Ухвала

від 17.09.2024 по справі 199/7136/23

АМУР-НИЖНЬОДНІПРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

Справа № 199/7136/23

(4-с/199/28/24)

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.09.2024 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська

у складі головуючого судді Авраменка А.М.,

при секретарі судового засідання Циганок К.С.,

за участю: стягувача ОСОБА_1 ,

представника боржника ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпро цивільну справу за скаргою ОСОБА_1 на постанови заступника начальника відділу Синельниківського відділу державної виконавчої служби Синельниківського району Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Барної Юлії Анатоліївни про зупинення вчинення виконавчих дій від 31 липня 2024 року у виконавчих провадженнях №75611334 та №75610447, про зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

29 серпня 2024 року до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська звернулась скаржник із вищевказаною скаргою, в обґрунтування якої послалась на те, що рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2024 року у цивільній справі №199/7136/23 було задоволено позов скаржника та стягнуто з відповідача ТОВ «Демурінський гірничо-збагачувальний комбінат» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. 05 липня 2024 року на примусове виконання вказаного рішення суду видано два виконавчі листи, за якими 25 липня 2024 року відкрито виконавчі провадження №75611334 та №75610447. Однак 31 липня 2024 року постановами заступника начальника відділу Синельниківського ВДВС Синельниківського району Дніпропетровської області ПМУМЮ (м. Одеса) Барною Ю.А. було зупинено вчинення виконавчих дій у зазначених виконавчих провадженнях, де скаржник є стягувачем. Постанови мотивовані посиланням на п.12 ч.1 ст.34 Закону України «Про виконавче провадження», а саме включенням боржника до переліку об`єктів приватизації. Скаржник вважає вказані постанови неправомірними, просить їх скасувати та зобов`язати відповідний територіальний відділ ДВС поновити права скаржника шляхом поновлення вищевказаних двох виконавчих проваджень. Свою правову позицію скаржник мотивує посилання на правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2024 року по справі №335/1961/23, в якій аналізувалась аналогічна ситуація, і суд касаційної інстанції дійшов висновку, що норми п.12 ч.1 ст.34 Закону України «Про виконавче провадження» суперечать Конституції України, тому застосуванню не підлягають, на відміну від норм Конституції України, які є нормами прямої дії, а також практики ЄСПЛ. За таких обставин, посилаючись на вказану правову позицію Верховного Суду, відзначаючи невизначеність строку приватизації, порушенням державним виконавцем права стягувача на вільне володіння майном, яким є і стягнутий судом середній заробіток, а також права на судовий захист, завершальною стадією якого є виконання судового рішення, скаржник просила суд задовольнити її скаргу в повному обсязі.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 серпня 2024 року відкрито провадження за скаргою, яку призначено до судового розгляду.

В судовому засіданні скаржник вимоги своєї скарги підтримала, наполягала на їх задоволенні в повному обсязі з викладених у скарзі підстав та обставин.

Представник боржника в судовому засіданні проти задоволення скарги заперечувала в повному обсязі з підстав їх необґрунтованості, безпідставності, а також з підстав відповідності дій та спірних постанов державного виконавця вимогам законодавства. Також від боржника надійшли до суду заперечення на скаргу, в яких боржник просив відмовити у задоволенні скарги, посилаючись на те, що боржника на підставі розпорядження КМУ від 09 липня 2024 року №633-р та наказу Фонду державного майна України включено до об`єктів приватизації, що, в свою чергу, і стало підставою для винесення державним виконавцем оспорюваних скаржником постанов про зупинення вчинення виконавчих дій у виконавчих провадженнях, за якими скаржник є стягувачем, а ТОВ «Демурінський гірничо-збагачувальний комбінат» боржником. При цьому таке зупинення здійснено на підставі чинної норми закону п.12 ч.1 ст.34 Закону України «Про виконавче провадження», а позитивна оцінка правомірності зупинення виконавчих проваджень з аналогічних підстав вже здійснена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 07 грудня 2022 року №908/1525/16. За таких обставин за твердженнями боржника в суду немає підстав оцінювати спірні постанови як незаконні та скасовувати їх.

Представник державної виконавчої служби, чиї постанови оскаржуються, в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду скарги повідомлявся.

За таких обставин, керуючись нормою ст.450 ч.2 ЦПК України, суд вважає за можливе провести судове засідання та здійснити розгляд скарги по суті за наведеної явки учасників її розгляду.

Вислухавши стягувача (скаржника) та представника боржника, дослідивши матеріали скарги, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.

