Постанова

від 12.09.2024 по справі 917/1293/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 вересня 2024 року

м. Київ

cправа № 917/1293/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий, Мачульський Г.М., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р.К.

Офісу Генерального прокурора: Колодяжна А.В.,

представники інших учасників справи в судове засідання не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.10.2021

та рішення Господарського суду Полтавської області від 31.03.2021

у справі № 917/1293/19

за позовом Першого заступника керівника Полтавської місцевої прокуратури Полтавської області в інтересах держави

до:

1) Полтавської районної державної адміністрації Полтавської області;

2) Приватного підприємства "Альфа-капітал",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області,

про визнання недійсним та скасування розпорядження, визнання удаваними та недійсними договори, зобов`язання передати земельні ділянки,

В С Т А Н О В И В:

У липні 2019 року Перший заступник керівника Полтавської місцевої прокуратури Полтавської області в інтересах держави звернувся до Господарського суду Полтавської області з позовом до Полтавської районної державної адміністрації Полтавської області та Приватного підприємства "Альфа-капітал", в якому просив:

1. визнати недійсним та скасувати розпорядження голови Полтавської районної державної адміністрації "Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо обмеженого користування земельними ділянками (право земельного сервітуту)" № 1277 від 28.12.2010;

2. визнати удаваним та недійсним договір про установлення земельного сервітуту, укладений між Полтавською РДА та ПП "Альфа-Капітал" від 04.08.2011 на земельній ділянці за межами населеного пункту на території Рунівщинської сільської ради площею 73,3 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 5324084600000130004;

3. визнати удаваним та недійсним договір про установлення земельного сервітуту укладений між Полтавською РДА та ПП "Альфа-Капітал" від 04.08.2011 на земельній ділянці за межами населеного пункту на території Рунівщинської сільської ради площею 36,27 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (19,9 га рілля, 16,37 га пасовища), кадастровий номер 5324084600000130005;

4. визнати удаваним та недійсним договір про установлення земельного сервітуту укладений між Полтавською РДА та ПП "Альфа-Капітал" від 04.08.2011 на земельній ділянці за межами населеного пункту на території Рунівщинської сільської ради площею 32,86 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (рілля), кадастровий номер 5324084600000040163;

5. визнати удаваним та недійсним договір про установлення земельного сервітуту укладений між Полтавською РДА та ПП "Альфа-Капітал" від 04.08.2011 на земельній ділянці за межами населеного пункту на території Рунівщинської сільської ради площею 79,67 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (рілля), кадастровий номер 5324084600000040164;

6. визнати удаваним та недійсним договір про установлення земельного сервітуту укладений між Полтавською РДА та ПП "Альфа-Капітал" від 04.08.2011 на земельній ділянці за межами населеного пункту на території Рунівщинської сільської ради площею 24,47 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (рілля), кадастровий номер 5324084600000040165;

7. зобов`язати ПП "Альфа-Капітал" передати у розпорядження держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області земельні ділянки сільськогосподарського призначення загальною площею 246,27 га, а саме: площею 73,3 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, на території Рунівщинської сільської ради Полтавського району Полтавської області, кадастровий номер 5324084600000130004; площею 36,27 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, на території Рунівщинської сільської ради Полтавського району Полтавської області, кадастровий номер 5324084600000130005; площею 32,86 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, на території Рунівщинської сільської ради Полтавського району Полтавської області, кадастровий номер 5324084600000040163 площею 79,67 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, на території Рунівщинської сільської ради Полтавського району Полтавської області, кадастровий номер 5324084600000040164, площею 24,47 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, на території Рунівщинської сільської ради Полтавського району Полтавської області, кадастровий номер 5324084600000040165.

Ухвалою Господарського суду Полтавської області від 30.07.2019 залучено до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області.

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 31.03.2021 (суддя Кльопов І.Г.), залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 07.10.2021 (колегія суддів у складі: Пелипенко Н.М. - головуючий, Барбашова С.В., Істоміна О.А.), відмовлено у задоволенні позову.

Судами обох інстанцій встановлено, що Головою Полтавської районної державної адміністрації прийнято розпорядження "Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо обмеженого користування земельними ділянками (право земельного сервітуту) " №1277 від 28.12.2010.

У подальшому на підставі вказаного розпорядження Полтавською РДА з ПП "Альфа-Капітал" укладено договір про встановлення земельного сервітуту (договір) від 04.08.2011 року.

Відповідно до договору ПП "Альфа-Капітал" надано право обмеженого користування земельною ділянкою (земельний сервітут) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (рілля), що знаходиться за межами населених пунктів на території Рунівщинської сільської ради Полтавського району (землі запасу) площею 73,3 га (землі сільськогосподарського призначення).

