Постанова

від 17.09.2024 по справі 917/827/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2024 року

м. Київ

cправа № 917/827/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Міщенко І.С.

за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р.К.

та представників

ОГП: Зарудяна Н.О.,

представники інших учасників справи в судове засідання не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника керівника Полтавської обласної прокуратури

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 14.05.2024

та рішення Господарського суду Полтавської області від 23.03.2023

у справі № 917/827/22

за позовом Заступника керівника Полтавської обласної прокуратури в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах: Міністерства освіти і науки України, Полтавської обласної військової адміністрації

до: Фізичної особи-підприємця Шкарбаня Миколи Івановича, Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях,

третя особа на стороні позивачів, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Професійно-технічне училище №31,

про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна та зобов`язання повернути приміщення,

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2022 року Заступник керівника Полтавської обласної прокуратури в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах - Міністерства освіти і науки України та Полтавської обласної військової адміністрації (Полтавської обласної державної адміністрації) звернувся до Господарського суду Полтавської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Шкарбаня Миколи Івановича та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях, в якому просив:

- визнати недійсним договір оренди №156/04-Н від 17.11.2004 державного нерухомого майна, що належить до державної власності - нежитлового приміщення площею 19,2 кв.м, що перебуває на балансі Професійно-технічного училища №31 м. Полтава, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях та ФОП Шкарбанем Миколою Івановичем;

- зобов`язати ФОП Шкарбаня Миколу Івановича звільнити та повернути Полтавській обласній військовій адміністрації (Полтавській обласній державній адміністрації) приміщення - державне нерухоме майно площею 19,2 кв.м, розміщене на першому поверсі Професійно-технічного училища №31 м. Полтава за адресою: вул. Степового фронту, 46 міста Полтави шляхом підписання акта приймання-передачі.

В обґрунтування підстав позову прокурор посилався на те, що договір оренди від 17.11.2004 не відповідає положенням Закону України "Про освіту", оскільки передане в оренду нерухоме майно, яке є приміщенням державного навчального закладу, не може бути об`єктом оренди з метою його використання в господарській діяльності, тобто не за призначенням, пов`язаним з навчально-виховним процесом, а тому оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним на підставі ст.ст. 203, 215 ЦК України, а приміщення підлягає звільненню та поверненню Полтавській обласній військовій адміністрації, як органу, якому належить право оперативного управління майном. Право на звернення з цим позовом прокурор аргументував тим, що після його звернення до позивачів з приводу виявленого порушення, яке полягає у незаконному використанні приміщення навчально-виховного комплексу не за його цільовим призначенням, вони не вжили заходів щодо захисту інтересів держави в судовому порядку.

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 23.03.2023 (суддя Ківшик О.В.), залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 14.05.2024 (колегія суддів у складі: Крестьянінов О.В. - головуючий, Пуль О.А., Фоміна В.О.), у позові відмовлено.

Судами обох інстанцій встановлено, що листом № 128 від 14.09.2004 Професійно-технічне училище № 31 повідомило РВ ФДМУ по Полтавській області про те, що не заперечує про надання в оренду приміщення учбової фотографії загальною площею 31,2 кв.м ПП Шкарбань М.І.

21.09.2004 ФОП Шкарбань М.І. звернувся до РВ ФДМУ по Полтавській області з проханням укласти договір оренди на нежитлове приміщення площею 31,2 кв.м. за адресою: вул. Степового Фронту, 46, м. Полтава, що знаходиться на балансі Професійно-технічного училища №31 строком на три роки, з метою розміщення фотопослуг.

17.11.2004 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Полтавській області (орендодавець) та ПП Шкарбань М.І. (орендар) укладено договір оренди майна, що належить до державної власності № 156/04-Н (далі - договір), відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне майно нежитлове приміщення фотографія ПТУ-31 по вул. Степового Фронту, 46 у м. Полтава, площею 31,2 кв.м., що знаходиться на балансі Полтавського ПТУ -31 (п. 1.1 договору); майно передається в оренду під фотопослуги (п. 1.2 договору). Орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, вказаний в договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передачі майна (п. 2.1 договору). Передача майна в оренду не тягне за собою виникнення в орендаря права власності на це майно; власником майна залишається держава, а орендар користується ним протягом строку оренди (п. 2.2 договору). Цей договір укладено строком на 11 місяців, що діє з 17.11.2004 до 17.10.2005 включно (п. 10.1 договору). У разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором (п. 10.6 договору).

17.11.2004 між сторонами складено акт приймання передачі майна, що належить до державної власності, згідно з яким вищевказане приміщення загальною площею 31,2 кв.м. передано ПП Шкарабань М.І.

У подальшому між сторонами укладалися додаткові угоди до договору оренди від 17.11.2004, якими вносились зміни щодо площі, вартості майна, а також до строку його дії.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна власником нежитлової будівлі (професійно-технічне училище з гуртожитком) загальною площею 4448,7 кв. м. за адресою: місто Полтава, вулиця Степового фронту, 46 є держава в особі Міністерства освіти і науки України.

Згідно з листом Професійно-технічного училища №31 №123 від 16.06.2022, а також доданого до нього технічного паспорту від 2021 року орендоване ФОП Шкарбань М.І. майно розміщується на І поверсі будівлі Професійно-технічного училища №31 (№ 46-а, літер «А-5», вул. Степового фронту) та складається з таких приміщень: №69 - кабінет (площею 9,5 кв.м), №70 - кабінет (площею 16 кв.м (орендується частково - 4,0 кв.м), №71 - вмивальня (площею 4,3 кв.м), №72 - кладова (площею 1,4 кв.м).

Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань основним видом діяльності ФОП Шкарбань М.І. є діяльність у сфері фотографії (КВЕД 74.20).

Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань серед зареєстрованих видів економічної діяльності ПТУ №31 є, зокрема, професійно технічна освіта (основний вид діяльності).

Полтавська обласна прокуратура на підставі статті 23 Закону України "Про прокуратуру" звернулася до Міністерства освіти і науки України з листом від 31.05.2022 №24-298вих-22, в якому було повідомлено про укладення оспорюваного договору та його невідповідність вимогам ч. 5 ст. 63 Закону України "Про освіту", а також було висловлено прохання вжити заходів в межах компетенції, в тому числі шляхом звернення до суду з позовною заявою про визнання договору недійсним з метою усунення порушень вимог законодавства про освіту.

У відповідь на вказаний лист МОН України листом від 22.06.2022 № 1/6869-22 повідомило прокурора про те, що заходи представницького характеру останнім не вживалися, оскільки порушень вимог чинного законодавства при укладенні вказаного договору не допущено.

21.06.2022 Полтавська обласна прокуратура в порядку ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" направила на адресу Полтавської обласної військової адміністрації лист №24-359 вих.-22 щодо вжиття заходів для усунення порушень вимог законодавства про освіту.

30.06.2022 надійшла відповідь Полтавської обласної військової адміністрації №4422/1/01-52, зі змісту якої вбачається, що заходи представницького характеру адміністрацією не вживалися та було зазначено про те, що Полтавська обласна військова адміністрація не заперечує щодо захисту інтересів держави в суді органами прокуратури в порядку ст. 23 Закону України "Про прокуратуру".

28.07.2022 заступник керівника Полтавської обласної прокуратури в особі органів, уповноважених державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, Міністерства освіти і науки України (далі МОН України) та Полтавської обласної державної адміністрації (Полтавської обласної військової адміністрації) (далі Полтавська ОВА) звернувся до Господарського суду Полтавської області з позовом до ФОП Шкарбань М.І. та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях з даним позовом.

