Ухвала

від 19.09.2024 по справі 910/15324/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

19 вересня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/15324/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Булгакової І.В., Жайворонок Т.Є.,

за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,

представників учасників справи:

позивача - Акціонерного товариства «Укртрансгаз» - Косінова Д.С., адвокат (довіреність від 26.08.2024),

відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю промислової групи «Спецтехнологія» - Сизоненко С.В., адвокат (ордер від 13.08.2024),

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю промислової групи «Спецтехнологія»

на рішення Господарського суду міста Києва від 28.02.2024 (суддя Ягічева Н.І.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.07.2024 (головуючий суддя: Кропивна Л.В., судді: Руденко М.А., Пономаренко Є.Ю.)

у справі № 910/15324/23

за позовом Акціонерного товариства «Укртрансгаз» (далі - позивач, АТ «Укртрансгаз»)

до Товариства з обмеженою відповідальністю промислової групи «Спецтехнологія» (далі -відповідач, ТОВ ПГ «Спецтехнологія», скаржник)

про стягнення 2 655 325,68 грн.

ВСТАНОВИВ:

АТ «Укртрансгаз» звернулося до суду з позовом до ТОВ ПГ «Спецтехнологія», в якому просило суд стягнути 2 655 325,68 грн, з яких: 1 713 720,83 грн пені та 941 604,85 грн штрафу.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за Договором про закупівлю робіт від 05.10.2021 № 2110000016 (далі - Договір від 05.10.2021) щодо повної та своєчасної оплати виконаних робіт, у зв'язку з чим у позивача виникли підстави для стягнення з відповідача зазначеної вище суми пені та штрафу.

Водночас під час розгляду справи в суді першої інстанції, а також під час розгляду справи судом апеляційної інстанції, відповідач звертався з клопотаннями про зменшення суми штрафних санкцій, в яких ТОВ ПГ «Спецтехнологія» просило суди зменшити розмір неустойки, оцінюючи розмір збитків та інших обставин, які мають істотне значення. Так, відповідач зазначив, що нараховані позивачем штрафні санкції є надмірним тягарем для нього та порівняно значними порівняно зі збитками позивача; Договір від 05.10.2021 виконаний відповідачем у повному обсязі; при укладанні цього правочину скаржник не міг передбачити широкомасштабного воєнного вторгнення; до відповідача вже була застосована відповідальність за Договором від 05.10.2021 у вигляді понесених витрат на сплату банківської гарантії у сумі 470 802,43 грн, які були перераховані позивачу.

При цьому під час розгляду справи судом апеляційної інстанції відповідач звернувся з клопотанням про приєднання доказів, а саме: повідомлення щодо форс-мажорних обставин АТ «Укртрансгаз» від 08.03.2022 № 1001 вих-вс-22-201 з додатком до нього (скан-копією листа Торгово-промислової палати України (далі - ТПП України) від 28.02.2022 № 2024/02.0-7.1). При цьому відповідач вказав, що затримка виконання робіт по Договору від 05.10.2021 виникла з поважних форс-мажорних обставин, а саме: ведення бойових дій у період з 24.02.2022 по 30.04.2022 у місті Києві, що підтверджуються Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих території України від 22.12.2022 за № 309, які спричинили неможливість забезпечити належний та безпечний доступ працівників до робочого місця, офісу та виробничої бази підприємства відповідача, відсутністю належної комунікації з контрагентами ТОВ ПГ «Спецтехнологія» у частині виконання укладених договорів, зокрема, організації поставок обладнання, про що свідчить наказ від 25.02.2022 №1-Н/ВН «Про зупинення діяльності ТОВ ПГ «Спецтехнологія». Відповідач також зазначив про сповіщення позивача щодо настання з 24.02.2022 обставин непереборної сили (введення воєнного стану), що унеможливило виконання ТОВ ПГ «Спецтехнологія» зобов'язань за Договором від 05.10.2021, на підтвердження чого наявний лист від 04.03.2022 року № 04-03/22-1, отриманий позивачем 06.03.2022. Крім того, відповідачем додано лист від 28.02.2022 № 2024/02.0-7.1 ТПП України (далі - лист ТПП України від 28.02.2022), в якому засвідчено форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.02.2024, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 24.07.2024, позовні вимоги задоволено повністю. Стягнуто з ТОВ ПГ «Спецтехнологія» на користь АТ «Укртрансгаз» 1 713 720,83 грн пені та 941 604,85 грн штрафу.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що відповідач у встановлений строк роботи передбачені Договором від 05.10.2021 не виконав, однак наступне фактичне їх виконання відповідачем з простроченням суперечить його доводам про таку затримку з вини кредитора (замовника). Водночас ТОВ ПГ «Спецтехнологія» недотримано вимог вказаної угоди щодо повідомлення позивача про настання у відповідача форс-мажорних обставин з наданням належних доказів підтвердження виникнення таких обставин. Зупинення ж господарської діяльності підрядником за власним рішенням не є форс-мажорною обставиною, оскільки не звільняє його від обов'язку виконувати підрядні роботи, адже їх виконання не здійснювалося на окупованій території чи у районі активних бойових дій.

