Постанова

від 17.09.2024 по справі 910/12912/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/12912/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Губенко Н. М. - головуючий, Баранець О. М., Кондратова І. Д.,

за участю секретаря судового засідання - Долгополової Ю. А.,

представників учасників справи:

позивача - Сироткіна А. О.,

відповідача - Ганган В. Г.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги ОСОБА_1 та Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед"

на рішення Господарського суду міста Києва

у складі судді Ломаки В. С.

від 06.02.2024 та

на постанову Північного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Коротун О. М., Майданевич А. Г., Ткаченко Б. О.

від 10.06.2024

за позовом ОСОБА_1

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед"

про скасування наказу та рішення, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнення заробітної плати та поновлення на роботі,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" про:

- визнання протиправним та скасування рішення єдиного учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" ОСОБА_2 № 13/2023 від 13.04.2023 в частині звільнення ОСОБА_1 ;

- визнання протиправним та скасування наказу єдиного учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" ОСОБА_2 № 1/к про звільнення ОСОБА_1 ;

- стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" середнього заробітку за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 з 14.04.2023 по день поновлення на роботі з відрахуванням установлених законом податків та інших обов`язкових платежів із розрахунку середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 в сумі 311,63 грн;

- стягнення протиправно недоплачених коштів за період з 01.03.2022 по 13.04.2023 в загальній сумі 137 856,69 грн;

- зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" негайно поновити ОСОБА_1 на роботі.

Обґрунтовуючи підстави позову ОСОБА_1 зазначила, що належним чином виконувала покладені на неї посадові обов`язки та не отримувала жодних нарікань на її роботу з боку власника Товариства, а також, зважаючи на відсутність у наказі від 13.04.2023 № 1/к будь-яких посилань на певну норму Кодексу законів про працю України, на підставі якої її звільнено із займаної посади, вона звернулася з даним позовом. Крім того, враховуючи неправомірне звільнення позивача із займаної посади та необґрунтоване заниження протягом березня 2022 року - квітня 2023 року виплаченої заробітної плати, ОСОБА_1 просила суд стягнути з відповідача середній заробіток за час її вимушеного прогулу з 14.04.2023 по день поновлення на роботі з відрахуванням установлених законом податків та інших обов`язкових платежів із розрахунку середньоденної заробітної плати в сумі 311,63 грн, а також стягнути з Товариства протиправно недоплачені кошти за період з 01.03.2022 по 13.04.2023 в загальній сумі 137 856,69 грн.

2. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій

Наказом від 23.04.2018 № 01-к ОСОБА_1 призначено на посаду директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед".

Наказом від 13.04.2023 № 1/к, підписаним єдиним учасником Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" ОСОБА_2 , ОСОБА_1 звільнено з посади директора Товариства у зв`язку із неналежним виконанням обов`язків з 13.04.2023 на підставі рішення Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" від 13.04.2023 № 13/2023.

Підставою для прийняття оскаржуваного позивачем наказу, за відсутності у ньому посилань на приписи Кодексу законів про працю України, було саме рішення єдиного учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" від 13.04.2023 № 13/2023, підписане ОСОБА_2 та посвідчене приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Волохою В. Л. і зареєстроване у реєстрі за № 717. Згідно з даним рішенням ОСОБА_1 звільнено з посади директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" з 13.04.2023.

Про прийняття та зміст оскаржуваного наказу від 13.04.2023 № 1/к ОСОБА_1 дізналася 05.05.2023 після отримання відповідного поштового відправлення від ОСОБА_2 .