В обґрунтування позовних вимог прокурором надано такі документи: договір оренди майна, що належить до державної власності №156/04-Н від 17.11.2004; акт приймання передачі майна від 17.11.2004; додаткові угоди та зміни до акту приймання - передачі нерухомого майна до договору оренди від 17.11.2004 №156/04-H; лист ПТУ №31 від 14.09.2004 №128, адресований РВ ФДМУ по Полтавській області, про надання згоди на передачу в оренду приміщення; заява ФОП Шкарбань від 21.09.2004, адресована РВ ФДМУ по Полтавській області, про укладення договору оренди; заява ФОП Шкарбань від 03.05.2020, адресована РВ ФДМУ по Полтавській області, про продовження дії договору оренди; лист Міністерства освіти і науки України № 1/11-5574 від 18.08.2020, адресований РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській області, щодо надання дозволу на продовження дії договору оренди; лист ПТУ № 31 від 13.07.2020 № 123, адресований РВ ФДМУ по Полтавській області; запит Полтавської обласної прокуратури, адресований ПТУ №31, №24-74 вих-22 від 31.01.2022 щодо надання документів; відповідь ПТУ №31 від 10.02.2022 №52 на запит прокурора з додатками (зокрема, інвентаризаційний опис необоротних активів); запит Полтавської обласної прокуратури, адресований ПТУ № 31, №24-330 вих-22 від 09.06.2022 щодо цільового призначення приміщення, що передано в оренду за договором №156/04-Н, відповідь ПТУ №31 на запит прокурора з додатком (витяг з технічного паспорту), статут ПТУ №31 у новій редакції від 24.12.2012; вимога Полтавської обласної прокуратури, адресована Міністерству освіти і науки №24-298вих-22 від 31.05.2022 про вжиття заходів на усунення порушень, відповідь Міністерства освіти і науки України № 1/6869-22 від 22.06.2022; вимога Полтавської обласної прокуратури, адресована Полтавській обласній військовій адміністрації про вжиття заходів на усунення порушень №24-359вих-22 від 21.06.2022, відповідь Полтавської обласної військової адміністрації №4422/1/01-52 від 30.06.2022; повідомлення Полтавської обласної прокуратури адресоване Міністерству освіти і науки України та Полтавській обласній військовій адміністрації про намір здійснення представництва від 15.07.2022.

Приймаючи оскаржуване рішення про відмову у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині визнання оспорюваного договору недійсним з огляду на те, що відповідачами при укладенні договору оренди нерухомого майна не було дотримано вимог, встановлених ч. 5 ст. 63 Закону України "Про освіту". Також, суд першої інстанції виснував, що оскільки позовні вимоги в частині зобов`язання ФОП Шкарбаня М.І. повернути Полтавській обласній військовій адміністрації приміщення - державне нерухоме майно площею 19,2 кв.м., що перебуває на балансі Професійно-технічного училища №31 м. Полтава за адресою: вул. Степового фронту, 46 місто Полтава шляхом підписання акта приймання передачі є похідними від позовних вимог про визнання недійсним договору оренди, відповідні вимоги також є обґрунтованими. Водночас суд першої інстанції дійшов до висновку, що позовні вимоги заступника керівника Полтавської обласної прокуратури в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах - Міністерства освіти і науки України не підлягають задоволенню саме з підстав пропуску позовної давності. Місцевий господарський суд встановив, що для Міністерства освіти і науки України перебіг позовної давності почався з 09.11.2004 та сплив 09.11.2007. Водночас прокурор звернувся до Господарського суду Полтавської області з даним позовом 01.08.2022. При цьому доказів наявності поважних причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, матеріали справи не містять. Твердження прокурора, що даний позов є негаторним та позовна давність не має бути застосована до нього суд першої інстанції оцінив критично, оскільки в силу приписів ст. 391 ЦК України характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном, а однією з умов негаторного позову має бути відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин. Стосовно позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах Полтавської обласної військової адміністрації, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для їх задоволення, оскільки права адміністрації не порушено та їй не належить право вимоги.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції апеляційний господарський суд дійшов висновків про обґрунтованість доводів прокурора щодо невідповідності умов договору оренди від 17.11.2004 вказаним положенням законодавства про освіту, що є підставою для визнання його недійсним. Водночас суд зазначив, що оспорюваний договір оренди укладено між відповідачами, проте відповідно до ст. 216 ЦК України вимоги про повернення майна заявлені не на користь орендодавця або балансоутримувача (РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях і ПТУ №31 відповідно) як сторони договору оренди від 17.11.2004 (при цьому, в новій редакції від 31.12.2020 укладений за результатами аукціону договір є тристороннім), а на користь Полтавської обласної військової адміністрації, якій на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 25.10.2017 № 831-р "Питання управління державними закладами професійної (професійно-технічної) освіти, підпорядкованими Міністерству освіти і науки" (чинного з 01.01.2018) (далі розпорядження КМУ № 831-р) наразі тимчасово (до передачі ПТУ № 31 як державного закладу професійної (професійно-технічної) освіти з державної у комунальну власність) передано лише повноваження з оперативного управління об`єктом оренди, що не слід ототожнювати з правом оперативного управління титульного володільця (ста. 137 ГК України), яке (право) в цьому випадку належить виключно ПТУ № 31. Крім того, наведеним спростовується похідний характер вимоги про повернення нежитлового приміщення об`єкта освіти на користь Полтавської обласної військової адміністрації в співвідношенні з вимогою про визнання недійсним договору оренди від 17.11.2004, як помилково зазначив суд першої інстанції, оскільки в розумінні ч. 1 ст. 173 ГПК України похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги), проте при вирішенні цього спору навіть визнання оспорюваного правочину недійсним не призведе до задоволення позовної вимоги про повернення (передачу) майна Полтавській обласній військовій адміністрації. У зв`язку з цим, позовна вимога прокурора в інтересах держави в особі Полтавської обласної військової адміністрації про повернення орендованого майна, хоча й має самостійний, а не похідний характер, тобто є негаторним позовом (про усунення перешкод у користуванні майном), на яку позовна давність не поширюється, проте задоволення вказаної вимоги об`єктивно унеможливлюється в разі відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору оренди від 17.11.2004 чи відсутності інших підстав припинення вказаного договору, передбачених законом (ст. 25 Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ "Про оренду державного та комунального майна", введеного в дію з 01.02.2020), зокрема, пов`язаних з його достроковим розірванням або закінченням строку дії, позаяк наявність чинного договору оренди як підстави для законного користування підприємцем спірним приміщенням виключає необхідність його звільнення відповідачем-1. Апеляційний суд вказав про правильність загального висновку суду першої інстанції щодо недоведеності порушення прав Полтавської обласної військової адміністрації внаслідок укладання договору оренди від 17.11.2004, однак з тих мотивів, що законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення, натомість на дату укладання оспорюваного договору (17.11.2004) права Полтавської обласної військової адміністрації щодо оперативного управління об`єктом оренди об`єктивно не могли порушуватися, позаяк відповідні повноваження були надані позивачу-2 лише згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України №831-р від 01.01.2018. Отже, обґрунтованою є позовна вимога про визнання недійсним оспорюваного договору, заявлена прокурором в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України. При цьому суд вказав, що у цій справі прокурор пред`явив вимоги про визнання недійсним договору оренди та повернення майна, подавши позов в інтересах Міністерства освіти і науки України та Полтавської обласної військової адміністрації, тобто фактичним позивачем у цій справі є держава. Разом з тим, цей позов звернений до РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях і відповідачем за ним також є держава, отже, в частині вимог, звернених до РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях, є позовом держави до неї самої. Тому вимоги в цій справі щодо захисту прав та інтересів держави у спірних правовідносинах фактично спрямовані до ФОП Шкарбаня М.І., який використовує приміщення професійно-технічного навчального закладу не за його цільовим призначенням усупереч законодавчій забороні. В свою чергу, відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, а тому позовна давність для Міністерства освіти і науки України в даних правовідносинах сплила принаймні 10.05.2010. При цьому, суд апеляційної інстанції зауважив, що має достатньо підстав вважати, що такий строк (з високою долею вірогідності) сплив раніше (у 2007 році). Ураховуючи, що матеріали справи містять обґрунтовані заяви відповідачів про застосування до оспорюваних правовідносин позовної давності, а прокурором доводи заявників не спростовано і доказів протилежного не надано, колегія суддів погодилася з висновком суду першої інстанції, що позов не підлягає задоволенню з підстав спливу позовної давності. Також апеляційний суд зазначив, що станом на час звернення прокурора до суду орендовані приміщення перебувають у користуванні ФОП Шкарбань М.І. на підставі договору №156/04-H від 31.12.2020 в новій редакції, який укладений (продовжений) за результатами проведення аукціону. Однак, прокурором не заявлялись вимоги ні про визнання недійсними вказаних додаткових угод до договору, ні договору №156/04-H від 31.12.2020 в новій редакції, відтак навіть задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору оренди №156/04-н від 17.11.2004 не призведе до поновлення порушеного права позивача, оскільки спірні приміщення наразі перебувають у користуванні ФОП Шкарбань М.І. на інших правових підставах, дійсність яких не оспорено у встановленому порядку.

Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, Заступник керівника Полтавської обласної прокуратури звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити у повному обсязі.

В обґрунтування своїх доводів скаржник посилається на те, що суди дійшли помилкового висновку про застосування наслідків спливу позовної давності до позовних вимог. При вивченні питання законності укладання договору оренди №156/04-Н від 17.11.2004 Полтавською обласною прокуратурою до Регіонального відділення ФДМ України в Полтавській та Сумській областях 07.06.2022 скеровувався запит за №24-312вих.22 щодо надання копій та документів, на підставі яких укладено спірний договір. Регіональне відділення ФДМ України листом №10-121-01934 від 14.06.2022 надало копії запитуваних документів, проте лист Міністерства освіти і науки України про надання дозволу на укладання спірного договору від 09.11.2004, на який посилається суд, в додатку до листа Фонду відсутній. У переліку документів міститься лише лист Міністерства освіти і науки України від 18.08.2020, яким останнє надає згоду на продовження спірного договору. Зі змісту листа №1/11-5730 від 09.11.2004 лише вбачається, що Міністерство не заперечує проти передачі в оренду частини приміщень в будівлях ряду навчальних закладів, зокрема і ПТУ №31 м. Полтави. Проте, з цього листа неможливо зробити висновок про наявність згоди Міністерства саме на оренду приміщення ФОП Шкарбань М.І. Крім того, прокурор вважає, що судом не враховані надані Міністерством освіти і науки України пояснення, зі змісту яких вбачається, що за вказаним договором до РВ ФДМ України по Полтавській та Сумській областях скеровувався лише лист за №1/11-5574 від 18.08.2020 про надання дозволу на продовження терміну дії договору оренди з ФОП Шкарбань М.І. Підставою для прийняття Міністерством рішення на його продовження стало звернення Фонду від 13.07.2020 за №122 та протокол комісії з майнових питань підприємств, установ та організацій, що належить до сфери управління Міністерства освіти і науки №11 від 05.08.2020. Таким чином, Міністерство дізналося про наявність договору оренди державного майна з ФОП Шкарбань М.І. 05.08.2020, що свідчить про те, що позовна давність при зверненні прокурором з позовною заявою до суду не сплинула. До того ж прокурор вказує на порушення судом апеляційної інстанції положень ст. 270 ГПК України, оскільки під час повітряної тривоги суд мав вирішити питання про відкладення розгляду справи.

Скаржником умотивовано подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме - судом апеляційної інстанції не враховано висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 14.03.2018 у справі № 464/5089/15, у справі № 917/782/20, у справі № 917/1934/17, у справі № 917/1090/21, від 12.02.2019 у справі № 910/2116/21, від 22.12.2022 у справі №910/2116/21.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.07.2024 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 17.09.2024 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 09.08.2024.

До Верховного Суду 31.07.2024 від Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях області надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому відповідач вказує на помилковість доводів скаржника, та просить оскаржені постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Також у прохальній частині відзиву просить задовольнити клопотання про участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції, однак у тексті відзиву відсутнє саме клопотання.

Переглянувши постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)

При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

В обґрунтування підстави касаційного оскарження скаржник посилається на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 14.03.2018 у справі № 464/5089/15, у справі № 917/782/20, у справі № 917/1934/17, у справі № 917/1090/21, від 12.02.2019 у справі № 910/2116/21, від 22.12.2022 у справі №910/2116/21.

Колегія суддів звертає увагу на те, що судом апеляційної інстанції розглянуто справу № 917/872/22 у повній відповідності до висновків, викладених у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22.

Так положення ч. 2 ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебували у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 ЦК України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі №905/1227/17, від 13.07.2022 у справі №363/1834/17).

Правовідносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, права та обов`язки фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також компетенція державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері освіти на час укладення договору оренди від 17.11.2004 регулювалися положеннями Закону України "Про освіту", чинного до 27.09.2017.

Відповідно до ч. 2 ст. 18 та ч. 1 ст. 63 Закону України "Про освіту" навчальні заклади, засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу. Матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством.

Статтею 49 Закону України "Про професійну (професійно-технічну) освіту" (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору) передбачено, що засновник закріплює за державними професійно-технічними навчальними закладами та установами професійно-технічної освіти об`єкти права власності, які належать засновнику на праві власності або орендовані ним у інших власників. Об`єкти права власності, закріплені засновником за державним професійно-технічним навчальним закладом або установою професійно-технічної освіти, перебувають в їх користуванні. Навчальні заклади та установи професійно-технічної освіти несуть відповідальність перед засновником за збереження та використання за призначенням закріпленого за ними майна. Контроль за використанням цього майна здійснюється засновником.

Згідно з імперативними положеннями ч. 5 ст. 63 Закону України "Про освіту" об`єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов`язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

Пунктом 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України від 14.08.2001 № 63, передбачено, що здача в оренду території, будівель, приміщень, обладнання підприємствам, установам, організаціям іншим юридичним та фізичним особам для використання, що не пов`язане з навчально-виховним процесом, не дозволяється.

Вирішальним в аспекті неухильного дотримання вимог зазначеної норми законодавець визначає обов`язкове використання об`єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, за цільовим призначенням, тобто тісну пов`язаність з навчально-виховним процесом мети такого використання (в тому числі на умовах оренди). Невикористання певного приміщення навчальним закладом не свідчить про неприналежність цього приміщення до об`єкта освіти. Таким чином, за змістом положень ч.ч. 1, 4 ст. 61, ч. 5 ст. 63 Закону України "Про освіту" нежитлові приміщення, які становлять матеріально-технічну базу об`єктів освіти, не можуть використовуватися не за освітнім призначенням, а можуть бути передані в оренду виключно для діяльності, пов`язаної з навчально-виховним чи навчально-виробничим процесом. При цьому саме по собі невикористання навчальним закладом приміщень для навчального процесу не надає права передавати їх в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з освітньою діяльністю самого навчального закладу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об`єктів освіти для цілей, не пов`язаних з освітньою діяльністю.

Судами обох інстанцій встановлено, що відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань основним видами діяльності ФОП Шкарбань М.І. є фотокопіювання, підготування документів та інша спеціалізована допоміжна офісна діяльність, діяльність у сфері фотографії (основний вид діяльності КВЕД 74.20).

Відповідачі не спростували факту передачі підприємцю в оренду спірного приміщення для проведення ним господарської (комерційної) діяльності з надання платних послуг у сфері фотографії, а не з метою, пов`язаною з навчально-виховним процесом ПТУ №31 (за освітнім призначенням). В свою чергу, саме по собі невикористання училищем вказаного приміщення для навчального процесу не надає права передачі його в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з навчально-виховним чи науковим процесом.

Враховуючи викладене, суди дійшли висновків про обґрунтованість доводів прокурора щодо невідповідності умов договору оренди від 17.11.2004 вказаним положенням законодавства про освіту, що є підставою для визнання його недійсним. При цьому вказані висновки до Верховного Суду не оскаржені, а тому колегією суддів не переглядаються.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

У пунктах 66, 67, 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №923/196/20 викладено такі висновки: "За змістом абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов`язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Одним із таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення status quo у фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).

За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке поновлення сторін у попередньому становищі може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається у його сторони. У разі неможливості здійснити реституцію у натурі, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони зобов`язані відшкодувати вартість того, що одержали, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).

Отже, ЦК України визначає такі загальні юридичні наслідки недійсності правочину: (1) основний двостороння реституція повернення сторін недійсного правочину до попереднього стану, тобто становища, яке існувало до його вчинення (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України); (2) додатковий відшкодування збитків і моральної шкоди винною стороною на користь другої сторони недійсного правочину та третьої особи, якщо їх завдано у зв`язку із вчиненням такого правочину (частина друга статті 216 цього Кодексу)".

