Постанова

від 17.09.2024 по справі 450/484/19

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 450/484/19 Головуючий у 1 інстанції: Кукса Д.А.

Провадження № 22-ц/811/58/24 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2024 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Ніткевича А.В.,

суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.,

секретаря Зеліско-Чемерис К.Р.

з участю представника позивачки ОСОБА_1 , відповідачки ОСОБА_2 , представника відповідачки ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 жовтня 2023 року в складі судді Мусієвського В.Є. у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , Солонківської сільської ради Львівського району Львівської області, третіх осіб Львівської районної державної адміністрації Львівської області, Державної інспекції архітектури та містобудування України, приватного нотаріуса Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Олефіра Романа Васильовича, Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», про скасування рішення органу місцевого самоврядування і свідоцтва про право власності, приведення у відповідність житлового будинку, знесення самовільної добудови та визнання права власності,-

встановив:

У лютому 2019 року позивачка ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , Солонківської сільської ради Львівського району Львівської області, з участю третіх осіб Львівської районної державної адміністрації Львівської області, Державної інспекції архітектури та містобудування України, приватного нотаріуса Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Олефіра Р.В., ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», про скасування рішення органу місцевого самоврядування і свідоцтва про право власності, приведення у відповідність житлового будинку, знесення самовільної добудови та визнання права власності.

Вимоги обгрунтовані тим, що ОСОБА_2 збудувала на чужій земельній ділянці у 1982 році будинок. У зв`язку з незаконним будівництвом покійні свекор та чоловік позивачки зверталися щодо самочинного будівництва у відповідні органи, які констатували факт самочинного будівництва на чужій земельній ділянці, однак не здійснювали належних дій щодо усунення таких порушень. Посилалася на те, що вона є власником земельної ділянки, на якій розміщено житловий будинок відповідачки. У результаті самочинного будівництва порушено її право на користування та розпорядження належною їй земельною ділянкою. Приймаючи рішення № 93 від 29 листопада 2011 року, виконавчий комітет Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області керувався пунктом 10 статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», однак вказана норма не наділяла виконком правом узаконювати самовільно збудований будинок, без виділеної для цього відповідної земельної ділянки, виготовлення відповідної технічної документації та дотримання відповідних державних будівельних стандартів. Відповідно до пункту 6 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року за № 7/5, яким керувався виконавчий комітет Зубрянської сільської ради при винесенні оскаржуваного рішення, оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна проводяться з видачею свідоцтва про право власності органами місцевого самоврядування фізичним особам та юридичним особам на новозбудовані, перебудовані або реконструйовані об`єкти нерухомого майна за наявності акта про право власності на землю або рішення про відведення земельної ділянки для цієї мети та за наявності документа, що відповідно до вимог законодавства засвідчує відповідність закінченого будівництвом об`єкта проектній документації, державним будівельним нормам, стандартам і правилам.

У зв`язку з відсутністю у ОСОБА_2 державного акту на землю, при цьому рішення про відведення їй земельної ділянки для будівництва житлового будинку не приймалося, будинок відповідачкою побудований з порушенням державних будівельних норм, відтак вважає рішення виконавчого комітету Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 29 листопада 2011 року № 93 про оформлення права власності та видачу Свідоцтва про право власності відповідачці на спірний житловий будинок та проведення державної реєстрації цього будинку за нею, передчасним, необґрунтованим та прийнятим без урахування її інтересів.

Просила скасувати рішення виконавчого комітету Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області № 93 від 29 листопада 2011 року про надання дозволу Львівському обласному державному комунальному бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки на оформлення права власності і видачу свідоцтва про право власності ОСОБА_2 на житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 204, 3 кв.м. та житловою площею 88,6 кв. м, а також проведення його державної реєстрації; скасувати свідоцтво про право власності на житловий будинок, розташований за адресою АДРЕСА_1 , від 20 грудня 2011 року, виданого Зубрянською сільською радою на підставі рішення виконкому від 29 вересня 2011 року № 93, зареєстрованого в електронному реєстрі права власності на нерухоме майно 21 грудня 2011 року, серії САЕ № 531692, та державну реєстрацію права власності на вказаний житловий будинок за реєстраційним номером 35585654; привести у відповідність до будівельних норм, що діяли станом на 1982 рік, житловий будинок розташований за адресою АДРЕСА_1 ; знести самовільну добудову до індивідуального житлового будинку, розташовану за адресою АДРЕСА_1 , розмір якої 2,9x3,9 м. за рахунок відповідача ОСОБА_2 ; визнати за нею право власності на колодязь, що знаходиться на території будинковолодіння, розташованого за адресою АДРЕСА_1 , який позначений в інвентаризаційній справі літ. «К».

Справа розглядалася судами різних інстанцій.

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 10 вересня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного суду від 14 лютого 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, а рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 10 вересня 2021 року без змін.

Постановою Верховного Суду від 28 вересня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково.

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 10 вересня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 14 лютого 2022 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Оскаржуваним рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 жовтня 2023 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 - відмовлено.

