Постанова

від 28.11.2024 по справі 910/4455/24

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"28" листопада 2024 р. Справа№ 910/4455/24

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тарасенко К.В.

суддів: Коробенка Г.П.

Тищенко А.І.

секретар судового засідання: Гріщенко А.О.

за участі представників:

від позивача: Лончак Т.І. (в режимі відеоконференції)

від відповідача-1: Луговик Є.В.

від відповідача-2: Бондаренко Я.О. (в режимі відеоконференції)

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА»

на рішення Господарського суду міста Києва від 11.09.2024 (повний текст рішення складено та підписано 20.09.2024)

у справі № 910/4455/24 (суддя - Лиськов М.О.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА»

до 1. ІНФОРМАЦІЯ_1

2. ІНФОРМАЦІЯ_2

про визнання протиправним та скасування наказу від 11.06.2023 №535-АГ, витребування майна

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

1.1. короткий зміст позовних вимог

Товариство з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ), у якій просить суд:

- визнати протиправним та скасувати Наказ від 11.06.2023 №535-АГ Про примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану виданий ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 );

- вилучити на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГА- АВТОПОСТАВКА» майно вилучене за Актом про примусове відчуження №11/07-23-ПВМ від 11.07.2023.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на те, що оскаржуваний наказ виданий з перевищенням повноважень, передбачених Законом України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану»; прийнятий з порушенням принципу пропорційності втручання в мирне володіння майном та порушують право власності Товариства.

У подальшому, позивачем подано заяву про уточнення позовних вимог, яка прийнята судом, а тому з урахуванням вказаного, позивач просить суд:

- визнати протиправним та скасувати Наказ від 11.06.2023 №535-АГ Про примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану виданий ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) та погоджений 13.06.2023 Начальником Бучанської військової районної адміністрації Київської області Данилом МАВЛЯНОВИМ;

- вилучити солідарно у ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) та ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військова частина НОМЕР_3 ) (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГААВТОПОСТАВКА» (код ЄДРПОУ 33010822) майно на загальну суму 3123560,00 грн вилучене за Актом про примусове відчуження №11/07-23-ПВМ від 11.07.2023, відповідно до переліку, що наведений позивачем в заяві про уточнення позовних вимог.

- стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військова частина НОМЕР_3 ) (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА» (код ЄДРПОУ 33010822) грошові кошти в сумі 16440,00 грн в якості компенсації за витрачені товари, відповідно до переліку, що наведений позивачем в заяві про уточнення позовних вимог.

1.2. короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.09.2024 у справі № 910/4455/24 у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд дійшов висновку, що позивачем належними та допустимими засобами доказування не доведено, що власником відчуженого на підставі оспорюваного Наказу майна дійсно було Товариство з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА», як і доведено незаконності позбавлення майном, що виключає можливість задоволення позову про витребування майна на підставі статті 387 ЦК України.

Також суд зазначив про те, що задоволення вимоги про визнання протиправним та скасування оспорюваного наказу є неефективним способом захисту прав та інтересів позивача у спірних правовідносинах.

1.3. короткий зміст вимог апеляційної скарги

Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду, Товариство з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА» звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить суд скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 11.09.2024 у справі № 910/4455/24, ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити повністю.

2. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ:

2.1. визначення складу суду, заяви, клопотання

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.10.2024 для розгляду даної справи визначено наступний склад колегії суддів: головуючий суддя - Тарасенко К.В., судді: Коробенко Г.П., Тищенко А.І.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 14.10.2024 витребувано з Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/4455/24 та відкладено розгляд питання про відкриття чи відмову у відкритті апеляційного провадження, повернення без розгляду апеляційної скарги або залишення апеляційної скарги без руху за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА» на рішення Господарського суду міста Києва від 11.09.2024 у справі до надходження до Північного апеляційного господарського суду матеріалів справи № 910/4455/24.

04.11.2024 матеріали справи надійшли до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 12.11.2024 відкрито апеляційне провадження у справі № 910/4455/24 за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА» на рішення Господарського суду міста Києва від 11.09.2024 та призначено розгляд апеляційної скарги на 28.11.2024.

18.11.2024 через систему «Електронний суд» від представника Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА» надійшла заява про участь у судових засіданнях у справі в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.11.2024 заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА» про участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду задоволено.