Водночас у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.08.2023 у справі №918/862/22, від 26.01.2022 у справі №924/637/20 викладено уточнюючий висновок про те, що правило ст. 216 ЦК України застосовується виключно до сторін правочину, а двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.

Судами встановлено, що оспорюваний договір оренди укладено між відповідачами, проте відповідно до ст. 216 ЦК України вимоги про повернення майна заявлені не на користь орендодавця або балансоутримувача (РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях і ПТУ №31 відповідно) як сторони договору оренди від 17.11.2004 (при цьому, в новій редакції від 31.12.2020 укладений за результатами аукціону договір є тристороннім), а на користь Полтавської обласної військової адміністрації, якій на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 25.10.2017 № 831-р "Питання управління державними закладами професійної (професійно-технічної) освіти, підпорядкованими Міністерству освіти і науки" (чинного з 01.01.2018) (далі розпорядження КМУ № 831-р) наразі тимчасово (до передачі ПТУ № 31 як державного закладу професійної (професійно-технічної) освіти з державної у комунальну власність) передано лише повноваження з оперативного управління об`єктом оренди, що не слід ототожнювати з правом оперативного управління титульного володільця (стаття 137 ГК України), яке (право) в цьому випадку належить виключно ПТУ № 31.

Крім того, наведеним спростовується похідний характер вимоги про повернення нежитлового приміщення об`єкта освіти на користь Полтавської обласної військової адміністрації в співвідношенні з вимогою про визнання недійсним договору оренди від 17.11.2004, як помилково зазначив суд першої інстанції, оскільки в розумінні ч. 1 ст.173 ГПК України похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги), проте при вирішенні цього спору навіть визнання оспорюваного правочину недійсним не призведе до задоволення позовної вимоги про повернення (передачу) майна Полтавській обласній військовій адміністрації.

У зв`язку з цим, позовна вимога прокурора в інтересах держави в особі Полтавської обласної військової адміністрації про повернення орендованого майна, хоча й має самостійний, а не похідний характер, тобто є негаторним позовом (про усунення перешкод у користуванні майном), на яку позовна давність не поширюється, проте задоволення вказаної вимоги об`єктивно унеможливлюється в разі відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору оренди від 17.11.2004 чи відсутності інших підстав припинення вказаного договору, передбачених законом (ст. 25 Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ "Про оренду державного та комунального майна", введеного в дію з 01.02.2020), зокрема, пов`язаних з його достроковим розірванням або закінченням строку дії, позаяк наявність чинного договору оренди як підстави для законного користування підприємцем спірним приміщенням виключає необхідність його звільнення відповідачем-1.

При цьому, ст. 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину, яка означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (такий висновок сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 916/5073/15, від 14.11.2018 у справі № 2-1383/2010).

Наведена вище позиція щодо неможливості задоволення негаторного позову в разі існування між сторонами спору договірних правовідносин цілком відповідає висновкам, викладеним у пунктах 89, 90, 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 922/3166/20, в яких зазначено таке: "Велика Палата Верховного Суду зауважує, що негаторний позов розглядається у вітчизняній цивілістиці як класичний речовий спосіб захисту права власності (речовий позов, actio in rem). З цих причин він може бути пред`явлений лише для захисту абсолютного суб`єктивного цивільного права в абсолютному речовому правовідношенні, коли власник-позивач та правопорушник-відповідач не перебувають між собою у договірних чи в інших зобов`язальних правовідносинах, або ж такі правовідносини між ними не стосуються вчиненого порушення права власності.

Речове право захищається за допомогою негаторного позову, якщо вчинене особою порушення такого права в принципі було можливим для будь-якої особи з кола зобов`язаних за відповідним абсолютним цивільним правовідношенням (тобто фактично з необмеженого кола осіб) і не створює саме по собі зобов`язального правовідношення.

Натомість, якщо вчинене особою порушення було можливе лише як вчинене певною особою через її статус у договірному чи іншому зобов`язальному правовідношенні з власником, то негаторний позов не може бути заявлено, а право власника має захищатися за допомогою зобов`язально-правових способів".

Адже в цій справі спірні орендні правовідносини виникли на підставі договору оренди від 17.11.2004, укладеного між ФОП Шкарбанем М.І. та власником (державою Україна), від імені якої виступав РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях як державний орган приватизації та належний орендодавець державного нерухомого майна в розумінні ст. 5 чинного на той час Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Отже, позовну вимогу власника (держави) про звільнення нежитлового приміщення об`єкта освіти та його повернення Полтавській обласній військовій адміністрації за актом приймання-передачі не можна вважати застосуванням наслідків недійсності оспорюваного договору оренди, тобто похідною вимогою про повернення орендарем одержаного на виконання такого правочину, яку (вимогу) помилково заявлено прокурором на підставі ч. 1 ст. 216 ЦК України, адже наслідком недійсності договору є проведення реституції між сторонами недійсного правочину.

Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.02.2024 у справі №917/1173/22, і суд апеляційної інстанції переглянув справу № 917/872/22 у повній відповідності до них.

При цьому суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку щодо недоведеності порушення прав Полтавської обласної військової адміністрації внаслідок укладання договору оренди від 17.11.2004, оскільки законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення, натомість на дату укладання оспорюваного договору (17.11.2004) права Полтавської обласної військової адміністрації щодо оперативного управління об`єктом оренди об`єктивно не могли порушуватися, позаяк відповідні повноваження були надані позивачу-2 лише згідно із розпорядженням Кабінету Міністрів України №831-р від 01.01.2018.

Отже, обґрунтованою є позовна вимога про визнання недійсним оспорюваного договору, заявлена прокурором в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України.

Водночас відповідачі звернулися з заявами про застосування наслідків спливу позовної давності.

Так, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях зазначало, що при укладанні договору оренди Регіональне відділення керувалося Законом України "Про оренду державного та комунального майна", відповідно до якого обмежень щодо передачі майна в оренду в частині мети використання передбачено не було. В подальшому з метою продовження дії договору між Регіональним відділенням та ФОП Шкарбанем М.І. укладалися додаткові угоди до нього за погодженням з Міністерством освіти і науки України, що підтверджується листами №1/11-6849 від 24.11.2005, №1/11-6857 від 10.09.2007, №1/11-9426 від 12.10.2011, №1/11-14243 від 19.09.2013, №1/11-10524 від 29.11.2019, №1/11-5574 від 18.08.2020. При цьому, Міністерством освіти і науки України погоджувалися дозвіл та умови на продовження оренди на спірне приміщення в установленому законом порядку, із зазначенням, що при передачі приміщень в оренду міністерство зобов`язує керівників навчальних закладів враховувати напрямок діяльності орендаря з тим, щоб не завадити умовам безпечної роботи закладу. З часу укладання договору, а саме з 17.11.2004 Міністерство освіти і науки України в межах строків позовної давності мало можливість дізнатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Зокрема у листах від 09.11.2004 та 10.05.2007 Міністерство освіти і науки України повідомляло Регіональне відділення про те, що не заперечує проти передачі в оренду майна ПТУ №31. До матеріалів справи РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях надало листи Міністерства освіти і науки України №1/11-5730 від 09.11.2004 та №1/11-2484 від 10.05.2007, а також лист РВ ФДМУ №02/4419 від 07.12.2006 адресований Міністерству освіти і науки України, ФОП Шкарбань М.І., Полтавському ПТУ №31 щодо погодження проекту договору оренди.

В свою чергу, ФОП Шкарбань М.І. обґрунтовував свою заяву про застосування наслідків спливу позовної давності тим, що визначаючи початок її перебігу необхідно враховувати, що Міністерством освіти і науки України, як уповноваженим органом управління державним майном, було погоджено передачу в оренду майна, тому з моменту укладання договору (листопад 2004 року) у Міністерства існувала об`єктивна можливість знати про обставини його укладання та можливе порушення інтересів держави. Отже, трирічний строк позовної давності охоплюється періодом з 17.11.2004 до 17.11.2007.

