Постанова

від 09.09.2024 по справі 752/20822/16-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 вересня 2024 року

м. Київ

єдиний унікальний номер судової справи 752/20822/16-ц

номер провадження 22-ц/824/11392/2024

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - суддіЛапчевської О.Ф.,суддівБерезовенко Р.В., Мостової Г.І.,розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 27 лютого 2024 року та на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 27 лютого 2024 року /суддя Хоменко В.С./

у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, -

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання права спільної сумісної власності, заборони вчинення певних дій, в якому, з урахуванням змінених позовних вимог, просив визнати за ним та ОСОБА_1 право спільної сумісної власності:

- на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальна площа 53,04 м2;

- на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , загальна площа 37,50 м2;

- гаражний бокс № НОМЕР_1 в ҐБК «Прогресе» площею 21,40 м2, який розташований в АДРЕСА_3 , зареєстрований за ним 16.08.2011 року Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації на праві власності;

- автомобіль Ford Sierra, реєстраційний номер НОМЕР_2 , 1987 року випуску, колір сірий, двигун № НОМЕР_3 , кузов № НОМЕР_4 , тип легковий комбі-В, який ним був придбаний за час перебування у шлюбі на підставі довідки-рахунку № НОМЕР_5 від 03.08.1997 року,.

19.01.2018 року зустрічна позовна заява ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю та поділ спільного сумісного майна подружжя прийнята до спільного розгляду з первісним позовом.

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 27 лютого 2024 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю та поділ спільного сумісного майна подружжя - залишено без розгляду у зв`язку з повторною неявкою позивачки./т. 4 а.с. 30-32/

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 27 лютого 2024 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя - задоволено.

В порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 53,04 м2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1101682980000), в розмірі ідеальних часток по 1/2 на кожного.

В порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_5 , загальною площею 37,50 м2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 110417080000), в розмірі ідеальних часток по 1/2 на кожного.

В порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право спільної часткової власності на гаражний бокс № НОМЕР_1 в ГБК «Прогрес», загальною площею 21,40 м2, який розташований у АДРЕСА_3 , в розмірі ідеальних часток по 1/2 на кожного.

В порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право спільної часткової власності на автомобіль Ford Sierra, реєстраційний номер НОМЕР_2 , 1987 року випуску, колір сірий, двигун № НОМЕР_3 , кузов № НОМЕР_4 , тип легковий комбі-В, в розмірі ідеальних часток по 1/2 на кожного.

Стягнуто з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір у розмірі 8 810,00 грн.

Не погоджуючись з вказаним рішенням та ухвалою про залишення зустрічного позову без розгляду, апелянт звернулась з апеляційною скаргою, в якій просила судові рішення скасувати, задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі.

На підтвердження вимог, викладених в апеляційній скарзі, апелянт посилалась на необґрунтованість висновків суду першої інстанції. Вважає, що судом першої інстанції не враховано поважності неявки позивача. Так, нею подавались заяви про відкладення розгляду справи у зв`язку з загостренням хронічного захворювання та забезпеченням правничої допомоги. Вказувала, що її адвоката було мобілізовано. Вказувала, що її справа не відносилась до невідкладних, а тому в умовах воєнного стану, з урахуванням рекомендацій Ради суддів України, суду необхідно було виважено підходити до питань відкладення розгляду справи та продовження розгляду. Наголошувала, що вона, як особа похилого віку, має ряд захворювань, однак, добросовісно виконувала свої права та обов`язки в ході розгляду справи, постійно брала участь у справі, була безпідставно позбавлена права на доступ до суду. Щодо рішення по суті, вказувала, що судом першої інстанції не враховані істотні обставини, зокрема весь обсяг набутого майна. Наголошувала, що частки квартири АДРЕСА_4 не є рівними, оскільки більша частина коштів - пайових внесків за квартиру, була сплачена за її рахунок. Вказувала, що відповідно до архівної довідки ОСББ «Художник» у 1983 р. ОСОБА_2 був знятий з реєстрації у вказані квартирі. Водночас, обов`язковою умовою визнання членом сім`ї є спільне проживання, а отже і спільна праця подружжя для придбання майна. Вказувала, що з 11.11.1982 р. по 03.04.1986 р. вона не перебувала у шлюбі і сплачувала пайові внески самостійно, про що також надала розрахунки в апеляційній скарзі. З липня 1997 року самостійно сплачує комунальні послуги, отже їй належить 57/100 спірної квартири. Крім того, зазначала, що квартира АДРЕСА_5 належить їй особисто, оскільки 07.04.1995 року вона стала власником 257 іменних акцій Київського центрального універмагу, де працювала з 1972 року. 31.08.1998 року нею були акції продані і у подальшому у червні 1999 року придбана спірна квартира. Наголошувала, що статус спільної сумісної власності визначається часом набуття та джерелом набуття. Сам факт набуття майна в період шлюбу не є визначальним. Наголошувала також, що при поділі майна судом першої інстанції не враховано ані садового будинку АДРЕСА_6 , ані земельної ділянки для обслуговування будинку, які вона просила виділити ОСОБА_2 , оскільки за станом здоров`я не може туди доїхати а отже не користується цим майном. Щодо автомобіля та гаража, наголошувала, що вона також ними не користується, а тому в порядку поділу зазначене майно повинно залишитись ОСОБА_2 . Отже, враховуючи весь обсяг майна, частка ОСОБА_2 у квартирі по АДРЕСА_1 повинна становити 12/100.

Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 звернувся з відзивом на апеляційну скаргу, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її доводів. Вказував, що справа в суді першої інстанції перебувала у провадженні з 2016 року, а тому, підстав для відкладення розгляду, вкотре, за різними причинами, не було. Суд не зобов`язаний зважати на поважність причин повторної неявки. Щодо рішення суду по суті, вказував, що воно ухвалене за всебічно досліджених обставин справи. Наголошував, що апелянтом не надано доказів самостійної сплати по пайовим внескам, жодної квитанції, наявний перший внесок та останній, що були здійснені у період шлюбу. Щодо придбання квартири за акції, наголошував, що на момент їх придбання, сторони перебували у шлюбі, а отже і кошти були спільними. Щодо іншого спільного майна, вказував, що згода на варіант розподілу, що пропонує апелянт відсутні, тому рішення судом першої інстанції прийнято законне і обґрунтоване.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а судові рішення залишенню без змін на підставі наступного.

Встановлено, що ОСОБА_1 будучи належним чином повідомлена про дату та час судового засідання, призначеного на 12.02.2024 року на 11-00 год., шляхом направлення судової повістки (т. 3 а.с. 197) та направленням SMS-повідомлення, що підтверджується довідкою про доставку SMS (т. 3 а.с. 198), у судове засідання не з`явилась, надала заяву про перенесення судового засідання, через загострення хронічного захворювання.

Судове засідання було відкладено на 27.02.2024 року на 11:00 год., про що ОСОБА_1 була завчасно повідомлена судовою повісткою (т. 3 а.с. 208). Разом з тим, остання надала заяву про перенесення судового засідання, у зв`язку з відсутністю адвоката по сімейним обставинам.

27.02.2024 року належним чином повідомлена ОСОБА_1 у судове засідання не з`явилась.

Таким чином, 27.02.2024 року належним чином повідомлений позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 повторно не з`явилась в судове засідання.

Залишаючи позов ОСОБА_1 без розгляду, суд першої інстанції вірно керувався нормами п. 3 ч. 1 ст. 257 ЦПК України про те, що суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи.

Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не враховано причин неявки, апеляційним судом відхиляються з огляду на те, що причини неявки правового значення не мають.

Частиною 1 ст. 44 ЦПК України визначено, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Як зазначено у постанові ВС від 22.05.2019 року в справі № 310/12817/13 процесуальний закон не вказує на необхідності врахування судом поважності причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення процесуального закону пов`язані із принципом диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до змісту якого особа, яка бере участь у справі, самостійно розпоряджається наданими їй законом процесуальними правами. Зазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд повинен залишати позовну заяву без розгляду. Зазначена норма дисциплінує позивача, як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи. Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він може подати заяву про розгляд справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи.

