Рішення

від 10.09.2024 по справі 910/4111/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

10.09.2024Справа № 910/4111/24Господарський суд міста Києва у складі судді Ярмак О.М., за участю секретаря судового засідання Легкої А.С., розглянув господарську справу

за позовом Державного спеціалізованого підприємства "Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами"

до 1. Приватного акціонерного товариства "Укренергомонтаж"

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Управління матеріального-технічного забезпечення "Енергокомплект"

третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю "БК КБР"

про визнання недійсним договору.

Представники сторін: відповідно до протоколу судового засідання.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Державне спеціалізоване підприємство "Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами" звернулось із позовом до Приватного акціонерного товариства "Укренергомонтаж", Товариства з обмеженою відповідальністю "Управління матеріального-технічного забезпечення "Енергокомплект" про визнання недійсним договору про відступлення прав вимоги № б/н від 08.02.2024.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оспорюваний правочин призвів до неможливості задовольнити вимоги позивача (стягувача) під час примусового виконання рішень суду у виконавчому провадженні де відповідач 1. є боржником, а також тим, що відповідач 1. вчинив правочин на шкоду кредитору - позивачеві, маючи на меті ухилитися від виконання судових рішень, що набрали законної сили, тому наявні підстави для визнання такого правочину недійсним відповідно до 215 Цивільного кодексу України.

Господарський суд міста Києва ухвалою від 08.04.2024 відкрив провадження у справі за правилами загального позовного провадження. Залучено до участі у справі Товариство з обмеженою відповідальністю "БК КБР" в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача 1.

22.04.2024 відповідач 1. подав відзив на позовну заяву, в якому проти позову заперечував, посилаючись на те, що обставин, які дають змогу кваліфікувати оспорюваний договір як фраудаторний не доведені; позивачем не доведено, що відповідачі є пов`язаними або заінтересованими особами; не доведено, що момент укладення договору вказує на те, що він укладений з метою нанесення будь-якої шкоди позивачу; не доведено, що внаслідок укладення оплатного договору розмір активів відповідача 1. був зменшений, чим зменшив його платоспроможність; договір виконаний його сторонами, відтак звернення з позовом про визнання недійсними договорів про відступлення права вимоги є неналежним та неефективним способом захисту прав, що с самостійною підставою для відмови в позові.

23.04.2024 відповідач 2. подав відзив на позовну заяву, в якому проти позову заперечував, посилаючись на те, що позивачем не надано доказів на підтвердження спірного договору критеріям фраудаторного та не обґрунтовано наявність цих критерій у спірному договорі.

26.04.2024 позивач подав суду відповіді на відзиви, в яких проти викладених відповідачами у відзивах обставинах заперечував.

01.05.2024 відповідач 2. подав заперечення на відповідь на відзив, в яких заперечував проти викладених позивачем у відповіді на відзив обставинах.

06.05.2024 відповідач 1. подав заперечення на відповідь на відзив, в яких заперечував проти викладених позивачем у відповіді на відзив обставинах

07.05.2024 відповідач 1. подав заяву про залишення позову без розгляду.

14.05.2024 відповідач 2. подав суду додаткові пояснення у справі.

15.05.2024 позивач подав заперечення на клопотання відповідача 1. про залишення позову без розгляду.

Ухвалою суду від 16.05.2024 позовну заяву було залишено без руху, встановлено позивачу спосіб і строк усунення недоліків.

22.05.2024 через відділ діловодства суду на виконання вимог ухвали суду Державним спеціалізованим підприємством "Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами" надані пояснення та усунуті вказані в ухвалі суду від 16.05.2024 року недоліки позовної заяви.

Ухвалою суду від 06.06.2024 призначено підготовче засідання у справі на 09.07.2024.

04.07.2024 відповідач 2. подав суду додаткові пояснення у справі.

08.07.2024 позивач подав суду додаткові пояснення.

У судовому засіданні 09.07.2024 суд постановив закрити підготовче провадження та призначити розгляд справи по суті.

22.08.2024 відповідач 2. подав суду додаткові пояснення у справі.

У судовому засіданні 10.09.2024 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

У приватного виконавця виконавчого округу м. Києва на примусовому виконанні перебуває зведене виконавче провадження № НОМЕР_1 про стягнення коштів з відповідача 1. на користь позивача на загальну суму 439 005,07 грн. з урахуванням основної винагороди та витрат виконавчого провадження.

