Постанова

від 10.09.2024 по справі 910/6041/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 вересня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/6041/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Случ О. В.,

за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р. К.,

та представників:

прокурора - Сельська О. З.,

позивача - Заворотнюка М. С.,

відповідача - 1 - Федорчука О. В.,

відповідача - 2 - не з`явився,

відповідача - 3 - не з`явився,

відповідача - 4 - не з`явився,

відповідача - 5 - Сергієнка М. В., Якимчука М. М. ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Фонду державного майна України, ОСОБА_2

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2024

у справі № 910/6041/19

за позовом керівника Броварської окружної прокуратури Київської області (Київської обласної прокуратури) в інтересах територіальної громади села Погреби Броварського району Київської області в особі Зазимської сільської ради Броварського району Київської області

до відповідачів - Фонду державного майна України, Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2

про визнання недійсними наказу (в частині) та договору купівлі-продажу,

В С Т А Н О В И В:

Керівник Броварської місцевої прокуратури Київської області (Київської обласної прокуратури) далі - прокурор) в інтересах територіальної громади с. Погреби Броварського району Київської області в особі Зазимської сільської ради Броварського району Київської області (далі - Рада, позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом про визнання недійсними:

- наказу Фонду державного майна України (далі - ФДМ України) від 21.06.2005 № 1611 в частині включення нежитлової будівлі колишнього "будинку культури" за адресою: вул. Кірова, 55, с. Погреби, Броварський район, Київська область до переліку об`єктів державної власності групи "А", що підлягають приватизації шляхом викупу;

- договору купівлі-продажу об`єкта державної власності - нежитлової будівлі колишнього "будинку культури", загальною площею 486,3 кв. м, що знаходиться на балансі СГ ТОВ "Нова Україна" та розташований на вул. Кірова, 55, с. Погреби, Броварський район, Київська область, укладеного 21.09.2005 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Київській області (далі - РВ ФДМ України по Київській області) та ОСОБА_5 (далі - ОСОБА_5 ).

Позовні вимоги обґрунтовані безпідставністю включення спірного майна до переліку об`єктів державної власності групи "А", що підлягають приватизації шляхом викупу, а не до групи "Ж" як об`єкта соціально-побутового призначення. На думку прокурора, відповідно до Закону України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" спірне майно підлягало передачі в комунальну власність, а тому передача його у приватну власність відбулася всупереч встановленому законом порядку, що також порушує інтереси територіальної громади с. Погреби Броварського району Київської області.

Справа розглядалася господарськими судами неодноразово.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 21.09.2023 (суддя - Н. Б. Плотницька) в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2024 (головуючий суддя - С. А. Гончаров, судді - С. Р. Станік, О. В. Тищенко) скасовано рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким позов задоволено.

Визнано недійсними наказ ФДМ України від 21.06.2005 № 1611 в частині включення нежитлової будівлі колишнього "будинку культури" за адресою: АДРЕСА_1 до переліку об`єктів державної власності групи "А", що підлягають приватизації шляхом викупу та договір від 21.09.2005 купівлі-продажу об`єкта державної власності - нежитлової будівлі колишнього "будинку культури", загальною площею 486,3 кв. м, що знаходиться на балансі СГ ТОВ "Нова Україна" та розташований на АДРЕСА_1 , зареєстрований в реєстрі за номером 5632.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 01.08.2003 між РВ ФДМ України по Київській області (орендодавець) та Приватним підприємцем ОСОБА_4 (далі - ПП ОСОБА_4 (орендар) було укладено договір оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого майна), що належить до державної власності, відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар -приймає в строкове платне користування окреме індивідуально визначене майно - нежитлове приміщення, будівлю будинку культури площею 486,30 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , що знаходиться на балансі КСП "Нова України", вартість якого визначена експертним шляхом і становить 76 589,00 грн. Договір оренди укладено строком на 5 років, який діє з 01.08.2003 до 01.08.2008 з метою організації дозвілля дітей та юнацтва у позаурочний час.

Наказом ФДМ України від 21.06.2005 № 1611 до переліку об`єктів державної власності групи "А", що підлягають приватизації шляхом викупу, включено нежитлову будівлю колишнього "будинку культури" загальною площею 486,3 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

21.09.2005 між РФ ФДМ України по Київській області (продавець) та ПП ОСОБА_5 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу об`єкта державної власності - нежитлова будівля колишнього "будинку культури" загальною площею 486,3 кв. м, який знаходиться на балансі СГ ТОВ "Нова Україна" і орендується ПП ОСОБА_4 шляхом викупу, засвідчений приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області Єлістратовою С. В. та зареєстрований в реєстрі за номером 5632.