Судом встановлені наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

Так, в судовому засіданні встановлено, що в провадженні Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська перебувала цивільна справа №199/7136/23 (провадження №2/199/333/24) за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Демурінський гірничо-збагачувальний комбінат» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. За наслідками розгляду по суті вказаної справи судом 27 лютого 2024 року було ухвалено рішення про задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а також судових витрат. Означене рішення суду за наслідками апеляційного перегляду залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 червня 2024 року, а ухвалою Верховного Суду від 23 липня 2024 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою відповідача. Викладені обставини підтверджуються даними з Єдиного державного реєстру судових рішень, відомості з якого суд використовує на підставі ст.ст.2-6 Закону України «Про доступ до судових рішень».

05 липня 2024 року на вищевказане рішення суду першої інстанції, яке набрало законної сили, Амур-Нижньодніпровським районним судом м. Дніпропетровська було видано два виконавчі листа, з примусового виконання яких 25 липня 2024 року заступником начальника відділу Синельниківського ВДВС Синельниківського району Дніпропетровської області ПМУМЮ (м. Одеса) Барною Ю.А. своїми постановами відкрито два виконавчі провадження №75611334 та №75610447. Викладене підтверджується копіями постанов про відкриття виконавчих проваджень.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 09 липня 2024 року №633-р внесено зміни у додаток до розпорядження Кабінету Міністрів України від 16 січня 2019 року №36, а саме внесено до переліку об`єктів великої приватизації державної власності ТОВ «Демурінський гірничо-збагачувальний комбінат».

Наказом Фонду Державного майна України від 16 липня 2024 року №10-33-19386 прийнято рішення про приватизацію державної частки розміром 100% статутного капіталу ТОВ «Демурінський гірничо-збагачувальний комбінат».

31 липня 2024 року заступником начальника відділу Синельниківського ВДВС Синельниківського району Дніпропетровської області ПМУМЮ (м. Одеса) Барною Ю.А. своїми постановами зупинено вчинення виконавчих дій з примусового виконання виконавчих листів №199/7136/23, виданих 05 липня 2024 року Амур-Нижньодніпровським районним судом м. Дніпропетровська, у виконавчих провадженнях №75611334 та №75610447. Підставою для такого зупинення стало повідомлення боржника, відповідно до якого останнього на підставі розпорядження КМУ включено до переліку об`єктів великої приватизації державної власності, а також положення п.12 ч.1 ст.34 Закону України «Про виконавче провадження».

На теперішній час процедура приватизації боржника триває, докази щодо конкретних строків її проведення у матеріалах справи відсутні.

Правовідносини, які виникли між учасниками розгляду справи, врегульовані положеннями Конституції України, Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до ст.129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.

Положеннями ст.18 ЦПК України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і за її межами. Аналогічне положення містить ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Європейський суд з прав людини вказує, що «право на суд» було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (HORNSBY v. GREECE, №18357/91, §40, ЄСПЛ, від 19 березня 1997 року).

За змістом ст.ст.1, 5 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Нормою ст.3 Закону України «Про виконавче провадження», ст.431 ЦПК України різновидом виконавчого документу, примусове виконання якого здійснюється в рамках виконавчого провадження, є виконавчий лист, що видається судом на підставі рішення суду.

Згідно ст.18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до п.12 ч.1 ст.34 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі включення єдиного майнового комплексу боржника державного або комунального підприємства, пакета акцій (часток) у розмірі більше 50 відсотків статутного капіталу боржника господарського товариства до переліку об`єктів малої або великої приватизації, що підлягають приватизації.

Частиною 7 ст.35 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що у випадку, передбаченому п.12 ч.1 ст.34 цього Закону, виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій до закінчення однорічного строку з дня завершення приватизації або до припинення приватизації відповідного об`єкта приватизації.

За змістом ст.ст.447, 448, 451 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК України, порушено їхні права чи свободи. Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції. За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Оцінюючи дослідженні в судовому засіданні докази в їх сукупності, суд вважає їх належними, допустимими та достатніми для прийняття рішення у справі по суті.

Аналізуючи встановлені в судовому засіданні на підставі таких доказів фактичні обставини в контексті викладених вище норм законодавства, суд приходить до наступного висновку про наявність підстав для задоволення скарги в повному обсязі, керуючись наступним.