25.11.2024 через систему «Електронний суд» від представника ІНФОРМАЦІЯ_2 надійшла заява про участь у судових засіданнях у справі в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 26.11.2024 заяву ІНФОРМАЦІЯ_2 про участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду задоволено.

20.11.2024 через систему «Електронний суд» від Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА» надійшла заява про виправлення описки в ухвалі суду від 20.11.2024 щодо зазначення участі представника в судовому засіданні в режимі відеоконференції, однак у подальшому - 21.11.2024 від представника позивача надійшла заява про залишення без розгляду зазначеної заяви.

21.11.2024 через систему «Електронний суд» від ІНФОРМАЦІЯ_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу.

23.11.2024 через систему «Електронний суд» від ІНФОРМАЦІЯ_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу.

25.11.2024 через систему «Електронний суд» від Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА» надійшла відповідь на відзив на апеляційну скаргу.

2.2. узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апелянт вважає, що рішення суду першої інстанції прийнято з неправильним застосуванням норм матеріального права та за недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими.

В обгрунтування апеляційної скарги позивач посилається на наступне:

- судом неправильно застосовано положення статті 184 ЦК України та неправильно визначено автозапчастини як речі, що наділені індивідуальними ознаками, які можуть бути відчужені в рамках Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану», натомість як автозапчастини, які були відчужені за Актом про примусове відчуження майна є речами, що мають родові ознаки та є замінними і такими що можуть буті спожиті внаслідок використання (встановлені на автомобіль) на відміну від індивідуально визначених речей;

- позивач вважає, що надав до суду першої інстанції достатні докази на підтвердження права власності на вилучене майно та разом з апеляційною скаргою надає додаткові докази на підтвердження права власності на майно, на відсутність яких посилається суд у своєму рішенні.

2.3. узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

2.3.1. У поданому відзиві на апеляційну скаргу відповідач-1 заперечує щодо доводів апеляційної скарги, яку просить суд залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, посилаючись на необґрунтованість доводів Позивача про те, що відчужене на підставі оспорюваного Наказу майно є таким, що не визначено індивідуальними ознаками, оскільки з Митної декларації UA100380/2022/310674, на яку і посилався позивач у своєму позові, можливо встановити, що вилучені деталі мають індивідуальні артикули, зазначення щодо виробника та торгівельної марки та кількість, що, очевидно, є ознаками, які індивідуалізують таке майно порівняно з аналогічними деталями, а саме лише незазначення в оспорюваному Наказі артикулів вилученого майна не є підставою для його скасування.

Також відповідач-1 наголошує, що з поданих до матеріалів справи документів неможливо взагалі встановити, що власником відчуженого на підставі оспорюваного Наказу майна дійсно був Позивач.

2.3.2. У поданому відзиві на апеляційну скаргу відповідач-2 заперечує щодо доводів апеляційної скарги, яку просить суд залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, посилаючись на те, що вилучення майна у Позивача на підставі оспорюваного Наказу було здійснено у відповідності до вимог ЗУ «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану», що виключає протиправність оспорюваного Наказу з визначених позивачем підстав.

2.3.3. Позивачем подано відповідь на відзив на апеляційну скаргу, де скаржник наводить свої заперечення проти доводів, викладених відповідачами у поданих відзивах на апеляційну скаргу, зокрема зазначає, що відповідачі у своїх відзивах не навели належних або допустимих доказів, що судом першої інстанції при винесенні рішення по справі №910/4455/24 не були порушені норми матеріального та процесуального права, а також з`ясовані та доведені всі обставин, що мають значення для справи.

2.4. інші процесуальні дії у справі

2.4.1. явка в судове засідання

У судове засідання 28.11.2024 з`явилися представники учасників справи, надали свої пояснення.

Представник позивача підтримав доводи апеляційної скарги та просив суд її задовольнити.

Представники відповідача заперечили проти доводів апеляційної скарги та просили суд відмовити в її задоволенні.

2.4.2. розгляд клопотань

В апеляційній скарзі позивач, наводячи доводи на спростування висновків суду першої інстанції, зазначає, що ним на підтвердження своєї позиції надаються додаткові докази на підтвердження права власності на майно, на відсутність яких посилається суд у своєму рішенні.

