу до правосуддя.

Статтею 13 Конвенції гарантовано, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ вважають здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення

від 4 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції», заява № 23805/94).

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, суди повинні зважати і на його ефективність в контексті статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України мають вищу юридичну силу

(статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушене цивільне право чи інтерес підлягає судовому захисту у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають ураховувати його ефективність. Це означає лише те, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений

у статті 16 ЦК України і цей перелік не є вичерпним, про що прямо зазначено

у вказаній статті.

Статтею 4 ЦПК України визначено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Частиною першою статті 5 ЦПК України визначено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У частині першій та пунктах 4, 5 частини третьої статті 175 ЦПК України передбачено, що в позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні, та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Отже, позовна заява обов`язково повинна містити предмет позову та підстави позову. Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яке опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

У статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено завдання суду при здійсненні правосуддя та зазначено, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

У статті 263 ЦПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи потрібно позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;

8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (частина перша статті 214 ЦПК України в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції).

У цивільному процесуальному законодавстві діє принцип jura novit curia

(суд знає закони), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін;

3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на норму права, що є значно конкретизованим, аніж закон. Більш того, виходячи з положень ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду відображається в судовому рішенні, зокрема, в його мотивувальній і резолютивній частинах.

Тому обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2019 року

у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) та від 25 червня 2019 року

у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) викладено правовий висновок про те, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку із цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Отже, позивач визначає предмет та підстави позову, а обов`язком суду є установлення обґрунтованості позову та вирішення спору по суті заявлених вимог з визначенням правовідносин сторін, що випливають зі встановлених обставин та правових норм, які підлягають застосуванню до цих правовідносин.

Підставою позову є фактичні обставини, що наведені в заяві, тому зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Таким чином, визначення предмета та підстав спору є правом позивача, у той час як встановлення обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії,

заява № 48778/99).

У справі, яка переглядається, зміст позовних вимог становлять вимоги щодо повернення банком суми вкладів та інфляційних втрат у зв`язку з порушенням умов договорів банківського вкладу. Правильне встановлення змісту правовідносин між банком і вкладником як договірних імперативно визначає і способи захисту - примусове виконання в натурі обов`язків щодо повернення вкладів на умовах, визначених договорами (стаття 1060 ЦК України), щодо сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення (частина друга статті 625 ЦК України).

З матеріалів справи вбачається існування спору між позивачем як вкладником банку та відповідачем - банківською установою - з приводу повернення сум банківського вкладу, якими заволоділа працівник банку під час виконання (у неналежний спосіб та з протиправною метою) посадових обов`язків, та які не повернуті вкладнику. Відповідач пред`явлені позивачем позовні вимоги не визнав.

Наявність повноти судового захисту залежить від дій саме суду, який відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України має справедливо, неупереджено та своєчасно вирішити спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

У разі неправильної кваліфікації позивачем змісту правовідносин не можуть наступати негативні для позивача наслідки, навіть за формальних підстав, тому що за змістом статті 13 ЦПК України мають значення вимоги та докази, на яких суд ґрунтує своє рішення. Помилка у визначенні правової природи юридичних фактів, допущена позивачем, не має істотного значення. Неправильна юридична інтерпретація фактів не може позбавити сторону права на судовий захист, інакше порушується фундаментальне право особи на справедливий суд.

Суд, який розглядає справу, має право і зобов`язаний самостійно визначити та кваліфікувати правовідносини, які виникли між сторонами, та застосувати відповідну норму права чи закон, який регулює спірні правовідносини.

Ухвалюючи рішення про стягнення з АТ «Ощадбанк» грошових коштів на відшкодування майнової шкоди, завданої працівником банку його клієнту,

на підставі статей 1172, 1192 ЦК України, суди попередніх інстанцій не врахували, що між сторонами виникли правовідносини щодо невиконання договору, який підлягає вирішенню із застосуванням положень статті 625, 1058-1060 ЦК України.

Такий висновок узгоджується з висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 8 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21) та Верховним Судом у постанові від 30 червня

2021 року у справі № 742/3238/17 (провадження № 61-15938св19).

Крім того, у вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що відмова в аналогічних правовідносинах у задоволенні позову з підстав неналежного правового обґрунтування позивачами підстав позову фактично встановлює обмеження самої можливості розгляду заявленого позивачем позову та не враховує гарантованого національним і міжнародним законодавством права особи на доступ до правосуддя.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Колегія суддів вважає за необхідне врахувати висновки, викладені після подання касаційної скарги, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 червня

2021 року у справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21)

та постанові Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 742/3238/17 (провадження № 61-15938св19), що узгоджується з частиною третьою

статті 400 ЦПК України.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_2 , працюючи на посаді завідуючої

ТВБВ № 10013/0332 територіально-відокремленого безбалансового

відділення № 10013/0289 АТ «Ощадбанк», імітуючи договірні відносин з банком, без укладення депозитних договорів, відкриття депозитних рахунків та внесення на них грошових коштів, у період з 5 листопада 2008 року до 28 лютого 2012 року заволоділа грошовими коштами ОСОБА_1 , а саме 5 листопада

2009 року - 35 000 грн, 16 листопада 2009 року - 6 705 грн, 25 січня

2011 року - 17,5 доларів США та 28 лютого 2012 року - 1 901 доларів США.

