Рішення

від 11.09.2024 по справі 910/4455/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

11.09.2024Справа № 910/4455/24

Господарський суд міста Києва у складі: головуючого - судді Лиськова М.О.,

при секретарі судового засідання Осьмаку Ю.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ "ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА"

(62495, вул. Промислова, 1, смт.Васищеве, Харківський район,

Харківська область, Україна, ідентифікаційний код: 33010822)

до 1.

ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 )

( АДРЕСА_1 ,

ідентифікаційний код: НОМЕР_2 )

2.

ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_3 ) ( АДРЕСА_2 ; ідентифікаційний код: НОМЕР_4 )

про визнання протиправним та скасування наказу від 11.06.2023 №535-АГ, витребування майна

За участі представників учасників справи згідно протоколу судового засідання

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ "ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА" (далі-позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) (далі-відповідач) в якій просить:

- визнати протиправним та скасувати Наказ від 11.06.2023 р. №535-АГ Про примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану виданий ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 )

- вилучити на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ "ОМЕГА- АВТОПОСТАВКА" майно вилучене за Актом про примусове відчуження №11/07-23-ПВМ від 11.07.2023 р.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на те, що оскаржуваний наказ виданий з перевищенням повноважень, передбачених Законом України Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану; прийняті з порушенням принципу пропорційності втручання в мирне володіння майном та порушують право власності Товариства.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.04.2024 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ "ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА" залишено без руху, позивачу встановлено строк для усунення недоліків позовної заяви.

22.04.2024 від представника позивача до суду надійшли заяви про усунення недоліків позовної заяви, якими зазначені в ухвалі суду від 15.04.2024 недоліки були усунуті.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.04.2024 відкрито провадження у справі №910/4455/24; вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче судове засідання призначено на 15.05.2024.

03.05.2024 до Господарського суду міста Києва надійшла заява Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ "ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА" про повернення коштів сплаченого судового збору.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.05.2024 повернуто Товариству з обмеженою відповідальністю "ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ "ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА" з Державного бюджету України судовий збір у розмірі 9 420,00 грн.

15.05.2024 від ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) надійшов відзив на позовну заяву, в котрому відповідач заперечує проти задоволення позову з підстав необґрунтованості та обрання позивачем неналежного способу захисту.

15.05.2024 у судове засідання з`явились представники учасників судового процесу, судом була оголошена перерва у підготовчому судовому засідання на 12.06.2024.

20.05.2024 від представника позивача до суду надійшла заява про уточнення позовних вимог, відповідь на відзив та клопотання про залучення ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_3 ) ( АДРЕСА_2 ; ідентифікаційний код: НОМЕР_4 ) до участі у справі в якості співвідповідача.

21.05.2024 від представника відповідача надійшло клопотання про зупинення провадження у справі, в якому відповідач просить зупинити розгляд справи до припинення перебування сторони у складі військових формувань, що переведені на воєнний стан.

27.05.2024 до суду від ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) надійшли заперечення на відповідь на відзив.

11.06.2024 від позивача до суду надійшла клопотання про витребування доказів по справі, в якому заявник просить суд витребувати у ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_3 ) ( АДРЕСА_2 ; ідентифікаційний код: НОМЕР_4 ) докази по справі.

12.06.2024 від представника відповідача до суду надійшло клопотання про залучення до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:

- Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване в місті Києві (01133, м. Київ, бульвар Лесі Українки, буд. 26; ідентифікаційний код: 42332040);

- Бучанської військової районної адміністрації Київської області (08293, Київська обл. м. Буча, вул. Інститутська, буд. 22; ідентифікаційний код: 44014159);

- ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_3 ) ( АДРЕСА_2 ; ідентифікаційний код: НОМЕР_4 ).

Протокольною ухвалою суду від 12.06.2024 прийнято клопотання позивача про уточнення позовних вимог, залучено до участі у справі співвідповідача - ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_3 ) ( АДРЕСА_2 ; ідентифікаційний код: НОМЕР_4 ) в якості співвідповідача по справі, задоволено клопотання позивача про витребування доказів по справі, відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про залучення до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача та клопотання про зупинення провадження у справі. Розгляд справи відкладено до 03.07.2024.

01.07.2024 від співвідповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, в котрому відповідач проти задоволення позовних вимог заперечує з підстав того, що позивачем не заявлено до Головного центру підготовки особового складу позовних вимог, а тому останній, з огляду на позовні вимоги вважає, що не порушував будь - яких прав та законних інтересів позивача.