Цільове призначення земельної ділянки, на яку установлюється сервітут, не змінюється.

Відповідно до п. 4.2 договору, цей договір набуває чинності з моменту його державної реєстрації та діє до 2021 року.

Плата за встановлення сервітуту вноситься у грошовій формі в розмірі 65160,75 грн на рік.

Договір зареєстрований у відділі Держкомзему у Полтавському районі Полтавської області, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 04.08.2011 за № 532400004000575.

Відповідно до збірного кадастрового плану земельної ділянки, який є додатком до договору, зазначено кадастровий номер 5324084600:00:013:0004.

Крім того, Полтавською районною державною адміністрацією Полтавської області із ПП "Альфа-Капітал" укладено аналогічні договори про встановлення земельного сервітуту (Спірні договори), а саме:

- договір про установлення земельного сервітуту від 04.08.2011 на земельну ділянку за межами населеного пункту на території Рунівщинської сільської ради площею 36,27 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 5324084600000130005, договір зареєстровано у відділі Держкомзему у Полтавському районі, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 04.08.2011 №532400004000574;

- договір про установлення земельного сервітуту від 04.08.2011 на земельну ділянку за межами населеного пункту на території Рунівщинської сільської ради площею 32,86 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (рілля), кадастровий номер 5324084600000040163, договір зареєстровано у відділі Держкомзему у Полтавському районі про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 04.08.2011 №532400004000573;

- договір про установлення земельного сервітуту від 04.08.2011 на земельну ділянку за межами населеного пункту на території Рунівщинської сільської ради площею 79,67 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (рілля), кадастровий номер 5324084600000040164, договір зареєстровано у відділі Держкомзему у Полтавському районі про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 04.08.2011 №532400004000571;

- договір про установлення земельного сервітуту від 04.08.2011 на земельну ділянку за межами населеного пункту на території Рунівщинської сільської ради площею 24,47 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (рілля), кадастровий номер 5324084600000040165, договір зареєстровано у відділі Держкомзему у Полтавському районі про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 04.08.2011 №532400004000572.

Прокурор зазначає, що на даний час усі договори чинні, вказане підтверджується листом з Полтавської РДА від 02.04.2019 № 966/01-29 відповідно до якого інформація про дострокове розірвання договорів у Полтавській РДА відсутня. Вказане також підтверджується інформацією з ГУ ДФС у Полтавській області від 25.04.2019 № 19315/10/16-31-12-03-28. Головним Управлінням ДФС у Полтавській області до Полтавської місцевої прокуратури було надано завірені копії податкових декларацій з плати за землю ПП "Альфа-Капітал", відповідно до яких приватним підприємством задекларовано використання земельних ділянок на території Рунівщинської сільської ради. Відповідно до податкової декларації з плати за землю за 2015 рік задекларовано, що у користувані ПП «Альфа-Капітал» знаходяться земельні ділянки з кадастровими номерами 5324084600000130004, 5324084600000130005, 5324084600000040163, 5324084600000040164, 5324084600000040165 на підставі договорів про установлення земельного сервітуту від 04.08.2011. У податкових деклараціях з плати за землю на 2016-2019 роки ПП «Альфа-Капітал» продовжує декларувати право користування земельними ділянками з вищевказаними кадастровими номерами.

Відповідно до інформаційних довідок від 14.05.2019 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відсутні будь-які відомості про форму власності, права власності, інші речові права, іпотеки, обтяження на земельні ділянки з кадастровими номерами 5324084600000130004, 5324084600000130005, 5324084600000040163, 5324084600000040164, 5324084600000040165, натомість, відповідно до інформаційних довідок з Державного земельного кадастру від 04.06.2019 суб`єктом права власності на земельні ділянки з вищевказаними кадастровими номерами, зазначена Полтавська районна державна адміністрація.