17.07.2023 з рахунку відповідача 1. відкритому в АТ «КБ «ГЛОБУС» списано кошти, які в сумі 9141,81 грн. перераховано на рахунок позивача.

24.07.2023 з рахунку відповідача 1. відкритому в АТ КБ «ПРИВАТБАНК» списано кошти, які в сумі 19331,10 грн. перераховано на рахунок позивача.

В подальшому кошти на рахунках відповідача 1. не були виявлені.

Майно відповідача 1., на яке можливо звернути стягнення, також не виявлено.

На момент подання позовної заяви заборгованість відповідача 1. за зведеним виконавчим провадженням НОМЕР_1 становить 407 184,87 грн.

На розгляді в Господарському суді міста Києва перебувала заява про заміну сторони (стягувача) в господарській справі № 910/7067/23 за позовом відповідача 1. до Товариства з обмеженою відповідальністю «БК КБР» (третя особа) про стягнення 12 000 000 грн богу за неналежне виконання взятих на себе останнім зобов`язань згідно договору субпідряду № БК 245 від 29.04.2021.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 29.08.2023 позовні вимоги задоволено повністю, стягнуто з третьої особи на користь відповідача 1. 12.000.000,00 грн основного боргу, 180.000,00 грн витрат по сплаті судового збору.

Додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 24.10.2023 стягнуто з третьої особи на користь відповідача 1. 120 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 17.01.2024 рішення Господарського суду міста Києва від 29.08.2023 у справі № 910/7067/23 залишено без змін.

Додатковою постановою Північного апеляційного господарського суду від 05.02.2024 стягнуто з третьої особи на користь відповідача 1. 100 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.

11.03.2024 від відповідача 2. до Господарського суду міста Києва надійшла заява про заміну сторони (стягувача) у справі № 910/7067/23 з відповідача 1. на відповідача 2.

В обгрунтування заяви відповідач 2. посилається на договір про відступлення права вимоги б/н від 8 лютого 2024 року, укладений між відповідачем 1., відповідачем 2. та третьою особою.

За умовами вказаного договору відповідач 1. передає, а відповідач 2. приймає належне відповідачу 1. право вимоги до третьої особи щодо основної заборгованості на загальну суму 12 400 000,00 грн., яке належить відповідачу 1. на підставі укладеного між відповідачем 1. і третьою особою договору субпідряду №БК 245 від 29.04.2021р. та судових рішень у справі №910/7067/23, що набрали законної сили.

Звертаючись в суд з даним позовом позивач вказує, що укладення відповідачами договору відступлення прав вимоги № б/н від 08.02.2024 відбулося з метою уникнути виконання наявного зобов`язання зі сплати боргу за зобов`язанням, яке виникло на підставі судових рішень, що суттєво порушує права позивача та носить ознаки фраудаторного правочину укладеного всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), тому наявні підстави для визнання такого правочину недійсним відповідно до 215 Цивільного кодексу України.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Відтак, дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тлумачення як статті 3 Цивільного кодексу України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Частинами першою, другою, третьою та шостою статті 11 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини; інші юридичні факти. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події.

Згідно з частинами другою та третьою статті 13 Цивільного кодексу України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Статтею 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 Цивільного кодексу України, зокрема, гідно з частиною першої цієї статті зміст правочину пе може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 Цивільного кодексу України, зокрема, частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною третьою вказаної статті визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Велика Палата Верховного Суду вказала, що погоджується з висновками, зробленими у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-и (провадження № 61- 287610818) та зазначає, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 Цивільного кодексу України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 Цивільного кодексу України.

При цьому, у своїй постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 182/2214/16-ц Верховним Судом України зроблено висновок про те, що не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61- 17511св19) зроблено висновок, що "договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність відсутність оплати ціни контрагентом боржника).

Відповідно до постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17 (провадження №61-17966св19) вказано, що "приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватно- правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) "використовувала використовували право на зло"; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус осіб і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення.".

З урахуванням практики Верховного Суду, під час розгляду судових справ з аналогічних спірних правовідносин, у суду є необхідність визначити, чи діяв відповідач добросовісно та розумно, чи не має наміру, реалізуючи власні повноваження, завдати шкоди іншій особі, безоплатно або платно відчуживши єдине вартісне майно, за рахунок якого могло бути виконане його боргове зобов`язання перед позивачем у цій справі.