03.07.2024 позивачем подано відповідь на відзив Головного центру підготовки особового складу.

Також 03.07.2027 позивачем подано заяву про уточнення позовних вимог. В дедакції заяви про уточнення позовних вимог, позивач просить суд:

- Визнати протиправним та скасувати Наказ від 11.06.2023 р. №535-АГ Про примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану виданий ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) та погоджений 13.06.2023 р. Начальником Бучанської військової районної адміністрації Київської області Данилом МАВЛЯНОВИМ.

- Вилучити солідарно у ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) (Код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) та ІНФОРМАЦІЯ_2 (ВІЙСЬКОВА ЧАСТИНА НОМЕР_3 ) (Код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) на користь ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГААВТОПОСТАВКА» (код ЄДРПОУ 33010822) майно на загальну суму 3123560,00 (три мільйони сто двадцять три тисячі п`ятсот шістдесят грн. 00 коп.) вилучене за Актом про примусове відчуження №11/07-23-ПВМ від 11.07.2023 р., відповідно до переліку, що наведений позивачем в заяві про уточнення позовних вимог.

- Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_2 (ВІЙСЬКОВА ЧАСТИНА НОМЕР_3 ) (Код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) на користь ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА»(код ЄДРПОУ 33010822) грошові кошти в сумі 16440,00 (шістнадцять тисяч чотириста сорок) грн. в якості компенсації за витрачені товари, відповідно до переліку, що наведений позивачем в заяві про уточнення позовних вимог.

Протокольною ухвалою суду від 03.07.2024 судом прийнято до розгляду заяву про уточнення позовних вимог та відкладено розгляд справи до 31.07.2024.

25.07.2024 від ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) надійшли документи на виконання вимог ухвали суду про витребування від 03.07.2024.

Протокольною ухвалою суду від 31.07.2024 судом закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 11.09.2024.

01.08.2024 відповідачем подано клопотання про закриття провадження у справі.

У судове засідання, призначене на 11.09.2024, з`явилися представники позивача та відповідача 1.

У судовому засіданні 11.09.2024 здійснювався розгляд справи по суті.

В судовому засіданні 11.09.2024 судом заслухане вступне слово представників позивача та відповідача 1.

Представник позивача підтримав позовні вимоги у повному обсязі. Представник відповідача 1 проти задоволення позову заперечив.

У судовому засіданні 11.09.2024 судом здійснювалось з`ясування обставин справи та дослідження доказів, після чого суд перейшов до судових дебатів, в яких представники позивача та відповідача виступили з промовами (заключним словом).

Після виходу суду з нарадчої кімнати, у судовому засіданні 11.09.2024 було проголошено вступну та резолютивну частину рішення та повідомлено, що повне рішення буде складено у термін, передбачений ч. 6 ст. 233 ГПК України.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Товариство з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА» (скорочена назва - ТОВ «ОМЕГА») (далі - позивач), було зареєстровано у 2004 році у відповідності до чинного законодавства України.

Основним видом діяльності Позивача є оптова торгівля деталями та приладдям для автомобілів.

Як вказує Позивач, у січні 2022 року він сплатив ТОВ «ДорадоИнжиниринг» (м. Мінськ, Білорусь) передплату за товари.

ТОВ «Омега», здійснила зовнішньоекономічні операції, щодо ввезення товарів та їх митне оформлення на суму здійсненої передоплати за поставку таких товарів, яка була здійснена до введення в дію відповідної заборони, у зв`язку з озброєною агресією росії (війною), а саме: за митною декларацією UA100380/2022/310674.

Державним бюро розслідувань (далі - ДБР), в межах кримінального провадження №62022100110000058 внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань 11.07.2022 р., відповідно майна ТОВ «Омега», ввезеного за зазначеними вище митними деклараціями, проведено слідчі дії на території зони митного контролю відділу митного оформлення № 1 митного поста «Чайки» Київської митниці, а саме: майно за МДUA100380/2022/310674 оглянуто та вилучено слідчим ДБР 14.11.2022 р. та було передано для зберігання до ТОВ «МОФ» ЄДРПОУ - 36796783, за адресою: вул. Антонова 1, корп. 2, с. Чайки, Бучанський район, Київська область, 08135.