Вказані грошові кошти за обставинами, встановленими судами з вироку Личаківського районного суду м. Львова від 9 березня 2017 року у справі № 463/3982/14-к, є сумами банківських вкладів, які позивач мала намір внести на рахунки, переуклавши раніше відкриті строкові депозитні вклади.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що суми вкладів

ОСОБА_1 у розмірі 35 000 грн, 6 705 грн, 17,5 доларів США

та 1 901 доларів США підлягають стягненню з АТ «Ощадбанк», оскільки банківські вклади позивачу повернуті не були.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги в частині необхідності застосування наслідків спливу позовної давності до вказаних вимог, оскільки позивач фактично заявила позов про повернення банківських вкладів, тому до спірних правовідносин відповідно до пункту 2 частини першої статті 268 ЦК України позовна давність не застосовується. Такий висновок узгоджується з висновками Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 742/3238/17 (провадження № 61-15938св19).

Доводи касаційної скарги щодо застосування судами статті 82 ЦПК України без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 січня

2020 року у справі № 569/8798/15-ц (провадження № 61-41749св18), від 10 червня 2020 року у справі № 319/654/17 (провадження № 61-11383св18) та від 18 квітня

2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17), є безпідставними, оскільки вироком Личаківського районного суду м. Львова

від 9 березня 2017 року у справі № 463/3982/14-к встановлено обставини щодо заволодіння ОСОБА_2 банківськими вкладами ОСОБА_1 5 листопада 2009 року у розмірі 35 000 грн, 16 листопада 2009 року - 6 705 грн, 25 січня

2011 року - 17,5 доларів США та 28 лютого 2012 року - 1 901 доларів США. Колегія суддів враховує, що зазначення у вироку сукупної суми вкладів як розміру завданої шкоди в національній валюті відповідно з урахуванням курсу НБУ, не впливає на розмір кожного окремого вкладу та їх валюту.

Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про стягнення

з АТ «Ощадбанк» на користь ОСОБА_1 вкладів 35 000 грн, 6 705 грн,

17,50 доларів США та 1 901 доларів США, а всього 41 705 грн та 1 918,50 доларів США, проте помилились з мотивами стягнення таких коштів, помилково вважаючи ці суми майновою шкодою, завданою злочином.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених

статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Зважаючи на те, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення позову в частині стягнення вкладів у розмірі 41 705 грн та

1 918,50 доларів США, однак вказали неналежні мотиви та підстави для задоволення позову, судові рішення судів попередніх інстанцій у вказаній частині підлягають зміні у їх мотивувальних частинах.

Щодо вирішення позовних вимог про стягнення індексу інфляції з суми вкладів в національній валюті у розмірі 85 373,31 грн

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох відсотків річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Суди не врахували, що у справі, яка переглядається, зміст позовних вимог становлять вимоги щодо повернення банком суми вкладів та інфляційних втрат у зв`язку з неповерненням цих вкладів Правильне встановлення змісту правовідносин між банком і вкладником як договірних імперативно визначає і способи захисту - примусове виконання в натурі обов`язків щодо повернення вкладів на умовах, визначених договорами (стаття 1060 ЦК України), щодо сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення (частина друга статті 625 ЦК України), які суд вправі застосувати з урахуванням принципу jura novit curia.

Такий висновок узгоджується з висновками Верховного Суду від 30 червня

2021 року у справі № 742/3238/17 (провадження № 61-15938св19).

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанцій не досліджував питання, коли ОСОБА_1 звернулася до банку з вимогою про повернення вкладу та з якого саме моменту підлягають нарахуванню інфляційні втрати на суму боргу у порядку частини другої статті 625 ЦК України, що має значення для правильного вирішення цих позовних вимог, а тому Верховний Суд дійшов висновку про скасування в цій частині постанови апеляційної інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд не наділений процесуальними повноваженнями здійснювати дослідження доказів та встановлювати фактичні обставини у справі.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Під час нового розгляду справи суду належить врахувати наведені у цій постанові висновки суду касаційної інстанції, дати відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Враховуючи висновок суду касаційної інстанції про направлення справи у відповідній частині на новий розгляд, скасуванню підлягає постанова суду апеляційної інстанцій в частині залишення без змін рішення місцевого суду про стягнення витрат на професійну правничу допомогу та судового збору, оскільки визначити пропорційність задоволених позовних вимог на теперішній час неможливо.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що справа у вказаній частині направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, суд не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», в інтересах якого діє адвокат Мірошніков Петро Вікторович, задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 16 листопада 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» інфляційний втрат у розмірі 85 373,31 грн та в частині розподілу судових витрат скасувати, справу в цих частинах направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 21 січня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 16 листопада 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» суми вкладів у розмірі 41 705 грн та 1 918,50 доларів США змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови із залишенням їх резолютивних частин щодо вказаних позовних вимог без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко А. С. Олійник В. В. Сердюк