За змістом частин 3, 4 статті 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до частин 1, 2 3,4 статті 80 ГПК України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Частиною восьмою статті 80 ГПК України встановлено, що докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Відповідно до частини 1 статті 119 Господарського процесуального кодексу України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

За змістом частин 1-3 статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

З наведеного вбачається, що законодавець встановив чіткий порядок та строки подання доказів та подання заяв чи клопотань.

Натомість, обгрунтування неможливості подання доданих до апеляційної скарги доказів до суду першої інстанції скаржником не наведено, як і не заявлено відповідного клопотання про поновлення пропущеного стоку на їх подання та прийняття таких доказів до розгляду.

Відтак, оскільки апелянтом не наведено обґрунтованих підстав неможливості надання нових доказів під час розгляду справи в суді першої інстанції, а самі лише посилання на надання нових доказів у зв`язку з необхідністю спростування висновків суду першої інстанції не можуть бути достатньою підставою для визнання поважними причин пропуску строку на їх подання та поновлення такого строку, а тому додані позивачем до апеляційної скарги докази не приймаються судом апеляційної інстанції до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА.

3.ПОЗИЦІЯ СУДУ:

3.1. встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини

Товариство з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА» (скорочена назва - ТОВ «ОМЕГА»), було зареєстровано у 2004 році у відповідності до чинного законодавства України.

Основним видом діяльності Позивача є оптова торгівля деталями та приладдям для автомобілів.

Як вказує Позивач, у січні 2022 року він сплатив ТОВ «ДорадоИнжиниринг» (м. Мінськ, Білорусь) передплату за товари.

ТОВ «Омега» здійснила зовнішньоекономічні операції щодо ввезення товарів та їх митне оформлення на суму здійсненої передоплати за поставку таких товарів, яка була здійснена до введення в дію відповідної заборони, у зв`язку з озброєною агресією росії (війною), а саме: за митною декларацією UA100380/2022/310674.

Державним бюро розслідувань (далі - ДБР), в межах кримінального провадження №62022100110000058 внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань 11.07.2022 р., відповідно майна ТОВ «Омега», ввезеного за зазначеними вище митними деклараціями, проведено слідчі дії на території зони митного контролю відділу митного оформлення № 1 митного поста «Чайки» Київської митниці, а саме: майно за МДUA100380/2022/310674 оглянуто та вилучено слідчим ДБР 14.11.2022 р. та було передано для зберігання до ТОВ «МОФ» ЄДРПОУ - 36796783, за адресою: вул. Антонова 1, корп. 2, с. Чайки, Бучанський район, Київська область, 08135.

Позивач вказує, що майно так і не було розмитнено у встановленому законодавством порядку та не випущено у вільний обіг, оскільки Позивач отримав Картку відмови у митному оформлені майна №100380/2023/000052, у котрій вказано, що відповідно до ст. 256, 257 Митного кодексу України, ПКМУ від 21.05.2012 № 450, наказу Міністерства фінансів України від 30.05.2012 № 631 «Про затвердження Порядку виконання митних формальностей при здійсненні митного оформлення товарів із застосуванням митної декларації на бланку єдиного адміністративного документа» митна декларація не може бути оформлена у зв`язку із накладенням арешту на товари за митною декларацією від 16.09.2022 №100380/2022/310674 відповідно до ухвали слідчого судді Печерського районного суду міста Києва Бортницької В.В. від 16.12.2022 №757/32920/22-к (вхідний митниці від 18.01.2023 №1655/8.14) в рамках кримінального провадження від 11.07.2022 №62022100110000058.

11 липня 2023 року від слідчого ДБР на електронну адресу підприємства надійшов лист, у якому містилися відомості, що ІНФОРМАЦІЯ_1 було видано наказ про примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану, а саме майна ввезеного на територію України за митною декларацією UA 100380/2022/310674 яке належить ТОВ «ОМЕГА» та перебуває на території ВМО № 1 МП «Чайки» Київської митниці за адресою: Київська область, Бучанський район, с. Чайки, вул. Антонова, 1- А. У зв`язку із передачею вказаного майна, відповідно до Наказу про примусове відчуження, прошу Вас забезпечити участь уповноваженої особи ТОВ «ОМЕГА» з метою складання акту та отримання копій документів об 11:00 год. 11.07.2023 до ВМО № 1 МП «Чайки» Київської митниці за адресою Київська область, Бучанський район, с. Чайки, вул. Антонова, 1-А».