Рішення суду оскаржила позивачка ОСОБА_4 , вважає рішення таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, при неповному з`ясуванні усіх фактичних обставин справи, висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи, тому рішення є незаконним.

Покликаючись на хронологію подій у спірних правовідносинах зазначає, що за життя ОСОБА_5 усе своє майно заповів сину ОСОБА_6 , який оформив свої спадкові права, а після його смерті усе належне йому майно успадкувала ОСОБА_4 .

В свою чергу, у 2018 році відповідачкою завершено самовільну прибудову до її житлового будинку, що підтверджується повідомленням Департаменту ДАБІ у Львівській області, приписом та постановою про адміністративне правопорушення.

Не погоджується із висновком суду про те, що її право не є порушеним, а порушений охоронюваний законом інтерес, оскільки оскаржуваним рішенням виконкому Зубрянської сільської ради, яким узаконено самочинно збудований будинок відповідачки ОСОБА_2 , порушено її права на забудову земельної ділянки, її право користування земельною ділянкою в тих розмірах та конфігураціях, в яких вона виділялася попередньому власнику, право на приватизацію земельної ділянки, на якій знаходиться її житловий будинок.

Покликаючись на принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі, зазначає, що земельна ділянка, яка у 1974 році була виділена під забудову спадкодавцю ОСОБА_5 з чітко встановленими межами та площею у селі Зубра, при переході права власності на житловий будинок, перейшла до його сина ОСОБА_6 , а згодом і до неї, тому висновок суду про відсутність порушеного права є помилковим.

Щодо строку позовної давності, то 04.05.2007 отримала свідоцтво про право на спадщину на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою АДРЕСА_1 , після смерті свого чоловіка ОСОБА_6 .

Оформивши спадкові права, вирішила набути право власності на земельну ділянку, на якій знаходиться її житловий будинок та яка перебуває у її користуванні.

У процесі виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення та відновлення меж земельної ділянки з`ясувалося, що ОСОБА_2 оформила право власності на сусідній житловий будинок.

При цьому, про відповідне рішення позивачка дізналася 15.02.2018 отримавши копію інвентаризаційної справи на будинок відповідачки ОСОБА_2 , у відповідь на адвокатський запит.

Таким чином, звернувшись до суду із позовом у лютому 2019 року, не пропустила позовну давність.

Також зазначає, що у 2018 році відповідачка завершила будівництво самовільної прибудови до житлового будинку розміром 2,9 м на 3,9 м, без права власності чи права користування на земельну ділянку та відповідно без будь якої технічної документації, з порушенням державних будівельних норм, тому така прибудова, відповідно до ст. 376 ЦК Укарїни, підлягає знесенню.

Покликається на докази, що підтверджують незаконність прибудови, зокрема висновок експерта № 3726 від 12.08.2019, а також конструкцію та правове значення статті 376 ЦК України, зокрема у випадку заперечення власником земельної ділянки проти визнання права власності на нерухоме майно, за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці.

Звертає увагу на судову практику у цьому контексті, при цьому, оскільки є користувачем відповідної земельної ділянки, вважає, що має право вимагати знесення самочинного будівництва.

Щодо вимоги про визнання права власності на колодязь зазначає, що такий дійсно є приналежною господарською спорудою до її житлового будинку, при цьому на момент звернення до суду із даним позовом, у суді перебувала справа за позовом ОСОБА_2 про скасування права власності на колодязь та виключення відомостей про такий із свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_4 , однак постановою касаційного суду у такому позові відмовлено.

Таким чином, оскільки її право на спірний колодязь не визнається відповідачкою, а право власності на колодязь тягне за собою право власності на земельну ділянку, на якій такий розташований, вважає, що наявні підстави відповідно до ст. 392 ЦК України для визнання за нею права власності на такий колодязь.

Просить скасувати рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 жовтня 2023 рокута ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

08.02.2024 на адресу апеляційного суду надійшов відзив представника відповідачки ОСОБА_3 на апеляційну скаргу, у якому просить у задоволенні скарги відмовити, оскаржуване рішення залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх учасників справи, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що скаргу необхідно задовольнити частково виходячи із такого.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Ухвалюючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що станом на момент вирішення справи, ні позивака ОСОБА_4 , ні відповідачка ОСОБА_2 не є власниками земельних ділянок, на яких розміщені належні кожному з них житлові будинки, оскільки до цього часу жоден з них не має правовстановлюючих документів про право власності на земельні ділянки під їхніми житловими будинками та копії відповідних документів відповідно до ст. 125 ЗК України, які б підтверджували державну реєстрацію права власності чи користування відповідними земельними ділянками.

Таким чином, суд дійшов висновку, що земля під житловими будинками ОСОБА_4 та ОСОБА_2 перебуває у комунальній власності територіальної громади Солонківської сільської ради Львівського району Львівської області, тому має місце фактичне користування земельними ділянками комунальної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_2 для обслуговування їхніх житлових будинків в АДРЕСА_1 , під номером 46 та під номером 46 «А», відповідно до наявних у них і не скасованих на цей час правовстановлюючих документів про право власності на нерухоме майно.