Також судом враховано, що відповідно до пункту 30 частини першої статті 1 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення" кінцевий бенефіціарний власник - будь-яка фізична особа, яка здійснює вирішальний вплив (контроль) на діяльність клієнта та/або фізичну особу, від імені якої проводиться фінансова операція; кінцевим бенефіціарним власником для юридичних осіб є будь-яка фізична особа, яка здійснює вирішальний вплив на діяльність юридичної особи (в тому числі через ланцюг контролю/володіння).

За змістом пп..14.1.159 п.14.1 ст. 14 Податкового кодексу України пов`язані особи - юридичні та/або фізичні особи, та/або утворення без статусу юридичної особи, відносини між якими можуть впливати на умови або економічні результати їх діяльності чи діяльності осіб, яких вони представляють.

В розумінні наведених положень пп..14.1.159 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України критерієм пов`язаності для фізичної та юридичної особи є факт перебування фізичної особи у статусі кінцевого бенефіціарного власника (контролера) юридичної особи.

Отже, в контексті вище викладеного, важливо зауважити, що бенефіціаром відповідача 1. є ОСОБА_1, а власником великих пакетів акцій є Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Інститут портфельних інвестицій». Засновником відповідача 2. є Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Інститут портфельних інвестицій». Бенефіціаром Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Інститут портфельних інвестицій» є ОСОБА_1 .

Таким чином посилання відповідача 1. на те, що відповідачі є непов`язаними або незаінтересованими особами є безпідставними.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що: "позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України".

Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

У Цивільному кодексі України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто, цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.

Обов`язок діяти добросовісно поширюється на усі сторони дійсного правочину та особу, яка прийняла виконання (пункт 38 постанови від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц Великої Палати Верховного Суду).

Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили.

Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Зловживання правом - це особливий тип правопорушення, яке вчиняється правомочною особою при здійсненні нею належного їй права, пов`язаний з використанням недозволених конкретних форм у межах дозволеного їй законом загального типу поведінки.

Формулювання "зловживання правом" передбачає у собі певну суперечність. Так, особа, яка користується власним правом, має дозвіл на певну поведінку, а якщо її дія не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права (дія без права). Такі випадки трапляються, якщо особа діє недобросовісно, всупереч меті наданого їй права.

Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється у тому, що: 1) особа (особи) "використовувала / використовували право на зло"; 2) наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки є певним станом, у який потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів / умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають); 3) враховується правовий статус особи / осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а й про обсяг прав інших учасників цих правовідносин і порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах, або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (пункти 76.3, 76.5 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 листопада 2021 року у справі № 910/8482/18 (910/4866/21)).

У Рішенні від 28 квітня 2021 року №2-р(II)/2021 у справі за конституційною скаргою Публічного акціонерного товариства акціонерного комерційного банку "Індустріалбанк" щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 13, частини третьої статті 16 ЦК України Конституційний Суд України визнав, що зазначені положення ЦК України є конституційними та такими, що не суперечать частині другій статті 58 Конституції України. Оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 ЦК України, Конституційний Суд України констатував, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у частині третій статті 13 цього Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими ЦК України та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення ЦК України або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 ЦК України мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною) (абзаци другий, третій пункту 5.3, пункт 5.4 та абзац другий пункту 8.2 мотивувальної частини цього Рішення).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20 правочини, які вчиняються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути неправомірною та недобросовісною. Отже, правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (постанова Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16, пункт 153). Відтак правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними і зводяться до зловживання правом.

Використання особою належного їй суб`єктивного права не для задоволення легітимних інтересів, а з метою заподіяння шкоди іншим учасникам цивільних правовідносин, задля приховування дійсного наміру сторін при вчиненні правочину є очевидним використанням приватноправового інструментарію всупереч його призначенню та за своєю суттю є "вживанням права на зло". За таких умов недійсність договору як приватноправова категорія є інструментом, який покликаний не допускати, або припиняти порушення цивільних прав та інтересів, або ж їх відновлювати (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20, пункт 10.35).

Порушення загальних засад цивільного законодавства (засад справедливості, добросовісності та розумності), визначених імперативно пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України, які мають наслідком вихід учасниками правочину за межі здійснення цивільних прав, наданих договором чи актами цивільного законодавства, з наміром завдати шкоди іншій особі (частина третя статті 13 ЦК України) може бути самостійною підставою недійсності правочину.