Стосовно клопотання відповідача про відмову у задоволенні позовних вимог у частині нарахування пені та зменшення розміру штрафних санкцій, то суди дійшли висновку, що таке не містить виняткових обставин, на підставі яких можна дійти висновку про наявність підстав, із якими законодавець пов'язує можливість зменшення розміру штрафних санкцій. Щодо вказаного листа ТПП України від 28.02.2022, то такий не є індивідуальним актом, що засвідчує форс-мажорні обставини стосовно відповідача і не звільняє особу, яка подає такий лист, від обов'язку довести причинний зв'язок між широкомасштабним воєнним вторгненням та неможливістю такої особи виконати свої зобов'язання за підрядною угодою, оскільки форс-мажорні обставини для суб'єктів господарювання суттєво різняться.

Водночас під час розгляду справи судом апеляційної інстанції, відхиляючи доводи скаржника, викладені у клопотанні про зменшення суми штрафних санкцій, мотивованого наявністю у матеріалах справи доказів на підтвердження поважності обставин прострочення виконання зобов'язань за Договором від 05.10.2021, серед яких повідомлення про форс-мажорні обставини АТ «Укртрансгаз» від 08.03.2022 №1001 вих-вс-22-201 з додатком до нього (скан-копією лист ТПП України від 28.02.2022), які подані разом з відзивом на позовну заяву, апеляційний господарський суд виснував, що під час розгляду судом першої інстанції такі документи подано разом з відзивом на позов з пропуском строку, а клопотання про поновлення строку для подання таких доказів відповідач не подавав. Між тим у суді апеляційної інстанції відповідач не довів у чому полягає винятковість випадку неподання зазначених документів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також не надав відповідних доказів неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від особи, яка їх подає.

Відповідач у касаційній скарзі просить Верховний Суд скасувати рішення судів попередніх судових інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Доводи касаційної скарги узагальнено зводяться до неправильного застосовування судами як першої та і апеляційної інстанцій положень статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 233 Господарського кодексу України (далі - ГК України) щодо висновків про відмову у зменшені заявлених до стягнення сум штрафних санкцій (неустойки) як такі, що не відповідають наведеним нормам та винесені без врахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду.

Скаржник обґрунтовує підставу касаційного оскарження з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та вказує про застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22, у постановах Верховного Суду: від 26.05.2020 у справі № 918/289/19, від 08.02.2022 у справі № 916/9/21 та від 05.10.2023 у справі № 910/6060/22.

Також скаржник зазначає про неврахування апеляційним господарським судом при розгляді справи доводів відповідача на підтвердження підстав для зменшення розміру заявленої позивачем неустойки, що підпадає під ознаки пункту 4 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 22.08.2024, зокрема, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ ПГ «Спецтехнологія» на рішення Господарського суду міста Києва від 28.02.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.07.2024 та призначено її розгляд у судовому засіданні на 19.09.2024.

Від позивача надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній просить Суд відмовити у її задоволенні, а судові рішення попередній судових інстанцій залишити без змін.

Причиною виникнення спору стало питання наявності/відсутності підстав для стягнення з відповідача суми штрафних санкцій (неустойки) з урахуванням клопотання скаржника про зменшення їх розміру, в порядку положень статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.