3.2. обставини встановлені судом апеляційної інстанції і визначення відповідно до них правовідносин та доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції, а також посилання на норми права

Позивач вказує, що Акт про примусове відчуження майна ТОВ «Омега» за митною UA 100380/2022/310674, складений 11.07.2023 р. без участі представника власника майна. Після двох запитів до ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо отримання копій наказу та акту, ТОВ «ОМЕГА» листом від 12.09.2023 р. №71/12271-23 було запропоновано направити представника та в приміщенні комендатури ознайомитися та отримати примірник Акту про примусове відчуження майна та документ, що містить висновок про вартість майна.

У вересні 2023 року ТОВ «ОМЕГА» через свого представника отримало примірник Акту «Про примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану, Акту про примусове відчуження №11/07-23-ПВМ від 11.07.2023 року та копію Звіту про оцінку майна. Але так і не отримало копії наказу про примусове відчуження майна.

Позивач вважає Наказ від 11.06.2023 №535-АГ Про примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану виданий ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ), та погоджений 13.06.2023 Начальником Бучанської військової районної адміністрації Київської області протиправним та таким, що порушує права позивача і підлягає скасуванню і у зв`язку з чим підлягає витребуванню примусово вилучене за цим наказом майно.

Крім того, позивач зазначив, що з Відзиву Відповідача-1 він дізнався про те, що товари, що були примусові відчужені за Актом про примусове відчуження №11/07-23-ПВМ від 11.07.2023 року, в наступному були передані за Актом приймання-передачі від 18.07.2023 року ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військова частина НОМЕР_3 ).

Відтак, в обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що наказ про примусове вилучення майна суперечить всім вимогам діючого законодавства, оскільки за цим наказом було вилучено автозапчастини різного асортименту, які не мають ніяких індивідуальних ознак (номерів, не підлягають реєстрації, тощо).

Позивач вважає, що автозапчастини за своєю сутністю не можуть бути індивідуально визначеним майном, оскільки мають лише родові ознаки та є споживаними в ході експлуатації (встановлення на автомобіль).

На думку позивача, відповідач при виданні Наказу «Про примусове вилучення майна» перевищив свої повноваження та видав наказ щодо майна, яке не є індивідуально визначеним і вилучення якого не передбачене Законом України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану».

Таким чином, звертаючись до суду позивач вказує, що Наказ є незаконним від самої дати його видання і підлягає скасуванню, а складений на його підставі Акт про примусове вилучення майна №11/07-23-ПВМ від 11.07.2023 р., який зафіксував факт переходу права власності на це майно є недійсним. З огляду на що майно підлягає вилученню у відповідача на користь позивача на підставі ст. 387 ЦК України.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, з чим погоджується судова колегія, виходячи з наступного.

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Ця норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

З огляду на положення статті 4 ГПК України, і статей 15, 16 ЦК України підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення. Відтак задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачем з урахуванням належно обраного способу судового захисту.

Позовом у процесуальному сенсі є вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб`єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі.

Основними елементами, що визначають сутність будь-якого позову (індивідуалізуючі ознаки позову) являються предмет і підстава.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Вона опосередковується спірними правовідносинами - суб`єктивним правом і обов`язком відповідача.

Підставою заявленого позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога позивача.

Обґрунтованість позовних вимог, а відтак наявність підстав для захисту порушеного права позивача про яке ним зазначається в позовній заяві визначається судом крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.

Господарський суд відзначає, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що спосіб захисту прав та інтересів має бути належним, зокрема ефективним, тобто призводити у конкретному спорі до того результату, на який спрямована мета позивача, - до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Застосування способу захисту має бути об`єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20, від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17, від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, від 14.12.2022 у справі № 477/2330/18, від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, від 29.11.2023 у справі № 513/879/19 (провадження № 14-49цс22, пункт 24)).

Також слід зауважити, що з метою процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим; вирішення справи у суді в одному судовому процесі має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 50), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 94), від 20.10.2021 у справі № 9901/554/19 (пункт 19), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21.09.2022 у справі 908/976/190 (пункт 5.6), від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (пункт 44), від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 29), від 12.07.2023 у справі № 757/31372/18-ц (пункт 62), від 29.11.2023 у справі № 513/879/19 (провадження № 14-49цс22, пункт 22)).