Слід звернути увагу, що фраудаторним правочином може бути як оплатний, так і безоплатний договір, а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин.

Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог.

Критеріями, для кваліфікації договору, як фраудаторного, є, зокрема: відчуження майна за наявності значної непогашеної заборгованості; відчуження майна боржником після пред`явлення до нього позову про стягнення такої заборгованості (необхідно довести, що боржник розумів, що має заборгованість і ухилявся таким чином від її сплати); майно відчужено на підставі безвідплатного правочину (з цього правила є також виключення, зокрема, якщо ціна за оплатним договором занижена тощо); майно відчужене на користь пов`язаної особи (родичу або на користь власної юридичної особи); після відчуження майна у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

Саме ці обставини і є вирішальними при доведенні фраудаторності, а отже й недійсності відповідного договору, адже наявність вказаних обставин свідчить про те, що боржник діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

Наведені висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02.05.2023 у справі №904/648/22, від 24.07.2019 у справі № 405/1820/17, від 14.07.2020 у справі №754/2450/18).

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд дійшов до висновку, що укладений відповідачами договір відступлення права вимоги є фраудаторним з огляду на наступне.

Як вказувалося судом вище 08.02.2024 між відповідачем 1., відповідачем 2. та третьою особою укладено договір про відступлення права вимоги.

За умовами вказаного договору відповідач 1. передає, а відповідач 2. приймає належне відповідачу 1. право вимоги до третьої особи щодо основної заборгованості на загальну суму 12 400 000,00 грн., яке належить відповідачу 1. на підставі укладеного між відповідачем 1. і третьою особою договору субпідряду №БК 245 від 29.04.2021р. та судових рішень у справі №910/7067/23, що набрали законної сили.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України відступлення права вимоги (цесія) має наслідком заміну кредитора у зобов`язанні (первісного кредитора) іншою особою (новим кредитором).

Відступлення права вимоги може здійснюватися на виконання різних зобов`язальних договорів. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни (постанова від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18, провадження № 12-1гс21, пункт 57).

Унаслідок відступлення права вимоги (цесії) первісний кредитор у зобов`язанні замінюється новим кредитором, але зміст зобов`язання не змінюється: новий кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку в тому ж обсязі, в якому мав право вимагати первісний кредитор до вчинення цесії, і на тих самих умовах (стаття 514 ЦК України).

Оспорюваний договір за його змістом є договором купівлі-продажу права вимоги в розумінні статті 655 ЦК України. Умова цього договору про те, що первісний кредитор відступає новому кредитору, а новий кредитор приймає право вимоги, а право вимоги до боржника переходить від первісного кредитора до нового кредитора в момент підписання цього договору про відступлення права вимоги, свідчить про виконання договору з боку продавця права вимоги одночасно з укладенням цього договору шляхом учинення цесії.

У контексті спірних правовідносин у цій справі, суд зазначає, що особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може.

Верховний Суд у постанові від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16 зазначив, що "Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані, із зменшенням його платоспроможності), після виникнення у нього зобов`язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, спрямованим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора".

Верховний Суд постановах від 14.07.2020 у справі № 754/2450/18; від 24.03.2020 року у справі № 704/1410/18; від 14.01.2020 у справі № 489/5148/18 зробив наступний висновок: "будь-який правочин, який вчиняється боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, який спрямований на обмеження його платоспроможності, має ставитися під сумнів та сам по собі набуває ознак фраудаторного правочину".

У постанові від 12.04.2023 у справі №754/18852/21 приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили; застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 07.10.2020 у справі № 755/17944/18 цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Боржник, який відчужує майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості, або виникнення у нього обов`язку зі сплати боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Фраудаторним є правочин, який хоча формально і відповідає приписам законодавства, але вчинений з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування чи незаконного відчуження боржником своїх активів шляхом так званого використання "права на зло", коли формально законні права реалізуються з протиправними цілями.

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутств (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом"); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України "Про виконавче провадження").

Згідно з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц не виключається визнання недійсним договору, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 4 ст. 9 Закону України "Про виконавче провадження" укладення протягом строку, зазначеного в частині третій цієї статті, правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, є підставою для визнання такого правочину недійсним, крім випадків продажу у процесі приватизації майна, яке входить до складу єдиного майнового комплексу державного або комунального підприємства, внесеного до Єдиного реєстру боржників.

Відповідно до ч. 3 ст. 9 Закону України "Про виконавче провадження" державні органи, органи місцевого самоврядування, нотаріуси, інші суб`єкти при здійсненні ними владних управлінських функцій відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, у разі звернення особи за вчиненням певної дії щодо майна, що належить боржнику, який внесений до Єдиного реєстру боржників, зобов`язані не пізніше наступного робочого дня повідомити про це зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця із зазначенням відомостей про майно, щодо якого звернулася така особа.

Банки, небанківські надавачі платіжних послуг, емітенти електронних грошей у разі відкриття або закриття рахунку/електронного гаманця фізичній або юридичній особі, внесеній до Єдиного реєстру боржників, у тому числі через відокремлені підрозділи банку, небанківських надавачів платіжних послуг, емітентів електронних грошей, зобов`язані у день відкриття або закриття рахунку/електронного гаманця повідомити про це зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця. Порядок надання такої інформації та форма повідомлення встановлюються Національним банком України за погодженням із Міністерством юстиції України.

Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня отримання повідомлення зобов`язаний прийняти рішення про накладення арешту на майно та/або на кошти/електронні гроші, що знаходяться на рахунках/електронних гаманцях боржника в банках, небанківських надавачах платіжних послуг, емітентах електронних грошей, у порядку, визначеному статтею 56 цього Закону, крім випадку, коли на таке майно арешт уже накладено з тих самих підстав.

Відповідно до статті 129 Конституції України основними засадами судочинства, зокрема, є обов`язковість судового рішення.

Згідно з частиною першою та другою статті 18 Господарського процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

У приватного виконавця виконавчого округу м. Києва на примусовому виконанні перебуває зведене виконавче провадження № НОМЕР_1 про стягнення коштів з відповідача 1. на користь позивача на загальну суму 439 005,07 грн. з урахуванням основної винагороди та витрат виконавчого провадження.

14.07.2023 постановою приватного виконавця накладено арешт на два автомобілі відповідача 1., що були зареєстровані в МВС України.

Також постановою про розшук майна відповідача 1 від 14.07.2023 зазначені автомобілі оголошені в розшук. Станом на дату звернення з даною позовною заявою до суду, автомобілі відповідача 1. не виявлені.

Нерухомого майна за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за відповідачем 1. не зареєстровано.

Згідно ст. 56 Закону України "Про виконавче провадження" арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.

Частинами 1, 4 статті 53 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що виконавець має право звернути стягнення на майно боржника, що перебуває в інших осіб, а також на майно та кошти, що належать боржнику від інших осіб. На належні боржникові у разі передачі від інших осіб кошти, що перебувають на рахунках у банках та інших фінансових установах, стягнення звертається виконавцем на підставі ухвали суду в порядку, встановленому цим Законом.

Порядок звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, визначено статтею 336 Господарського процесуального кодексу України.

Виходячи із встановлених вище обставин справи, спірний договір про відступлення права вимоги укладений між відповідачами та третьою особою у справі після відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1.

При цьому, згідно умов п. 3 договору про відступлення права вимоги від 08.02.2024 за відступлення права вимоги новий кредитор (відповідач 2.) зобов`язується протягом двох місяців після укладення цього договору сплатити на користь первісного кредитора (відповідач 1.) 12 400 000 грн. шляхом перерахування цієї грошової суми на банківський рахунок первісного кредитора, зазначений у цьому договорі або інший банківський рахунок первісного кредитора, наданий первісним кредитором або за згодою первісного кредитора погасити заборгованість в інший спосіб.

Як встановлено судом вище, 11.03.2024 від відповідача 2. до Господарського суду міста Києва надійшла заява про заміну сторони (стягувача) у справі № 910/7067/23 з відповідача 1. на відповідача 2., в обґрунтування вказаної заяви відповідач 2. посилається на спірний договір відступлення права вимоги від 08.02.2024.

Наведені вище обставини щодо зміни сторони виконавчого провадження у справі № 910/7067/23 спростовують твердження відповідача 1. з приводу не вчинення заходів направлених на уникнення звернення стягнення на майно боржника.