Звертаючись до суду з позовом у даній справі прокурор посилався на те, що розпорядження голови Полтавської районної державної адміністрації № 1277 від 28.12.2010 "Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо обмеженого користування земельними ділянками (право земельного сервітуту)", не тільки порушує вимоги ст. 134 ЗК України щодо набуття права на оренду земельної ділянки державної власності на конкурентних засадах (земельних торгах), а й фактично призвело до порушення економічних інтересів держави, оскільки земельні ділянки вибули із державної власності безоплатно і державний бюджет не отримав взагалі коштів від надання земельних ділянок у користування юридичній особі. Враховуючи категорію та цільове призначення спірних земельних ділянок - землі запасу сільськогосподарського призначення (рілля), мету укладення спірних договорів - ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а також оплатний характер цих договорів, суть правовідносин між сторонами спірних договорів та мета отримання земельних ділянок не відповідає такому правовому інституту, як земельний сервітут, фактично між сторонами склалися відносини щодо оренди земельних ділянок. Умови укладених між відповідачами договорів про встановлення земельних сервітутів свідчать про те, що останні фактично уклали договори оренди земельних ділянок, а правом земельного сервітуту було підмінено право оренди земельної ділянки, яке відповідно до ч. 2 ст. 124 та ч. 1 ст. 134 ЗК України набувається на конкурентних засадах за результатами земельних торгів. Посилаючись на положення ст.ст. 203, 216, 235 ЦК України прокурор зазначав, що спірні договори про установлення земельного сервітуту є удаваними, оскільки між сторонами склалися відносини щодо оренди землі. В обґрунтування підстав для представництва прокурором інтересів держави прокурор вказував на те, що звернення до суду з позовною заявою викликано необхідністю захисту майнових інтересів держави, а саме повернення земельних ділянок державної форми власності, які незаконно були передані у користування ПП "Альфа-Капітал" та реалізації конституційного права громадян користуватися об`єктами права власності, посилаючись на те, що незаконна передача земельних ділянок ПП "Альфа-Капітал" на підставі установленого земельного сервітуту всупереч вимогам чинного законодавства, порушує інтереси держави у сфері використання та охорони земель, ефективного і раціонального використання земельних ресурсів.

Під час розгляду справи від ПП "Альфа-капітал" надійшла заява про застосування позовної давності, у якій відповідач просив застосувати її до вимог:

- щодо скасування розпорядження голови Полтавської районної державної адміністрації "Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо обмеженого користування земельними ділянками (право земельного сервітуту)" №1277 від 28.12.2010;

- щодо визнання удаваними та недійсними договорів про установлення земельного сервітуту від 04.08.2011 щодо земельної ділянки площею 73,3 га (кадастровий номер 5324084600000130004) від 04.08.2011 щодо земельної ділянки площею 36,27 га (кадастровий номер 5324084600000130005), від 04.08.2011 щодо земельної ділянки площею 32,86 га (кадастровий номер 5324084600000040163), від 04.08.2011 щодо земельної ділянки площею 79,67га (кадастровий номер 5324084600000040164), від 04.08.2011 щодо земельної ділянки площею 24,47га (кадастровий номер 5324084600000040165);

- щодо зобов`язання ПП "Альфа-Капітал" передати у розпорядження держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області земельні ділянки площею 73,3га, площею 36,27га, площею 32,86га, площею 79,67га та площею 24,47га.

Відмовляючи у задоволенні позову місцевий господарський суд виходив з того, що чинним законодавством України визначено перелік видів земельних сервітутів, який не є вичерпним, і за договорами земельного сервітуту воля сторін була направлена на досягнення саме тих правовідносин, які і були в ньому передбачені. При цьому судом враховано, що сторонами спірних договорів здійснювались та здійснюються дії по його виконанню. Водночас позовні вимоги про визнання недійсним та скасування розпорядження, на підставі якого укладені спірні договори, суд вважав такими, що не підлягають задоволенню з огляду на те, що таке розпорядження є ненормативним актом, застосовується одноразово, і з прийняттям якого виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Таким чином, суд першої інстанції дійшов до висновку, що з моменту укладання спірних договорів сервітуту, розпорядження вичерпало свою дію. Клопотання про застосування позовної давності суд залишив без задоволення, враховуючи, що позовні вимоги визнані судом необґрунтованими та безпідставними.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний господарський суд дійшов висновку про обґрунтованість та доведеність позовних вимог, однак оскільки прокурор звернувся до суду з пропуском встановленого законом трирічного строку позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем-2, і прокурором не наведено поважних причин пропуску позовної давності за заявленими вимогами, у позові відмовлено з підстав пропуску позовної даності.

Не погоджуючись з рішенням місцевого та постановою апеляційного господарських судів, Заступник керівника Харківської обласної прокуратури звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що судом першої інстанції неправильно застосовано положення ст. 25, ч. 10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування", ст.ст. 16, 21, ч. 1 ст. 401, ст. 402, ч. 1 ст. 404 ЦК України, ч. 1 ст. 98, ст.ст. 116, 124, ч. 1 ст. 134 ЗК України та порушено норми ст.ст. 11, 13, 14, 76-79, 86, 236 ГПК України. В свою чергу, апеляційним судом неправильно застосовано ст.ст. 15, 16, 256, 257, 261 ЦК України, ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", ст. 45 ГПК України, та порушено ст.ст. 11, 13, 14, 76-79, 86, 236 ГПК України.

Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме - місцевим господарським судом не враховано висновків щодо застосування ст. 25, ч. 10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування", викладених у постанові Верховного Суду від 11.12.2019 у справі № 2-407/11; застосовано ст.ст. 16, 21 ЦК України без урахування висновків Верховного Суду у постановах від 30.05.2018 у справі № 923/466/17, від 19.06.2018 у справі № 916/1979/13; застосовано ч. 1 ст. 401, ст. 402, ч. 1 ст. 404 ЦК України, ч. 1 ст. 98, ст.ст. 116, 124, ч. 1 ст. 134 ЗК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 21.02.2018 у справі № 905/3280/16, від 23.09.2017 у справі № 917/133/17). В свою чергу, апеляційним судом застосовано ст.ст. 256, 257, 261 ЦК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 24.04.2018 у справі № 902/538/14; застосовано ст. 261 ЦК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 17.10.2018 у справі № 362/44/17; застосовано ст. 261 ЦК України, ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 23.05.2018 у справі № 389/29/17-ц, від 11.02.2018 у справі № 183/4638/16, від 06.02.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 07.09.2020 у справі № 917/468/19; застосовано ст. 267 ЦК України, ст. 45 ГПК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 17.02.2020 у справі № 391/1217/14-ц.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.12.2021 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 18.01.2022 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 20.12.2021.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 23.12.2021 від ПП "Альфа-капітал" надійшов відзив на касаційну скаргу, поданий 20.12.2021, у якому відповідач-2 просить останню залишити без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін, посилаючись на правильність зроблених в ній висновків, а також розглянути справу без участі представника відповідача-2.

В судовому засіданні 18.01.2022 оголошено перерву у справі до 25.01.2022.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.01.2022 зупинено касаційне провадження у справі № 917/1293/19 до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 910/5201/19 та судовою палатою для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи № 925/1133/18.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29.07.2024 поновлено провадження у справі № 917/1293/19 за касаційною скаргою Заступника керівника Харківської обласної прокуратури на постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.10.2021 та на рішення Господарського суду Полтавської області від 31.03.2021 та призначено касаційну скаргу до розгляду на 10.09.2024.

В судовому засіданні 10.09.2024 оголошено перерву у справі до 12.09.2024.

Заслухавши доповідь головуючого судді, пояснення прокурора, переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного, а також рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Частиною 1 ст. 300 ГПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)

При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Отже, з`ясування наявності права скаржника на касаційний перегляд судових рішень з підстав, наведених у п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, перебуває в залежності від встановлення сукупності таких складових елементів (критеріїв) як подібність предмета спору (заявлених вимог), підстав позову (вимог), змісту позовних вимог та встановлених судами фактичних обставин, а також наявності однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин.

Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Оскільки пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування саме судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, а не судом першої інстанції, враховуючи, що на відміну від рішення місцевого господарського суду постановою суду апеляційної інстанції позовні вимоги визнано обґрунтованими, однак у задоволенні позову відмовлено з підстав пропуску прокурором позовної давності, Верховний Суд не здійснює перегляд рішення місцевого господарського суду з підстав неврахування ним висновків щодо застосування ст. 25, ч. 10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування", викладених у постанові Верховного Суду від 11.12.2019 у справі № 2-407/11; застосування ст.ст. 16, 21 ЦК України без урахування висновків Верховного Суду у постановах від 30.05.2018 у справі № 923/466/17, від 19.06.2018 у справі № 916/1979/13; застосування ч. 1 ст. 401, ст. 402, ч. 1 ст. 404 ЦК України, ч. 1 ст. 98, ст.ст. 116, 124, ч. 1 ст. 134 ЗК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 21.02.2018 у справі № 905/3280/16, від 23.09.2017 у справі № 917/133/17.

Таким чином, Верховним Судом переглядається постанова апеляційного господарського суду з підстав застосування ст.ст. 256, 257, 261 ЦК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 24.04.2018 у справі № 902/538/14; застосування ст. 261 ЦК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 17.10.2018 у справі № 362/44/17; застосування ст. 261 ЦК України, ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 23.05.2018 у справі № 389/29/17-ц, від 11.02.2018 у справі № 183/4638/16, від 06.02.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 07.09.2020 у справі № 917/468/19; застосування ст. 267 ЦК України, ст. 45 ГПК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 17.02.2020 у справі № 391/1217/14-ц.