Позивач вказує, що майно так і не було розмитнено у встановленому законодавством порядку та не випущено у вільний обіг, оскільки Позивач отримав Картку відмови у митному оформлені майна №100380/2023/000052, в котрій вказано, що відповідно до ст. 256, 257 Митного кодексу України, ПКМУ від 21.05.2012 № 450, наказу Міністерства фінансів України від 30.05.2012 № 631 «Про затвердження Порядку виконання митних формальностей при здійсненні митного оформлення товарів із застосуванням митної декларації на бланку єдиного адміністративного документа» митна декларація не може бути оформлена у зв`язку із накладенням арешту на товари за митною декларацією від 16.09.2022 №100380/2022/310674 відповідно до ухвали слідчого судді Печерського районного суду міста Києва Бортницької В.В. від 16.12.2022 №757/32920/22-к (вхідний митниці від 18.01.2023 №1655/8.14) в рамках кримінального провадження від 11.07.2022 №62022100110000058.

11 липня 2023 року від слідчого ДБР на електронну адресу підприємства надійшов лист, в якому містилися відомості, що Окремою комендатурою охорони і забезпечення Державної прикордонної служби України було видано наказ про примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану, а саме майна ввезеного на територію України за митною декларацією UA 100380/2022/310674 яке належить ТОВ «ОМЕГА» та перебуває на території ВМО № 1 МП «Чайки» Київської митниці за адресою: Київська область, Бучанський район, с. Чайки, вул. Антонова, 1- А. У зв`язку із передачею вказаного майна, відповідно до Наказу про примусове відчуження, прошу Вас забезпечити участь уповноваженої особи ТОВ «ОМЕГА» з метою складання акту та отримання копій документів об 11:00 год. 11.07.2023 до ВМО № 1 МП «Чайки» Київської митниці за адресою Київська область, Бучанський район, с. Чайки, вул. Антонова, 1-А».

Позивач вказує, що Акт про примусове відчуження майна ТОВ «Омега» за митною UA 100380/2022/310674, складений 11.07.2023 р. без участі представника власника майна. Після 2 запитів до Окремої комендатури охорони і забезпечення Державної прикордонної служби України щодо отримання копій наказу та акту, ТОВ «ОМЕГА» листом від 12.09.2023 р. №71/12271-23 було запропоновано направити представника та в приміщенні комендатури ознайомитися та отримати примірник Акту про примусове відчуження майна та документ, що містить висновок про вартість майна.

Тільки у вересні 2023 року ТОВ «ОМЕГА» через свого представника отримало примірник Акту «Про примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану, Акту про примусове відчуження №11/07-23-ПВМ від 11.07.2023 року та копію Звіту про оцінку майна. Але так і не отримало копії наказу про примусове відчуження майна.

Позивач вважає Наказ від 11.06.2023 р. №535-АГ Про примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану виданий ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ), та погоджений 13.06.2023 р. Начальником Бучанської військової районної адміністрації Київської області протиправним та таким, що порушує права позивача і підлягає скасуванню і у зв`язку з чим підлягає витребуванню примусово вилучене за цим наказом майно.

Окрім того, Позивач зазначає, що з Відзиву Відповідача-1 він дізнався про те, що товари, що були примусові відчужені за Актом про примусове відчуження №11/07-23-ПВМ від 11.07.2023 року, в наступному були передані за Актом приймання-передачі від 18.07.2023 року ІНФОРМАЦІЯ_2 (ВІЙСЬКОВА ЧАСТИНА НОМЕР_3 ).

Таким чином, обґрунтовуючи позовні вимоги позивач вказує, що наказ про примусове вилучення майна суперечить всім вимогам діючого законодавства, оскільки за цим наказом було вилучено автозапчастини різного асортименту, які не мають ніяких індивідуальних ознак (номерів, не підлягають реєстрації, т.і.).

На переконання позивача, автозапчастини за своєю сутністю не можуть бути індивідуально визначеним майном, оскільки мають лише родові ознаки та є споживаними в ході експлуатації (встановлення на автомобіль).

Отже, на думку позивача, відповідач при виданні Наказу «Про примусове вилучення майна» перевищив свої повноваження та видав наказ щодо майна, яке не є індивідуально визначеним і вилучення якого не передбачене Законом України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану".