Відповідно до п. 1.1 цього договору продавець зобов`язувався передати у власність покупцю нежитлову будівлю "будинку культури" загальною площею 486,3 кв. м (згідно з свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, видане 15.09.2003 виконкомом Погребської сільської ради Броварського району та зареєстроване Броварським міжміським бюро технічної інвентаризації 15.09.2003 за реєстраційним № 2655577, витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 20.09.2005 № 8393614), що знаходиться на балансі СГ ТОВ "Нова Україна" та розташований за адресою: вул. Кірова, 55, с. Погреби, Броварський район, Київська область, і є об`єктом приватизації згідно з наказом ФДМ України від 21.06.2005 № 1611, а покупець - прийняти вказаний об`єкт і сплатити за нього ціну відповідно до умов, визначених в цьому договорі.

Право власності на об`єкт приватизації переходить до покупця з моменту нотаріального посвідчення договору та державної реєстрації (п. 1.2 договору).

Згідно з п. 2.1 договору покупець зобов`язаний внести 93 427,20 грн за придбаний об`єкт приватизації протягом 30 календарних днів з моменту переходу до нього права власності на об`єкт приватизації.

Пунктом 3.2 договору встановлено, що передача об`єкта приватизації продавцем і прийняття об`єкта покупцем посвідчується актом приймання-передачі, який підписується сторонами.

За актом приймання-передачі державного майна від 22.09.2005 продавець передав, а покупець - прийняв майно - нежитлову будівлю "будинку культури" загальною площею 486,3 кв. м, яке знаходиться на балансі СГ ТОВ "Нова Україна" та розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

За ОСОБА_5 було зареєстровано право приватної власності на нежитлову будівлю, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , про що свідчить витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 25.10.2005 № 8741645.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що станом на квітень 2005 року орендар ПП ОСОБА_4 за власний рахунок, з дозволу орендодавця, здійснив невід`ємні поліпшення орендованого майна більше, ніж 25% від його вартості. Встановив, що станом на момент укладання договору оренди спірне майно не використовувалося за призначенням, не належало до об`єктів соціально-культурного призначення у сфері культури, а було індивідуально визначеним майном, віднесеним до об`єктів державної власності, до групи "А", що підлягають приватизації шляхом викупу. Дійшов висновку про недоведеність обставин для визнання оспорюваних наказу (в частині) та договору недійсними. Також суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності до цих правовідносин, яка застосовується лише за наявності порушеного права позивача, чого судом встановлено не було.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, апеляційний господарський суд визнав поважними причини пропуску позовної давності для звернення прокурора в інтересах територіальної громади с. Погреби Броварського району Київської області в особі Ради та поновив його. На думку суду апеляційної інстанції, включення спірного майна до переліку об`єктів державної власності групи "А", що підлягають приватизації шляхом викупу, є незаконним, оскільки спірне майно підпадало під включення до групи "Ж" як об`єкт соціально-побутового призначення та відповідно до положень Закону України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" повинно було бути передано в комунальну власність. Суд визнав доводи відповідачів про знаходження майна в непридатному, занедбаному стані, його невикористання такими, що не спростовують порушення порядку віднесення цього майна до переліку об`єктів державної власності групи "А".

Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції від 21.05.2024, ФДМ України звернувся із касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та постановити нове рішення, яким у задоволені позову відмовити.

Скаржник мотивує подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме вказує на прийняття судового рішення без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування ст. 261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), викладеного у постанові від 01.07.2019 у справі № 711/8934/17-ц та без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування ст. 15 ЦК України, викладеного у постанові від 23.05.2023 у справі № 916/10/18. Посилаючись на п. 3 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування п. 51 Закону України "Про Державну програму приватизації". Стверджує про таке: спірні будівлі перебували у державній власності та у позивача жодних прав на спірне майно не було, яке суд апеляційної інстанції захистив; судом не встановлено коли позивач дізнався або міг дізнатись про порушення прав та безпідставно поновив позовну давність, яка спливла ще у 2008 році.

ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 ), не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанцій, також звернувся із касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції, залишивши в силі рішення суду першої інстанції.

На думку ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції ухвалив оскаржувану постанову без урахування висновків Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 17.01.2023 у справі № 911/1014/20, від 05.02.2020 у справі № 911/2191/16, від 12.04.2017 у справі № 6-1852цс16, від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц, від 07.11,2018 у справі № 372/1036/15-ц, від 14.03.2007 у справі N 21-8во07 та інших (п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України). Зазначає про те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування п. 51 Закону України "Про Державну програму приватизації" (п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України).

У касаційній скарзі ОСОБА_2 вказує на те, що спірне нерухоме майно на час приватизації, перебувало в державній, а не комунальній власності та, що прокурором не надано доказів, які б вказували на порушення прав та інтересів Ради оскаржуваними документами, що є підставою для відмови у позові. Стверджує про безпідставність застосування до цих правовідносин ст. 19 Закону України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі". На думку скаржника, суд першої інстанції правильно встановив, що спірне майно не використовувалося за призначенням, не належало до об`єктів соціально-культурного призначення у сфері культури, а є індивідуально визначеним майном віднесеним до об`єктів державної власності та до групи "А", що підлягають приватизації шляхом викупу. Вважає, що саме по собі твердження прокурора про те, що орган місцевого самоврядування не знав про здійснене відчуження нерухомого майна та лише у 2018 року ухвалив рішення про його повернення, не є належним доказом пропуску позовної давності з поважних причин.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.07.2024 відкрито провадження за касаційною скаргою ФДМ України з підстав, передбачених п. п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 05.08.2024.

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2024 з підстав, передбачених п. п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України та надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 26.08.2024. Також судом вирішено здійснювати спільний розгляд касаційних скарг ФДМ України та ОСОБА_2 , про що свідчить ухвала суду від 15.07.2024.

Прокурор у відзивах на касаційні скарги, поданих 05.08.2024 та відповідно 26.08.2024, просить відмовити у задоволенні цих касаційних скарг, а оскаржуване судове рішення залишити без змін з підстав, наведених у цих відзивах.

30.08.2024 Ради також звернулася до Верховного Суду із відзивами на касаційні скарги, в яких просить ці скарги залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін. При цьому просить поновити строк на подання вказаних відзивів.

Відповідно до ч. 1 ст. 119 ГПК України поновленим може бути процесуальний строк, встановлений законом. За ч. 2 ст. 119 ГПК України, встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду. У ч. 4 ст. 294 ГПК України визначено, що в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначається строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу. Отже, строк на подання відзиву на касаційну скаргу встановлюється не законом, а судом, а тому може бути продовженим, а не поновленим.

Оскільки зазначене клопотання подане Радою поза межами встановленого судом строку (до 05.08.2024 та 26.08.2024) і було викладене у відзивах та, оскільки, рада не просить продовжити строк на подання відзивів в силу ч. 2 ст. 119 ГПК України, то суд касаційної інстанції залишає ці відзиви без розгляду як такі, що подані після закінчення встановленого судом процесуального строку (див. також постанови Верховного Суду від 12.06.2024 у справі № 922/2060/23, від 01.08.2022 у справі № 910/16784/20).

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, позивача, відповідачів-1,-5, перевіривши наявність зазначених у касаційних скаргах підстав касаційного оскарження судових рішень (п. п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України), дослідивши наведені у касаційних скаргах доводи, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційних скарг, з огляду на таке.

У ст. 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Частиною 1 ст. 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Вказані норми визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес.

Верховний Суд у постанові від 14.08.2018 у справі № 910/23369/17 виснував, що за змістом ст. ст. 3, 15, 16 ЦК України правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено і, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (див., зокрема п. 57 постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17), тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц).

Отже, вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові необхідно відмовити (аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18).

Верховний Суд у постанові від 18.04.2018 у справі № 908/1571/16 сформулював висновок про те, що не можуть бути задоволені позовні вимоги щодо захисту права, якого особа немає чи яке може бути порушено у майбутньому і щодо якого невідомо, чи буде воно порушено.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові, економічні та організаційні основи приватизації державного майна та майна, що належить Автономній Республіці Крим, з метою створення багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки України визначав Закон України "Про приватизацію державного майна" (чинний на час прийняття наказу та укладення оспорюваного договору).

За ст. 1 цього Закону приватизація державного майна (далі - приватизація) - це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України.

Державну політику в сфері приватизації здійснюють Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим, що становлять єдину систему державних органів приватизації в Україні. Державні органи приватизації у межах своєї компетенції здійснюють, зокрема повноваження власника державного майна у процесі приватизації (ст. 7 цього Закону).

Відповідно до ст. 24 Закону України "Про приватизацію державного майна" за рішенням державного органу приватизації об`єкти соціально-побутового призначення в разі відмови трудових колективів підприємств, що приватизуються, від приватизації цих об`єктів можуть передаватися у комунальну власність відповідних територіальних громад відповідно до законодавства. У разі неможливості утримання за рахунок коштів місцевого бюджету об`єктів соціально-побутового призначення, створених за рахунок коштів фонду соціального розвитку (аналогічних фондів) підприємства, що приватизується, а також за наявності згоди відкритого акціонерного товариства, створеного у процесі приватизації та корпоратизації на базі вказаного підприємства, зазначені об`єкти можуть передаватися у порядку, що встановлюється Фондом державного майна України у безстрокове безоплатне користування такому товариству за умови їх цільового використання та належного утримання і без права продажу. Подальша приватизація таких об`єктів здійснюється відповідно до закону.

Стаття 3 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію" (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначає способи малої приватизації. Приватизація об`єктів малої приватизації здійснюється шляхом: викупу; продажу на аукціоні, за конкурсом.

Державна програма приватизації на 2000 - 2002 роки, затверджена Законом України "Про Державну програму приватизації" (в редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин), визначає основні цілі, пріоритети, завдання та способи приватизації державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим, та відчуження комунального майна, групи об`єктів, які підлягають приватизації, орієнтовні завдання щодо обсягів приватизації державного майна та надходження коштів від приватизації до Державного бюджету України та відповідні заходи щодо виконання цієї Програми.

Основною метою приватизації у 2000-2002 роках є створення умов для сприяння підвищенню ефективності діяльності підприємств, установ, організацій (далі - підприємств) та створення конкурентного середовища, а також забезпечення надходження коштів від приватизації до Державного бюджету України (п. 2 р. I вказаної Державної програми).

Відповідно до Державної програми приватизації на 2000-2002 роки з метою раціонального та ефективного застосування способів приватизації здійснюється класифікація об`єктів приватизації, згідно з якою:

- до групи "А" відносяться - цілісні майнові комплекси державних, орендних підприємств та структурні підрозділи підприємств, виділені у самостійні підприємства (далі - цілісні майнові комплекси підприємств), у тому числі у процесі реструктуризації державних підприємств із середньообліковою чисельністю працюючих до 100 осіб включно або понад 100 осіб, але вартість основних фондів яких недостатня для формування статутних фондів відкритих акціонерних товариств (далі - ВАТ), а також готелі, об`єкти санаторно-курортних закладів та будинки відпочинку, які перебувають на самостійних балансах; окреме індивідуально визначене майно (в тому числі таке, яке не увійшло до статутних фондів ВАТ, будівлі, споруди та нежилі приміщення, майно підприємств, ліквідованих за рішенням господарського суду, та майно підприємств, що ліквідуються за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном); майно підприємств, які не були продані як цілісні майнові комплекси;

- до групи "Ж" відносяться - незалежно від вартості об`єкти охорони здоров`я, освіти, культури, мистецтва та преси, фізичної культури і спорту, телебачення та радіомовлення, видавничої справи, а також об`єкти санаторно-курортних закладів, профілакторії, будинки і табори відпочинку (за винятком об`єктів санаторно-курортних закладів і будинків відпочинку, які перебувають на самостійних балансах), у тому числі об`єкти соціально-побутового призначення, що перебувають на балансі підприємств, у разі їх невключення до складу майна, що передається в комунальну власність або приватизується, крім об`єктів, які не підлягають приватизації відповідно до ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна".

Порядок та умови приватизації відповідних об`єктів визначаються цією Державною програмою, а також іншими нормативно-правовими актами.

Визнаючи недійсними оскаржувані наказ (частково) та договір з підстав помилковості віднесення спірного майна до переліку об`єктів державної власності групи "А", що підлягають приватизації шляхом викупу, а не до групи "Ж" як об`єкта соціально-побутового призначення та з огляду на недотримання порядку приватизації такого майна, апеляційний господарський суд не врахував того, що першочерговим є встановлення наявності/відсутності у позивача, в інтересах якого прокурор звернувся до господарського суду з позовом, відповідних прав на таке майно, а отже, і можливості їх захисту у випадку порушення цих прав (див. постанову Верховного Суду від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18).

Судом апеляційної інстанції не було враховано та не надано оцінки доводам відповідача-2 про те, що у вересні 1993 році РВ ФДМ України по Київській області було видано наказ, згідно з яким надано дозвіл на приватизацію майна радгоспу ім. Кірова, а у плані приватизації державного майна цього радгоспу, затвердженого РВ ФДМ України по Київській області 29.12.1993, зазначено, що об`єкти соціальної сфери, до яких входив спірний будинок культури с. Погреби, передаються трудовому колективу, включаються в баланс підприємства, яке несе всі витрати на їх утримання. Крім того, матеріали справи містять лист від 23.12.2003 ліквідатора-арбітражного керуючого КСП "Нова Україна", яким останній повідомив РВ ФДМ України по Київській області про те, що на балансі КСП "Нова Україна" знаходиться об`єкт державної власності - будівля "будинку культури", розташований за адресою: вул. Кірова, 55, с. Погреби та, що споруда перебуває у занедбаному стані, не використовується за призначенням та з метою збереження державного майна пропонував включити його в перелік для приватизації.

Верховний Суд звертає увагу і на те, що апеляційний господарський суд хоча і посилається у тексті своєї постанови на інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об?єкта нерухомого майна від 18.12.2018 № 149988779 та, зазначає про те, що 15.09.2003 в Реєстр внесено запис про реєстрацію спірного майна за державою в особі уповноваженого органу управління цим державним майном - Верховної Ради України, форма власності - загальнодержавна, підстава виникнення права власності - свідоцтво про право власності, б/н, 15.09.2003, видане виконкомом Погребської сільської ради, однак не надає їй належної оцінки з урахуванням того, до якої ж форми власності належало/належить спірне майно та, чи є Рада носієм відповідного права, за захистом якого було подано цей позов.

Посилання апеляційного суду на те, що відповідно до Закону України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" спірне майно повинно було передано в комунальну власність, без дослідження такої передачі на підставі наявних у справі документів, не є беззаперечним свідченням того, що це майно було передано в комунальну власність.

Отже, з урахуванням вказаного, наявних у матеріалах справи документів, Верховний Суд вважає, що апеляційний господарський суд належним чином не перевірив, чи передавалося спірне майно із державної форми власності у комунальну (з посиланням в постанові на відповідні документи), а отже, чи виникли у відповідної Ради права на це майно, за захистом яких прокурор в інтересах територіальної громади в особі відповідної Ради звернувся до суду.

Як вбачається із матеріалів справи, апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що зазначення в оскаржуваних наказі та договорі "колишній" будинок культури, не спростовує того, що це майно є будинком культури та підлягало включенню до об`єктів приватизації групи "Ж" як об`єкт соціально-побутового призначення. Однак, суд не звернув уваги на те, що у цих документах було зазначено про приватизацію та купівлю ПП ОСОБА_4 нежитлової будівлі колишнього "будинку культури" та на підставі наявних у матеріалах справи документів не встановив, чи зберегла ця нежитлова будівля своє правове становище об`єкта соціально-побутового призначення станом на час прийняття оспорюваних наказу та договору. Крім того, згідно з Великого тлумачного словника сучасної української мови за редакцією С. В. Федченка 2001 року "колишній" означає той, який утратив своє попереднє становище, призначення, попередній вигляд.

Отже, судом апеляційної інстанції не було належним чином встановлено і того, до якого переліку об`єктів приватизації належало спірне майно та, чи було порушено/не порушено порядок його приватизації та вимоги законодавства під час укладення оспорюваного договору.

Також, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити і про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц, про те, що якщо на виконання спірного правочину сплачені кошти або передане інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не приводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі ч. 1 ст. 216, ст. 387, ч. ч. 1, 3 ст. 1212 ЦК України тощо).

Отже, висновок апеляційного суду про наявність підстав для задоволення позову є передчасним.

Судом апеляційної інстанції було визнано поважними причини пропуску позовної давності щодо звернення з цим позовом.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України). Тобто це строк, у межах якого особа може вимагати примусового здійснення та/або захисту свого права чи інтересу.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України), перебіг якої відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, за змістом ст. ст. 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу (див. постанову Верховного Суду від 01.07.2019 у справі № 711/8934/17-ц, на яку посилається ФДМ України у касаційній скарзі).

Верховний Суд у постанові від 17.01.2023 у справі № 911/1014/20 виснував, що встановлення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і застосування судом матеріального права, і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права.

При цьому і в разі пред`явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади (подібний висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц, у постанові Верховного Суду від 17.01.2023 у справі № 911/1014/20).

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", наведених у ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 74 ГПК України про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше (такий висновок викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 5024/1403/2011).

Разом з тим позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч. 5 ст. 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.

У рішенні від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", Європейський суд з прав людини зробив висновок про те, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави.

Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Закон не визначає, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропущення позовної давності поважними. Як правило, це здійснюється за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів.

Верховний Суд у постанові від 18.07.2018 у справі № 908/1846/17 зазначив, що Цивільний кодекс України у ст. 267 передбачає можливість визнання судом поважними причини пропуску позовної давності, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Вирішення питання щодо визнання поважними причини пропуску позовної давності перебуває в межах дискреційних повноважень судів, однак, такі повноваження не є необмеженими, тому від судів вимагається вказувати підстави для визнання їх поважними. Разом з тим, якщо пропуск позовної давності має місце зі спливом значного періоду часу та за підстав, які не видаються переконливими, рішення про визнання поважними причини пропуску позовної давності може порушити принцип юридичної визначеності.

Разом з тим, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Верховний Суд вважає, що апеляційний суд вищенаведеного не врахував, ухвалив оскаржувану постанову всупереч нормам матеріального права, які регулюють інститут "позовної давності", без урахування висновків Верховного Суду, на які посилаються скаржники. Суд апеляційної інстанції не встановив яка позовна давність поширюється на ці правовідносини та на підставі всіх наявних у матеріалах справи документів відповідно до ст. 86 ГПК України належним чином не дослідив, коли саме позивач довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила з посиланням на конкретні документи, а виходив лише з прийняття 02.02.2018 Радою рішення та її фактичної обізнаності про порушення прав з цього моменту. При цьому, суд не встановив конкретних обставин, які б вказували на існування об`єктивної перешкоди для позивача чи прокурора в межах позовної давності звернутися з вимогами про захист порушеного права у спірних правовідносинах та, зазначаючи про поважність причин пропуску позовної давності на звернення з цим позовом, таких причин не зазначив та не мотивував підстави для захисту порушеного права.

Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Згідно з положеннями ст. 236 ГПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Від повноти встановлення відповідних обставин справи та правильної оцінки доказів залежить обґрунтованість висновків суду при ухвалені судом рішення по суті спору.

Оскаржувана постанова апеляційного господарського суду у цій справі наведеним вимогам не відповідає.

Отже, оскільки апеляційний господарський суд допустив порушення норм матеріального та процесуального права, ухвалив постанову без урахування висновків Верховного Суду; належним чином не дослідив правової природи спірного майна, а також того, чи було воно передано в комунальну власність, то Верховний Суд, переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку, що постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При новому розгляді справи необхідно врахувати викладене вище, для правильного вирішення спору більш ретельно на підставі наявних у матеріалах справи документів з`ясувати правову природу спірного майна, чи передавалося воно до комунальної власності, а отже, чи є Рада належним позивачем у цих правовідносинах; встановити, чи було дотримано вимог законодавства при ухваленні наказу та укладенні договору. Відповідно до вимог закону, який регулює спірні правовідносини, вирішити спір та ухвалити судове рішення, яке відповідає вимогам ст. ст. 236 - 238 ГПК України.

У зв`язку з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції підстав для розподілу судових витрат відповідно до ст. 129 ГПК України немає.

Керуючись ст. ст. 300, 301, 308, 310, 314, 315, 316, 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційні скарги Фонду державного майна України, ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2024 у справі № 910/6041/19 скасувати.

Справу № 910/6041/19 передати на новий розгляд до Північного апеляційного господарського суду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С. К.

Судді: Волковицька Н. О.

Случ О. В.