3. Короткий зміст судових рішень

Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.02.2024 у справі № 910/12912/23 у задоволенні вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" про визнання протиправним та скасування рішення єдиного учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" ОСОБА_2 № 13/2023 від 13.04.2023 в частині звільнення ОСОБА_1 ; визнання протиправним та скасування наказу єдиного учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" ОСОБА_2 № 1/к про звільнення ОСОБА_1 ; зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" негайно поновити ОСОБА_1 на роботі; стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" середнього заробітку за час вимушеного прогулу - відмовлено. Провадження у справі № 910/12912/23 в частині вимог ОСОБА_1 про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" протиправно недоплачених коштів за період з 01.03.2022 по 13.04.2023 в загальній сумі 137 856,69 грн - закрито на підставі пункту 1 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України. ОСОБА_1 роз`яснено, що розгляд спору в частині вимоги про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" протиправно недоплачених коштів за період з 01.03.2022 по 13.04.2023 в загальній сумі 137 856,69 грн віднесено до юрисдикції суду загальної юрисдикції.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:

- позивачем в установленому законом порядку не було доведено порушення передбаченої цивільним законодавством й установчими документами Товариства процедури ухвалення єдиним учасником Товариства відповідного рішення від 13.04.2023 № 13/2023, підписаного ОСОБА_2 та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Волохою В.Л. і зареєстрованого у реєстрі за № 717, яким ОСОБА_1 звільнено з посади директора Товариства (припинено її повноваження як посадової особи відповідача) з 13.04.2023 та призначено на цю посаду з 14.04.2023 ОСОБА_3 . Разом із тим, відповідно до пункту 5 статті 41 Кодексу законів про працю України припинення повноважень позивача, як директора Товариства, фактично стало підставою для розірвання трудових відносин між позивачем та відповідачем, про що було прямо зазначено в оспорюваному наказі від 13.04.2023 № 1/к;

- у даному випадку, вищим органом управління Товариством було реалізовано право на припинення повноваження одноосібного виконавчого органу відповідача у будь-який час відповідно до частини 3 статті 99 Цивільного кодексу України та доручення управління справами Товариства іншій особі, тоді як позивачем не було надано жодних доказів на підтвердження недотримання органом управління (єдиним учасником) передбаченої цивільним законодавством й установчими документами Товариства процедури ухвалення рішення про припинення повноважень директора відповідача - ОСОБА_1 , а також її звільнення. Оскільки загальними зборами Товариства (рішенням його єдиного учасника) реалізовано право на припинення повноважень одноосібного виконавчого органу з дотриманням процедури, передбаченої статтею 39 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" та частиною 3 статті 99 Цивільного кодексу України у будь-який час та на свій розсуд, суд дійшов висновку про те, що вимога позивача про визнання протиправним та скасування рішення єдиного учасника Товариства ОСОБА_4 від 13.04.2023 № 13/2023 в частині звільнення позивача, а також і вимоги про визнання протиправним та скасування виданого на виконання вищевказаного рішення наказу № 1/к єдиного учасника відповідача про звільнення ОСОБА_1 та поновлення її на роботі, задоволенню не підлягають;

- передбачений частиною 2 статті 233 Кодексу законів про працю України місячний строк звернення до суду, у даному випадку, необхідно обчислювати з 05.05.2023, а із заявою про вирішення такого трудового спору ОСОБА_1 повинна була звернутися до суду до 05.06.2023. Встановлений статтею 233 Кодексу законів про працю України строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору. Проте, вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправними та скасування рішення єдиного учасника Товариства від 13.04.2023 № 13/2023, наказу від 13.04.2023 № 1/к та поновлення позивача на роботі на посаді директора відповідача в рамках справи № 910/12912/23 були пред`явлені позивачем лише 08.08.2023 року, тобто зі значним пропуском встановленого законом строку. Будь-яких заяв чи клопотань про поновлення такого строку позивачем заявлено не було. Разом із тим, наслідки пропуску строку звернення до суду у вигляді відмови в задоволенні позову застосовуються судом лише, якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але такі строки пропущено та підстав для їх поновлення не встановлено. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості;

- зважаючи на відсутність правових підстав для задоволення основної вимоги позивача про визнання протиправним та скасування рішення єдиного учасника Товариства ОСОБА_4 від 13.04.2023 № 13/2023 в частині звільнення позивача, а також про визнання протиправним та скасування виданого на виконання вищевказаного рішення наказу № 1/к єдиного учасника відповідача про звільнення ОСОБА_1 та поновлення її на роботі, суд дійшов висновку про безпідставність вимог позивача про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 з 14.04.2023 по день поновлення на роботі з відрахуванням установлених законом податків та інших обов`язкових платежів із розрахунку середньоденної заробітної плати позивача в сумі 311,63 грн;