Таким чином, звертаючись до суду позивач вказує, що Наказ є незаконним від самої дати його видання і підлягає скасуванню, а складений на його підставі Акт про примусове вилучення майна №11/07-23-ПВМ від 11.07.2023 р., який зафіксував факт переходу права власності на це майно є недійсним. З огляду на що майно підлягає вилученню у відповідача на користь позивача на підставі ст. 387 ЦК України.

Вирішуючи спір по суті суд виходить з наступного.

За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Відповідно до частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно із статтею 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд здійснює правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Частиною першою статті 8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Ця норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

За змістом частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

З огляду на положення статті 4 ГПК України, і статей 15, 16 ЦК України підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення. Відтак задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачем з урахуванням належно обраного способу судового захисту.

Позовом у процесуальному сенсі є вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб`єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі.

Основними елементами, що визначають сутність будь-якого позову (індивідуалізуючі ознаки позову) являються предмет і підстава.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Вона опосередковується спірними правовідносинами - суб`єктивним правом і обов`язком відповідача.

Підставою заявленого позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога позивача.

Обґрунтованість позовних вимог, а відтак наявність підстав для захисту порушеного права позивача про яке ним зазначається в позовній заяві визначається судом крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.

Господарський суд відзначає, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що спосіб захисту прав та інтересів має бути належним, зокрема ефективним, тобто призводити у конкретному спорі до того результату, на який спрямована мета позивача, - до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Застосування способу захисту має бути об`єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20, від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17, від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, від 14.12.2022 у справі № 477/2330/18, від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, від 29.11.2023 у справі № 513/879/19 (провадження № 14-49цс22, пункт 24)).

Крім того, слід відзначити, що з метою процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим; вирішення справи у суді в одному судовому процесі має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 50), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 94), від 20.10.2021 у справі № 9901/554/19 (пункт 19), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21.09.2022 у справі 908/976/190 (пункт 5.6), від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (пункт 44), від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 29), від 12.07.2023 у справі № 757/31372/18-ц (пункт 62), від 29.11.2023 у справі № 513/879/19 (провадження № 14-49цс22, пункт 22)).

За висновками Великої Палати Верховного Суду для витребування майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника. Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 150)).

Аналогічні висновки є справедливими і у випадках витребування рухомого майна (п. 8.35. постанови Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.02.2024 у справі № 910/10009/22).

Також Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17 (провадження № 12-95гс19, пункт 6.27), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 35), від 01.02.2020 у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19, пункт 52)).

Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - "суд знає закони" (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (провадження №14-104цс19, пункт 50), від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19, пункт 84), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 101) та інші).

Відтак суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 109)).

Отже, з матеріалів справи судом встановлено, що підставою для визнання оспорюваного наказу протиправним та скасування позивач вказував ту обставину, що при виданні Наказу «Про примусове вилучення майна» ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) перевищено свої повноваження та видано наказ щодо майна, яке не є індивідуально визначеним і вилучення якого не передбачене Законом України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану".

Згідно з ч.1 ст.64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

За змістом ч.2 цієї статті в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Відповідно до ст.41 Конституції України (яка не належить до переліку прав і свобод, які ніким і в жодний спосіб не можуть бути обмежені) ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Частини 2, 6 ст.353 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) встановлюють, що в умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це майно, одночасно вона зобов`язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв`язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

За змістом ст.1 Закону "Про правовий режим воєнного стану" воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" №64/2022, затвердженим Законом "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.04.2022 №2102-ІХ, в Україні введено воєнний стан з 05 год. 30 хв. 24.02.2022 строком на 30 діб, який неодноразово продовжувався.

Згідно з п.3 Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені ч.1ст.8 Закону "Про правовий режим воєнного стану".

17.07.1997 був прийнятий Закон "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року [далі - Конвенція], Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції".

Відповідно до ст.17 Закону "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Як зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 22.06.2022 №6-р(ІІ)/2022, приписи ст.41 Конституції України щодо права кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, щодо заборони протиправного позбавлення права власності узгіднені з приписами ст.1 Першого протоколу до Конвенції (п.5 мотивувальної частини).

Так, згідно зі ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Крім того, статтею 15 Конвенції передбачено, що під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов`язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов`язанням згідно з міжнародним правом. Будь-яка Висока Договірна Сторона, використовуючи це право на відступ від своїх зобов`язань, у повному обсязі інформує Генерального секретаря Ради Європи про вжиті нею заходи і причини їх вжиття. Вона також повинна повідомити Генерального секретаря Ради Європи про час, коли такі заходи перестали застосовуватися, а положення Конвенції знову застосовуються повною мірою.