Касаційне провадження у справі відкрито, зокрема, на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.

Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - об'єднана палата КГС ВС) у справі № 911/2269/22 (на яку посилається скаржник) вказала на те, що у питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватися з положенням статті 233 ГК України і частини третьої статті 551 ЦК України, а також досліджуватися та оцінюватися судом у порядку статей 86, 210, 237 ГПК України. Такий підхід є усталеним у судовій практиці. При цьому об'єднана палата КГС ВС у зазначеній справі виснувала, що індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов'язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, що виключає формування єдиних (для вирішення спорів про стягнення неустойки) критеріїв та алгоритму визначення підстав для зменшення розміру неустойки та критеріїв для встановлення розміру (на 90%, 70% чи 50% тощо), до якого суд має право її зменшити, в т.ч. зменшення заявленої до стягнення пені на 99%, з урахуванням частини третьої статті 551 ЦК України, залежить виключно від оцінки судами фактичних обставин справи та обґрунтованості доводів і заперечень сторін. При цьому за приписами частини першої статті 550 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Водночас об'єднана палата КГС ВС зазначила (на що звертає увагу скаржник), що неустойка не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер і для того, щоб вона не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Водночас у справі № 910/15324/23 суд, задовольняючи вимоги позивача про повне стягнення неустойки за прострочення виконання підрядної угоди відповідачем, зазначив, що таке стягнення спрямоване передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, з урахуванням погодження сторонами угоди такої господарські санкції. У свою чергу, у зазначеній скаржником постанові об'єднаної палати КГС ВС у справі № 911/2269/22 у співвідношенні з оскаржуваними судовими рішеннями у справі № 910/15324/23 не міститься протилежного правового висновку щодо застосування положень статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.

До аналогічних висновків раніше також дійшла Велика Палата Верховного Суду за результатом розгляду справи № 902/417/18 (на яку також посилається відповідач). Втім у зазначеній справі у контексті дослідження компенсаторного характеру неустойки за встановлених у цій справі обставин з метою уникнення ознак каральної функції (на що звертає увагу відповідач), Верховний Суд встановив, що умовами договору у зазначеному спорі сторони передбачили відповідальність за прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання у вигляді пені та штрафу, збільшили позовну давність за відповідними вимогами, а також цією ж угодою змінили розмір процентної ставки, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України і встановили її на рівні 40% від несплаченої загальної вартості товару протягом 90 календарних днів з дати, коли товар повинен бути сплачений покупцем та 96% від несплаченої ціни товару до дня повної оплати з дати закінчення дев'яноста календарних днів. Отже, відповідне зменшення процентів річних Велика Палата Верховного Суду допустила з урахуванням конкретних обставин справи № 902/417/18, а саме: встановлення процентів річних на рівні 40% та 96%, і їх явну невідповідність принципу справедливості й, відповідно, з метою уникнення в ознаках неустойки каральної функції. Водночас висновки Верховного Суду у справі № 902/417/18, де питання зменшення відсотків річних, які визначені у більшому розмірі (40%), ніж передбачені у статті 625 ЦК України не є релевантними до висновків у справі № 910/15324/23, де взагалі не заявлялися вимоги про стягнення відсотків річних, а висновки щодо зменшення пені у справі № 902/417/18 обґрунтовані невірним її арифметичним обрахунком (розрахунок пені був здійснений позивачем з урахуванням дня оплати заборгованості), чого не було встановлено в обставинах справи № 910/15324/23.