- вимога про стягнення з Товариства протиправно недоплачених коштів за період з 01.03.2022 по 13.04.2023 (тобто по день припинення повноважень позивача на посаді директора та її звільнення) в загальній сумі 137 856,69 грн не є похідною від решти пред`явлених ОСОБА_1 вимог, не пов`язана з корпоративними правовідносинами, а відтак не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Відтак, провадження у справі № 910/12912/23 в частині вимоги ОСОБА_1 про стягнення з Товариства протиправно недоплачених коштів за період з 01.03.2022 по 13.04.2023 в загальній сумі 137 856,69 грн підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України.

Постановою від 10.06.2024 Північний апеляційний господарський суд змінив рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2024 у справі № 910/12912/23 в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" про визнання протиправним та скасування рішення єдиного учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" ОСОБА_2 № 13/2023 від 13.04.2023 в частині звільнення ОСОБА_1 ; визнання протиправним та скасування наказу єдиного учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" ОСОБА_2 № 1/к про звільнення ОСОБА_1 ; зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" негайно поновити ОСОБА_1 на роботі; стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" середнього заробітку за час вимушеного прогулу, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Резолютивну частину щодо цих вимог Північний апеляційний господарський суд залишив без змін. Скасував рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2024 у справі № 910/12912/23 в частині закриття провадження у справі № 910/12912/23 про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" протиправно недоплачених коштів за період з 01.03.2022 по 13.04.2023 в загальній сумі 137 856,69 грн (та в частині роз`яснення, що розгляд цього спору в частині вимоги про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" протиправно недоплачених коштів за період з 01.03.2022 по 13.04.2023 в загальній сумі 137 856,69 грн віднесено до юрисдикції суду загальної юрисдикції). Присудив до стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" на користь ОСОБА_1 137 856,69 грн недоплачених коштів за період з 01.03.2022 по 13.04.2023. В решті рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2024 у справі № 910/12912/23 залишив без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

- позивачкою в установленому законом порядку не було доведено порушення передбаченої цивільним законодавством й установчими документами Товариства процедури ухвалення єдиним учасником Товариства відповідного рішення від 13.04.2023 № 13/2023, підписаного ОСОБА_2 та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Волохою В.Л. і зареєстрованого у реєстрі за № 717, яким ОСОБА_1 звільнено з посади директора Товариства (припинено її повноваження як посадової особи відповідача) з 13.04.2023 та призначено на цю посаду з 14.04.2023 ОСОБА_3 . Разом із тим, відповідно до пункту 5 статті 41 Кодексу законів про працю України припинення повноважень позивача, як директора Товариства, фактично стало підставою для розірвання трудових відносин між позивачкою та відповідачем, про що було прямо зазначено в оспорюваному наказі від 13.04.2023 року № 1/к;

- у даному випадку, вищим органом управління Товариством було реалізовано право на припинення повноваження одноосібного виконавчого органу відповідача у будь-який час відповідно до частини 3 статті 99 Цивільного кодексу України та доручення управління справами Товариства іншій особі, тоді як позивачкою не було надано жодних доказів на підтвердження недотримання органом управління (єдиним учасником) передбаченої цивільним законодавством й установчими документами Товариства процедури ухвалення рішення про припинення повноважень директора відповідача - ОСОБА_1 , а також її звільнення. Оскільки загальними зборами Товариства (рішенням його єдиного учасника) реалізовано право на припинення повноважень одноосібного виконавчого органу з дотриманням процедури, передбаченої статтею 39 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" та частиною 3 статті 99 Цивільного кодексу України у будь-який час та на свій розсуд, в даному випадку відсутнє порушення прав позивачки, оскільки дії відповідача були правомірними. Тому в цій вимозі позивачці слід відмовити, виходячи із заявленого нею предмета і підстав позовних вимог;

- з урахуванням висновку, що вимога позивачки про визнання протиправним та скасування рішення Товариства ( ОСОБА_4 ) від 13.04.2023 № 13/2023 в частині її звільнення не підлягає задоволенню, вимоги про визнання протиправним та скасування виданого на виконання вищевказаного рішення наказу № 1/к відповідача про звільнення ОСОБА_1 та поновлення її на роботі, відповідно, також задоволенню не підлягають;