Враховуючи наведене, суд дійшов переконання про те, що право позивачки не є порушеним, однак порушений охоронюваний законом інтерес.

Зокрема, з плану земельної ділянки площею 0,08 га згідно з будівельним паспортом ОСОБА_4 судом встановлено, що будинок відповідачки розміщений на тій же земельній ділянці, а також на незначній відстані до житлового будинку позивачки.

Таким чином, покликаючись на будівельні норми - ДБН Б.2.2-12:2019 «Планування та забудова територій», а також позицію Конституційного Суду України, викладену в рішенні від 01.12.2004 № 18-рп/2004, за якою охоронюваний законом інтерес виходить за межі змісту суб`єктивного права, є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони, суд дійшов висновку, що оспорюване рішення виконавчого комітету Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області № 93 від 29 листопада 2011 року порушує законний інтерес позивачки.

При цьому, врахувавши заяву про застосування строків позовної давності відповідачки ОСОБА_2 від 03 грудня 2020 року, а також клопотання Солонківської сільської ради Львівського району Львівської області від 09 липня 2021 року, які подані своєчасно, суд застосував наслідки спливу позовної давності до вимог позивачки в частині скасування рішення виконавчого комітету Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області №93 від 29 листопада 2011 року про надання дозволу Львівському обласному державному комунальному бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки на оформлення права власності і видачу свідоцтва про право власності ОСОБА_2 на житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 204, 3 кв. м. та житловою площею 88,6 кв. м, а також проведення його державної реєстрації, відмовши у задоволенні таких, у зв`язку із пропуском позивачем строку позовної давності.

В свою чергу, за висновком суду, позовні вимоги про скасування свідоцтва про право власності на житловий будинок, розташований за адресою АДРЕСА_1 , від 20 грудня 2011 року, виданого Зубрянською сільською радою на підставі рішення виконкому від 29 вересня 2011 року № 93, зареєстрованого в електронному реєстрі права власності на нерухоме майно 21 грудня 2011 року, серії САЕ № 531692, та державну реєстрацію права власності на вказаний житловий будинок за реєстраційним номером 35585654, є похідними від вимоги про скасування рішення виконавчого комітету Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області №93 від 29 листопада 2011 року, тому не підлягають задоволенню.

Поряд з цим, врахувавши положення ст. 376 ЦК України суд відмовив у задоволенні позовних вимог про приведення у відповідність до будівельних норм, що діяли станом на 1982 рік, житлового будинку розташованого за адресою АДРЕСА_1 ; знести самовільну добудову до індивідуального житлового будинку, розташовану за адресою АДРЕСА_1 , розмір якої 2,9x3,9 м. за рахунок відповідача ОСОБА_2 , оскільки позивачка не є власником земельної ділянки на якій здійснено будівництво ОСОБА_2 житлового будинку.

Щодо позовної вимоги про визнання права власності на колодязь, який знаходиться на території будинковолодіння, розташованого за адресою АДРЕСА_1 , то суд вказав, що наземні і підземні комунікації (водопостачання, очисні споруди тощо), що розташовані із житловим будинком на одній земельній ділянці і призначені для забезпечення власника необхідними засобами благоустрою, вважаються приналежністю головної речі і не є самостійними нерухомими речами, тому у такій вимозі суд також відмовив.

Розглядаючи даний спір та перевіряючи законність оскаржуваного рішення згідно вимог ЦПК України, судова колегія виходить з такого.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суб`єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, ЗК України та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Частиною 4 ст. 13 Конституції України передбачено, що держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, їх рівність перед законом. Основний Закон України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю відповідно до закону (ст. 41).

Згідно із ст. 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Відповідно до ст. 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Частиною 1 ст. 78 Земельного кодексу України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ст. 321 ЦК України).

Судами встановлено такі юридичноно значимі факти та відповідні їм правовідносини.

Постановою виконавчого комітету Винниківської районної ради депутатів трудящих Львівської області від 30 вересня 1947 року № 510, ОСОБА_6 , як переселенцю з Польщі передано в с. Зубра садибу розміром 90 кв. м, на якій знаходився житловий будинок, стайня та стодола.

Рішенням виконкому Зубрянської сільської Ради депутатів трудящих Пустомитівського району Львівської області від 08 травня 1974 року за № 8 ОСОБА_5 дозволено перебудову житлового будинку на ділянці старого присадибного користування в с. Зубра.

Рішенням виконавчого комітету Пустомитівської районної Роди депутатів трудящих Львівської області № 74 від 05 лютого 1976 року, прийнятого в зв`язку з розглядом рішення виконкому Зубрянської сільської Ради депутатів трудящих Пустомитівського району Львівської області від 08 травня 1974 року, ОСОБА_5 дозволено будівництво індивідуального житлового будинку в с. Зубра, Зубрянська сільська рада, на закріпленій за ним земельній ділянці, площею 0,03 га за типовим проектом Л-71-1-2. Зазначено, що після перебудови нової хати стару слід знести.