Також, відповідно до позиції Верховного Суду, яка зазначена у постанові від 12.08.2022 року в справі № 686/32906/19, законодавець диференціює необхідність врахування судом поважності/неповажності причин неявки позивача до суду залежно від того, яке це судове засідання: перше чи повторне. Тобто процесуальний закон не вказує на необхідність врахування судом поважності причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення процесуального закону пов`язані із принципом диспозитивності цивільного судочинства, у відповідності до змісту якого особа, яка бере участь у справі, самостійно розпоряджається наданими їй законом процесуальними правами.

Зазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд залишає позовну заяву без розгляду. Зазначена норма дисциплінує позивача, як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи. Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він може подати заяву про розгляд справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи.

Згідно з вимогами ЦПК України суд не зобов`язаний з`ясовувати причини повторної неявки в судове засідання належним чином повідомленого позивача і у випадку повторної неявки позивача, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Справа у провадженні суду знаходиться з 2016 року, заяви про розгляд справи за відсутності ОСОБА_1 не подано.

Відхиляються також і доводи апеляційної скарги щодо позбавлення права на доступ до суду, оскільки частиною 2 ст. 257 ЦПК України передбачено, що особа, позов якої залишено без розгляду, після усунення умов, що були підставою для залишення заяви без розгляду, має право звернутися до суду повторно.

Отже, за обставин цієї справи право позивача на доступ до правосуддя буде забезпеченим саме шляхом повторного подання до суду відповідної позовної заяви.

Таким чином, ухвала суду першої інстанції, якою позов ОСОБА_1 залишено без розгляду залишається апеляційною інстанцією без змін.

Оскільки розгляд справи в суді першої інстанції здійснювався виключно в межах заявленого ОСОБА_2 позову, виключно стосовно квартири АДРЕСА_4 , квартири АДРЕСА_5 , гаражного боксу № НОМЕР_1 в ГБК «Прогрес», у АДРЕСА_3 , автомобіля Ford Sierra, реєстраційний номер НОМЕР_2 , 1987 року випуску, перегляд судом апеляційної інстанції також здійснюється лише в межах цього майна.

Отже, доводи апеляційної скарги щодо неврахування всього обсягу майна, зокрема садового будинку та земельної ділянки, відхиляються з процесуальних підстав як такі, що не були предметом розгляду, позовні вимоги зустрічного позову ОСОБА_1 залишені без розгляду, по суті судом першої інстанції не розглядались.

Щодо поділу вище вказаного майна, що було предметом розгляду в суді першої інстанції, судом встановлено, що сторони у справі з 04.01.1967 року по 02.11.1982 перебували у шлюбі. 03.04.1986 року сторони повторно уклали шлюб, який розірвано у 2019 році під час розгляду справи (т. 1 а.с. 10, 12).

Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_2 ( ОСОБА_4 до зміни прізвища) 03.03.1969 року згідно квитанції № 568583 сплачено пайовий внесок для зарахування ЖБК «Художник» за квартиру в розмірі 3 175,00 руб. (т. 1 а.с. 13).

Згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкту нерухомого майна № 97217898 від 13.09.2017 року ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_4 на підставі довідки ЖБК «Художник» № 33 від 29.03.1993 року (т. 1 а.с. 86-87).

Згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкту нерухомого майна № 97217957 від 13.09.2017 року ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_5 на підставі договору купівлі-продажу № 2316-А/1187, виданої 24.06.1999 року Українською біржою «Десятинна» (т. 1 а.с. 88-89).

Відповідно до свідоцтва про право власності від 16.08.2011 року гаражний бокс № НОМЕР_1 в ГБК «Прогрес», площею 21,40 м2, належить ОСОБА_2 на праві приватної власності (т. 2 а.с. 94-98).

Згідно довідки ГБК «Прогрес» від 26.04.2011 року № 64 сума внеску за гаражний бокс в розмірі 350,00 руб. сплачена 20.12.1976 року (т. 2 а.с. 99).

Відповідно до свідоцтва про реєстрацію ТЗ НОМЕР_6 ОСОБА_2 є власником автомобіля Ford Sierra, реєстраційний номер НОМЕР_2 , 1987 року випуску, колір сірий, двигун № НОМЕР_3 , кузов № НОМЕР_4 , тип легковий комбі-В, на підставі довідки-рахунку № НОМЕР_5 від 03.08.1997 року (т. 2 а.с. 100-101).