- суд першої інстанції не врахував, що продовження строку, встановленого статтею 233 Кодексу законів про працю України, унормовано пунктом 1 глави XIX Прикінцевих положень Кодексу законів про працю України. А тому позивачка не повинна була обґрунтовувати поважність причин пропуску строку для вирішення трудового спору, як і подавати таку заяву, оскільки цей строк продовжується на строк дії карантину у силу закону;

- вимоги позивача про стягнення з Товариства протиправно недоплачених коштів за період з 01.03.2022 року по 13.04.2023 року (тобто по день припинення повноважень позивача на посаді директора та її звільнення) в загальній сумі 137 856,69 грн. безпосередньо не пов`язані з основними вимогами позивачки про визнання протиправним та скасування рішення єдиного учасника Товариства ОСОБА_4 від 13.04.2023 року № 13/2023 в частині її звільнення, а також про визнання протиправним та скасування виданого на виконання вищевказаного рішення наказу № 1/к єдиного учасника відповідача про звільнення ОСОБА_1 та поновлення її на роботі, не є похідними від таких вимог та виникають з трудових правовідносин. Однак, відповідно до ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 20.06.2023 року в справі № 761/20970/23 (провадження № 2/761/8033/2023), позивачці було відмовлено у відкритті провадження за позовною заявою ОСОБА_1 до Товариства про скасування наказу, скасування рішення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та заробітної плати. А також у вказаній ухвалі роз`яснено, що розгляд даної справи віднесено до юрисдикції господарського суду. Таким чином, суд апеляційної інстанції з метою забезпечення особі права на судовий захист та підвищення довіри до судової влади в умовах воєнного стану, вважає за необхідне застосувати безпосередньо Конституцію України та статтю 6 Конвенції, тому визнає помилковим висновок суду першої інстанції про необхідність закриття провадження у справі № 910/12912/23 господарським судом в частині вимоги ОСОБА_1 про стягнення з Товариства протиправно недоплачених коштів за період з 01.03.2022 по 13.04.2023 в загальній сумі 137 856,69 грн та необхідності розгляду в порядку цивільного судочинства спору;

- розмір недоплачених коштів за вказаний період становить 137 856,69 грн. Суд апеляційної інстанції встановив порушення права позивачки на отримання заробітної плати, яке підлягає захисту. В цій частині суд апеляційної інстанції зазначає, що матеріали справи доказів зменшення розміру посадового окладу, таких відповідачем надано не було, як і контррозрахунку відповідачем в цій частині надано не було.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_1 . Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи

ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить: "Постанову Північного апеляційного господарського суду по справі № 910/12912/23 від 10.06.2024 на рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2024 у справі № 910/12912/23 - скасувати частково. Ухвалити нове рішення в частині, яким позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" про визнання протиправним та скасування рішення єдиного учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" ОСОБА_4 від 13.04.2023 року № 13/2023 в частині звільнення ОСОБА_1 , визнання протиправним та скасування наказу єдиного учасника ОСОБА_4 про звільнення ОСОБА_1 за неналежне виконання обов`язків з посади директора ТОВ "Фідес Мед" (ЄДРПОУ 42079330) з 13 квітня2023 року, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 14.04.2023 року по день поновлення на роботі з відрахуванням установлених законом податків та інших обов`язкових платежів із розрахунку його середньомісячної заробітної плати 311 грн. 63 коп. - задовольнити повністю. Судові витрати покласти на відповідача.".

