Ухвала

від 10.09.2024 по справі 914/3244/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

10 вересня 2024 року

м. Київ

cправа № 914/3244/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Случ О. В. - головуючий, Волковицька Н. О., Могил С. К.,

за участю секретаря судового засідання - Прокопенко О. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Львівської міської ради

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 06.06.2024 (головуючий суддя Орищин Г. В., судді Галушко Н. А., Желік М. Б.)

у справі № 914/3244/23

за позовом Львівської міської ради

до Обслуговуючого кооперативу "Гаражно-будівельний кооператив "На Музики"

про звільнення самовільно зайнятої ділянки шляхом демонтажу тимчасових металевих гаражів,

(у судовому засіданні взяв участь представник позивача - Коржевич У.Ф.)

ВСТАНОВИВ:

1. Львівська міська рада (далі також - позивач, скаржник) звернулась до Господарського суду Львівської області із позовною заявою до Обслуговуючого кооперативу "Гаражно-будівельний кооператив "На Музики" (далі також - відповідач), в якій просить усунути перешкоди позивачу в користуванні земельною ділянкою орієнтовною площею 0,2318 га на вулиці Я. Музики, біля будинку 5-А в місті Львові, яка вказана в акті обстеження від 19.07.2023 № 284 та складеного до цього акту план-схемі, позначена як земельна ділянка № 1, шляхом демонтажу тимчасових металевих гаражів, самовільно встановлених відповідачем.

2. В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилається на те, що в ході проведеного 19.07.2023 обстеження земельної ділянки орієнтовною площею 0,2318 га на вулиці Я. Музики, біля будинку 5-А в місті Львові, встановлено, що відповідач самовільно зайняв та фактично використовує земельну ділянку для обслуговування металевих гаражів за відсутності відповідного рішення органу місцевого самоврядування про її надання в користування та за відсутності вчиненого правочину щодо такої ділянки. Обставини самовільного встановлення тимчасових металевих гаражів встановлені рішенням Господарського суду Львівської області та постановою Західного апеляційного господарського суду у справі № 914/2500/20, які набрали законної сили.

3. Господарський суд Львівської області рішенням від 05.02.2024, яке Західний апеляційний господарський суд постановою від 06.06.2024 залишив без змін, відмовив у задоволенні позовних вимог.

4. Суди керувалися тим, що спір з приводу зайняття земельної ділянки у місті Львові на вулиці Музики, 5 шляхом встановлення на ній металевих гаражів, був предметом розгляду спору судами у справі № 914/2500/20, в якій рішення Господарського суду Львівської області 19.05.2021 та постанова Західного апеляційного господарського суду від 21.09.2021 набрали законної сили. Господарськими судами у справі № 914/2500/20 було встановлено преюдиційну обставину, що при створенні кооперативу, спірні металеві гаражі вже були розташовані на земельній ділянці на вулиці Музики, 5 у місті Львові, належали фізичним особам і жодних доказів передачі цими особами своїх гаражів кооперативу судам не надано.

5. Суди у справі, що розглядається, виснували, що відповідач не встановлював на земельній ділянці на вулиці Музики, 5 у місті Львові металеві гаражі, оскільки матеріали справи свідчать про те, що такі були встановлені фізичними особами на підставі рішень виконавчого комітету Радянської районної ради народних депутатів міста Львова Львівської області № 790 від 23.11.1976, № 401 від 06.07.1982, № 702 від 16.11.1982, № 45 від 25.01.1983, № 186 від 15.03.1983, № 194 від 15.03.1983, розпоряджень виконавчого комітету Радянської районної ради народних депутатів № 197 від 26.10.1982, № 111 від 21.06.1983, № 137 від 12.05.1985, № 301 від 12.09.1988, рішень Виконкому Радянської районної ради депутатів трудящих № 712 від 12.08.1975, № 795 від 23.11.1976, якими дозволено фізичним особам тимчасово встановити збірно-розбірні металеві гаражі для зберігання легкових автомобілів на вулиці Кулібіна (станом на сьогодні вулиця Музики).

6. Водночас суди встановили , що в матеріалах справи відсутні, а позивачем не надано жодних доказів передання кооперативу металевих гаражів членами кооперативу як майнових паїв, внесків, придбання кооперативом спірних гаражів чи набуття їх у власність на інших підставах, як і не надано доказів того, що обставини цієї справи змінилися з моменту ухвалення судами рішень у справі № 914/2500/20.