При цьому у справі № 910/6060/22 (на яку також посилається скаржник) Верховний Суд, залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою змінено рішення місцевого суду, шляхом зменшення заявлених до стягнення пені та штрафу з 20% до 50%, оцінюючи чи є вказаний випадок прострочення виконання зобов'язання винятковим випадком, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, а також ступеня виконання зобов'язання боржником, погодився із позицією судів, що проведений позивачем розрахунок заявлених до стягнення пені та штрафу є неправильним, оскільки позивач при розрахунку помилково врахував періоди незначного прострочення відповідачем виконання окремих етапів робіт (в той час як в цілому роботи виконано раніше строку, визначеного угодою сторін), проте за загальним правилом неустойка за порушення виконання підрядних робіт нараховується за прострочення виконання робіт у цілому, а не за прострочення виконання окремих етапів робіт. Водночас у справі № 910/15324/23 суди встановили значне прострочення виконання зобов'язання за підрядною угодою в цілому (на дев'ять місяців), що не заперечується самим відповідачем, арифметично правильний розрахунок неустойки та відсутність виняткових обставин, на підставі яких суди могли б дійти висновку щодо наявності підстав, з якими законодавець пов'язує можливість зменшення розміру штрафних санкцій.

У справі № 918/289/19 (на неврахування якої також посилається відповідач) Верховний Суд вказав (на що звертає увагу скаржник), що при зменшенні неустойки, суд повинен виходити з того, що одним із завдань неустойки є стимулювання належного виконання договірних зобов'язань боржником та не може становити непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора, при цьому надмірне зменшення розміру пені фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов'язання, що, у свою чергу, може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності та призведе до порушення балансу інтересів сторін. Верховний Суд також вказав, що право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання за положенням частини першої статті 550 ЦК України. Разом із цим, наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми як неустойку змінює її дійсне правове призначення. Вирішуючи питання про зменшення розміру пені та штрафу, які підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, суд повинен, зокрема, з'ясувати та об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін. Водночас при розгляді справи № 918/289/19, даючи оцінку винятковості випадку для зменшення неустойки та об'єктивно оцінивши встановлені обставини індивідуального характеру у цій справі з дотриманням балансу інтересів сторін, Верховний Суд підтримав позицію судів попередніх інстанцій щодо факту належного повідомлення відповідачем позивача про неможливість вчасного виконання договору поставки, що є винятковим випадком для зменшення суми неустойки у цій справі. Водночас при розгляді справи № 910/15324/23 судами попередніх інстанцій встановлено протилежне - недотримання відповідачем вимог вказаної угоди щодо належного повідомлення позивача про настання у відповідача форс-мажорних обставин з наданням відповідних доказів підтвердження виникнення таких обставин, що призвело до порушення відповідачем умов угоди стосовно строків її виконання і з урахуванням балансу інтересів сторін є підставою для стягнення повної суми неустойки.

У справі № 916/9/21, на яку також посилається відповідач, Верховний Суд виснував, що у вирішенні питання про наявність чи відсутність підстав для зменшення неустойки, необхідно досліджувати обставини чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів обох сторін, враховуючи не лише майновий стан боржника, але й майновий стан стягувача. Майновий стан сторін та соціальна значущість підприємства мають значення для вирішення питання про зменшення пені. При цьому у зазначеній справі, врахувавши ступінь виконання відповідачем своїх зобов'язань з оплати отриманого природного газу за спірним договором, як в цілому, так і за кожним окремим спірним періодом, а також, приймаючи до уваги поважність причин несвоєчасного виконання відповідачем зобов'язання (майновий стан відповідача, знаходиться на межі банкрутства, в той час як він є соціально необхідним теплопостачальним підприємством, що надає послуги теплопостачання та гарячого водопостачання 95% споживачів міста Одеси різних категорій: населенню, бюджетним установам, релігійним організаціям та іншим споживачам), поведінку відповідача, яка свідчить про вжиття ним всіх можливих заходів до виконання зобов'язання, суди визнали зазначені обставини винятковими та дійшли висновку про наявність підстав для зменшення належної до стягнення суми пені на 90% від заявленого позивачем її розміру. Натомість у справі № 910/15324/23 скрутне матеріальне становище боржника та його соціальна значущість не було підставою заявленого клопотання відповідача про зменшення неустойки, відповідачем не ставилася на розгляд судів така обставина взагалі, а тому розглянувши клопотання про зменшення розміру неустойки у межах доводів та вимог відповідача, суди виснували про відсутність обставин, з якими законодавець пов'язує можливість зменшення розміру штрафних санкцій.