Суд першої інстанції досліджуючи обставини початку перебігу позовної давності та її спливу, зазначив, що договір оренди було укладено між РВ ФДМ України по Полтавській області та ФОП Шкарбанем М.І. 17.11.2004. Міністерство освіти і науки України як орган, уповноважений управляти спірним державним майном, листом №1/11-5730 від 09.11.2004 повідомило, що не заперечує щодо передачі в оренду терміном на одинадцять місяців частини приміщення в будівлі ПТУ №31 майстерні площею 31,2 кв.м. Таким чином, для Міністерства освіти і науки України перебіг строку позовної давності почався з 09.11.2004 та сплив 09.11.2007. Оскільки прокурор в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України звернувся з позовом 01.08.2022, суд першої інстанції дійшов висновку про пропуск позовної давності.

Європейський Суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами №22083/93 та № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 57 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20.12.2007 у справі "Фінікарідов проти Кіпру").

За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).

Відповідно до частин 3, 4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи, тобто суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. В разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатися про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Такі правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 29.06.2021 у справі № 904/3405/19, а також у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 910/248/20.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 виснувала про те, що: "якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 12.04.2017 у справі № 6-1852цс16 і Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц та у справі № 469/1203/15-ц). Однак застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог".

У постанові від 05.10.2022 у справі №922/1830/19 Велика Палата Верховного Суду констатувала таке: "у разі якщо держава вступає у цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність на рівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, зокрема, у цивільних (господарських) відносинах розглядається як поведінка держави у цих відносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава (зокрема, цивільних, господарських), органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов`язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах (пункти 6.21, 6.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №5023/10655/11, пункти 4.19, 4.20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2019 у справі №915/478/18).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що і в судовому процесі, зокрема в цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (пункт 35 постанови від 27.02.2019 у справі №761/3884/18). Такий же висновок справедливий щодо господарського процесу.

Отже, під час розгляду спору в суді фактичною стороною у справі є держава, навіть якщо прокурор визначив стороною (позивачем) у справі певний орган.

Законодавство передбачає два випадки представництва прокурором у суді законних інтересів держави у разі їх порушення або загрози порушення: захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; відсутній орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту інтересів держави.

Водночас в обох цих випадках прокурор здійснює представництво держави, яка і є фактичною стороною у справі".

У цій справі (№ 917/827/22) прокурор пред`явив вимоги про визнання недійсним договору оренди та повернення майна, подавши позов в інтересах Міністерства освіти і науки України та Полтавської обласної військової адміністрації, тобто фактичним позивачем у цій справі є держава. Разом з тим, цей позов звернений до РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях і відповідачем за ним також є держава, отже, в частині вимог, звернених до РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях, є позовом держави до неї самої. Водночас за змістом статті 45 ГПК України позивач і відповідач не можуть збігатись, бо у суб`єкта права не може бути спору з самим собою. Отже, позивач і відповідач не можуть збігатися, оскільки такий збіг унеможливлює наявність спору (пункт 7.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19). За загальним правилом один орган державної влади не може звертатися з позовом до іншого органу, бо це означатиме позов держави до неї самої (пункт 35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 826/3115/17).

Тому вимоги в цій справі щодо захисту прав та інтересів держави у спірних правовідносинах фактично спрямовані до ФОП Шкарбаня М.І., який використовує приміщення професійно-технічного навчального закладу не за його цільовим призначенням усупереч законодавчій забороні.

Аналогічні правові висновки викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 31.05.2023 у справі № 908/3168/21 (предмет позову визнання недійсним договору оренди об`єкта освіти та повернення державного нерухомого майна на користь МОН України), тобто зі спору, що виник з подібних правовідносин.

У справі, що розглядається, прокурор звернувся з даним позовом в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України 28.07.2022 (оформлення поштового відправлення).

Прокурор стверджує, що про наявність укладеного оспорюваного правочину Міністерство освіти і науки України стало відомо у серпні 2020 року при наданні дозволу на продовження договору оренди з ФОП Шкарбань М.І., що свідчить про те, що термін позовної давності при зверненні прокурором з позовною заявою до суду не сплинув. Разом з тим, момент початку позовної давності визначається законодавцем не з того дня, коли особа дізналася про наявність договору щодо майна, а саме з моменту, коли особі стало відомо про порушення її прав умовами цього договору. Однак, ні лист Міністерства освіти і науки України 2004 року, ні лист 2020 про погодження продовження договору оренди не свідчать про обізнаність Міністерства з умовами договору та не пов`язаністю діяльності ФОП Шкарбань М.І. з освітньою діяльністю. Стосовно листа РВ ФДМ України по Полтавській області №02/4419 від 07.12.2006, який скерований до Міністерства освіти щодо погодження проекту договору оренди та відповіді Міністерства на нього від 10.05.2017 за №1/11-2484, прокурор зазначив, що зі змісту вказаних документів не вбачається їх відношення до спірного договору оренди. Адже всі документи, які перелічені в листі від №02/4419 від 07.12.2006 передують укладенню договору. Заява орендаря, звіт про оцінку майна, та інші додані документи датовані листопадом 2006 року, тобто на момент створення документів спірний договір №156/04-Н діяв понад два роки. Вказані документи, на думку прокурора, свідчать лише про намір фізичної особи підприємця отримати приміщення та укласти договір оренди, яке не є предметом даного розгляду.

В свою чергу, відповідачі, як на обставини обізнаності Міністерства освіти і науки України про укладання спірного договору від 17.11.2004 та відповідно наявності підстав для застосування наслідків спливу позовної давності посилаються на листи №1/11-5730 від 09.11.2004, №1/11-6849 від 24.11.2005, №1/11-2484 від 10.05.2007, №1/11-6857 від 10.09.2007, №1/11-9426 від 12.10.2011, №1/11-14243 від 19.09.2013, №1/11-10524 від 29.11.2019, №1/11-5574 від 18.08.2020, якими, за їх твердженнями, погоджувалось укладання договору та додаткових угод до нього.

Верховний Суд зазначає, що питання дослідження обставин пропуску позовної давності вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням відповідних обставин справи. Як вбачається з тексту касаційної скарги, доводи скаржника в цій частині зводяться до незгоди з наданою апеляційним судом оцінкою наявних у справі доказів. Проте відповідно до ч. 2 ст. 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

В свою чергу, аналіз Глави 19 ЦК України щодо "інституту позовної давності" в сукупності із нормами ГПК України, що обмежують повноваження касаційного суду в частині здійснення додаткової оцінки доказів та обставин, не дають Верховному Суду підстав та можливостей для самостійного визначення обставин дати початку перебігу строку позовної давності, однак не обмежують його у перевірці правильності встановлення судами попередніх інстанцій початку відліку такого строку.

Касаційний суд має право лише здійснити перевірку застосування судами правових норм Глави 19 ЦК України на предмет правильності такого застосування встановленим обставинам.

Надаючи оцінку доводам відповідачів щодо застосування наслідків спливу позовної давності, а також доводам прокурора наведеним у спростування аргументів відповідачів, апеляційний суд зазначив, що РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях на підтвердження доводів, покладених в обґрунтування заяви про застосування наслідків спливу позовної давності, до матеріалів справи надало листи Міністерства освіти і науки України №1/11-5730 від 09.11.2004, №1/11-2484 від 10.05.2007. Також, в матеріалах міститься наданий прокурором лист Міністерства освіти і науки України №1/11-5574 від 18.08.2020 щодо надання дозволу на продовження дії договору оренди.

Водночас листи №1/11-6849 від 24.11.2005, №1/11-6857 від 10.09.2007, №1/11-9426 від 12.10.2011, №1/11-14243 від 19.09.2013, №1/11-10524 від 29.11.2019 до матеріалів справи учасниками справи не надавались, тому посилання відповідачів на вказані докази визнані безпідставними.

Аналізуючи зміст листа Міністерства освіти і науки України №1/11-5730 від 09.11.2004, в контексті обізнаності його з порушенням права та відповідно визначення початку перебігу позовної давності, апеляційний господарський суд зазначив таке.