Повідомленням від 28.02.2022 Україна поінформувала Генерального секретаря Ради Європи щодо обсягу відступу, пославшись, зокрема, на ст.41 Конституції України та ст.1 Першого протоколу до Конвенції.

У п.2.4 мотивувальної частини рішення від 12.10.2022 №8-р(I)/2022 Конституційний Суд України дійшов висновку, що держава встановлює як потрібні ті заходи втручання у право власності, які дають змогу досягти легітимної мети з дотриманням принципів правомірного втручання.

Механізм передачі, примусового відчуження або вилучення майна у юридичних та фізичних осіб для потреб держави в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану визначається Законом "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану".

Згідно з п.1 ст.1 зазначеного Закону примусове відчуження майна - позбавлення власника права власності на індивідуально визначене майно, що перебуває у приватній або комунальній власності та яке переходить у власність держави для використання в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану за умови попереднього або наступного повного відшкодування його вартості.

Примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану може здійснюватися з попереднім повним відшкодуванням його вартості. У разі неможливості попереднього повного відшкодування за примусово відчужене майно таке майно примусово відчужується з наступним повним відшкодуванням його вартості. Вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану здійснюється без відшкодування вартості такого майна (ст.3 Закону "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану").

За правовою природою примусове відчуження майна у власника в умовах воєнного стану є реквізицією.

З огляду на те, що реквізиція застосовується за обставин, які вимагають негайних дій, вона провадиться в позасудовому (адміністративному) порядку за рішенням органів державної влади. Адміністративний порядок реквізиції майна у власника зумовлений потребою швидкої реакції від органів державної влади на відповідні обставини.

На підставі викладеного вище суд зауважує, що право власності, в тому числі приватної, не є абсолютним; його здійснення має певні конституційно-правові межі. Втручання у це право може здійснюватися лише на підставі закону з дотриманням принципу юридичної визначеності та принципу пропорційності, який вимагає досягнення розумного співвідношення між інтересами особи та суспільства.

У практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які необхідно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст.1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; 3) чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Відповідно до ст.8 Конституції України у її взаємозв`язку з приписами ч.3 ст.22, ч.1 ст.64 Конституції України верховенство права (правовладдя) вимагає, щоб утручання в конституційні права і свободи людини завжди було домірним (п.2.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 19.04.2023 №4-р(II)/2023).

Обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, їх установлюють виключно Конституція і закони України, вони мають відповідати правомірній меті, бути обумовлені суспільною потребою досягнення цієї мети, домірними; у разі обмеження конституційного права (свободи) законодавець зобов`язаний запровадити таке нормативне регулювання, яке уможливить оптимальне досягнення правомірної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права (свободи) і не порушуватиме сутності такого права (пп.5.1 п.5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22.03.2023 №3-р(II)/2023).

Відповідно до частини 1 статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Зміст права власності охоплює права володіння, користування і розпорядження власником своїм майном, які він здійснює на власний розсуд (абзац перший пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 9 листопада 2011 року № 14-рп/2011).

Відповідно до Конституції України та загальновизнаних принципів і норм міжнародного права визнання, дотримання і захист права власності є обов`язком держави" (абзац перший пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 16 жовтня 2008 року № 24-рп/2008). Конституційний імператив щодо непорушності права приватної власності скеровано насамперед на убезпечення власника від протиправного втручання в здійснення ним своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження належним йому майном вільно та на власний розсуд" (друге речення абзацу одинадцятого пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 22 червня 2022 року № 6-р(ІІ)/2022).

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частина 2 статті 321 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.

Статтею 184 ЦК України визначено, що річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.

Поділ речей на речі, визначені індивідуальними ознаками, та речі, визначені родовими ознаками, пов`язаний як з природними властивостями речей, так і з способами їхньої індивідуалізації. Поряд із предметами, єдиними у своєму роді, до речей, визначених індивідуальними ознаками, можуть бути віднесені речі, певним способом виокремлені учасниками правочину з маси однорідних речей. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.

Якщо ж річ визначена тільки кількісно (числом, вагою, мірою) і характеризується ознаками, спільними для всіх речей такого роду, - це річ, визначена родовими ознаками.