7. Натомість у справі, що розглядається, позивач, шляхом зміни способу захисту, однак при збереженні ідентичності підстав позову, намагається переглянути спірні правовідносини, не наводячи і не надаючи жодних доказів того, що такі змінилися з моменту ухвалення рішень у справі № 914/2500/20, отож, за відсутності таких доказів, перегляд спірних правовідносин без врахування справи № 914/2500/20 і надання їм оцінки іншої ніж та, що була надана у вказаній справі, порушуватиме принцип правової визначеності.

8. Не погодившись із судовим рішенням суду попередньої інстанції, позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить постанову апеляційного суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

9. Скаржник в якості підстав касаційного оскарження судових рішень посилається на пункти 1, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), вказуючи, зокрема, на неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у справі № 705/3876/18. Скаржник наголошує, що для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.

10. Скаржник наголошує, що обставина самовільного встановлення тимчасових металевих гаражів на вул. Я. Музики, біля буд.5-А визначений ще у рішенні Господарського суду Львівської області та постанові Західного апеляційного господарського суду у справі № 914/2500/20. При цьому скаржник посилається на постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 902/201/19, від 03.07.2018 у справі № 917/1346/17, постанову Верховного Суду від 04.06.2020 у справі № 522/7758/14-ц.

11. Також, на переконання скаржника пред`явлення позову до осіб, що розмістили на спірній земельній ділянці металеві гаражі, не є можливим, оскільки гаражі не є об`єктом цивільних прав в розумінні чинного законодавства, так як речове право на них не зареєстроване у встановленому порядку. Залишаючи поза увагою правовий висновок, викладений у зазначеній вище постанові Верховного Суду, суди першої та апеляційної інстанцій не вказали особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.

12. Скаржник звертає увагу, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. При цьому скаржник посилається на висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц.

13. Посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, скаржник зазначає, що спірна земельна ділянка перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Львова, адже розташована у межах відповідної територіальної громади. Правомочностями власника згаданої земельної ділянки наділений скаржник, як орган місцевого самоврядування. Оскільки судами першої та апеляційної інстанцій зазначалось, що позов пред`явлено до неналежного відповідача, однак пред`явлення позову до інших осіб, що розмістили на спірній земельній ділянці металеві гаражі не вбачається можливим з огляду на те, що останні не є об`єктами цивільних прав в розумінні чинного законодавства, так як речове право на них не зареєстроване у встановленому порядку, то ефективний спосіб захисту законних прав та інтересів скаржника відсутній.

14. При цьому скаржник посилається на ряд постанов Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, від 13.03.2019 у справі № 331/6927/16-ц, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 щодо способу захисту цивільного права.

15. Відповідач правом на подання відзиву на касаційну скаргу не скористався.

16. Також скаржник 09.09.2024 подав доповнення до касаційної скарги.

17. Відповідно до приписів частини першої статті 298 ГПК України особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження.

18. Згідно з положеннями частин першої, другої статті 118 вказаного Кодексу право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

19. Отже, скористатися правом на подання доповнень до касаційної скарги особа може лише протягом вказаного строку.

20. Як вбачається з матеріалів справи, позивач скористався своїм правом на касаційне оскарження і судом касаційної інстанції відкрито касаційне провадження у справі за його касаційною скаргою, а останнім днем подачі касаційної скарги та доповнень до неї потрібно вважати 09.07.2024 згідно з приписами частини першої статті 288 ГПК України.

21. За таких обставин доповнення до касаційної скарги суд касаційної інстанції залишає без розгляду.

22. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника учасника справи, перевіривши наявність зазначених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження судового рішення, дослідивши наведені у скарзі доводи, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою позивача на постанову апеляційного господарського суду у цій справі з огляду на таке.

23. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

24. Відповідно до положень цієї норми, касаційний перегляд з указаних підстав може відбутися за наявності таких складових:

- суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду;

- спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

25. Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, який було сформульовано у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема і вказаного вище пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

26. При цьому з-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

27. Подібність правовідносин суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

28. Водночас колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

29. Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

30. Проаналізувавши обставини правовідносин у цій справі та у справах, на неврахування правових висновків у яких посилається скаржник у касаційній скарзі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про те, що правовідносини у порівнюваних справах не є подібними з огляду на таке.

31. Так, у справі № 705/3876/18 розглядався спір між фізичною особою та приватним нотаріусом про скасування державної реєстрації прав на частину будинку. Суди першої та апеляційної інстанції відмовили у задоволенні позову, зазначивши, що нотаріус в цій справі не є належним відповідачем, а пред`явлення позову до неналежного відповідача є підставою для відмови у позові.