Скаржник у якості підстав касаційного оскарження рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції зазначив:

- пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України: суд апеляційної інстанції до правовідносин між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" застосував пункт 5 статті 41 Кодексу законів про працю України. Натомість в наказі № 1/к від 13.04.2023 за підписом єдиного учасника ОСОБА_2 про звільнення ОСОБА_1 міститься трактування "за неналежне виконання обов`язків з посади директора ТОВ "Фідес Мед", що в свою чергу відповідає пункту 3 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України. Посилаючись на постанови Верховного Суду від 17.04.2019 у справі № 766/8638/16-ц, від 03.04.2019 у справі № 752/7994/17 та від 07.02.2018 у справі № 711/5711/16-ц (скаржницею помилково зазначено від 19.08.2019) скаржниця зауважує, що якщо б звільнення відбувалось відповідно до пункту 5 статті 41 Кодексу законів про працю України чи відповідно до пункту 3 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України - то про це повинно було відображатися в наказі про звільнення: такі звільнення є різними за своєю правовою природою, тому, за твердженням ОСОБА_1 , в даній ситуації суд має давати оцінку законності застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення, а не посилатися на обґрунтованість такого рішення в межах статті 99 Цивільного кодексу України, що прямо вказує на застосування норм права без урахування висновку норми права у подібних правовідносинах, викладених у зазначених постановах Верховного Суду.. ОСОБА_1 окремо звертає увагу, що в ході судового розгляду не досліджено питання винесення рішення єдиного засновника № 13/2023 Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" від 13.04.2023, зокрема те, що дане рішення не відповідає вимогам частини 3 статті 33 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", а саме не відповідає протокольній формі рішення загальних зборів (засновника), а самого директора не було запрошено на такі загальні збори відповідно до закону; ОСОБА_1 не була обізнана про прийняття рішення щодо звільнення та продовжувала працювати ти виконувати обов`язки до 05.05.2023 включно.

- пункт 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України: відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах у зв`язку зі звільненням особи директора не на підставі пункту 5 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю України, а на підставі пункту 3 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" подало відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просить залишити її без задоволення.

5. Короткий зміст вимог касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед". Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи

Товариство з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2024 у справі № 910/12912/23, в якій просить скасувати дану постанову; в частині, якою змінено мотивувальну частину рішення суду першої інстанції; в частині задоволених позовних про стягнення недоплачених коштів за період з 01.03.2022 року по 13.04.2023, та прийняти в цій частині нове рішення про відмову у позові.

Скаржник у якості підстав касаційного оскарження рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції зазначив:

- пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував статті 73, 74, 76, 77, 86, 236-238, 282 Господарського процесуального кодексу України без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16; у постанові Верховного Суду від 17.01.2024 у справі № 182/5/22; суд апеляційної інстанції неправильно застосував частини 1, 5 статті 261, частину 2 статті 264, частину 5 статті 267 Цивільного кодексу України щодо поважності причин пропуску строків позовної давності та не врахував висновку Верховного Суду, що викладений у постанові від 29.04.2019 у справі № 523/10225/15-ц про те, що обов`язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред`явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі; суд апеляційної інстанції неправильно застосував частину 2 статті 233 Кодексу законів про працю України та не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 06.04.2023 у справі № 260/3564/22, від 19.01.2023 у справі № 460/17052/21, від 25.04.2023 у справі № 380/15245/22. Крім того, скаржник наголошує, що судом апеляційної інстанції не враховано висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 15.09.2020 у справі № 205/4196/18, що за правилами цивільного судочинства треба розглядати спори, в яких позивач оскаржує законність розірвання з ним трудового договору (контракту) з підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, крім такого розірвання за пунктом 5 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю України. За умовами пункту 2 частини 1 статті 221 Кодексу законів про працю України трудові спори розглядаються місцевими загальними судами, оскільки не є похідною від основних позовних вимог, не пов`язана з корпоративними правовідносинами, а відтак не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

- пункт 6 частини 1 статті 310 Господарського процесуального кодексу України: Товариство з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" також зауважує, що порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 Господарського процесуального кодексу України, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.

ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед", в якому просить відмовити у її задоволенні.

6. Позиція Верховного Суду

За чинним конституційним правопорядком, що його визначено приписами пункту 14 частини першої статті 92, пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України, на рівні закону забезпечується право на апеляційний перегляд кожної справи, а право на касаційне оскарження судового рішення забезпечується лише в тих випадках, що їх визначив законодавець.

У постанові від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя (пункти 5.10, 5.16, 5.21 постанови).

У статті 287 Господарського процесуального кодексу України, якою регламентоване право касаційного оскарження, визначено перелік судових рішень, які підлягають касаційному оскарженню у господарському процесі, а також визначені підстави та випадки, коли касаційне оскарження допускається.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовуються правила статті 300 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина 1).