Так апеляційний господарський суд у розглядуваній справі встановив, що ПП "Альфа-Капітал" в ході вирішення спору місцевим господарським судом подано заяву про застосування позовної давності до позовних вимог щодо скасування розпорядження голови Полтавської районної державної адміністрації "Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо обмеженого користування земельними ділянками (право земельного сервітуту)" № 1277 від 28.12.2010; щодо визнання удаваними та недійсними договорів про встановлення земельного сервітуту; щодо зобов`язання ПП "Альфа-Капітал" передати у розпорядження держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області земельні ділянки

Зі змісту позовної заяви, як зазначив апеляційний господарський суд, вбачається, що до суду звернувся прокурор в інтересах держави, який зазначив про те, що в силу ч. 4 ст. 122 ЗК України, органом, уповноваженим державою здійснювати функції щодо розпорядження земельними ділянками державної власності сільськогосподарського призначення на території області на даний час є Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, у якого відсутні повноваження щодо звернення до суду з позовом про визнання недійсними рішень органів державної влади та місцевого самоврядування щодо розпорядження землею, визнання недійсними правочинів щодо відчуження чи передачі у користування земельних ділянок державної та комунальної власності, а також їх повернення з чужого незаконного володіння.

З 01.01.2013 від імені та в інтересах держави України право власності земельними ділянками сільськогосподарського призначення державної власності здійснював центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів та його територіальні органи, а районні державні адміністрації з 2013 року позбавлені таких повноважень.

Судами встановлено, що всі договори встановлення земельного сервітуту були належним чином зареєстровані у Відділі Держкомзему у Полтавському районі 04.08.2011, що свідчить про обізнаність органів, які виконують функцію розпорядника земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності від імені власника, яким є держава Україна, та є попередниками Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області, щодо наявності оспорюваних договорів встановлення земельного сервітуту, у зв`язку з чим вони не були позбавлені права звернутися до суду з вимогою про захист цивільного права або інтересу у межах строку позовної давності.

При цьому зміна розпорядника землі не може мати наслідком зміни позовної давності, оскільки повноваження державних органів здійснювати на підставі статті 13 Конституції України від імені Українського народу права власника на землю не припинялися, а передавалися від одного органу до іншого.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс18) вказує, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів (відповідний висновок викладений у пункті 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 362/44/17).

Таким чином, орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції розпорядника земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у спірних правовідносинах, починаючи з 04.08.2011, мав об`єктивну можливість довідатись про загрозу порушення інтересів держави укладеними договорами встановлення земельного сервітуту, які були укладені на підставі розпорядження Полтавської районної державної адміністрації "Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо обмеженого користування земельними ділянками (право земельного сервітуту)" № 1277 від 28.12.2010, та був не позбавлений права звернутися до суду з відповідним позовом.

Отже, право на позов у прокурора виникло не з дати звернення Рунівщинської сільської ради з листом № 02-45/291 від 21.09.2018 до Полтавської місцевої прокуратури, а з моменту, коли орган державної влади та, відповідно, прокурор мали можливість знати про порушення прав та інтересів держави.

Суд апеляційної інстанції встановив, що орган державної влади мав об`єктивну можливість довідатися про порушення інтересів держави укладанням оспорюваних договорів земельного сервітуту, зокрема, з часу державної реєстрації цих договорів, тобто з серпня 2011 року. Тому Головне управління Держкомзему у Полтавській області з 04.08.2011 було також обізнано про оскаржуване розпорядження Полтавської районної державної адміністрації, на підставі якого були укладені договори встановлення земельного сервітуту на спірні земельні ділянки.

При цьому, на момент виникнення порушень прав держави було врегульовано та функціонував механізм виявлення таких порушень через уповноважені державою органи, які після офіційної реєстрації правочинів у відділі Держкомзему Полтавської області, правонаступником якого Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, мали можливість виявити порушення визначеного законом порядку виділення земельних ділянок, ініціювати відповідні процедури перевірки і звернення до суду, у тому числі за допомогою прокуратури, в межах передбаченої ст. 257 ЦК України позовної давності.

Відтак, орган державної влади мав об`єктивну можливість довідатися про порушення інтересів держави з часу державної реєстрації оспорюваних правочинів, та саме з цієї дати (04.08.2011) розпочався перебіг трирічної позовної давності для заявлених у даній справі позовних вимог.

Враховуючи, що даний позов прокурором заявлено у липні 2019 року, тобто, з пропуском встановленого законом трирічного строку позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем-2 у суді першої інстанції, і прокурором не наведено поважних причин пропуску позовної давності за заявленими вимогами, що згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК України є підставою для відмови у позові, колегія суддів апеляційного суду вважала, що позов прокурора не підлягає задоволенню з підстав пропуску позовної даності.

У справі № 902/538/14, на постанову Верховного Суду від 24.04.2018 у якій посилається скаржник, позовними вимогами були визнання недійсним розпорядження Хмільницької РДА Вінницької області від 30.03.2007 № 162 та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, виданого ДП "Хмільницький лісгосп", серії ЯЯ № 017894, зареєстрованого 07.08.2007 за № 030787800002.

Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову зазначив, що відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Таким чином, протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого порушеного права судом, а для визначення моменту виникнення права на позов важливою є також і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Позивачі у наданих місцевому суду поясненнях зазначили, що про порушення прав та свобод їм стало відомо внаслідок проведення прокурорської перевірки у червні 2011 року, а тому строк позовної давності у цих правовідносинах починає свій перебіг із червня 2011 року та відповідно закінчується у червні 2014 року, натомість зазначений позов було подано до суду 24.04.2014, тобто у межах загального трирічного строку звернення до суду.

Позивачі вважали, що позовну давність ними не пропущено, оскільки вони не могли дізнатися про порушення свого права під час проведення інвентаризаційної перевірки, позаяк обов`язок проведення інвентаризації сам по собі не свідчить про те, що позивачі чи прокурор за результатами такої процедури могли та повинні були дізнатися про дії, самостійно вчинені щодо спірної земельної ділянки іншими особами. Крім того, інвентаризація проводиться інвентаризаційною комісією, до складу якої входять посадові особи безпосереднього землекористувача, яким є військова частина.

У довідці від 11.04.2017 № 1305 начальник КЕВ м. Вінниця проінформував місцевий суд, що КЕВ м. Вінниця не було відомо про вилучення земельної ділянки до моменту проведення прокурорської перевірки у червні 2011 року, оскільки відповідно до листа управління Держземагенства у Хмільницькому районі Вінницької області від 19.02.2014 № 574 на території району по Широкогреблівській сільській раді розташована Військова частина НОМЕР_1 площею 260 га, ця земельна ділянка закріплена за МОУ; командири військових частин НОМЕР_2 та НОМЕР_1 про вилучення земельної ділянки площею 40 га не доповідали (не повідомляли).

Про порушення прав і свобод позивачів військовій прокуратурі з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері стало відомо за результатами прокурорської перевірки у червні 2011 року, проведеної відповідно до плану проведення прокурорської перевірки дотримання посадовими особами КЕВ м. Вінниці Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" та ЗК України, затвердженого Військовим прокурором Вінницького гарнізону. Прокурор також зазначає, що за результатами проведеної перевірки, 23.06.2011 заступником військового прокурора було виявлено порушення технічної документації із землеустрою, що посвідчують право на постійне користування земельною ділянкою площею 260 га у Хмільницькому районі та внесено відповідне подання до КЕВ м. Вінниці. На підтвердження наведеного, до матеріалів справи долучено копії плану проведення прокурорської перевірки від 09.06.2011, подання від 23.06.2011 № 2711 про усунення порушень ЗК і Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" та відомості стосовно розбіжностей в обліку земельних ділянок МОУ за даними 6-зем Управління Держкомзему у м. Вінниці та обліковими даними КЕВ м. Вінниці Західного ТКЕУ станом на 01.04.2011.

Посилання скаржника на те, що позивачі повинні були та могли дізнатися про порушення їх прав під час проведення щорічних інвентаризацій військового майна, правомірно відхилено судами попередніх інстанцій з огляду на те, що за своєю суттю інвентаризація - це спосіб бухгалтерського обліку, за допомогою якого виявляється нестача майна, а проведення внутрішньої інвентаризації само по собі не свідчить про те, що спірні розпорядження державної адміністрації та державний акт на право постійного користування земельною ділянкою суміжного користувача було передано позивачам, або вони були повідомлені зазначеним особам про їх наявність. Здійснення ДП "Хмільницький лісгосп" санітарної рубки лісу також не свідчить про обізнаність позивачів щодо порушення їх прав шляхом прийняття оскаржуваних розпорядження та акта на право постійного землекористування, оскільки суцільна порубка здійснювалася у 2006 році, а оскаржувані розпорядження та акт датовано 2007 роком.

Із досліджених місцевим господарським судом та перевірених судом апеляційної інстанції обставин справи вбачається, що доказів, які б підтверджували доведення до відома позивачів оскаржуваного розпорядження матеріали справи не містять. Таким чином, позивачі не мали об`єктивної можливості дізнатися про порушення їх прав до червня 2011 року.

Отже, колегія суддів Верховного Суду у справі № 902/538/14 вважала правильним висновок судів попередніх інстанцій про те, що початок перебігу позовної давності за цим спором слід обліковувати з червня 2011 року, з урахуванням положень ст. 257 ЦК кінцевим терміном звернення до суду є червень 2014 року, натомість прокурор звернувся із відповідним позовом до суду 24.04.2014, тобто у межах строку позовної давності.