Водночас у справі (№ 910/15324/23) судами попередніх інстанцій встановлено, що укладаючи Договір від 05.10.2021, сторони вільно та свідомо погодили застосування штрафних санкцій, їх розмір та усвідомлювали всі ризики. Скаржником прострочено виконання зобов'язання на дев'ять місяців, що не заперечується самим відповідачем. У той час як ним самим не наведено фактів на обґрунтування клопотання про зменшення штрафних санкцій і звільнення від сплати пені, які б могли бути оцінені судом як виключні, незалежні від волі відповідача важкі обставини, що не можливо було перебачити та які об'єктивно перешкодили йому належним чином виконати взяті на себе зобов'язання. У матеріалах справи також відсутні докази, що підтверджували б існування таких обставин, та/або доказів вжиття відповідачем заходів для недопущення порушення. Доказів на підтвердження того, що відповідач постраждав від бойових дій під час потенційної окупації міста Києва також не надано. Разом з тим суди врахували, що відповідно до п. 4.2 Договору від 05.10.2021 місце виконання підрядних робіт - Богородчанське ПСГ, Богородчанського ВУПЗГ (ур.Підземка,1, с. Саджава, Богородчанського р-ну, Івано-Франківської обл., 77701). Відтак, суди, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, за відсутності виняткових обставин та за відсутності підстав, з якими законодавець пов'язує можливість зменшення розміру штрафних санкцій, дійшли висновку про необґрунтованість доводів відповідача про зменшення розміру штрафних санкцій.

Отже, безпідставними є доводи скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22, у постановах Верховного Суду: від 26.05.2020 у справі № 918/289/19, від 08.02.2022 у справі № 916/9/21 та від 05.10.2023 у справі № 910/6060/22, оскільки у кожній із наведених справ, рішення приймалися за наслідками встановлених судами попередніх судових інстанцій фактичних обставин та з урахуванням поданих в них сторонами доказів. У кожній зі справ при застосуванні дискреційних повноважень щодо зменшення неустойки суди виходили зі встановлених ними конкретних обставин, що у свою чергу, не може свідчити про подібність правовідносин у даній справі та у справах, наведених скаржником у касаційній скарзі, оскільки рішення у них прийняті за результатами дослідження різних доказів.

Таким чином, у питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які при цьому мають узгоджуватися з положенням частини третьої статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України, а також досліджуватися та оцінюватися судом у порядку статей 86, 210, 237 ГПК України.

Такий підхід є усталеним у судовій практиці, зокрема Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (постанови від 11.07.2023 у справі № 914/3231/16, від 10.08.2023 у справі № 910/8725/22, від 26.09.2023 у справі № 910/22026/21, від 02.11.2023 у справі № 910/13000/22, від 07.11.2023 у справі № 924/215/23, від 09.11.2023 у справі № 902/919/22).

У зв'язку з викладеним Суд зазначає, що індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов'язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, зумовлюють висновок про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права.

Поряд із зазначеним суд касаційної інстанції в силу приписів статті 300 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду, чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Проаналізувавши зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, Верховний Суд дійшов висновку, що судами враховано положення статті 551 ЦК України та статі 233 ГК України при ухваленні судових актів про повне задоволення позовних вимог щодо стягнення неустойки та їх висновки не суперечать жодному з вказаних скаржником висновків суду касаційної інстанції. У свою чергу, у зазначених скаржником постановах Верховного Суду у співвідношенні з оскаржуваними судовими рішеннями не міститься протилежного правового висновку щодо застосування положень статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України. Отже, незастосування судами попередніх інстанцій положень зазначених норм матеріального права в контексті відсутності підстав для зменшення неустойки у даній справі залежало виключно від встановлених і доведених обставин конкретної справи, а також оцінки наданих до суду доказів, що входило в предмет доказування та формувало фактично-доказову базу, а тому означені справи є неподібними за змістовним критерієм.

З огляду на викладене, доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення прийняті без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22, у постановах Верховного Суду: від 26.05.2020 у справі № 918/289/19, від 08.02.2022 у справі № 916/9/21 та від 05.10.2023 у справі № 910/6060/22 не знайшли свого підтвердження.

Тобто наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.