За висновками Великої Палати Верховного Суду для витребування майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника. Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 150)).

Аналогічні висновки є справедливими і у випадках витребування рухомого майна (п. 8.35. постанови Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.02.2024 у справі № 910/10009/22).

Також Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17 (провадження № 12-95гс19, пункт 6.27), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 35), від 01.02.2020 у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19, пункт 52)).

Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони» (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (провадження №14-104цс19, пункт 50), від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19, пункт 84), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 101) та інші).

Відтак суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 109)).

Як встановлено судом з матеріалів справи, підставою для визнання оспорюваного наказу протиправним та скасування позивач вказував ту обставину, що при виданні Наказу «Про примусове вилучення майна» ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) перевищено свої повноваження та видано наказ щодо майна, яке не є індивідуально визначеним і вилучення якого не передбачене Законом України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану».

За змістом ч.2 статті 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Відповідно до ст.41 Конституції України (яка не належить до переліку прав і свобод, які ніким і в жодний спосіб не можуть бути обмежені) ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» №64/2022, затвердженим Законом «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.04.2022 №2102-ІХ, в Україні введено воєнний стан з 05 год. 30 хв. 24.02.2022 строком на 30 діб, який неодноразово продовжувався.

Згідно з п.3 Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені ч.1ст.8 Закону «Про правовий режим воєнного стану».

Відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Крім того, статтею 15 Конвенції передбачено, що під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов`язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов`язанням згідно з міжнародним правом. Будь-яка Висока Договірна Сторона, використовуючи це право на відступ від своїх зобов`язань, у повному обсязі інформує Генерального секретаря Ради Європи про вжиті нею заходи і причини їх вжиття. Вона також повинна повідомити Генерального секретаря Ради Європи про час, коли такі заходи перестали застосовуватися, а положення Конвенції знову застосовуються повною мірою.

Повідомленням від 28.02.2022 Україна поінформувала Генерального секретаря Ради Європи щодо обсягу відступу, пославшись, зокрема, на ст.41 Конституції України та ст.1 Першого протоколу до Конвенції.

У п.2.4 мотивувальної частини рішення від 12.10.2022 №8-р(I)/2022 Конституційний Суд України дійшов висновку, що держава встановлює як потрібні ті заходи втручання у право власності, які дають змогу досягти легітимної мети з дотриманням принципів правомірного втручання.

Механізм передачі, примусового відчуження або вилучення майна у юридичних та фізичних осіб для потреб держави в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану визначається Законом «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану».

За правовою природою примусове відчуження майна у власника в умовах воєнного стану є реквізицією.

З огляду на те, що реквізиція застосовується за обставин, які вимагають негайних дій, вона провадиться в позасудовому (адміністративному) порядку за рішенням органів державної влади. Адміністративний порядок реквізиції майна у власника зумовлений потребою швидкої реакції від органів державної влади на відповідні обставини.

На підставі викладеного вище суд зауважує, що право власності, в тому числі приватної, не є абсолютним; його здійснення має певні конституційно-правові межі. Втручання у це право може здійснюватися лише на підставі закону з дотриманням принципу юридичної визначеності та принципу пропорційності, який вимагає досягнення розумного співвідношення між інтересами особи та суспільства.

Статтею 184 ЦК України визначено, що річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.

Поділ речей на речі, визначені індивідуальними ознаками, та речі, визначені родовими ознаками, пов`язаний як з природними властивостями речей, так і з способами їхньої індивідуалізації. Поряд із предметами, єдиними у своєму роді, до речей, визначених індивідуальними ознаками, можуть бути віднесені речі, певним способом виокремлені учасниками правочину з маси однорідних речей. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.

Якщо ж річ визначена тільки кількісно (числом, вагою, мірою) і характеризується ознаками, спільними для всіх речей такого роду, - це річ, визначена родовими ознаками.

Позивач стверджує, що відчужене на підставі оспорюваного Наказу майно є таким, що не визначено індивідуальними ознаками.