Суд вважає необґрунтованими посилання позивача на те, що відчужене на підставі оспорюваного Наказу майно є таким, що не визначено індивідуальними ознаками, оскільки з Митної декларації UA100380/2022/310674, на яку і посилався позивач у своєму позові, можливо встановити, що вилучені деталі мають індивідуальні артикули, зазначення щодо виробника та торгівельної марки та кількість, що, на думку суду є ознаками, які індивідуалізують таке майно порівняно з аналогічними деталями. Саме лише незазначення в оспрюваному Наказі артикулів вилученого майна не є підставою для його скасування.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 жовтня 2018 року у справі № 612/553/15-ц (провадження № 61-22051св18) вказано, що індивідуалізація речі - це надання певній речі (або ж наявність у неї) відмінних властивостей (рис чи характеристик), що дозволяють у необхідних випадках виділити її з числа подібних. Можливо виокремити три групи речей, визначених індивідуальними ознаками: унікальні речі, тобто єдині у своєму роді; речі, що відрізняються від подібних особливими позначеннями чи характеристиками; речі, індивідуалізовані в процесі вибору або відбору.

Судом встановлено, що майно, вилучене у Позивача згідно Наказу Окремої комендатури охорони і забезпечення Державної прикордонної служби України від 11.06.2023 №535-АГ «Про примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану», крім кількісного визначення має інші індивідуальні ознаки, які закріплені в наказі а саме: власника, виробника, країну походження, вартість, зазначення у митній декларації, статус арештованого майна у кримінальному провадженні, місце зберігання. Тобто, вилучене у Позивача майно має закріплені за ним чіткі індивідуально визначені ознаки, які позивачем не спростовані.

Посилання позивача на ту обставину, що вилучені деталі не потребують державної реєстрації, а отже не можуть бути індивідуально визначеними речами, суд визнає юридично неспроможним, адже необхідність державної реєстрації не є визначальною ознакою індивідуально визначених речей.

Саме лише посилання позивача на ту обставину, що Законом України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану" встановлено можливість примусового відчуження виключно індивідуально визначеного майна лише з тої підстави, що передбачена можливість повернення майна є свідченням того, що мова йде про індивідуально визначене майно, яке не буде спожите внаслідок користування, до уваги не приймаються як такі, що є безпідставними та не спростовують висновків суду щодо необґрунтованості позовних вимог.

Таким чином, вилучення майна у Позивача на підставі оспорюваного Наказу було здійснено у відповідності до вимог Закону України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану", що виключає протиправність оспорюваного Наказу з визначених позивачем підстав.

Згідно зі ст.190 ЦК майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Частинами 1,7 ст.139 Господарського кодексу України (далі - ГК) передбачено, що майном у цьому Кодексі визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб`єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб`єктів.

Крім того, необхідно враховувати, що у розумінні ст.1 Першого протоколу до Конвенції концепція "майна" (possessions) має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і "майном".

Аналіз практики ЄСПЛ дає змогу зробити висновок, що термін "майно" (possessions) стосується низки об`єктів, щодо яких у фізичних і юридичних осіб виникли або можуть виникати в майбутньому майнові інтереси: 1) речей; 2) майнових прав; 3) активів; 4) боргових зобов`язань за судовими рішеннями; 5) корпоративних прав на активи компаній; 6) майнових прав, які виникають із зобов`язань на фондовому та інших фінансових ринках; 7) клієнтського портфелю компанії; 8) прав, які надаються за банківськими та іншими ліцензіями у сфері здійснення професійної діяльності; 9) прав та інтересів щодо очікуваного доходу; 10) прав, які стосуються об`єктів інтелектуальної власності; 11) прав щодо передачі майна та/або житла в оренду; 12) прав на отримання соціальних виплат та пенсій; 13) пов`язані із завданням шкоди майну особи внаслідок збройних конфліктів.

При цьому, як вже було зазначено, п.1 ст.1 Закону "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану" передбачає позбавлення власника права власності на індивідуально визначене майно, що перебуває, зокрема, у приватній власності, в межах процедури примусового відчуження.

Так, згідно з п.4 ч.1 ст.7 Закону "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану" ("Вимоги до акта про примусове відчуження або вилучення майна") в акті зазначається опис майна, достатній для його ідентифікації. Наведення у цій нормі окремих видів рухомого майна та його характеристик, що підлягають зазначенню, не є підставою для висновку про те, що процедура примусового відчуження може бути застосоване лише щодо цих певних видів майна. Навпаки, законодавець у такому разі передбачив особливості складення актів щодо певних видів майна. Зазначена норма не містить вичерпний перелік майна, яке може бути відчужене / вилучене на користь держави.