Надалі, на підставі вище згаданого рішення виконкому Пустомитівської районної Ради депутатів трудящих № 74 від 05 лютого 1976 року, ОСОБА_5 видано проект забудови на земельній ділянці площею 0,08 га в с. Зубра.

У 1982 році ОСОБА_5 , відповідно до проекту забудови земельної ділянки, завершив будівництво будинку на відповідній земельній ділянці.

У цьому самому році на вказаній земельній ділянці відповідачкою ОСОБА_2 збудовано трикімнатний житловий будинок, відтак рік забудови будинку відповідачки 1982.

Згідно зі свідоцтвом про розірвання шлюбу НОМЕР_1 від 12 травня 1987 року, шлюб між громадянином ОСОБА_5 та ОСОБА_7 розірваний, про що в книзі реєстрації актів про розірвання шлюбу 12 травня 1987 року зроблено запис № 76.

18 жовтня 1990 року ОСОБА_5 склав заповіт, посвідчений державним нотаріусом Пустомитівської державної нотаріальної контори Дмитерко М.І. та зареєстрований в реєстрі за №3859, згідно з яким все майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, а також все те, що на день смерті буде йому належати і на що він матиме право заповів своєму сину ОСОБА_6 .

ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 в віці 70 років, що підтверджується, копію свідоцтва про смерть НОМЕР_2 від 10 листопада 1990 року, запис № 43.

Згідно із реєстраційним посвідченням № НОМЕР_3 від 02 червня 1991 року, домоволодіння в АДРЕСА_1 в цілому зареєстроване за ОСОБА_6 на праві особистої власності на підставі свідоцтва про право на спадщину.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_6 у віці 48 років, що підтверджується копією свідоцтва про смерть НОМЕР_4 від 29 листопада 2004 року, актовий запис за № 28.

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 04 травня 2017 року спадкоємцем зазначеного у заповіті майна ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , є його дружина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Спадщина, на яку видано це свідоцтво, складається із житлового будинку АДРЕСА_1 .

Згідно із Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 86397255 від 04 травня 2017 року, житловий будинок загальною площею 64,9 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 на праві приватної власності належить ОСОБА_4 .

В свою чергу, відповідно до оспорюваного рішення виконавчого комітету Зубрянської сільської ради Пустомитівського району від 29 листопада 2011 року «Про оформлення права власності на житловий будинок в АДРЕСА_1 , надано дозвіл Львівському обласному державному комунальному бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки на оформлення права власності та видачу свідоцтва про право власності гр. ОСОБА_2 на житловий будинок в АДРЕСА_1 , загальною площею 204,3 кв. м та житловою площею 88,6 кв. м. та проведення державної реєстрації об`єкту вказаного в пункті 1.1.

Звертаючись до суду із позовними вимогами, позивачка ОСОБА_4 зазначає, що відповідачка ОСОБА_2 збудувала на чужій земельній ділянці в 1982 році будинок. У зв`язку з незаконним будівництвом її покійні свекор та чоловік зверталися щодо самочинного будівництва в належні органи, які констатували факт самочинного будівництва на чужій земельній ділянці, однак не здійснювали належних дій щодо усунення таких порушень, зазначає, що є власником земельної ділянки, на якій розміщено житловий будинок відповідачки, відтак, самочинним будівництвом порушено її право на користування та розпорядження належною їй земельною ділянкою, тому просила про знесення частини добудови до такого, а також про задоволення інших вимог повязаних із цією та визнання за нею право власності на колодязь, що знаходиться на території будинковолодіння, розташованого за адресою АДРЕСА_1 .

З матеріалів справи вбачається, що певні правовідносини між сторонами вже врегульовані судовими рішеннями, які набрали законної сили.

Зокрема, постановою Верховного Суду від 08 лютого 2023 року справа № 450/3246/18 задоволено касаційну скаргу ОСОБА_4 .

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 30 жовтня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 18 грудня 2020 року скасовано і ухвалено нове рішення.

Відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні позову до ОСОБА_4 та Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» про визнання частково недійсними свідоцтва про право на спадщину за заповітом та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 4 933,62 грн на відшкодування судового збору, сплаченого за подання апеляційної та касаційної скарг, і 2 144,40 грн у відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, а всього стягнути 7 078,02 грн.

Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, касаційним судом встановлено, що з поданого ОСОБА_2 технічного паспорта на житловий будинок АДРЕСА_1 від 7 грудня 2011 року слідує, що колодязь літ. «К» не входить до складу допоміжних будівель та споруд вказаного житлового будинку.

При цьому, належність колодязя літ. «К» до житлового будинку

АДРЕСА_1 підтверджується копією проекта забудови, який видавався ОСОБА_5 , та технічним паспортом на цей житловий будинок, який видано ОСОБА_5 за його життя.

За змістом частини другої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.

Преюдиціальність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини.

Суб`єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.

Преюдиціальні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

При цьому на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21)).

Оскільки у справі, що переглядалася касаційним судом, встановлено факт не ненадання ОСОБА_2 належних і допустимих доказів перебування колодязя під літ. «К» у її власності чи користуванні, при цьому, констатовано належність колодязя літ. «К» до житлового будинку АДРЕСА_1 , який був у власності ОСОБА_5 , а після його смерті успадкувався сином ОСОБА_6 , спадкоємцем якого є його дружина - позивачка ОСОБА_4 , відтак визнати за нею право власності на колодязь немає потреби, оскільки за загальним правилом у садибі головною річчю є житловий будинок, а інші складові елементи є його приналежністю (до яких відносяться комунікації, водопостачання, очисні споруди тощо) та становлять з будинком одне ціле, при цьому приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.

В свою чергу, набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (ч. 4 ст. 1268 ЦК України).

Зважаючи на наведене, позивачка ОСОБА_4 є спадкоємцем майна свого чоловіка з 27 листопада 2004 року, а саме часу смерті ОСОБА_6 , який таке успадкував після смерті свого батька ОСОБА_5 , до спадкового майна входить домоволодіння в АДРЕСА_1 .

Таким чином, позивачка ОСОБА_4 успадкувала всі права та обов`язки, що належали її спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Частиною 1 ст. 81 ЗК України визначено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Статтею 125 ЗК України визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Суб`єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, ЗК України та іншими законами України, що регулюють земельні відносини. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. Чинний ЗК України серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не називає оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки. Крім того, право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з чинними нормативно-правовими актами до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», визнаються державою.

Згідно з пунктом 5 Постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року № 562-ХІІ «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР» громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними в установленому порядку прав власності на землю або землекористування.

Аналогічне положення міститься в пунктах 1 і 7 розділу X «Перехідні положення» чинного ЗК України.

Відповідно до статті 90 ЗК УРСР 1970 року на землях міст при переході права власності на будівлю переходить право користування земельною ділянкою або її частиною. При переході будівлі у власність кількох осіб земельна ділянка переходить в користування всіх співвласників будівлі.

Усі землі в межах селища перебувають у віданні селищних Рад народних депутатів (ст. 101 ЗК УРСР).

Згідно зі статтею 22 ЗК УРСР (у редакції 1970 року) приступати до користування наданою земельною ділянкою до встановлення відповідними землевпорядними органами меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і видачі документа, який засвідчує право користування землею, забороняється.

Аналогічні вимоги містились і в статтях 22, 23 ЗК УРСР (у редакції 1990 року).

Колегія суддів розділяє висновок місцевого суду про те, що станом на момент вирішення справи позивачка ОСОБА_4 та відповідачка ОСОБА_2 не є власниками земельної ділянки, на якій розміщені належні кожному з них житлові будинки.

В свою чергу, беззаперечним є те, що першочерговому власнику житлового будинку, спадкодавцю ОСОБА_5 , видавався проект забудови на земельній ділянці визначеної площі 0,08 га в с. Зубра Пустомитівського району Львівської області, тобто останньому відводилася земельна ділянка відповідної площі, а побудований ним будинок був розміщений на такій.

Що стосується позовних вимог щодо рішення виконавчого комітету Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області № 93 від 29 листопада 2011 року про надання дозволу Львівському обласному державному комунальному бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки на оформлення права власності і видачу свідоцтва про право власності ОСОБА_2 на житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 204, 3 кв.м. та житловою площею 88,6 кв.м, а також проведення його державної реєстрації та похідної вимоги про скасування свідоцтва про право власності на житловий будинок, розташований за адресою АДРЕСА_1 , від 20 грудня 2011 року, виданого Зубрянською сільською радою на підставі рішення виконкому від 29 вересня 2011 року № 93, зареєстрованого в електронному реєстрі права власності на нерухоме майно 21 грудня 2011 року, серії САЕ № 531692, та державну реєстрацію права власності на вказаний житловий будинок за реєстраційним номером 35585654, колегія суддів враховує таке.

Скасовуючи рішення у даній справі касаційний суд у постанові від 28 вересня 2022 року констатував, що судами попередніх інстанцій зроблено висновок про наявність підстав про застосування строку позовної давності щодо вимог про скасування рішення виконавчого комітету Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 29 листопада 2011 року № 93 та (відповідно) для скасування виданого 20 грудня 2011 року на підставі цього рішення свідоцтва про право власності на житловий будинок, оскільки позивачем не доведено, що про оскаржуване рішення Зубрянської сільської ради вона дізналася у 2017 році, однак суди не звернули увагу на те, що під час застосування строку позовної давності в судовому рішенні слід зазначати, чи було порушено право, за захистом якого позивач звернувся до суду.

Відповідно до ч. 5 ст. 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Колегія суддів звертає увагу, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі №911/3749/17 (провадження № 12-95гс19, пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі №910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 35), від 01 лютого 2020 року у справі №922/614/19 (провадження № 12-157гс19, пункт 52)).

Відтак, під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони» (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19, пункт 50), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19, пункт 84), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 101) та інші).

Незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, суд має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення.