Стосовно підстави касаційного оскарження рішень судів попередніх судових інстанцій по суті спору, визначеної пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, яка за вказаних обставин є відсилочною до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України, Верховний Суд зазначає таке.

Так, відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Суд акцентує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», а не «факту», отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.

За змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у вигляді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

Проте, як вже зазначалося вище, підстава касаційного оскарження (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України), наведена відповідачем у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримала свого підтвердження.

За таких обставин недостатніми є доводи скаржника про неповне дослідження судами зібраних у справі доказів за умови не підтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України і такі не спростовують наведених висновків та не впливають на них.

У частині посилань скаржника про неврахування апеляційним господарським судом при розгляді справи доводів відповідача на підтвердження підстав для зменшення розміру заявленої позивачем неустойки, то Суд відхиляє такі, як неналежно обґрунтовані, зважаючи на таке.

Як вище зазначено під час розгляду справи судом апеляційної інстанції, відхиляючи доводи скаржника, викладені у клопотанні про зменшення суми штрафних санкцій, мотивованого наявністю у матеріалах справи доказів на підтвердження поважності обставин прострочення виконання зобов'язань за Договором від 05.10.2021, серед яких повідомлення про форс-мажорні обставини АТ «Укртрансгаз» від 08.03.2022 №1001 вих-вс-22-201 з додатком до нього (скан-копією листа ТПП України від 28.02.2022), що подані разом із відзивом на позовну заяву, встановлено, що під час розгляду судом першої інстанції такі документи подано разом із відзивом на позов з пропуском строку, а клопотання про поновлення строку для подання таких доказів відповідач не подавав. Між тим у суді апеляційної інстанції відповідач не довів, у чому полягає винятковість випадку неподання зазначених документів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також не надав відповідних доказів неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від особи, яка їх подає.

Зважаючи на вказане у Верховного Суду відсутні підстави для висновків про наявність процесуальних порушень судом апеляційної інстанції щодо недослідження при розгляді справи доказів про зменшення суми пені та розгляду клопотання про поновлення строку для подання таких доказів.

Стосовно посилань скаржника на протиправність участі неправомочної особи в якості представника позивача ОСОБА_1 під час розгляду справи місцевим судом, всупереч положенням статті 58 ГПК України, що, на думку відповідача, створює правову невизначеність та ставить під сумнів законність судового рішення, Суд зазначає, що такі не були підставою для відкриття касаційного провадження у справі № 910/15324/23, а тому суд касаційної інстанції, враховуючи вимоги частини першої статті 300 ГПК України, не перевіряє правильність застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права щодо вказаних посилань.

Водночас Верховний Суд звертає увагу скаржника на таке.

Сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника (частина перша статті 56 ГПК України).

Допуск уповноважених осіб юридичної особи, органів державної влади чи місцевого самоврядування до участі у справі та вчинення ними процесуальних дій у порядку самопредставництва можливі у разі визначення права діяти від імені зазначених суб'єктів у відповідному документі, що визначає правовий статус таких уповноважених осіб (закон, положення про орган, структурний підрозділ, трудовий договір (контракт), посадова інструкція тощо), зокрема, у довіреності, виданій на ім'я працівника, який перебуває з юридичною особою у трудових або службових відносинах. Урегулював питання представництва підпункт 11 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, де вказано, що представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 1311 та статті 1312 Конституції України виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 01.01.2017, у судах апеляційної інстанції - з 01.01.2018, а у судах першої інстанції - з 01.01.2019. А частина третя статті 58 ГПК України у редакції Закону № 390-IX урегулювала питання самопредставництва юридичних осіб.

Починаючи з 29.12.2019, самопредставництво юридичної особи допускає можливість вчинення у суді процесуальних дій від її імені не тільки керівником або членом виконавчого органу, але й будь-якою іншою особою, уповноваженою на такі дії за законом, статутом, положенням або трудовим договором (контрактом). Тому можливість участі у справі за правилами самопредставництва юридичної особи того, хто не є її керівником або членом її виконавчого органу, слід підтверджувати або приписом відповідного закону, або приписом статуту чи положення цієї особи, або умовами трудового договору (контракту), зокрема, посадовою інструкцією (у разі, якщо такого договору у письмовій формі немає чи у ньому зафіксований неповний перелік трудових (посадових) обов'язків працівника). Якщо інше не передбачено саме цими документами, уповноважений діяти у суді за правилами самопредставництва юридичної особи, має всі права відповідного учасника справи. Зазначене не виключає можливості додаткового подання до суду довіреності юридичної особи, проте самостійно вона не підтверджує повноваження діяти за правилами самопредставництва.