Касаційне провадження у справі за касаційними скаргами ОСОБА_1 та Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" відкрито, зокрема, відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Наведене узгоджується із частиною 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) відсутня постанова Верховного Суду про відступлення від такого висновку; (3) висновок Верховного Суду стосується правовідносин, які є подібними.

При цьому, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду.

Так, у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства:

- термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші (пункт 24 постанови);

- для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями (пункт 25 постанови);

- подібність спірних правовідносин, виявлена одночасно за трьома критеріями, означатиме тотожність цих відносин (однакового виду суб`єкти, однаковий вид об`єкта й однакові права та обов`язки щодо нього). Але процесуальний закон не вимагає встановлювати тотожність. З огляду на значення слова "подібний" не завжди означає тотожність (пункт 28 постанови);

- у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини) (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19).

Здійснена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови).

Суд відхиляє доводи ОСОБА_1 про те, що суди першої та апеляційної інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 17.04.2019 у справі № 766/8638/16-ц, від 03.04.2019 у справі № 752/7994/17 та від 07.02.2018 у справі № 711/5711/16-ц, з огляду на таке.

У справі № 766/8638/16-ц, що переглядалась Верховним Судом, предметом спору були вимоги про визнання незаконним наказу комунального закладу «Херсонська міська клінічна лікарня ім. Є. Є. Карабелеша» (далі - КЗ «Херсонська міська клінічна лікарня ім. Є. Є. Карабелеша») від 15 липня 2016 року № 184-к про його звільнення з посади лікаря-нейрохірурга міського інсультного центру згідно з пунктом 3 статті 40 Кодексу законів про працю України; поновлення його на посаді лікаря-нейрохірурга та на посаді лікаря-нейрохірурга екстренної допомоги міського інсультного центру КЗ «Херсонська міська клінічна лікарня ім. Є. Є. Карабелеша»; стягнення з відповідача на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 15 липня 2016 року до дня ухваленого рішення. Рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову відмовлено. Постановою суду апеляційної інстанції скасовано рішення суду першої інстанції та прийнято нове рішення про задоволення позову. Верховний Суд, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, виходив з того, що: згідно пункту 3 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий договір до закінчення строку його чинності, можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку систематичного невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного та громадського стягнення. Місцевий суд установив, що позивач 13 червня 2016 року був притягнутий до дисциплінарної відповідальності у вигляді догани за неналежне виконання функціональних обов`язків, що полягало у допущенні діагностичної помилки, яка ґрунтується на неповноті збору анемнеза, поверхневому огляді пацієнта, недооцінці об`єктивного стану здоров`я. Позивач після оголошення догани вчинив новий дисциплінарний проступок, що зафіксовано в акті службового розслідування від 01 липня 2016 року та полягав у порушенні пунктів посадової інструкції, а саме: неподання вчасно допомоги хворому, що її потребує (ОСОБА_15, стан якої різко погіршився о 18:20, була проконсультована нейрохірургом о 19:10), неякісне ведення записів історії хвороби на хворих (запис про огляд ОСОБА_15 датований 19:00 23 червня 2016 року), порушення принципів лікарської етики та деонтології, правил взаємовідносин з колегами лікарні. Наказом від 15 липня 2016 року, враховуючи порушення трудової дисципліни, які були допущені ОСОБА_1, а також застосування за попередній проступок догани, позивача було звільнено з посади на підставі частини 3 статті 40 Кодексу законів про працю України. З посадової інструкції лікаря вбачається, що до повноважень ОСОБА_1 серед іншого, також входить: ведення історії хвороби хворого, в якій слід записувати дані огляду хворого із зазначенням часу огляду в історії хворого, надання необхідної швидкої і невідкладної медичної допомоги; дотримання принципів медичної деонтології, ведення лікарської документації Оскільки на позивача посадовою інструкцією покладені зазначені обов`язки, їх порушення підтверджується доказами по справі, у тому числі, актом службового розслідування від 01 липня 2016 року, то висновок суду першої інстанції, що відповідач мав підстави для застосування видів дисциплінарного стягнення у вигляді догани й звільнення, та розірвання трудового договору за пунктом 3 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України є правильним. Таким чином висновки суду першої інстанції про систематичність невиконання або неналежне виконання ОСОБА_1 трудових обов`язків та правомірність застосування до позивача дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення є обґрунтованими. Встановивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України.