Відповідно до статті 387 ЦК особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача, при цьому власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним. Об`єктом позову про витребування майна із чужого незаконного володіння може бути річ, яка існує в натурі на момент подання позову. Якщо річ, перебуваючи в чужому володінні, видозмінилась, була перероблена чи знищена, застосовуються зобов`язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень ЦК. Такі ж способи захисту застосовуються і до речей, визначених родовими ознаками, оскільки із чужого незаконного володіння може бути витребувана лише індивідуально визначена річ.

Водночас, суд зауважує, що ні з позовною заявою, ні з заявами про уточнення позовних вимог, до матеріалів справи позивачем не додано документів на підтвердження наявності в Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ "ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА" права власності на відчужене майно - автомобільні деталі, відповідно до переліку, що наведений позивачем в тексті позовної заяви.

З поданої до суду митної декларації можливо лише встановити, що відправником зазначено ТОВ «Дорадо Инжиринг» (Республіка Білорусь, м. Мінськ, пров. Липкоський 12, оф 307), а Товариство з обмеженою відповідальністю "ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ "ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА" вказано як Одержувач визначеного майна (автомобільних деталей), відповідно до переліку,

Також з наявної в матеріалах справи ухвали Київського апеляційного суду №757/32920/22-к від 18.01.2023 вбачається, що товари поставлялись на митну територію України відповідно до контракту №85Е від 01.02.2017 та Додаткової угоди. Проте копії контракту та додаткової угоди позивачем до суду не подано.

Отже, з поданих до матеріалів справи документів суд позбавлений можливості встановити, що власником відчуженого на підставі оспорюваного Наказу майна дійсно було Товариство з обмеженою відповідальністю "ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ "ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА".

У цьому сенсі доцільно звернутися до постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (п. 41), де зазначено, що метою позову про витребування майна з чужого володіння є забезпечення введення позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відтак, звертаючись до суду сторони мають враховувати, що обов`язок щодо наповнення доказової бази закон покладає на сторони, а не на суд.

Частиною 4 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Таким чином, належними та допустимими засобами доказування позивачем не доведено суду, що власником відчуженого на підставі оспорюваного Наказу майна дійсно було Товариство з обмеженою відповідальністю "ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ "ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА", так і доведено незаконності позбавлення майном, що виключає можливість задоволення позову про витребування майна на підставі ст.387 ЦК.

Суд також враховує, що оспорюваний наказ вже виконаний, а тому він вичерпав свою дію.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 54), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76), від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц (провадження № 12-13гс22, пункт 127).

За наведених обставин суд відзначає, що обраний позивачем спосіб захисту з урахуванням поданої позивачем заяви про уточнення позовних вимог, в межах якої проводився розгляд справи, в частині вимог про визнання оспорюваного Наказу протиправним та його скасування, є неналежним.

Отже, задоволення вимоги про визнання протиправним та скасування оспорюваного наказу є неефективним способом захисту прав та інтересів позивача у спірних правовідносинах, тому задоволенню не підлягає.

Згідно з ч. 3 ст. 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

За ст. 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви (ч. 2 ст. 80 ГПК України).

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішенні справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).

17.10.2019 набув чинності Закон України № 132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема, внесено зміни до ст. 79 ГПК України, а саме: змінено назву статті 79 ГПК України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Такий підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд, оцінюючи фактичні обставини справи, звертаючись до балансу вірогідностей, вирішуючи спір, виходив з того, що факти, встановлені в експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.

Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22.04.2021 у справі № 904/1017/20.

Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Принцип змагальності полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається у якості підтвердження або заперечення вимог. При цьому, сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за таким підходом сама концепція змагальності втрачає сенс (постанова Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18).

Також господарський суд звертає увагу на те, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. (частини 1-2 статті 86 ГПК України).

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" (№ 4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Позивач не довів належними та допустимими доказами свою правову позицію.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду щодо відсутності достатніх підстав для задоволення позовних вимог.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Враховуючи приписи ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір залишається за позивачем.

Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог - відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 253, 254, 256-259 ГПК України.

Повний текст рішення складено 20.09.2024

Суддя М.О. Лиськов