Так, відповідно до ч.ч.1, 2 ст.18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Відповідно до ст.129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Отже, установлена обов`язковість судового рішення, яке набрало законної сили, не дозволяє ставити його виконання в залежність від волі боржника або будь-яких інших осіб, зокрема виконавця, на вчинення чи невчинення дій щодо його виконання, оскільки це б нівелювало значення самого права звернення до суду як засобу захисту та забезпечення реального відновлення порушених прав та інтересів.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначено Законом України «Про виконавче провадження». У силу приписів ст.19 Конституції України, ст.1 Закону Законом України «Про виконавче провадження» державний виконавець повинен вчиняти виконавчі дії не лише з дотриманням Закону України «Про виконавче провадження», а й відповідно до інших законів, які є обов`язковими при вчиненні ним тих чи інших виконавчих дій, що є гарантією належного виконання виконавцем своїх обов`язків і недопущення порушення прав сторін виконавчого провадження. Положеннями ст.2 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавче провадження здійснюється з дотриманням, зокрема, засад: верховенства права, обов`язковості виконання рішень, законності.

Підстави та порядок зупинення вчинення виконавчих дій визначено ст.34 Закону України «Про виконавче провадження». Відповідно до п.12 ч.1 ст.34 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі включення єдиного майнового комплексу боржника державного або комунального підприємства, пакета акцій (часток) у розмірі більше 50 відсотків статутного капіталу боржника господарського товариства до переліку об`єктів малої або великої приватизації, що підлягають приватизації. Посилаючись на дану обставину, заступником начальника відділу Синельниківського ВДВС Синельниківського району Дніпропетровської області ПМУМЮ (м. Одеса) Барною Ю.А. винесені оскаржувані постанови про зупинення вчинення виконавчих дій.

Відповідно до ст.8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Статтею 19 Конституції України закріплено обов`язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі ст.22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно із ч.1 ст.5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

За змістом ч.1, абзацу 1 ч.2 ст.18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

За приписами ст.3 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом.

Законодавцем передбачений чіткий порядок здійснення дій у виконавчому провадженні. Враховуючи те, що державний виконавець наділений владними повноваженнями, то він повинен дотримуватись цих вимог законодавства.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), протоколи до неї та практику практики Європейського суду з прав людини як джерело права.

Стаття 1 Протоколу 1 Конвенції проголошує, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) визначено три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями ст.1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.

У контексті ст.1 Першого протоколу Конвенції майном є заробітна плата, а також присуджені судом виплати, зокрема середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Неспроможність державних органів надати заявнику майно, присуджене йому згідно з остаточним рішенням суду становить втручання, несумісне з гарантіями, закріпленими в п.1 ст.1 Першого протоколу (рішення у справах «Бурдов проти Росії» від 07 травня 2002 року, «Войтенко проти України» від 29 червня 2004 року).

Аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання ст.13 Конвенції, ЄСПЛ неодноразово вказував, що для того, аби бути ефективним, національний засіб юридичного захисту має бути: незалежним від будь-якої дискреційної дії державних органів та доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06 вересня 2005 року у справі «Гурепка проти України», заява №61406/00, §59); «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (див. рішення від 05 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України», заява № 38722/02, §75); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 16 серпня 2013 року у справі «Гарнага проти України», заява №20390/07, §29).

З моменту звернення у належний спосіб до органів виконавчої служби із заявою про відкриття виконавчого провадження, стягувач має право розраховувати, що компетентний орган здійснить всі можливі заходи для виконання постановленого судового рішення, що набрало законної сили.

За приписами п.1 ст.6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

У рішенні ЄСПЛ від 20 липня 2004 у справі «Шмалько проти України» (заява №60750/00) зазначено, що для цілей ст.6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду».

У рішенні від 17 травня 2005 року у справі «Чіжов проти України» (заява №6962/02) ЄСПЛ зазначив, що позитивним обов`язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатися, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантії, передбаченої п.1 ст.6 Конвенції.

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що стадія виконання судового рішення є частиною правосуддя (рішення у справах «Півень проти України» (заява №56849/00) від 29 червня 2004, «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року).

Відповідно до змісту рішення ЄСПЛ від 20 липня 2004 року у справі «Шмалько проти України» право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (п.43).

ЄСПЛ також наголошував, що виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати.

У справі «Фуклєв проти України» (рішення від 07 червня 2005 року) ЄСПЛ вказав, що держава зобов`язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці.

Сукупний аналіз рішень ЄСПЛ у справах «Алпатов та інші проти України», «Робота та інші проти України», «Варава та інші проти України», «ПМП «Фея» та інші проти України» достеменно засвідчує його однозначну позицію про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим доти, доки не виконане судове рішення, та констатується, що виконання судового рішення, як завершальна стадія судового процесу, за своєю юридичною природою є головною стадією правосуддя, що повністю узгоджується з Конституцією України.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (п.2 мотивувальної частини рішення від 13 грудня 2012 року №18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п.3 мотивувальної частини рішення від 25 квітня 2012 року №11-рп/2012).

Отже, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень складовою права на справедливий судовий захист.