Як вже зазначалося вище, станом на момент чергового перегляду в апеляційному порядку цієї справи, ні ОСОБА_4 , ні ОСОБА_2 не є власниками земельних ділянок, на яких розміщені належні кожному з них житлові будинки, оскільки відповідні правовстановлюючі документів у них відсутні, при цьому, має місце фактичне користування земельними ділянками комунальної власності Солонківської сільської ради Львівського (Пустомитівського) району Львівської області ОСОБА_4 та ОСОБА_2 для обслуговування їхніх житлових будинків в АДРЕСА_2 .

В свою чергу, як уже також констатовано судом, позивачка ОСОБА_4 є спадкоємцем ОСОБА_6 , який успадкував майно після смерті свого батька ОСОБА_5 і лише останньому рішенням Пустомитівської районної Ради депутатів трудящих Львівської області №74 від 05 лютого 1976 року було дозволено будівництво індивідуального житлового будинку в с. Зубра за типовим проектом, видано проект забудови на земельній ділянці визначеної площі 0,08 га в с. Зубра Пустомитівського району Львівської області.

Натомість, відповідно до плану земельної ділянки площею 0,08 га, згідно з будівельним паспортом позивачки ОСОБА_4 встановлено, що будинок відповідачки ОСОБА_2 розміщений на тій же земельній ділянці, а також на незначній відстані до житлового будинку позивачки.

За змістом Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18- рп/2004 щодо "порушеного права", за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що "поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним".

У цьому ж рішенні Конституційний Суд України визначив поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

Враховуючи наведене, колегія суддів не може не погодитися із висновком місцевого суду про те, що вимоги позивачки у цій частині є підставними, з огляду на факт розташування будинку відповідачки на земельній ділянці, яка була виділена не її спадкодавцю.

Разом з цим, констатувавши відповідні порушення інтересу позивачки, суд першої інстанції відмовив у задоволенні відповідних вимог за спливом позовної давності, тому виключною правовою проблемою у цьому контексті є з`ясування можливості та наявність підстав для застосування судом наслідків спливу такої.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями частини п`ятої статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Згідно з частиною восьмою статті 60 закону України «Про місцеве самоврядування» право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Воля територіальної громади як власника, може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.

Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15, від 25 січня 2017 року у справі № 916/2131/15, а також постанові Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 916/2130/15.

Так, оскаржуване рішення виконавчого комітету Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області №93 видано 29 листопада 2011 року, при цьому, із позовом позивачка звернулась до суду 14 лютого 2019 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому навіть доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, не буде достатнім.

Суд зазначає, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 09 листопада 2016 року по справі № 6-2469цс16 і підтримана в постановах Верховного Суду від 05.03.2019 по справі № 920/497/18, від 19.02.2019 по справі № 910/1426/15-г, від 05.02.2019 по справі № 911/479/18, від 06.11.2018 по справі № 925/473/17 та від 21.08.2018 по справі № 904/8827/17.

Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Суд першої інстанції виходив з того, що згідно із копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_4 від 29 листопада 2004 року, ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_4 у віці 48 років, про що в книзі реєстрації актів про смерть 29 листопада 2004 року зроблено запис за № 28, тому, зважаючи на те, що ОСОБА_4 постійно проживала разом із померлим на час відкриття спадщини за адресою АДРЕСА_1 , право власності на спадщину останній належить з 27 листопада 2004 року.

Більше того, слідуючи іншим матеріалам справи, зокрема Довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/ будинку осіб та землекористування № 983 від 26.05.2001, щонайменше з цієї дати позивачка проживає по сусідству із ОСОБА_2 .

Поряд з цим, можливий висновок про розуміння позивачкою факту здійснення відповідачкою самочинного будівництва не свідчить про те, що ОСОБА_4 з певного часу зобов`язана була моніторити реєстрацію права власності на житловий будинок за відповідачкою.

Зокрема, ні станом на час реєстрації ОСОБА_4 за відповідною адресою, ні на час прийняття останньою спадщини після смерті її чоловіка ОСОБА_6 , відповідачка ОСОБА_2 не була власником житлового будинку, оскільки рішення виконавчого комітету Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області № 93 від 29 листопада 2011 року, свідоцтва про право власності на житловий будинок від 20 грудня 2011 року, виданого Зубрянською сільською радою на підставі рішення виконкому від 29 вересня 2011 року № 93, ще не існувало, державна реєстрація права власності проведена не була.

Враховуючи наведене, висновок місцевого суду про те, що позивачка могла довідатися і довідалася про порушення свої прав та інтересів у цій частині, набагато раніше ніж у 2017 році, зокрема 27 листопада 2004 року, є незрозумілим та таким, що спростовується самими ж обставинами спірних правовідносин, тому застосування з цих підстав наслідків спливу позовної давності є помилковим.

В свою чергу, в додаткових поясненнях сторона позивача посилається на те, що про оскаржуване рішення ОСОБА_4 дізналася у 2017 році, ознайомившись із матеріалами інвентаризаційної справи на житловий будинок відповідача ОСОБА_2 у ОКП ЛОР «БТІ та ЕО».

Колегія суддів приходить переконання про те, що дійсно єдиним належним доказом у справі, який може свідчити про час, коли позивачка ОСОБА_4 могла дізнатися про факт реєстрації права власності ОСОБА_2 на будинок, є позовна заява у справі № 450/3246/18, де в обґрунтування поданого у жовтні 2018 року позову ОСОБА_2 вказувала, що є власником будинку АДРЕСА_1 .

Не спростовує такий висновок і покликання сторони відповідача на те, що 10.04.2012 ОСОБА_2 знята з реєстрації місця проживання у будинку позивачки ОСОБА_4 по АДРЕСА_1 , оскільки надана для огляду в судовому засіданні копія будинкової книги на вказану адресу не містить інформації про те, що відповідачка знята з реєстрації у зв`язку із оформленням права власності за ОСОБА_2 на житловий будинок АДРЕСА_1 на підставі оскаржуваного рішення.

Відтак, враховуючи те, що позивачка ОСОБА_4 довідалася про реєстрацію за відповідачкою ОСОБА_2 права власності на будинок АДРЕСА_1 у 2018 році, чи як вказує остання у 2017 році, а з позовом звернулася у 2019 році, колегія суддів вважає, що висновок суду про відмову у задоволенні позову у цій частині з підстав пропуску ОСОБА_4 позовної давності, є необґрунтованим.

Таким чином, зважаючи наявність порушеного суб`єктивного права ОСОБА_4 у частині вимог щодо скасування рішення виконавчого комітету Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області № 93 від 29 листопада 2011 року про надання дозволу Львівському обласному державному комунальному бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки на оформлення права власності і видачу свідоцтва про право власності ОСОБА_2 на житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 204, 3 кв. м. та житловою площею 88,6 кв. м, а також проведення його державної реєстрації та похідної вимоги про скасування свідоцтва про право власності на житловий будинок, розташований за адресою АДРЕСА_1 , від 20 грудня 2011 року, виданого Зубрянською сільською радою на підставі рішення виконкому від 29 вересня 2011 року № 93, зареєстрованого в електронному реєстрі права власності на нерухоме майно 21 грудня 2011 року, серії САЕ № 531692, а також підставність та обґрунтованість відповідних вимог, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення в цій частині необхідно скасувати з ухваленням нового рішення про задоволення таких вимог.

Що стосується самої державної реєстрації права власності на вказаний житловий будинок за реєстраційним номером 35585654, колегія суддів виходить з того, що згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 цього ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав проводиться на підставі, зокрема документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є юридичним фактом, який полягає в офіційному визнанні та підтвердженні державою набутого особою речового права на нерухомість та є елементом в юридичному складі (сукупності юридичних фактів), який призводить до виникнення речових прав. При цьому реєстрація права власності хоча і є необхідною умовою, з якою закон пов`язує виникнення речових прав на нерухоме майно, однак реєстраційні дії є похідними від юридичних фактів, на підставі яких виникають, припиняються чи переходять речові права, тобто державна реєстрація сама по собі не є способом набуття права власності. Вказаний за змістом правовий висновок неодноразово сформульований Верховним Судом, зокрема в постановах від 27.06.2018 у справі № 921/403/17-г/6, від 08.08.2019 у справі №909/472/18, від 29.04.2020 у справі № 911/1455/19.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19).

Відтак, застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

Відповідно до частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

За змістом наведеної правової норми в редакції, яка діяла на час ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції, на відміну від положень статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в попередній редакції (до 16 січня 2020 року), яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав, як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, на даний час способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є: судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав.

Зважаючи на підставність та доведеність позовних вимог ОСОБА_4 в частині скасування рішення виконавчого комітету Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області № 93 від 29 листопада 2011 року та скасування свідоцтва про право власності на спірний житловий будинок, колегія суддів приходить переконання, що з метою ефективного захисту прав позивачки, необхідно скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на вказаний житловий будинок за реєстраційним номером 35585654, задовольнивши вимогу у цій частині.

Також, колегія суддів звертає увагу, що власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта статті 373 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Натомість, згідно із частиною першою статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, правовий режим самочинного будівництва врегульовано статтею 376 ЦК України. Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв`язку із здійсненням самочинного будівництва.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 листопада 2023 року у справі №916/1174/22 звертає увагу, що стаття 376 ЦК України розміщена у главі 27 «Право власності на землю (земельну ділянку)», тобто правовий режим самочинного будівництва пов`язаний з питаннями права власності на землю.

Право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об`єкта нерухомості мають як органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування. У випадках порушення прав інших осіб право на звернення до суду належить і таким особам за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК), а також власнику (користувачу) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376, стаття 391 ЦК України).

Іншими словами, навіть за умов констатації факту самочинного будівництва, таке не безальтернитивно порушує права інших осіб, зокрема суміжних землевласників, оскільки визначена законодавцем можливість останніх на звернення до суду передбачає доведення порушення їх прав.

При цьому, у разі недотримання містобудівних норм об`єкта будівництва з відповідним позовом не позбавлений можливості звернутися до суду уповноважений на це орган, якому делеговані повноваження по здійсненню державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності.

Формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож, як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті (постанова від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13, від 23 червня 2020 у справі № 680/214/16-ц, від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20).

Судом встановлено, що Департамент Державної архітектурно-будівельною інспекції України у Львівській області проводив перевірку дотримання суб`єктом містобудування ОСОБА_2 вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм стандартів і правил під час виконання підготовчих і будівельних робіт на об`єкті «Реконструкція добудови до індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_1 ».

Зокрема, згідно із Актом від 08 травня 2018 року № 252/18-ПЗ виявлено порушення у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм стандартів і правил під час виконання підготовчих і будівельних робіт на об`єкті: «Реконструкція добудови до індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_1 ».

На підставі вказаного акту Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції України у Львівській області склав протоколи від 08 травня 2018 року про адміністративні правопорушення ОСОБА_2

08 травня 2018 року Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції України у Львівській області виніс припис ОСОБА_2 № 252/18-пз про зупинення підготовчих та будівельних робіт до отримання права на їх виконання у встановленому законом порядку.

Поряд з цим, відповідний компетентний орган державної влади чи орган місцевого самоврядування не зверталися до суду із вимогами про демонтаж здійсненої відповідачкою ОСОБА_2 будови чи проведення перебудови такої.

Відтак, колегія суддів розділяє висновок місцевого суду про те, що позовні про знесення самовільної добудови до індивідуального житлового будинку, розташованої за адресою АДРЕСА_1 , розмір якої 2,9x3,9 м. за рахунок відповідача ОСОБА_2 , як і похідні від таких про приведення у відповідність до будівельних норм, що діяли станом на 1982 рік, житлового будинку розташованого за адресою АДРЕСА_1 не підлягають задоволенню, оскільки пред`явлені не правосуб`єктною особою.

Зокрема, позовні вимоги ОСОБА_4 обгурнтовує будівництвом відповідачкою ОСОБА_2 відповідного капітального об`єкту на чужій земельній ділянці, тобто стверджує про порушення її прав на землю, у той час, як власником такої не є.

При цьому, не може залишатися поза увагою колегії суддів і те, що відповідне спірне будівництво здійснене у 1982 році, тобто за життя ОСОБА_5 , якому виділялася земельна ділянка та його спадкоємця ОСОБА_6 , який право на користування такою успадкував, відтак позивачка ОСОБА_4 , як спадкоємиця останнього не має права на задоволення своїх вимог у відповідний спосіб.

З врахуванням наведеного, рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про зобов`язання ОСОБА_2 привести у відповідність до будівельних норм, що діяли станом на 1982 рік, житловий будинок розташований за адресою АДРЕСА_1 , знести самовільну добудову до індивідуального житлового будинку, розташовану за адресою АДРЕСА_1 , розмір якої 2,9x3,9 м. за рахунок відповідача ОСОБА_2 необхідно залишити без змін.

Також, колегія суддів звертає увагу, що негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 97)).

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України).

Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи;2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Таким чином, оцінюючи зібрані по справі докази в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про часткову підставність апеляційної скарги, необхідність скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового по суті спору про часткове задоволення позовних вимог.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України колегія суддів вирішує питання судових витрат.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 - задовольнити частково.

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 жовтня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , Солонківської сільської ради Львівського району Львівської області, третіх осіб Львівської районної державної адміністрації Львівської області, Державної інспекції архітектури та містобудування України, приватного нотаріуса Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Олефіра Романа Васильовича, Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», про скасування рішення органу місцевого самоврядування і свідоцтва про право власності - скасувати, ухвалити у цій частині нове рішення, яким такі вимоги задовольнити.

Скасувати рішення виконавчого комітету Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області № 93 від 29 листопада 2011 року про надання дозволу Львівському обласному державному комунальному бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки на оформлення права власності і видачу свідоцтва про право власності ОСОБА_2 на житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 204, 3 кв.м. та житловою площею 88,6 кв. м, а також проведення його державної реєстрації.

Скасувати свідоцтво про право власності на житловий будинок, розташований за адресою АДРЕСА_1 , від 20 грудня 2011 року, видане Зубрянською сільською радою на підставі рішення виконкому від 29 вересня 2011 року № 93, зареєстрованого в реєстрі права власності на нерухоме майно 21 грудня 2011 року, серії САЕ № 531692, та державну реєстрацію права власності на вказаний житловий будинок за реєстраційним номером 35585654.

У решті рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 жовтня 2023 року залишити без змін.

Стягнути у рівних частинах з ОСОБА_2 та Солонківської сільської ради Львівського району Львівської області на користь ОСОБА_4 судовий збір сплачений за розгляд справи у суді першої інстанції у розмірі 1536,8 грн та 2305,2 грн. за подання апеляційної скарги, а саме по 1921 (одна тисяча дев`ятсот двадцять одна) гривень 00 копійок з кожного.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 18 вересня 2024 року.

Головуючий: А.В. Ніткевич

Судді: С.М. Бойко

С.М. Копняк