Вказане узгоджується з правовими висновками, викладеними в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2024 у справі № 303/4297/20.

Між тим місцевий господарський суд, встановивши і перевіривши повноваження представників позивача, зокрема, серед яких був ОСОБА_1 , залучив вказану особу, яка не є адвокатом, до участі у справі у суді першої інстанції на підставі довіреності, а також на підставі долучених до матеріалів справи копій положення про департамент судової роботи АТ «Укртрансгаз» та посадової інструкції провідного юрисконсульта відділу методологічного забезпечення та претензійної роботи департаменту судової роботи АТ «Укртрансгаз», в яких відсутня інформація, що вказана особа має право діяти від імені зазначеного суб'єкта у порядку самопредставництва у супереч вимог статті 56 ГПК України. Отже, наявне процесуальне порушення щодо участі у цій справі одного з представників позивача. Інші представники позивача, залучені до розгляду справи у суді першій інстанції, а саме: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , - мають статус адвоката, здійснювали свої повноваження на підставі дійсних і чинних довіреностей, виданих позивачем, на підтвердження чого матеріали справи № 910/15324/23 містять належні докази, перевірені судом першої інстанції та їх повноваження та участь не оскаржуються відповідачем. При цьому жодних заперечень щодо участі ОСОБА_1 у розгляді справи № 910/15324/23 місцевим господарським судом зі сторони відповідача заявлено не було (як усно, так і письмово), вказані заперечення також відсутні у доводах апеляційної скарги та інших документах апеляційного провадження. Крім того, матеріали справи містять достатньо доказів на підтвердження позиції позивача (позовна заява, відповідь на відзив, письмові пояснення), поданих зазначеними вище уповноваженими представниками АТ «Укртрансгаз». При цьому матеріали справи не містять жодних документів, поданих ОСОБА_1 , які могли б бути покладені в основу спірного судового рішення суду першої інстанції, а тому його участь не свідчить про наявність процесуального порушення, яке могло б стати підставою для скасування судового рішення.

Отже, стосовно посилань скаржника про порушення норм процесуального права під час розгляду справи місцевим господарським судом і допуску неправомочної особи в якості представника позивача, то Верховний Суд звертає увагу скаржника на те, що не будь-яке порушення норм процесуального права може бути підставою для повного або часткового скасування рішення (частина друга статті 309 та стаття 310 ГПК України), а лише ті, що передбачені ГПК України, зокрема: порушення норм процесуального права щодо недослідження зібраних у справі доказів; неповного встановлення обставин справи або встановлення обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів та в інших випадках передбачених, зокрема, статтею 310 ГПК України.

Згідно зі частиною другою статті 311 ГПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо таке порушення призвело до ухвалення незаконного рішення

Однак, з огляду на те, що у цій справі заявлені скаржником підстави касаційного оскарження судових рішень попередніх інстанцій з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України визнано Судом необґрунтованими, то відсутні підстави для повного або часткового скасування оскаржуваних рішень з підстав передбачених частинами першою, третьою статті 310 ГПК України.

Щодо інших аргументів касаційної скарги, то такі стосуються заперечення обставин, встановлених судами попередніх інстанцій та спростування здійсненої ними оцінки доказів у справі.

При розгляді цієї справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід'ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.

Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає у тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.

Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі «Monnell and Morris v. the United Kingdom» (§ 56) зазначалося, що спосіб, в який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду не може здійснюватися лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).

Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

За наведених обставин, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ ПГ «Спецтехнологія» на рішення господарського суду міста Києва від 28.02.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.07.2024 у справі № 910/15324/23, оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю промислової групи «Спецтехнологія» на рішення господарського суду міста Києва від 28.02.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.07.2024 у справі №910/15324/23.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Булгакова

Суддя Т. Жайворонок