Ураховуючи, що обов`язком держави є забезпечення виконання остаточного рішення, беручи до уваги відсутність правової визначеності щодо настання подій, з якими пов`язано відновлення виконавчих дій, а також сумніви щодо існування легітимної мети такого зупинення, суд доходить висновку, що п.12 ч.1 ст.34 Закону України «Про виконавче провадження» є таким, що не відповідає Конституції України (суперечить ст.8, ч.2 ст.19, ч.ч.1, 2 ст.55, п.9 ч.2 ст.129, ч.ч.1, 2 ст.129-1 Конституції України), тому суд вирішує дану справу без застосування цієї норми, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії з урахуванням юридичної позиції, викладеної у пп.5.1 п.5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року №10-р/2020, та практики ЄСПЛ щодо права особи на доступ до суду в аспекті розуміння обов`язку держави щодо забезпечення виконання судового рішення, постановленого проти держави та державних підприємств.

Таким чином, спираючись на наведену вище правову позицію, висновки та норми права, суд приходить до висновку, що втручання держави у право на мирне володіння майном скаржника ОСОБА_1 у даному випадку здійснюється не на підставі закону та є непропорційним меті втручання, якою, вочевидь, є запобігання знецінення активів підприємств, що підлягають приватизації, що не було враховано державним виконавцем при винесенні оскаржуваних постанов. Відтак, вимоги скарги ОСОБА_1 є правомірними, обґрунтованими та доведеними, а отже такими, що підлягають задоволення в повному обсязі.

Такий результат розгляду скарги ОСОБА_1 , мотивування та правова позиція суду ґрунтуються та повністю узгоджуються із правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 26 червня 2024 року по справі №335/1961/23, яка у відповідності до ст.263 ч.4 ЦПК України є обв`язкою для врахування судом при розгляді даної скарги. При цьому, суд також звертає увагу на те, що ухвалою Верховного Суду від 26 червня 2024 року по справі №335/1961/23 суд касаційної інстанції ухвалив звернутись до Пленуму Верховного Суду для вирішення питання щодо внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності (відповідності Конституції України) п.12 ч.1 ст.34 Закону України «Про виконавче провадження» з огляду на наведені правові висновки.

Щодо правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 07 грудня 2022 року по справі №908/1525/16, то суд вважає за неможливе ґрунтувати своє рішення на викладеній у такій постанові правовій позиції, оскільки наведені у вказаній постанові правові висновки зроблені за інших обставин спірних правовідносин (спір між суб`єктами господарювання, який не стосувався трудового спору та присуджених у зв`язку із цим виплат працівнику, стосувався можливості виконання рішення суду не за рахунок підприємства-боржника, а за рахунок за рахунок коштів Державного бюджету України у порядку, визначеному ст.4 Закону України від 05 червня 2012 року №4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»). Окрім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду не наведено конкретних правових висновків щодо правильності застосування норм матеріального права, які б можна було врахувати у цій справі. З цих підстав суд оцінює критично та не приймає до уваги заперечення представника боржника проти задоволення скарги.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.19, 129-1 Конституції України, ст.ст.1, 3, 5, 18, 34, 35 Закону України «Про виконавче провадження», ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст.18, 258-261, 263, 268, 272, 353, 354, 355, 431, 447, 448, 451 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Скаргу ОСОБА_1 на постанови заступника начальника відділу Синельниківського відділу державної виконавчої служби Синельниківського району Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Барної Юлії Анатоліївни про зупинення вчинення виконавчих дій від 31 липня 2024 року у виконавчих провадженнях №75611334 та №75610447, про зобов`язання вчинити певні дії задовольнити.

Визнати протиправними та скасувати постанови заступника начальника відділу Синельниківського відділу державної виконавчої служби Синельниківського району Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Барної Юлії Анатоліївни про зупинення вчинення виконавчих дій від 31 липня 2024 року у виконавчих провадженнях №75611334 та №75610447.

Зобов`язати Синельниківський відділ державної виконавчої служби Синельниківського району Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) поновити порушені права ОСОБА_1 шляхом поновлення виконавчих проваджень №75611334 та №75610447 з примусового виконання виконавчих листів №199/7136/23, виданих 05 липня 2024 року Амур-Нижньодніпровським районним судом м. Дніпропетровська.

Ухвала суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст.261 ЦПК України.

Ухвала суду може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подання через Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська або безпосередньо до суду апеляційної інстанції апеляційної скарги протягом п`ятнадцяти днів з дня проголошення ухвали. У разі постановлення ухвали без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання ухвали.

Учасник справи, якому ухвала не була вручена у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали, якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали.

Повний текст ухвали складено 20 вересня 2024 року.

Суддя А.М. Авраменко