Визначаючи режим спільної сумісної власності подружжя на вказане майно. Суд першої інстанції вірно керувався нормами частини першої статті 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно із частиною першою Прикінцевих положень Сімейного кодексу України цей Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року.

Судом встановлено, що спірне майно придбано до 2004 року, тобто до набрання чинності СК України, тому, вирішуючи спір у цій частині, застосуванню до спірних правовідносин підлягають положення КпШС України, чинного на момент придбання спірного майна в період шлюбу.

Згідно зі статтею 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або у порядку спадкування, згідно з положеннями статті 24 КпШС України є власністю кожного з них (роздільним майном).

Відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке є об`єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Майно, яке належало одному з подружжя, може бути спільною сумісною власності за укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним контрактом) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Якщо один із подружжя вклав у придбання спільного майна за рахунок майна, яке належало йому до одруження або одержане ним під час шлюбу в дар, у порядку спадкування, придбане за кошти, що належали йому до шлюбу, або іншого роздільного майна, то ці вкладення (в тому числі вартість майна до визнання його спільною сумісною власністю на підставі статті 25 КпШС України) мають враховуватися при визначенні часток подружжя у спільній сумісній власності (стаття 28 КпШС України).

Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання.

Конструкція норми статті 22 КпШС України, яка узгоджується з нормами статті 60 СК України, свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована, а один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі, в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Вказаний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі№ 404/1515/16-ц, від 18 березня 2019 року у справі № 334/8276/15-ц, та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що на спростування презумпції спільності майна подружжя, ОСОБА_1 доказів в розрізі положень ст. ст. 76-81 ЦПК України не надано.

Доводи апеляційної скарги щодо внесення більшої частини коштів - пайових внесків за квартиру по АДРЕСА_1 , та те, що у 1983 р. ОСОБА_2 був знятий з реєстрації у вказані квартирі, за період з 11.11.1982 р. по 03.04.1986 р. апелянт сплачувала пайові внески самостійно, про що також надала розрахунки в апеляційній скарзі, апеляційним судом відхиляються.

Так, у матеріалах справи наявні дані, що ОСОБА_2 ( ОСОБА_4 до зміни прізвища) 03.03.1969 року згідно квитанції № 568583 сплачено пайовий внесок для зарахування ЖБК «Художник» за квартиру в розмірі 3 175,00 руб. (т. 1 а.с. 13).

Згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкту нерухомого майна № 97217898 від 13.09.2017 року ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_4 на підставі довідки ЖБК «Художник» № 33 від 29.03.1993 року (т. 1 а.с. 86-87). Повний розрахунок проведено 30.07.1986 р.

Тобто на момент поданих квитанції, сторони перебували у шлюбі.

Жодних доказів того, що ОСОБА_1 та в яких обсягах здійснювала сплату пайових внесків, матеріали справи не містять.

Розрахунок, наведений в апеляційній скарзі, не підтверджено доказами.

Відповідно до вимог ст. ст. 76-83 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Щодо доводів належності на праві особистої приватної власності квартири АДРЕСА_5 . Судом першої інстанції також зроблено вірні висновки, щодо спільності майна.

Згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкту нерухомого майна № 97217957 від 13.09.2017 року ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_5 на підставі договору купівлі-продажу № 2316-А/1187, виданої 24.06.1999 року Українською біржою «Десятинна» (т. 1 а.с. 88-89).

Квартира придбана під час шлюбу.

Доводи апеляційної скарги щодо придбання вказаного майна за рахунок іменних акцій, апеляційним судом також відхиляються з підстав того, що вказані акції також придбані у шлюбі, у 1995 році, за рахунок роботи на Київському центральному універмазі, де апелянт працювала з 1972 року, також у період шлюбу.

Відхиляються також і доводи щодо не користування апелянтом автомобілем та гаражем, оскільки за відсутності згоди ОСОБА_2 на виділення йому у повне користування вказаного майна та сплату ним компенсації, суд не справі таку компенсацію присудити.

Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та містяться на формальних міркуваннях.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 27 лютого 2024 року та на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 27 лютого 2024 року - залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 27 лютого 2024 року та ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 27 лютого 2024 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції касаційному оскарженню не підлягає.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Головуючий: Судді: