Постанова

від 10.09.2024 по справі 906/1636/23

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 вересня 2024 року Справа №906/1636/23

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючий суддя Мельник О.В.

суддя Олексюк Г.Є.

суддя Гудак А.В.

секретар судового засідання Стафійчук К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Корпорації "Таско" на рішення Господарського суду Житомирської області від 18.04.2024 (суддя Вельмакіна Т.М., повний текст рішення складено 29.04.2024)

за позовом Корпорації "Таско"

до Військової частини НОМЕР_1 Міністерства Оборони України

про скасування наказу та зобов`язання вчинити дії

за участю представників:

позивача - Самань В.Г.,

відповідача - ОСОБА_1,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 18.04.2024 у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, з урахуванням ст.316, 319, 328 ЦК України та ст.1, 3, 4, 7, 9, 11 Закону України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану", вказав, що матеріали справи не містять доказів того, що саме Корпорація "Таско" є власником вилученого майна, що і не заперечується самим же позивачем, оскільки останній вказує на помилковість зазначення такого майна в оспорюваних документах як його власність.

Відтак, приймаючи до уваги, що спірні боєприпаси не належали Корпорації "Таско", а були власністю держави та мали бути утилізовані корпорацією на виконання умов договору №274/П/7-09 від 06.10.2009, господарський суд дійшов висновку, що позивач при зверненні до суду з даним позовом, не обґрунтував, яке його суб`єктивне право чи охоронюваний законом інтерес порушено або не визнається відповідачем. Доводи позивача є абстрактними, не містять обґрунтування негативного впливу оскаржуваних наказу та акта на конкретні реальні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси позивача. Безпосередньо на позивача вказані наказ та акт не спричинили негативного впливу і він не зазнав жодної реальної шкоди.

Також суд зауважив, що позивачем не доведено обмеження спірними наказом та актом його прав на відшкодування вартості вилученого майна, оскільки матеріали справи не підтверджують наявності такого.

Враховуючи усі встановлені обставини справи у їх сукупності, а також відсутність порушеного права позивача, що є самостійною підставою для відмови у позові, суд відмовив у задоволенні позовних вимог.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся з апеляційною скаргою до Північно-західного апеляційного господарського суду, в якій просить оскаржуване рішення скасувати, та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задоволити.

Апелянт, зокрема, вказує, що недостовірні дані щодо майна корпорації, які містяться в наказі командира військової частини НОМЕР_1 від 23.01.2023 №44 в редакції наказу від 09.02.2023 №68 та акті від 10.02.2023 порушують право корпорації на використання об`єктивної та достовірної інформації стосовно наявних у власності матеріальних засобів, нівелюють господарські операції позивача з ДП "Укрспецекспорт", військовою частиною НОМЕР_1 щодо відчуження майна та їх відображення в бухгалтерському обліку згідно Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", а також обмежують право на відшкодування вартості іншого відчуженого майна, яке належить корпорації та відображене в цьому ж акті від 10.02.2023.

Звертає увагу, що судом не взято до уваги наявні первинні документи (рахунки, накладні, акти приймання-передачі, довіреності) про відчуження майна ДП "Укрспецекспорт" та військовій частині НОМЕР_1 , яке відбулося ще у 2022 році, і на момент складення акта від 10.02.2023 не належали позивачу.

Крім того, зазначає, що позивач не ставив вимоги про скасування акта від 10.02.2023, а просив суд зобов`язати відповідача вилучити з акта майно, яке не належить позивачу.

У відповідності до ст.263 ГПК України відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому вказує, що позивачем при зверненні до суду жодним чином не обґрунтовано у чому полягає порушене право Корпорації "Таско" та яким чином наказ командира військової частини НОМЕР_1 та акт про примусове відчуження обмежують право на відшкодування вартості майна, що було підтверджено судом першої інстанції та не спростовано заявником.

Вважає, що суд вірно встановив всі обставини, що мають значення для справи та правильно дослідив і оцінив всі наявні докази, а тому рішення суду першої інстанції прийняте з дотриманням вимог чинного законодавства та вірним застосуванням норм матеріального права. З огляду на що просить апеляційну скаргу Корпорації "Таско" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Житомирської області від 18.04.2024 - без змін.

Відповідно до ч. 1, 4 ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши апеляційну скаргу в межах вимог та доводів наведених в них, відзив на апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду дійшла наступного висновку.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 14.01.2016 між Корпорацією "Таско" (поклажодавець) та Військовою частиною НОМЕР_1 Міністерства оборони України (зберігач) укладено договір зберігання №05/1 ОРІС (т.1, а.с.24-25), за умовами п.1 якого поклажодавець передає, а зберігач приймає та зобов`язується зберігати вироби (майно), та повернути майно поклажодавцеві у схоронності згідно з умовами цього договору.

Листом від 11.02.2023 Військова частина НОМЕР_1 повідомила позивача про примусове відчуження майна корпорації та складення у зв`язку з цим акта про примусове відчуження або вилучення майна від 10.02.2023 (а.с.14-15).

Згідно зі змісту вказаного акта примусове відчуження майна корпорації відбулося на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 №44 від 23.01.2023 "Про відчуження боєприпасів та їх елементів, які належать Корпорації "Таско" і зберігаються на технічній території військової частини НОМЕР_1 " (а.с.9-10) у редакції наказу командира Військової частини НОМЕР_1 №68 від 09.02.2023 (а.с.11-12), погодженого листом начальника Житомирської обласної військової адміністрації від 10.02.2023 №754/2-23/31 (а.с.13).

Позивач, не погодившись з переліком майна, вказаним у відповідних наказах та акті за номенклатурою та кількістю, звертався листами №122 від 15.03.2023 (а.с.16), №186 від 28.04.2023 (а.с.19) до військової частини з проханням внести корективи до даного акта.

Враховуючи відсутність відповіді Військової частини НОМЕР_1 на вказані листи, а також, вважаючи, що акт від 10.02.2023 має відображати достовірну інформацію щодо майна корпорації, вилученого відповідачем, оскільки недостовірність даних обмежує право корпорації на наступне відшкодування вартості вилученого майна, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Аналізуючи встановлені обставини справи та надаючи їм оцінку в процесі апеляційного перегляду справи по суті заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

10.11.2008 між Урядом України та Урядом Сполучених штатів Америки укладений Меморандум про взаєморозуміння для підтвердження намірів співпрацювати з метою розвитку відносин між двома державами в галузі інвестицій.

Із метою забезпечення виконання вказаного Меморандуму постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2009 №746 "Про деякі питання утилізації непридатних та надлишкових боєприпасів" , зокрема, зобов`язано Міністерство оборони України передати у 2009-2010 роках Корпорації непридатні та надлишкові боєприпаси, що підлягають утилізації, згідно з додатком; передбачати в першочерговому порядку щороку під час формування переліку боєприпасів, що підлягають утилізації протягом наступних двох років згідно з Порядком утилізації ракет, боєприпасів і вибухових речовин, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 07.06.2006 №812, обсяг боєприпасів за заявкою Корпорації; забезпечувати на договірних умовах зберігання переданих Корпорації боєприпасів, їх елементів та порохів.

На виконання Постанови №746, 06.10.2009 між Міністерством оборони України (замовник) і Корпорацією "Таско" (виконавець) укладений договір №274/п/7-09 (далі - договір утилізації), за умовами якого виконавець зобов`язався за власний рахунок, відповідно до вимог технологічних процесів, виконати роботи з комплексної утилізації непридатних для подальшого використання і зберігання та надлишкових боєприпасів та їх елементів (вироби), загальна кількість яких за договором складає 150 тис.тон; номенклатура та місце зберігання виробів зазначаються у специфікаціях до додаткових угод, які складаються при формуванні переліку боєприпасів, що підлягають утилізації та є невід`ємною частиною договору; замовник зобов`язався передбачати в першочерговому порядку щороку під час формування переліку боєприпасів, що підлягають утилізації протягом наступних двох років згідно з постановою, обсяг боєприпасів за заявкою виконавця.

Згідно висновків Верховного Суду, викладених в постанові від 31.01.2023 у справі №906/89/20 за позовом Корпорації "Таско" до Військової частини НОМЕР_1 про зобов`язання вчинити певні дії, правовідносини, що виникли між Міністерством оборони України та Корпорацією за договором утилізації, стосувались надання останньою послуг із утилізації саме непридатних до використання боєприпасів і умови договору утилізації не передбачали набуття Корпорацією у власність як самих боєприпасів, так і продуктів їх утилізації (п.7.3 договору утилізації).

14.01.2016 між Корпорацією "Таско" (поклажодавець) та Військовою частиною НОМЕР_1 (зберігач) укладено договір зберігання №05/1/ОРІС, за умовами якого поклажодавець передає, а зберігач приймає та зобов`язується зберігати вироби (майно) та повернути майно поклажодавцеві у схоронності згідно з умовами цього договору.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, у матеріалах справи відсутній додаток №2 до договору зберігання №05/1/ОРІС від 14.01.2016 (акт приймання-передачі майна), у якому було визначено перелік майна, переданого на зберігання Військовій частині НОМЕР_1 за вказаним договором.

Водночас, судами у справі №906/89/20 встановлено, що все майно (непридатні боєприпаси), які Корпорація "Таско" передала військовій частині за договором зберігання, отримані першою відповідно до договору утилізації. Тобто договір зберігання укладений між сторонами з метою забезпечення зберігання боєприпасів, які не належать Корпорації, а є власністю держави та у подальшому мали бути утилізовані Корпорацією на виконання умов договору утилізації.

Крім того, судами також вказано, що майно, яке було передане відповідачу на зберігання за договором зберігання, має особливий статус боєприпасів, які відповідно до положень ст.1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" є військовим майном та власністю держави.

За наявності визначених ст.75 ГПК України підстав учасники процесу можуть бути звільнені від доказування, зокрема частиною четвертою цієї статті передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 23.05.2018 у справі №910/9823/17.

Отже, виходячи з вищевикладеного, враховуючи принцип обов`язковості судових рішень згідно ст.129-1 Конституції України, а також принцип правової певності як основний елемент верховенства права, судові рішення у справі №906/89/20, які набрали законної сили, не можуть бути поставлені під сумнів та мають преюдиціальне значення, а встановлені при її ухваленні обставини, зокрема, обставина щодо особливого статусу боєприпасів, переданих згідно договору зберігання, які є військовим майном та власністю держави у відповідності до положень ст.1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", повторного доказування у даній справі не потребують в силу ч.4 ст.75 ГПК України.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції зауважує, що матеріали справи не містять жодних доказів у підтвердження наявності інших правовідносин між сторонами, окрім договору зберігання.

Згідно розпорядження Головнокомандувача Збройних Сил України генерала В.Залужного від 18.01.2023 №3447/С, зокрема, вирішено здійснити відчуження боєприпасів, які належать корпорації "Таско" і зберігаються у Військовій частині № НОМЕР_2 , та вилучення боєприпасів, які належать Міністерству оборони України (а.с.69).

У доповідній командувача Сил логістики Збройних Сил України головнокомандувачу Збройних Сил України наведено перелік боєприпасів, які належать корпорації "Таско", та які запропоновано відчужити, враховуючи потребу сил оборони у засобах ураження, а також зазначено, що у військовій частині НОМЕР_1 зберігаються боєприпаси, які належать Міністерству оборони України та були передані корпорації "Таско" у попередні роки для утилізації та можуть бути відремонтовані і видані у війська (а.с.80).

Із метою виконання розпорядження від 18.01.2023 №3447/С, наказом командира військової частини НОМЕР_1 №44 від 23.01.2023 "Про відчуження боєприпасів та їх елементів, які належать Корпорації "Таско" і зберігаються на технічній території військової частини НОМЕР_1 " (а.с.9-10) у редакції наказу командира військової частини НОМЕР_1 №68 від 09.02.2023 (а.с.11-12), погодженого листом начальника Житомирської обласної військової адміністрації від 10.02.2023 №754/2-23/31 (а.с.13) примусово відчужено боєприпаси та їх елементи у Корпорації "Таско" та які зберігаються на технічній території військової частини НОМЕР_1 .

На виконання вказаних наказів, актом про примусове відчуження або вилучення майна від 10.02.2023 (а.с.14-15) здійснено примусове відчуження без попереднього повного відшкодування вартості майна (боєприпасів та їх елементів) у корпорації "Таско".

За змістом акта, документи, які встановлюють право власності на майно відсутні, а також те, що вартість боєприпасів та їх елементів за результатами оцінки становить 4049627,47 грн.

Корпорація "Таско", звертаючись з даним позовом до суду, вважає, що в наказі від 23.01.2023 №44 "Про відчуження боєприпасів та їх елементів, які належать Корпорації "Таско" і зберігаються на технічній території Військової частини НОМЕР_1 " в редакції наказу від 09.02.2023 №68 та в акті про примусове відчуження або вилучення майна від 10.02.2023 відображена недостовірна інформація щодо майна корпорації, вилученого відповідачем, що обмежує право позивача на наступне відшкодування вартості вилученого майна.

Оцінюючи вказані доводи позивача, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Механізм передачі, примусового відчуження або вилучення майна у юридичних та фізичних осіб для потреб держави в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану визначений Законом України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану".

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану" примусове відчуження майна - позбавлення власника права власності на індивідуально визначене майно, що перебуває у приватній або комунальній власності та яке переходить у власність держави для використання в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану за умови попереднього або наступного повного відшкодування його вартості.

Статтею 9 Закону України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану" передбачено право на відшкодування вартості майна у разі його примусового відчуження в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану мають юридичні особи комунальної і приватної форми власності та фізичні особи, у яких відчужені будівлі, споруди, транспортні засоби та інше майно для потреб держави в умовах правового режиму воєнного стану або для відвернення чи ліквідації ситуацій, що стали причиною введення правового режиму надзвичайного стану, і відповідно їх правонаступники та спадкоємці.

Згідно з ч.2 ст.11 Закону України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану" для отримання наступної повної компенсації за примусово відчужене в умовах правового режиму воєнного стану майно його колишній власник або уповноважена ним особа після скасування правового режиму воєнного стану звертається до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем відчуження майна із заявою, до якої додаються акт і документ, що містить висновок про вартість майна.

Із аналізу вказаних норм законодавства можна дійти висновку, що право на отримання відшкодування вартості майна у разі його примусового відчуження в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану мають виключно власники майна, у яких його відчужують чи вилучають та які відповідно позбавляються права власності на вказане майно.

Відповідно до ч.1 ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ч.1 ст.317 ЦК України).

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Разом з тим, апеляційним судом також враховується, що спірне майно - боєприпаси мають особливий статус державного військового майна і не можуть перебувати у вільному обігу, у тому числі вільно набуватися у власність приватними особами за плату (постанова Верховного Суду від 31.01.2023 у справі №906/89/20).

Будь-яких належних та допустимих доказів у розумінні ст.76, 77 ГПК України в підтвердження права власності на вилучене майно, позивачем суду не надано та матеріали справи не містять.

Колегія суддів зауважує, що помилкове зазначення у спірних наказах про "вилучення майна, що належить Корпорації", не тягне за собою виникнення чи підтвердження наявності в останнього права власності на спірні боєприпаси.

Таким чином, враховуючи висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 31.01.2023 у справі №906/89/20, щодо права власності держави на боєприпаси, які були предметом договору утилізації та в подальшому передані військовій частині як зберігачу за договором зберігання, та відповідно недоведення позивачем протилежного, а також приймаючи до уваги, що право на компенсацію вартості майна у разі його примусового відчуження в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану мають виключно власники майна, колегія суддів дійшла висновку про відсутність порушеного права позивача, за захистом якого він звернувся з даним позовом до суду.

Відповідно до ст.55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

При цьому, вказана норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес.

Відповідно до ч.1 ст.2 ГПК України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

За ч.1 ст.4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Відповідно до п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити. Близький за змістом правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі №761/45721/16-ц.

Отже, існує певний порядок реалізації прав суб`єктів господарювання стосовно захисту порушених прав, за змістом якого підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту.

Враховуючи встановлення апеляційним судом факту відсутності обставин, які б підтверджували наявність порушення права чи безпосереднього законного інтересу позивача, за захистом якого він звернувся до суду, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для відмови у задоволенні заявленого позову.

Водночас, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне вказати, що навіть за умови доведеності факту належності майна Корпорації, яке мало би бути вилучено в останньої в умовах правового режиму воєнного стану, обраний позивачем спосіб захисту про скасування наказів не є ефективним та належним, оскільки доведення належності майна на праві власності, а також переліку та вартості вилученого майна може бути одним із елементів доказування в майбутньому спорі про відшкодування вартості майна за позовом його власника у відповідності до вимог Закону України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану".

Крім того, із врахуванням відсутності доказів права власності Корпорації "Таско" на спірні боєприпаси, а також те, що боєприпаси мають особливий статус державного військового майна та не можуть перебувати у вільному обігу, у тому числі вільно набуватися у власність приватними особами за плату, доводи апелянта про відчуження ним ДП "Укрспецекспорт" та Військовій частині НОМЕР_1 частини боєприпасів, отриманих від Міністерства оборони України за договором №274/П/7-09 від 06.10.2009 для утилізації боєприпасів та їх елементів, не заслуговують на увагу та не приймаються апеляційним судом.

У силу приписів ч.1 ст.276 ГПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та досліджені судом апеляційної інстанції в розумінні ст.73, 76-79, 86 ГПК України.

Судова колегія вважає, що суд першої інстанції на підставі сукупності досліджених доказів повно з`ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки встановлених судом першої інстанції обставин справи.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про залишення рішення Господарського суду Житомирської області від 18.04.2024 без змін, з огляду на що апеляційна скарга Корпорації "Таско" задоволенню не підлягає.

Оскільки відсутні підстави для скасування рішення суду першої інстанції, судовий збір за подачу апеляційної скарги покладається на скаржника згідно ст.129 ГПК України.

Керуючись ст. 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Рішення Господарського суду Житомирської області від 18.04.2024 у справі №906/1636/23 залишити без змін, апеляційну скаргу Корпорації "Таско" - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складений "17" вересня 2024 р.

Головуючий суддя Мельник О.В.

Суддя Олексюк Г.Є.

Суддя Гудак А.В.