Водночас у справі № 917/1293/19 наявні інші встановлені фактичні обставини справи, з урахуванням яких апеляційний суд дійшов висновку про те, що всі договори встановлення земельного сервітуту були належним чином зареєстровані у Відділі Держкомзему у Полтавському районі 04.08.2011, що свідчить про обізнаність органів, які виконують функцію розпорядника земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності від імені власника, яким є держава Україна, та є попередниками Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області, щодо наявності оспорюваних договорів встановлення земельного сервітуту, в зв`язку з чим вони не були позбавлені права звернутися до суду з вимогою про захист цивільного права або інтересу у межах строку позовної давності, а орган державної влади мав об`єктивну можливість довідатися про порушення інтересів держави укладанням оспорюваних договорів земельного сервітуту, зокрема, з часу державної реєстрації цих договорів, тобто з серпня 2011 року.

Таким чином, Верховний Суд, викладаючи свої висновки у постанові від 24.04.2018 у справі № 902/538/14, застосував ст.ст. 257, 261 ЦК України з урахуванням конкретних обставин справи, відмінних від тих, що склалися у справі № 917/1293/19. До того ж апеляційним судом у розглядуваній справі було враховано позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду в постанові від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, відповідно до якої для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Що ж до посилань скаржника на застосування ст. 261 ЦК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, то вказані доводи є помилковими, оскільки як вбачається з тексту оскаржуваної постанови, в ній міститься посилання на висновок викладений, у пункті 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, відповідно до якого позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05.10.2016 у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16), а також висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 29.03.2018 у справі № 904/10673/16, про те, що приписи про позовну давність до позовних вимог про витребування майна не застосовуються.

ВП ВС вважала, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Оскільки прокуратура та Іванковичівська сільська рада дізналися про порушення права власності відповідної територіальної громади на спірні земельні ділянки ще у червні 2009 року, оскільки була порушена кримінальна справа за фактами вчинення службовими особами Іванковичівської сільської ради зловживання службовим становищем і службового підроблення при наданні у приватну власність земельних ділянок, зокрема відповідачам, що підтверджено постановою Васильківського міськрайонного суду від 21.05.2010; у 2012 році прокурор подавав аналогічний позов, але той був залишений без розгляду, а повторно звернувся з позовом до суду аж 05.01.2017, тобто, пропустивши позовну давність; прокурор не заявляв клопотання про поновлення позовної давності, Велика Палата Верховного Суду вважала обґрунтованими доводи касаційних скарг і висновок суду першої інстанції про те, що у задоволенні позову слід відмовити.

Верховний Суд у справі № 917/1293/19 зазначає, що питання дослідження обставин пропуску позовної давності вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням відповідних обставин справи. Як вбачається з тексту касаційної скарги, доводи прокурора в цій частині зводяться до незгоди з наданою апеляційним судом оцінкою наявних у справі доказів. Проте відповідно до ч. 2 ст. 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

В свою чергу, аналіз Глави 19 ЦК України щодо "інституту позовної давності" в сукупності із нормами ГПК України, що обмежують повноваження касаційного суду в частині здійснення додаткової оцінки доказів та обставин, не дають Верховному Суду підстав та можливостей для самостійного визначення обставин дати початку перебігу строку позовної давності, однак не обмежують його у перевірці правильності встановлення судами попередніх інстанцій початку відліку такого строку.

Касаційний суд має право лише здійснити перевірку застосування судами правових норм Глави 19 ЦК України на предмет правильності такого застосування встановленим обставинам.

При цьому колегія суддів не вбачає невідповідності висновків апеляційного суду висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 24.04.2018 у справі № 902/538/14 та від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, оскільки застосування ст. 257, 261 ЦК України було здійснено у них з урахуванням кокетних обставин справи, відмінних від справи № 917/1293/19, що виключає можливість застосування відповідних висновків до правовідносин у розглядуваній справі.

Таким чином, правовідносини у справах № 902/538/14 та № 362/44/17 є відмінними від тих, що склалися у справі № 917/1293/19.

Що ж до доводів скаржника про застосування апеляційним судом ст. 261 ЦК України, ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 23.05.2018 у справі № 389/29/17-ц, від 11.02.2018 у справі № 183/4638/16, від 06.02.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 07.09.2020 у справі № 917/468/19, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити таке.

Так у вказаних справах міститься висновок про те, що прокурор обґрунтував підстави для представництва інтересів держави в суді, оскільки у вказаних справах відповідне управління Держгеокадастру області як орган, до повноважень якого віднесено розпорядження землями, що перебувають в державній власності, є або мало б бути відповідачем у справі.

Водночас апеляційний господарський суд у розглядуваній справі дійшов висновку, що оскільки органом, уповноваженим державою здійснювати функції щодо розпорядження спірними земельними ділянками є Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, тому не вжиття відповідних заходів у розумний строк (відмова вжити такі заходи реагування) з боку Держгеокадастру у Полтавській області є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності, які дають підстави прокурору для звернення з позовом до суду в інтересах держави.

Таким чином, орган, уповноважений здійснювати функції щодо розпорядження спірними земельними ділянками у справі № 917/1293/19 не виступає відповідачем у справі, а є третьою особою, у зв`язку з чим посилання скаржника на постанови Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 389/29/17-ц, від 11.02.2018 у справі № 183/4638/16, від 06.02.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 07.09.2020 у справі № 917/468/19 відхиляються як такі, що здійснені на справи з відмінними від справи № 917/1293/19 правовідносинами.

При цьому вказаний висновок прокурором у касаційній скарзі не оскаржується, а тому і доводи про те, що прокурор є самостійним позивачем, у зв`язку з чим позовну давність потрібно вираховувати саме з моменту, коли йому стало відомо про порушене право, судом не приймаються.

Також Верховний Суд враховуючи позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 01.06.2021 у справі № 925/929/19, відповідно до якої з урахуванням приписів частин п`ятої, четвертої статті 53 Господарського процесуального кодексу України, абзацу 4 статті 15-2 Земельного кодексу України, статті 28 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади", статті 10 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", норм Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 № 15 (далі - Положення), органи Держгеокадастру можуть звертатись до суду, якщо це необхідно для здійсненні їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі з позовами щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився.

При цьому і в разі пред`явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. Аналогічні за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 19.04.2017 у справі № 405/4999/15-ц та постановах Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 372/2592/15, від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13-ц, від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 22.05.2018 у справі 469/1203/15-ц, від 05.06.18 у справі № 359/2421/15-ц, від 30.05.18 у справі № 367/2271/15-ц, від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц.

Що ж до посилань скаржника на застосування апеляційним судом положень ст. 267 ЦК України, ст. 45 ГПК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 17.02.2020 у справі № 391/1217/14-ц, то у справі № № 369/6892/15-ц ВП ВС зазначила, що виходячи з вимог ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

У постанові від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 міститься висновок про те, що для цілей застосування ч.ч. 3 та 4 ст. 267 ЦК України поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у цивільному процесі": сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (ч. 1 ст. 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; ч. 1 ст. 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.

З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності.

Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.

Аналогічний висновок міститься і у постанові Верховного Суду від 17.02.2020 у справі № 391/1217/14-ц.

Так у справі № 917/1293/19 ПП "Альфа-Капітал" в ході вирішення спору місцевим господарським судом подало заяву про застосування позовної давності до позовних вимог щодо скасування розпорядження голови Полтавської районної державної адміністрації "Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо обмеженого користування земельними ділянками (право земельного сервітуту)" № 1277 від 28.12.2010; щодо визнання удаваними та недійсними договорів про встановлення земельного сервітуту; щодо зобов`язання ПП "Альфа-Капітал" передати у розпорядження держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області земельні ділянки, тобто до всіх позовних вимог.

Прокурор у касаційній скарзі вважає, що апеляційний суд без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 17.02.2020 у справі № 391/1217/14-ц застосував позовну давність до вимоги, заявленої до Полтавської РДА, хоча остання не заявляла клопотання про застосування позовної давності до заявленої до неї позовної вимоги.

Колегія суддів вважає слушними доводи прокурора в цій частині, і зазначає, що вказане могло б бути підставою для направлення справи в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним та скасувати розпорядження голови Полтавської районної державної адміністрації "Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо обмеженого користування земельними ділянками (право земельного сервітуту)" № 1277 від 28.12.2010 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Разом з тим, застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02.07.2019 у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22.10.2019 у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Росії") щодо реалізації права на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції): "одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру".

Верховний Суд, керуючись принципом jura novit curia ("суд знає закони"), зазначає, що задоволення позовних вимог в частині визнання недійсним та скасування розпорядження голови Полтавської районної державної адміністрації "Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо обмеженого користування земельними ділянками (право земельного сервітуту)" № 1277 від 28.12.2010 само по собі не є ефективним та не призведе до відновлення порушеного права, з урахуванням того, що у задоволенні інших позовних вимог відмовлено у зв`язку з пропуском позовної давності, а тому вважає за можливе залишити без змін судове рішення в цій частині з інших підстав.

З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції, встановлених ст. 300 ГПК України, відповідно до яких переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права і не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, Верховний Суд зазначає про відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови апеляційного господарського суду.

Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржуване судове рішення, судові витрати, відповідно до ст. 129 ГПК України, покладаються на заявника касаційної скарги.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.10.2021 у справі № 917/1293/19 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Мачульський Г.М.

Случ О.В.