Зі змісту вказаного листа, який адресований РВ ФДМ України по Полтавській області, вбачається, що Міністерство не заперечує проти передачі в установленому законодавством порядку в оренду терміном на одинадцять місяців частини приміщень, зокрема, в будівлі ПТУ №31 м. Полтава навчальний корпус - 75,8 кв.м., майстерні 31,2 і 2,0 кв.м. При передачі приміщень в оренду міністерство зобов`язало керівників навчальних закладів враховувати напрямок орендаря з тим, щоб не завадити умовам безпечної роботи закладу. Також зазначено, що в подальшому продовження строку дії договору може бути здійснено за умови погодження його з міністерством.

Колегія суддів врахувала висновки Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладені в п. 80, 81 постанови від 16.02.20224 у справі №917/1173/22 та зазначає, що перебіг позовної давності за вимогою заінтересованої особи (уповноваженого державного органу) про визнання недійсним оспорюваного договору оренди, стороною якого позивач не є, не може розпочинатися раніше, ніж з дня укладення договору, незважаючи на попереднє надання такою особою згоди (дозволу) на вчинення такого правочину, оскільки очевидним є те, що до моменту укладення договір є таким, що ще не відбувся, а тому й право позивача до вказаного моменту не може вважатися порушеним у розумінні частини 1 статті 261 ЦК України. Крім того, відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За таких обставин доводи відповідачів та висновок суду першої інстанції про те, що початок перебігу позовної давності (щодо вимоги прокурора в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України про визнання недійсним договору оренди від 17.11.2004) розпочався з 09.11.2004 (коли Міністерство повідомило, що не заперечує проти передачі в оренду майна), тобто до укладення оспорюваного договору, визнаний судом апеляційної інстанції не достатньо обґрунтованими, оскільки він не у повній мірі відповідає положенням статті 256 і частини 1 статті 261 ЦК України, виходячи із системного аналізу змісту яких особа може звернутися до суду з вимогою про захист того свого цивільного права, яке вже порушено (за винятком правила частини 2 статті 386 ЦК України), а не права, яке може бути порушено в майбутньому та щодо якого невідомо, станеться чи не станеться таке порушення (якщо договір взагалі буде укладено).

Водночас у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/16 сформульовано висновок, який полягає в тому, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов.

Наведене правило пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

Тлумачення частини першої та п`ятої статті 261 ЦК свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Відповідний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 464/5089/15.

В цьому сенсі, Міністерство освіти і науки України, якому судячи з листа №1/11-5730 від 09.11.2004 було достеменно відомо щодо ініціювання РВ ФДМ по Полтавській області процесу передачі в оренду, зокрема, майна навчального корпусу та майстерні ПТУ №31, та яке зобов`язувало «керівників навчальних закладів враховувати напрямок орендаря з тим, щоб не завадити умовам безпечної роботи закладу», як орган, уповноважений управляти державним майном, мало вживати відповідних заходів для подальшого контролю за таким розпорядженням з метою недопущення порушень чинного законодавства.

Таким чином, Міністерство, яке могло та повинно було контролювати процес розпорядження ввіреного йому державного майна, проявивши відповідну обачність, ще у 2004 році могло та мало бути обізнаним про подальше укладення між РВ ФДМУ по Полтавській області та ФОП Шкарбань М.І. договору оренди частини приміщень ПТУ №31.

Окрім того, в матеріалах справи міститься лист РВ ФДМУ по Полтавській області №02/4419 від 07.12.2006, адресований Міністерству освіти і науки України, ФОП Шкарбань М.І. та Полтавському ПТУ №31 щодо погодження проекту договору оренди та відповідь Міністерства освіти і науки України №1/11-2484 від 10.05.2007 на вказаний лист.

Так, зі змісту вказаного листа №02/4419 від 07.12.2006 вбачається, що РВ ФДМ України по Полтавській області з метою отримання висновків про умови договору оренди, відповідно до ст. 287 ГК України, ст. 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" направило до Міністерства освіти і науки України, як органу, уповноваженого управляти державним майном, на погодження проект договору оренди, предметом якого є таке нерухоме майно нежитлове приміщення площею 31,2 кв.м, за адресою: м. Полтава, вул. Ст. Фронту, 46, що знаходиться на балансі Полтавського ПТУ №31. При цьому, у листі зауважено, що якщо в 21-й термін (15 днів згідно ст. 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" + 6 днів поштового перебігу) регіональне відділення не отримає відповіді, укладення даного договору оренди буде вважатись погодженим. У додатках до листа зазначено, зокрема, проект договору оренди між РВ ФДМУ по Полтавській області та ФОП Шкарбань М.І., звіт про оцінку майна від 31.10.2006, заява орендаря ФОП Шкарбань М.І. від 06.11.2006 про намір взяти в оренду державне майно, установчі документи орендаря ФОП Шкарбань М.І.

Відповідно до ст. 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" фізичні та юридичні особи, які бажають укласти договір оренди, направляють заяву, проект договору оренди, а також інші документи згідно з переліком, що визначається Фондом державного майна України (далі - матеріали), відповідному орендодавцеві, зазначеному у статті 5 цього Закону. Орган, уповноважений управляти державним майном, розглядає подані йому матеріали і протягом п`ятнадцяти днів після їх надходження надсилає орендодавцеві висновки про умови договору оренди або про відмову в укладенні договору оренди. У разі надходження до орендодавця заяви про оренду цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу, нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), орендодавець у п`ятиденний строк після дати реєстрації заяви надсилає копії матеріалів органу, уповноваженому управляти відповідним майном.

Якщо орендодавець не одержав у встановлений термін висновків органу, уповноваженого управляти державним майном, дозволу, відмови чи пропозицій від органу, уповноваженого управляти відповідним майном, укласти договір оренди нерухомого майна з бюджетною установою, організацією, висновків органу Антимонопольного комітету України, укладення договору оренди вважається з цими органами погодженим.

Відповідно до ст. 141 ГК України управління об`єктами державної власності відповідно до закону здійснюють Кабінет Міністрів України і, за його уповноваженням, центральні та місцеві органи виконавчої влади. У випадках, передбачених законом, управління державним майном здійснюють також інші суб`єкти.

Суб`єктами управління об`єктами державної власності відповідно до статті 4 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" є Кабінет Міністрів України, міністерства та інші органи виконавчої влади, органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами.

Міністерство освіти і науки України як уповноважений орган управління державним майном наділене широким спектром повноважень, зокрема, веде облік об`єктів державної власності, що перебувають в їх управлінні, здійснює контроль за ефективним використанням та збереженням таких об`єктів; погоджує передачу об`єктів державної власності в комунальну власність, до сфери управління інших органів, уповноважених управляти об`єктами державної власності, господарських структур або в користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук, а також передачу об`єктів комунальної власності в державну власність; у випадках, передбачених законодавством, приймає рішення про передачу об`єктів державної власності комунальну власність, до сфери управління інших органів, уповноважених управляти об`єктами державної власності, господарських структур або в користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук; надає орендодавцям об`єктів державної власності згоду на оренду державного майна і пропозиції щодо умов договору оренди, які мають забезпечувати ефективне використання орендованого майна та здійснення на орендованих підприємствах технічної політики в контексті завдань галузі організовують контроль за використанням орендованого державного майна (ст. 6 Закону України "Про управління об`єктами державної власності").

З матеріалів справи також вбачається, що після зазначеного звернення РВ ФДМУ по Полтавській області до Міністерства освіти і науки України (№02/4419 від 07.12.2006), не одержавши у зазначений термін відповідних висновків органу, уповноваженого управляти державним майном, дозволу або відмови в укладенні договору, відповідно до положень ст. 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" між РВ ФДМУ по Полтавській області та ФОП Шкарбанем М.І. укладено додаткову угоду №1 від 31.01.2007 до договору оренди від 17.11.2004 №156/04-н нерухомого майна, що є державною власністю, відповідно до якої викладено в новій редакції пункти договору оренди від 17.11.2004. Зокрема, відповідно до 1.1. договору в редакції додаткової угоди орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне майно - нежитлове приміщення; об`єкт оренди знаходиться за адресою: м. Полтава, вул. Степового Фронту, 46 (п. 1.2); загальна площа об`єкту оренди: 31,2 кв.м. (п. 1.3); вартість об`єкта оренди визначена згідно з експертною оцінкою станом на 31.10.2006 і становить відповідно 77700,00 грн. (п. 1.4); об`єкт оренди знаходиться на балансі Професійно технічного училища №31 м. Полтава. Майно передається в оренду під розміщення: 13,2 кв.м.- фотоательє, 2,0 кв. м. ксерокс, 16,0 кв.м майстерня з ремонту електропобутових товарів (п. 1.5).