Враховуючи наведену вище судову практику Верховного Суду згідно з якою Верховний Суд кваліфікує договір, як фраудаторний, сукупність встановлених судом обставин у цій справі дає підстави дійти висновку, що оспорюваний правочин має всі ознаки фраудаторності, зокрема:

- відступлення права вимоги на заборгованість, в якій кредитором є відповідач 1. за наявності значної непогашеної заборгованості, що виникла, внаслідок набрання законної сили судовими рішенням та не закінченого виконавчого провадження боржником в якому є відповідач 1.";

- відступлення права вимоги відбулося на користь пов`язаної особи (бенефіціарного власника боржника);

- строк сплати винагороди за відступлене право вимоги в договорі відступлення права вимоги встановлено протягом двох місяців після укладення цього договору;

- дії боржника унеможливлюють виконання рішень суду, що набрали законної сили.

Водночас, у контексті встановлених вище обставин щодо наявності ознак фраудаторності оспорюваного договору суд враховує правову позицію Верховного Суду від 18.06.2024 у справі № 911/2276/22, відповідно до якої "факт виконання (повного чи часткового) фраудаторного правочину не впливає жодним чином на можливість визнання цього правочину недійсним, бо дуже часто фраудаторний правочин дійсно вчиняється із наміром його виконання, наприклад, у разі незаконного відчуження активів без оплати чи з оплатою нижче ринкових цін тощо. Тобто, для ідентифікації правочину як фраудаторного не важливо, чи його виконано, а важливо, чи виконано його без злого наміру на шкоду іншим особам".

Таким чином доводи відповідача 1. з цього приводу є необгрунтованими.

Посилання відповідача 1. на те, що власник майна має право вчиняти будь-які дії щодо належного йому майна, позивач не має законного права заявляти вимогу про визнання такого правочину недійсним, не беруться судом до уваги, оскільки того факту, що на сьогоднішній день судові рішення на виконання яких відкрито виконавче провадження не виконані, він не спростував.

Надаючи оцінку обраному позивачем способу захисту суд зазначає, що за усталеною практикою касаційних судів у складі Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду оспорення кредитором правочинів (який не є їх стороною), вчинених боржником з метою приховання майна та уникнення звернення стягнення на нього, є ефективним способом захисту порушених прав (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16). Окрім того, враховуючи, що відповідно до умов спірного договору право вимоги до боржника переходить від первісного кредитора до нового кредитора в момент підписання цього договору про відступлення права вимоги, визнання недійсним договору відступлення права вимоги призведе до поновлення порушеного права позивача.

Тому доводи відповідачів про неналежний та неефективний спосіб захисту позивачем свої прав є безпідставними.

За таких обставин, оскільки договір про відступлення права вимоги № б/н від 08.02.2024 вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання недійсним зазначеного договору, а тому позов підлягає задоволенню.

Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Всі інші клопотання та заяви, доводи та міркування учасників судового процесу відповідно залишені судом без задоволення і не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду стосовно наявності підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідачів.

Керуючись ст.ст. 86, 129, 233, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України, суд,

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним договір про відступлення права вимоги № б/н від 08.02.2024, укладений між Приватним акціонерним товариством "Укренергомонтаж" (02116, м. Київ, пр-т Лісовий, 39, код 16403289), Товариством з обмеженою відповідальністю "Управління матеріального-технічного забезпечення "Енергокомплект" (03164, м. Київ, вул. Генерала Наумова, 23-Б, код 24721945) та Товариством з обмеженою відповідальністю "БК КБР" (04071, м. Київ, вул. Воздвиженська, 43, код 40990651).

3. Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Укренергомонтаж" (02116, м. Київ, пр-т Лісовий, 39, код 16403289) на користь Державного спеціалізованого підприємства "Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами" (01133, м. Київ, б-р Л.Українки, 34, 2 під`їзд, поштова скринька 26, код 37197102) 2 271 (дві тисячі двісті сімдесят одну) грн. судового збору.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Управління матеріального-технічного забезпечення "Енергокомплект" (03164, м. Київ, вул. Генерала Наумова, 23-Б, код 24721945) на користь Державного спеціалізованого підприємства "Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами" (01133, м. Київ, б-р Л.Українки, 34, 2 під`їзд, поштова скринька 26, код 37197102) 2 271 (дві тисячі двісті сімдесят одну) грн. судового збору.

5. Видати накази після набрання судовим рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до статті 241 ГПК України та може бути оскаржене до апеляційної інстанції в строки та порядку передбаченому розділом ІV ГПК України.

Повне рішення складено 20.09.2024.

Суддя О.М.Ярмак