Однак, з такими доводами суд не погоджується, оскільки з Митної декларації UA100380/2022/310674, на яку і посилався позивач у своєму позові, можливо встановити, що вилучені деталі мають індивідуальні артикули, зазначення щодо виробника та торгівельної марки та кількість, що, на думку суду є ознаками, які індивідуалізують таке майно порівняно з аналогічними деталями.

Колегія суддів наголошує, що самі лише незазначення в оспорюваному Наказі артикулів вилученого майна не є підставою для його скасування.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 жовтня 2018 року у справі № 612/553/15-ц (провадження № 61-22051св18) вказано, що індивідуалізація речі - це надання певній речі (або ж наявність у неї) відмінних властивостей (рис чи характеристик), що дозволяють у необхідних випадках виділити її з числа подібних. Можливо виокремити три групи речей, визначених індивідуальними ознаками: унікальні речі, тобто єдині у своєму роді; речі, що відрізняються від подібних особливими позначеннями чи характеристиками; речі, індивідуалізовані в процесі вибору або відбору.

Судом перевірено, що майно, вилучене у Позивача згідно Наказу ІНФОРМАЦІЯ_1 від 11.06.2023 №535-АГ «Про примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану», крім кількісного визначення має інші індивідуальні ознаки, які закріплені в наказі а саме: власника, виробника, країну походження, вартість, зазначення у митній декларації, статус арештованого майна у кримінальному провадженні, місце зберігання.

Тобто, як правильно встановлено судом першої інстанції, вилучене у позивача майно має закріплені за ним чіткі індивідуально визначені ознаки, які позивачем не спростовані.

Посилання позивача на ту обставину, що вилучені деталі не потребують державної реєстрації, а отже не можуть бути індивідуально визначеними речами, судом визнаються юридично неспроможними, адже необхідність державної реєстрації не є визначальною ознакою індивідуально визначених речей.

При цьому, судом визнаються безпідставними та такими, що не спростовують висновків суду самі лише посилання позивача на ту обставину, що Законом України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» встановлено можливість примусового відчуження виключно індивідуально визначеного майна лише з тої підстави, що передбачена можливість повернення майна є свідченням того, що мова йде про індивідуально визначене майно, яке не буде спожите внаслідок користування.

Отже, за правильним висновком суду першої інстанції, вилучення майна у Позивача на підставі оспорюваного Наказу було здійснено у відповідності до вимог Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану», що виключає протиправність оспорюваного Наказу із визначених позивачем підстав.

Водночас, необхідно враховувати, що у розумінні ст.1 Першого протоколу до Конвенції концепція «майна» (possessions) має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».

Аналіз практики ЄСПЛ дає змогу зробити висновок, що термін «майно» (possessions) стосується низки об`єктів, щодо яких у фізичних і юридичних осіб виникли або можуть виникати в майбутньому майнові інтереси: 1) речей; 2) майнових прав; 3) активів; 4) боргових зобов`язань за судовими рішеннями; 5) корпоративних прав на активи компаній; 6) майнових прав, які виникають із зобов`язань на фондовому та інших фінансових ринках; 7) клієнтського портфелю компанії; 8) прав, які надаються за банківськими та іншими ліцензіями у сфері здійснення професійної діяльності; 9) прав та інтересів щодо очікуваного доходу; 10) прав, які стосуються об`єктів інтелектуальної власності; 11) прав щодо передачі майна та/або житла в оренду; 12) прав на отримання соціальних виплат та пенсій; 13) пов`язані із завданням шкоди майну особи внаслідок збройних конфліктів.

При цьому, як вже було зазначено, п.1 ст.1 Закону «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» передбачає позбавлення власника права власності на індивідуально визначене майно, що перебуває, зокрема, у приватній власності, в межах процедури примусового відчуження.

Згідно з п.4 ч.1 ст.7 Закону «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» («Вимоги до акта про примусове відчуження або вилучення майна») в акті зазначається опис майна, достатній для його ідентифікації.

Наведення у цій нормі окремих видів рухомого майна та його характеристик, що підлягають зазначенню, не є підставою для висновку про те, що процедура примусового відчуження може бути застосоване лише щодо цих певних видів майна. Навпаки, законодавець у такому разі передбачив особливості складення актів щодо певних видів майна. Зазначена норма не містить вичерпний перелік майна, яке може бути відчужене / вилучене на користь держави.