10.05.2007 у відповідь на лист РВ ФДМУ по Полтавській області №02/4419 від 07.12.2006 Міністерство освіти і науки України повідомило, що не заперечує проти передачі в оренду в установленому законодавством порядку терміном до одного року, зокрема, частини приміщення навчального корпусу ПТУ №31 м. Полтава (вул. Ст. Фронту, 46). При передачі приміщень в оренду Міністерство зобов`язало керівників навчальних закладів врахувати напрямок діяльності орендаря з тим, щоб не завадити умовам безпечної роботи закладу. Також, зазначено, що в подальшому продовження строку дії договору оренди може бути здійснено за умови погодження його міністерством (лист від 10.05.2007 №1/11-2484).

Після цього, між РВ ФДМУ по Полтавській області та ФОП Шкарбанем М.І. було укладено, зокрема, додаткову угоду №2 від 22.05.2007 до договору оренди від 17/11/04р. №156/04-н нерухомого майна, що є державною власністю, якою внесено зміни до розділу 10 договору щодо продовження строку його дії на 11 місяців до 17/08/07р.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що листи РВ ФДМУ по Полтавській області №02/4419 від 07.12.2006, а також Міністерства освіти і науки України від 10.05.2007 №1/11-2484 містять достатньо ідентифікуючих ознак для того, що б ототожнити відповідне листування, як таке що стосується, зокрема, правовідносин оренди ФОП Шкарбанем М.І. відповідної частини нежитлового приміщення за адресою: м. Полтава, вул. Ст. Фронту, 46, що знаходиться на балансі Полтавського ПТУ №31.

В свою чергу, прокурором не спростовано, що вказана відповідь Міністерства освіти і науки України від 10.05.2007 на звернення РВ ФДМУ по Полтавській області №02/4419 від 07.12.2006 стосується саме спірного приміщення, яке є предметом договору №156/04-Н від 17.11.2004, не доведено наявності інших правовідносин між ФОП Шкарбань М.І. та РВ ФДМУ по Полтавській області щодо оренди майна ПТУ №31, яке не є предметом даного розгляду.

Таким чином, Міністерство освіти і науки України як уповноважений орган управління державним майном, в силу наділених повноважень мало об`єктивну можливість довідатись про порушення свого права також, зокрема, при розгляді листа РВ ФДМУ по Полтавській області №02/4419 від 07.12.2006 щодо погодження проекту договору оренди, предметом якого є нежитлове приміщення, площею 31,2 кв.м, за адресою: м. Полтава, вул. Ст. Фронту, 46, що знаходиться на балансі Полтавського ПТУ №31 та документів, доданих до нього.

Враховуючи викладене, Міністерство освіти і науки України мало можливість дізнатися про обставини порушення свого права принаймні з 10.05.2007, проте, не тільки не вжило заходів щодо його захисту, а навпаки погодило передачу в оренду частини приміщення навчального корпусу ПТУ №31 м. Полтава (вул. Ст. Фронту, 46).

Лист Міністерства освіти і науки України №1/11-5574 від 18.08.2020 щодо надання дозволу на продовження терміну дії договору з ФОП Шкарбань М.І. також підтверджує вказані обставини обізнаності Міністерства щодо відповідних триваючих орендних правовідносин.

Таким чином, послідовні, неодноразові та системні дії Міністерства освіти і науки України, які тривають ще з 2004 року та полягають у наданні згоди на передачу в оренду майна, що знаходиться на балансі Професійно-технічного училища №31 м. Полтава, укладення відповідного договору та продовження його дії, свідчать про обізнаність (або принаймні можливість бути обізнаним) відповідного органу, уповноваженого управляти державним майном, про факт укладання спірного договору та відповідно порушення свого права.

Враховуючи, що відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовна давність для Міністерства освіти і науки України в даних правовідносинах сплинула принаймні 10.05.2010. При цьому, суд апеляційної інстанції зауважив, що має достатньо підстав вважати, що такий строк (з високою долею вірогідності) сплив раніше (у 2007 році).

Ураховуючи, що матеріали справи містять обґрунтовані заяви відповідачів про застосування до оспорюваних правовідносин позовної давності, а прокурором доводи заявників не спростовано і доказів протилежного не надано, апеляційний суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню з підстав спливу позовної давності.

Посилання прокурора на неврахування судом першої інстанції тих доводів, що позовну вимогу про повернення майна слід розцінювати як негаторний позов (стаття 391 ЦК України), який можна подати впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця майна, і на таку вимогу не може поширюватися позовна давність апеляційний суд відхилив, адже: 1) звернутися з негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем може бути лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю; 2) предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом (шляхом звільнення виробничих приміщень власника від неправомірного перебування у них майна третіх осіб, виселення з неправомірно займаних жилих приміщень власника, знесення неправомірно збудованих споруд, накладення заборони на вчинення неправомірних дій щодо майна власника); 3) підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування майном, а також факти, що підтверджують протиправні дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення цих правомочностей; 4) умовами для задоволення негаторного позову є сукупність таких обставин: майно знаходиться у власника або титульного володільця; інша особа заважає користуванню, розпорядженню цим майном; для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису закону, договору між власником та іншою особою тощо); у позові має бути чітко та конкретно визначено дії, які повинен здійснити відповідач щодо усунення порушень права власника (володільця). Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, зокрема, у п. 72, 73 постанови від 16.02.20224 у справі №917/1173/22.

Верховний Суд у вказаних висновках суду апеляційної інстанції порушень положень Цивільного кодексу України, які регулюють питання застосування позовної давності, не вбачає.

Посилання скаржника на неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 01.10.2019 у справі № 910/4446/19 та від 06.09.2019 у справі № 910/7364/18 стосовно того, що лише власник має право визначати юридичну долю свого майна, у тому числі й шляхом надання майна іншим особам, а також повернення (вилучення) цього майна від відповідних суб`єктів, а балансоутримувач не вправі заявляти вимогу про зобов`язання орендаря повернути орендоване майно Верховний Суд відхиляє, оскільки відповідні постанови прийняті у правовідносинах з відмінними фактичними обставинами у вказаних справах відносно справи № 917/872/22, а тому викладені у них висновки не можуть бути застосовані до розглядуваної справи.

Також Верховний Суд відхиляє посилання скаржника на неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 14.04.2021 у справі № 917/782/20, від 10.10.2018 у справі № 917/1934/17, від 08.11.2022 у справі № 917/1090/21 про відсутність необхідності скасування додаткових угод, укладених за договором оренди нерухомого майна закладів освіти, оскільки таких висновків вказані постанови не містять.

Верховний Суд відхиляє посилання скаржника на неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 12.02.2019 у справі № 910/2116/21, оскільки відповідна постанова від 12.02.2019 у ЄДРСР відсутня.

Що ж до постанови Верховного Суду від 22.12.2022 у справі №910/2116/21, то у ній викладено висновок про те, що указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.

З початку повномасштабної військової агресії населені пункти України систематично зазнають ракетних ударів, а в прифронтових містах і селах - бомбардувань, артилерійських та мінометних обстрілів.

Оповіщення про загрозу або виникнення таких надзвичайних ситуацій здійснюється через системи оповіщення різних рівнів, електронні комунікаційні мережі загального користування тощо, відповідно до статті 30 Кодексу цивільного захисту України, Положення про організацію оповіщення про загрозу виникнення або виникнення надзвичайних ситуацій та організації зв`язку у сфері цивільного захисту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.09.2017 № 733, зокрема шляхом уривчастого звукового попереджувального сигналу "Увага всім" та трансляції відповідного повідомлення про загрозу виникнення або виникнення надзвичайної ситуації (далі - сигнал "повітряна тривога").