32. Верховний Суд у зазначеній справі залишив без змін рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, вказавши, що спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно має розглядатися як спір, що пов`язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно. Також Суд врахував, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному Цивільним процесуальним кодексом України, однак позивач клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем чи про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача не заявляв. Відтак, постанова суду касаційної інстанції у цій справі стосується вирішення питання щодо належного відповідача у спорах про скасування запису про державну реєстрацію права на нерухоме майно та необхідності подання позивачем заяви про заміну неналежного відповідача для розгляду спору по суті у цій справі.

33. Також у справі № 523/9076/16-ц, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, розглядався спір за позовом фізичної особи до товариства з обмеженою відповідальністю та інших фізичних осіб про визнання дій засновників товариства незаконними, відміну статуту товариства та відшкодування моральної шкоди. Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили позивачеві у відкритті провадження у справі, мотивувавши своє рішення тим, що спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, оскільки спір виник з корпоративних відносин між фізичними особами (учасниками юридичної особи, зокрема учасником, який вибув) за участю юридичної особи.

34. Велика Палата Верховного Суду ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду скасувала та справу передала до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Суд касаційної інстанції зазначив, що в матеріалах справи відсутні докази того, що позивач володіє (чи володів) корпоративними правами у товаристві з обмеженою відповідальністю, яке є відповідачем у справі, відтак відсутні правові підстави стверджувати, що між позивачем і засновниками товариства, або між позивачем і товариством виникли корпоративні відносини, та вирішив, що позовні вимоги фізичної особи підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства. Відтак постанова касаційного суду у цій справі стосується питання вирішення юрисдикції щодо розгляду спору.

35. За наведених обставин, колегія суддів дійшла висновку, що посилання скаржника про те, що суд попередньої інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права (при цьому скаржник не зазначає, які саме норми права (абзац, пункт, частина статті) були застосовані судом попередньої інстанції інакше, ніж у постановах, на які він посилається) без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у перелічених у касаційній скарзі постановах суду касаційної інстанції, не знайшли свого підтвердження.

36. Крім того, колегія суддів враховує, що Господарським судом Львівської області розглядалась справа № 914/2500/20 за позовом, зокрема, третьої особи із самостійними вимогами щодо предмету спору - Львівської міської ради до Обслуговуючого кооперативу "Гаражно-будівельний кооператив "На Музики" про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки із земель комунальної власності територіальної громади в кварталі вул. Музики-Боткеіна-Груб`янки, площею 0,0500 га на території Франківського району міста Львова шляхом демонтажу розташованих на ній металевих гаражів (боксів) та приведення земельної ділянки у попередній стан.

37. Господарський суд Львівської області рішенням від 19.05.2021 у справі № 914/2500/20, яке Західний апеляційний господарський суд постановою від 21.09.2021 залишив без змін, у задоволенні позову, зокрема третьої особи із самостійними вимогами, відмовив повністю. Щодо позовних вимог третьої особи суд дійшов висновку про необґрунтованість та недоведеність заявлених вимог, оскільки належних та допустимих доказів користування саме кооперативом спірною земельною ділянкою шляхом розміщення на ній гаражів матеріали справи не містять, щодо членів кооперативу та інших осіб, які розмістили на спірній земельній ділянці металеві гаражі, то такі є окремими суб`єктами цивільних правовідносин, натомість позов у цій справі пред`явлено до кооперативу, а не до власників металевих гаражів.

38. Зазначені судові рішення не були оскаржені до Верховного Суду, відтак набрали законної сили.

39. Верховний Суд звертає увагу скаржника на те, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним із елементів якого є принцип правової визначеності.

40. Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

41. Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

42. Верховний Суд у прийнятті цієї постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 09.11.2004 у справі "Науменко проти України", від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicata можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини.

43. Наявності обставин, які б уможливлювали відхід від принципом res judicata та від висновків, викладених в остаточному судовому рішенні (зокрема, у судовому рішенні у справі № 914/2500/20), скаржник у справі, що розглядається, не зазначив й не обґрунтував.

44. Також як підставу для подання касаційної скарги скаржником визначено пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, при цьому скаржник посилається на відсутність ефективного способу захисту його законних прав та інтересів, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що позов пред`явлено до неналежного відповідача, однак, на думку скаржника, пред`явлення позову до інших осіб, що розмістили на спірній земельній ділянці металеві гаражі не вбачається можливим з огляду на те, що останні не є об`єктами цивільних прав в розумінні чинного законодавства, так як речове право на них не зареєстроване у встановленому порядку.

45. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

46. Указана норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

47. В обґрунтування позовних вимог у справі, що розглядається, скаржник зазначав те, що відповідач самовільно зайняв та фактично використовує земельну ділянку для обслуговування металевих гаражів за відсутності відповідного рішення органу місцевого самоврядування про її надання в користування та за відсутності вчиненого правочину щодо такої ділянки. При цьому скаржник просив усунути перешкоди в користуванні належною йому земельною ділянкою шляхом демонтажу тимчасових металевих гаражів, самовільно встановлених відповідачем, посилаючись на статтю 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статтю 212 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).

48. Відповідно до частин першої-четвертої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

49. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

50. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

51. Частиною першою статті 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

52. Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

53. Згідно ж із приписами статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

54. Статтею 212 ЗК України передбачено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

55. Оскільки у статті 152 ЗК України не конкретизовано переліку видів порушень прав власника земельної ділянки, в кожному конкретному випадку власник має право на власний розсуд конкретизувати, як саме буде усунене те чи інше порушення.

56. Зокрема, порушення прав власника може бути усунене шляхом демонтажу споруд, які розташовані на орендованій земельній ділянці. Вимога позивача про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу споруд, які розташовані на цій земельній ділянці, по-перше, відповідає змісту статті 152 ЗК України, по-друге, означає приведення орендарем земельної ділянки у стан, придатний для їх подальшого використання за цільовим призначенням.

57. Верховний Суд у постанові від 02.06.2022 у справі № 910/14524/19 виснував, що особа, яка використовувала земельну ділянку з порушенням прав іншої (власника земельної ділянки), повинна привести земельну ділянку у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд за власний кошт. Оскільки відповідно до вимог чинного законодавства обов`язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність таких документів може свідчити про самовільне зайняття земельної ділянки.

58. Належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно. Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22.

59. Аналогічні висновки також містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, від 02.11.2022 у справі № 922/3166/20, постановах Верховного суду від 05.06.2024 у справі № 904/4339/21, від 26.06.2024 у справі № 910/15124/19, що свідчить про усталеність судової практики щодо питання способу захисту законних прав та інтересів власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво.

60. З викладеного убачається, що Верховний Суд у своїх постановах викладав правовий висновок щодо порушеного в касаційній скарзі питання про способи захисту у спорах про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинного будівництва.

61. За таких обставин доводи скаржника про наявність передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України підстави для подання касаційної скарги також є необґрунтованими.

62. Заразом колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту його прав та інтересів не розглядалось судом попередньої інстанції та не покладено в основу оскаржуваного судового рішення про відмову у задоволенні позову, крім того висновки суду апеляційної інстанції не суперечать вказаним вище правовим позиціям Верховного Суду.

63. Також колегія суддів звертає увагу скаржника, що суди у справі № 914/2500/20 не робили висновків щодо самовільного встановлення тимчасових некапітальних споруд на належній скаржнику земельній ділянці (більше того - самочинного будівництва в розумінні статті 376 ЦК України, на яку скаржник посилається в позовній заяві), про що зазначає скаржник у своїй касаційній скарзі. У зв`язку з цим (а також зазначеним у пунктах 36-43 цієї ухвали), відхиляються і посилання скаржника на відповідні постанови Верховного Суду в цій частині (пункт 10 цієї ухвали).

64. Верховний Суд зазначає, що наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду стосовно оцінки фактичних обставин у цій справі та спрямовані на доведення необхідності їх переоцінки, що відповідно до норм статті 300 ГПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

65. Згідно з пунктами 4 і 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку, а також якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

66. Зважаючи на те, що усі постанови суду касаційної інстанції, на які посилається скаржники у касаційній скарзі в обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, для касаційного оскарження судових рішень у цій справі, прийняті касаційним судом у неподібних правовідносинах, а також наявність висновку щодо питання, порушеного скаржником у касаційній скарзі, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження за пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, та інші викладені у цій ухвалі висновки, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, на підставі наведеної вище частини першої статті 296 ГПК України, дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою позивача на постанову апеляційного господарського суду у цій справі.

67. У зв`язку з тим, що Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження відповідно до приписів статті 296 ГПК України, судовий збір за розгляд касаційної скарги покладається на скаржника та поверненню відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір" не підлягає.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Львівської міської ради на постанову Західного апеляційного господарського суду від 06.06.2024 у справі № 914/3244/23.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Случ

Судді Н. О. Волковицька

С. К. Могил