Окремо слід наголосити, що відповідно до статті 387 ЦК особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача, при цьому власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним. Об`єктом позову про витребування майна із чужого незаконного володіння може бути річ, яка існує в натурі на момент подання позову. Якщо річ, перебуваючи в чужому володінні, видозмінилась, була перероблена чи знищена, застосовуються зобов`язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень ЦК. Такі ж способи захисту застосовуються і до речей, визначених родовими ознаками, оскільки із чужого незаконного володіння може бути витребувана лише індивідуально визначена річ.

Однак, як правильно встановлено судом першої інстанції та не спростовано скаржником, до матеріалів справи позивачем не додано документів на підтвердження наявності в Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА» права власності на відчужене майно - автомобільні деталі, відповідно до переліку, що наведений позивачем в тексті позовної заяви.

З поданої до суду митної декларації можливо лише встановити, що відправником зазначено ТОВ «Дорадо Инжиринг» (Республіка Білорусь, м. Мінськ, пров. Липкоський 12, оф 307), а Товариство з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА» вказано як Одержувач визначеного майна (автомобільних деталей), відповідно до переліку.

Також з наявної в матеріалах справи ухвали Київського апеляційного суду №757/32920/22-к від 18.01.2023 вбачається, що товари поставлялись на митну територію України відповідно до контракту №85Е від 01.02.2017 та Додаткової угоди. Проте, як зауважив суд першої інстанції, копії контракту та додаткової угоди позивачем до суду не подано.

Колегією суддів враховано, що на спростування цього висновку суду позивач додав до апеляційної скарги необхідні на його думку документи, однак, як було зазначено вище, судом апеляційної інстанції не прийнято такі докази до розгляду як такі, що подані з пропуском строку на їх подання за відсутності відповідної заяви про поновлення такого строку та її належного обґрунтування.

Таким чином, виходячи з наявних матеріалів справи, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що з поданих до матеріалів справи документів суд позбавлений можливості встановити, що власником відчуженого на підставі оспорюваного Наказу майна дійсно було Товариство з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА», з чим погоджується судова колегія.

У даному контексті судом враховується постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (п. 41), де зазначено, що метою позову про витребування майна з чужого володіння є забезпечення введення позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відтак, звертаючись до суду сторони мають враховувати, що обов`язок щодо наповнення доказової бази закон покладає на сторін.

Отже, належними та допустимими засобами доказування позивачем не доведено суду, що власником відчуженого на підставі оспорюваного Наказу майна дійсно було Товариство з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА», як і доведено незаконності позбавлення майном, що у свою чергу виключає можливість задоволення позову про витребування майна на підставі ст.387 ЦК України.

Крім того, суд враховує, що оспорюваний наказ вже виконаний, а тому він вичерпав свою дію.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 54), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76), від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц (провадження № 12-13гс22, пункт 127).

Виходячи з наведеного, суд першої інстанції правильно зазначив про те, що обраний позивачем спосіб захисту з урахуванням поданої позивачем заяви про уточнення позовних вимог, в межах якої проводився розгляд справи, у частині вимог про визнання оспорюваного Наказу протиправним та його скасування, є неналежним.

Отже, задоволення вимоги про визнання протиправним та скасування оспорюваного наказу є неефективним способом захисту прав та інтересів позивача у спірних правовідносинах, тому задоволенню не підлягає.

4. ВИСНОВКИ СУДУ ТА ДЖЕРЕЛА ПРАВА:

4.1. висновки за результатами розгляду матеріалів справи

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог з огляду на не доведення позивачем своїх позовних вимог.

4.2. посилання на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції

Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з частинами першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були (аналогічний висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18).

За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Відповідно до частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно із статтею 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд здійснює правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Частиною першою статті 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За змістом частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно з ч.1 ст.64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Частини 2, 6 ст.353 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) встановлюють, що в умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це майно, одночасно вона зобов`язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв`язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

За змістом ст.1 Закону «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Згідно з п.1 ст.1 зазначеного Закону примусове відчуження майна - позбавлення власника права власності на індивідуально визначене майно, що перебуває у приватній або комунальній власності та яке переходить у власність держави для використання в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану за умови попереднього або наступного повного відшкодування його вартості.

Примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану може здійснюватися з попереднім повним відшкодуванням його вартості. У разі неможливості попереднього повного відшкодування за примусово відчужене майно таке майно примусово відчужується з наступним повним відшкодуванням його вартості. Вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану здійснюється без відшкодування вартості такого майна (ст.3 Закону «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану»).

У практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Сєрков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які необхідно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст.1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; 3) чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Відповідно до ст.8 Конституції України у її взаємозв`язку з приписами ч.3 ст.22, ч.1 ст.64 Конституції України верховенство права (правовладдя) вимагає, щоб утручання в конституційні права і свободи людини завжди було домірним (п.2.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 19.04.2023 №4-р(II)/2023).

Обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, їх установлюють виключно Конституція і закони України, вони мають відповідати правомірній меті, бути обумовлені суспільною потребою досягнення цієї мети, домірними; у разі обмеження конституційного права (свободи) законодавець зобов`язаний запровадити таке нормативне регулювання, яке уможливить оптимальне досягнення правомірної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права (свободи) і не порушуватиме сутності такого права (пп.5.1 п.5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22.03.2023 №3-р(II)/2023).

Відповідно до частини 1 статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Зміст права власності охоплює права володіння, користування і розпорядження власником своїм майном, які він здійснює на власний розсуд (абзац перший пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 9 листопада 2011 року № 14-рп/2011).

Відповідно до Конституції України та загальновизнаних принципів і норм міжнародного права визнання, дотримання і захист права власності є обов`язком держави» (абзац перший пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 16 жовтня 2008 року № 24-рп/2008). Конституційний імператив щодо непорушності права приватної власності скеровано насамперед на убезпечення власника від протиправного втручання в здійснення ним своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження належним йому майном вільно та на власний розсуд» (друге речення абзацу одинадцятого пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 22 червня 2022 року № 6-р(ІІ)/2022).

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частина 2 статті 321 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.

Згідно зі ст.190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Частинами 1,7 ст.139 Господарського кодексу України передбачено, що майном у цьому Кодексі визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб`єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб`єктів.

У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України № 4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

5. ОЦІНКА АРГУМЕНТІВ:

5.1. мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу

Колегією суддів з наявних матеріалів справи встановлено, що вилучене у позивача майно має закріплені за ним чіткі індивідуально визначені ознаки, оскільки крім кількісного визначення має інші індивідуальні ознаки, які закріплені в наказі а саме: власника, виробника, країну походження, вартість, зазначення у митній декларації, статус арештованого майна у кримінальному провадженні, місце зберігання, артикули, а відтак доводи позивача про протилежне судом апеляційної інстанції відхиляються як необґрунтовані.

Перевіривши матеріали справи, судова колегія наголошує, що позивачем не доведено, що власником відчуженого на підставі оспорюваного Наказу майна дійсно було Товариство з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА».

Таким чином, доводи позивача не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду оскаржуваного рішення суду.

Усі інші доводи та міркування учасників справи судом апеляційної інстанції враховано, однак вони не спростовують наведених вище висновків суду та не можуть бути достатньою підставою для скасування рішення суду першої інстанції.

6. ВИСНОВКИ ПІВНІЧНОГО АПЕЛЯЦІЙНОГО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ:

Колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку, що оскаржуване рішення суду прийнято у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, підстав його скасовувати або змінювати не вбачається.

Рішення Господарського суду міста Києва від 11.09.2024 у справі № 910/4455/24 підлягає залишенню без змін.

Апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА» на рішення Господарського суду міста Києва від 11.09.2024 у справі № 910/4455/24 задоволенню не підлягає.

7. РОЗПОДІЛ СУДОВИХ ВИТРАТ:

Судові витрати у вигляді судового збору за розгляд апеляційної скарги, згідно ч. 1 ст. 129 ГПК України покладаються на скаржника.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 276, 280, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ «ОМЕГА-АВТОПОСТАВКА» на рішення Господарського суду міста Києва від 11.09.2024 у справі № 910/4455/24 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 11.09.2024 у справі № 910/4455/24 залишити без змін.

3. Матеріали справи № 910/4455/24 повернути до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

Сторони мають право оскаржити постанову в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 20 днів, відповідно до ст. ст. 286-291 ГПК України.

Повний текст складено та підписано 10.12.2024.

Головуючий суддя К.В. Тарасенко

Судді Г.П. Коробенко

А.І. Тищенко