Чинним законодавством України у сфері цивільного захисту передбачений чіткий алгоритм поведінки громадян та відповідні повноваження органів державної влади, місцевого самоврядування, керівників підприємств і організацій усіх форм власності у випадку виникнення надзвичайної ситуації. Шляхом відповідних оповіщень (сигналів і повідомлень) органи управління цивільного захисту доводять до мешканців населених пунктів інформацію про загрозу та виникнення надзвичайних ситуацій, повітряної тривоги, аварій, катастроф, епідемій, пожеж тощо. Після отримання таких оповіщень громадяни мають діяти відповідно до наданих інструкцій та правил цивільного захисту. Зокрема, припинити роботу та вжити необхідних заходів безпеки (рішення Ради суддів України від 05.08.2022 № 23).

Відповідно до наведених приписів судами запроваджено локальні заходи (план, порядок дій, розпорядження) щодо інформування про сигнал "повітряна тривога" та реагування задля збереження життя і здоров`я суддів, працівників апарату та відвідувачів суду, зокрема для їх негайного переходу до укриття.

Враховуючи наведене, при вирішенні питання про наявність підстав для відкладення розгляду справи, у якій на початок судового засідання оголошено сигнал "повітряна тривога" господарський суд має керуватися пріоритетом збереження життя і здоров`я людини, а обов`язком суду є сприяти учасникам судового процесу в реалізації ними процесуальних прав, зокрема на участь у судовому розгляді, та виходити з того, що відсутній учасник справи не з`явився в судове засідання з об`єктивних і поважних причин, за відсутності клопотання про розгляд справи за його відсутності.

При цьому обставини оголошення сигналу "повітряна тривога" у певному регіоні слід вважати загальновідомими, тобто такими що не потребують доказування, а неявка у судове засідання учасників справи може бути спричинена такою надзвичайною ситуацією, яка об`єктивно унеможливлює завчасне подання клопотання про відкладення розгляду справи з цих причин.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 04.04.2023 у справі №523/11536/19.

Водночас у справі № 917/872/22 судом апеляційної інстанції встановлено, що 14.05.2024 від представника Харківської обласної прокуратури надійшла заява про перенесення розгляду справи на іншу дату у зв`язку з відсутністю можливості забезпечити участь «з об`єктивних причин» у судовому засіданні представником Харківської обласної прокуратури та відмовою представнику Полтавської обласної прокуратури у проведенні судового засідання у режимі відеоконференції. При цьому у судовому засіданні представник Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях проти клопотання прокурора про перенесення розгляду справи та апеляційної скарги заперечував і просив залишити її без задоволення, а рішення суду - без змін.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що саме по собі посилання Харківської обласної прокуратури на відсутність об`єктивної можливості забезпечити участь у судовому засіданні її представника, колегія суддів не бере до уваги, оскільки прокурором не зазначено, які саме обставини завадили йому взяти участь у судовому засіданні.

Відмова у задоволенні клопотання Полтавської обласної прокуратури про проведення судового засідання в режимі відеоконференції також не може бути визнана поважною підставою для відкладення розгляду справи, оскільки, по перше, як зазначено вище, вона була пов`язана з пропуском прокурором строку звернення з відповідним клопотанням, а також об`єктивними обставинами (відсутність вільних залів судового засідання у іншому суді), які не залежали від волі суду. Окрім того, такі обставини не перешкоджали прокурору прийняти безпосередню участь у судовому засіданні в суді.

При цьому ухвалу від 09.04.2024 про оголошення перерви в судовому засіданні до 14.05.2024 було доставлено до електронного кабінету заступника керівника Полтавської обласної прокуратури 10.04.2024, про що відповідна свідчить довідка Східного апеляційного господарського суду. Про обізнаність прокурора про час та місце розгляду справи також свідчать і його клопотання від 10.05.2024 та 14.05.2024.

Таким чином, орган прокуратури був завчасно повідомлений судом про час та місце розгляду справи. При цьому, явка представників сторін не була визнана обов`язковою.

По-друге, як свідчать матеріали справи, представництво інтересів держави у даній справі здійснювалося як Харківською, так і Полтавською обласними прокуратурами, проте жодна з них не забезпечила участь прокурора вже у двох судових засіданнях підряд (09.04.2024 та 14.05.2024).

Підставою для оголошення перерви в судовому засіданні 09.04.2024 стало відповідне клопотання саме прокурора про перенесення розгляду справи «у зв`язку з неможливістю опрацювання рішення Об`єднаної палати».

Не зважаючи на те, що провадження у даній справі було поновлено ще 21.03.2024, проте і на цей час вищезазначені органи прокуратури не скористалися правом на викладення письмово своєї правової позиції, зокрема, з урахуванням висновків, викладених у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.02.2024 у справі №917/1173/22.

Водночас, позиція та вимоги прокурора були викладені в його апеляційній скарзі та додаткових письмових поясненнях, які знаходяться в матеріалах справи, а також усно в судових засіданнях 24.07.2023, 15.08.2023, 19.09.2023.

Відповідно частин 11, 13 ст. 270 ГПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відкладення розгляду справи є правом суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, ратифікованої Верховною Радою України (Закон України від 17.07.1997 №475/97-ВР) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Суд виснував, що апеляційне провадження за апеляційною скаргою Полтавської обласної прокуратури відкрито ще 25.05.2023, отже відбувалося вже тривалий час. А тому, подальше відкладення розгляду справи за відсутності на то поважних причин могло призвести до порушення гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на справедливий суд.

За таких підстав, Верховний Суд вважає обґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення заяви представника Харківської обласної прокуратури про перенесення розгляду справи на іншу дату, і вказаний висновок не суперечить висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 04.04.2023 у справі №523/11536/19, від 22.12.2022 у справі №910/2116/21.

Посилання скаржника на інші постанови Верховного Суду, наведені у касаційній скарзі, колегією суддів не розглядаються, оскільки скаржник не вказує не неврахування судами викладених у ній висновків в якості підстави касаційного оскарження. При цьому правильність оформлення касаційної скарги, зокрема, її вимоги, зміст та підстави касаційного оскарження, покладається саме на заявника касаційної скарги, а Верховний Суд не наділений повноваженнями за скаржника доповнювати касаційну скаргу відповідними міркуваннями, яких саме висновків Верховного Суду не було враховано апеляційним господарським судом під час прийняття оскаржуваного рішення та вирішувати чи визначено скаржником посилання на постанови Верховного Суду (Верховного Суду України) в якості підстав касаційного оскарження чи ні, оскільки вказане порушувало б принцип змагальності учасників справи.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Суд акцентує, що, переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", а не "факту", отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.

Верховний Суд в силу імперативних положень частини другої статті 300 ГПК України позбавлений права самостійно досліджувати, перевіряти та переоцінювати докази, самостійно встановлювати по-новому фактичні обставини справи, певні факти або їх відсутність.

Зі змісту судових рішень вбачається, що у справі, яка розглядається, суди першої та апеляційної інстанцій надали оцінку наданим сторонами доказам, якими вони обґрунтовують свої вимоги та/або заперечення і які мають значення для розгляду даного господарського спору, до переоцінки яких в силу приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції вдаватись не може, оскільки встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80, 86, 300 ГПК України.

Отже, підстави касаційного оскарження, наведені скаржником у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримали підтвердження, а тому підстави для скасування оскаржуваних судових рішень відсутні.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд касаційної інстанції ґрунтується на висновках, які зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. У цій справі Верховний Суд дійшов висновку, що скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків господарських судів попередніх інстанцій.

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до положень ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки в ході касаційного розгляду не було виявлено неправильного застосування судами норм матеріального права чи порушень норм процесуального права в межах підстав касаційного оскарження, то і підстав для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень у касаційному провадженні також не має, у зв`язку з чим касаційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржені постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів підлягають залишенню без змін.

Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржені судові рішення, судові витрати, відповідно до ст. 129 ГПК України, покладаються на заявника касаційної скарги.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Заступника керівника Полтавської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Постанову Східного апеляційного господарського суду від 14.05.2024 та рішення Господарського суду Полтавської області від 23.03.2023 у справі № 917/827/22 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Міщенко І.С.