У справі № 752/7994/17, що переглядалась Верховним Судом, предметом спору були вимоги щодо визнання рішення про звільнення на підстави пункту 2 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю України незаконним і поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і відшкодування моральної шкоди. Судами першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позову відмовлено. Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив з того, що: оскільки суди попередніх інстанцій не встановили і не обґрунтували підстави віднесення ОСОБА_4 до кола працівників, що можуть бути звільнені за пунктом 2 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України; за відсутності контракту, який діяв на час укладення договору позики від 27 червня 2016 року, дійшли висновку про порушення процедури його укладення; перевіряючи законність звільнення, що обґрунтоване звітом ТОВ «БДО», не вказали на належні і допустимі докази, які підтверджують причетність ОСОБА_4 до можливих фактів шахрайства, а також не перевірили і не оцінили доводи позивача про поважність причин пропущення місячного строку звернення до суду з вимогою про визнання звільнення незаконним, ухвалені судами першої і апеляційної інстанцій судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими.

На відміну від справ №№752/7994/17, 766/8638/16-ц, у справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій на підставі наявних у справі доказів дійшли висновку, що позивача було звільнено відповідно до пункту 5 статті 41 Кодексу законів про працю України. При цьому, судами було встановлено, що загальними зборами Товариства (рішенням його єдиного учасника) реалізовано право на припинення повноважень одноосібного виконавчого органу з дотриманням процедури, передбаченої статтею 39 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" та частиною 3 статті 99 Цивільного кодексу України у будь-який час та на свій розсуд.

Отже, проаналізувавши зміст постанов Верховного Суду у справах №№ 752/7994/17, 766/8638/16-ц (на які посилається ОСОБА_1 ), за критеріями подібності, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, колегія суддів дійшла висновку про неподібність цих справ за змістовним критерієм.

Водночас, у справі № 711/5711/16-ц, що переглядалась Верховним Судом, предметом спору були вимоги про поновлення на роботі і оплату за час вимушеного прогулу. Рішенням суду першої інстанції позов задоволено повністю та скасовано наказ в.о. генерального директора про звільнення ОСОБА_2; поновлено ОСОБА_2 на посаді генерального директора; стягнуто з ТОВ на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу до дня поновлення на роботі. Додатковим рішення суду першої інстанції стягнуто з ТОВ на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 30 травня 2016 року до дня поновлення на роботі. Рішенням апеляційного суду рішення та додаткове рішення суду першої інстанції змінено шляхом скасування додаткового рішення щодо вирішення позовних вимог про компенсацію за час вимушеного прогулу. У задоволенні позовних ОСОБА_2 до ТОВ про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовлено. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про скасування наказу в.о. генерального директора та поновлення ОСОБА_2 на посаді генерального директора, і приймаючи в цій частині нове рішення про відмову у позові, виходив з того, що суди в оскаржених рішеннях правильно, повно і всебічно з`ясували обставини справи, проте неправильно застосували норми матеріального права (частину 3 статті 99 Цивільного кодексу України та пункт 5 частини 1 статті 41 КЗпП України). При цьому Верховний Суд зазначив, що передбачена пунктом 5 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю України підстава розірвання трудового договору не передбачає необхідності попереднього повідомлення про звільнення, з`ясування вини працівника, доцільності та причини звільнення, врахування попередньої роботи та інших позитивних результатів.

Верховний Суд враховує, що зазначена скаржником постанова Верховного Суду у справі № 711/5711/16-ц не містить протилежної позиції щодо застосування положень частини 3 статті 99 Цивільного кодексу України та пункту 5 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю України порівняно з позицією судів попередніх інстанцій у справі, що переглядається.

Таким чином, наведена ОСОБА_1 підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.

Крім того, Суд відхиляє доводи Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" про те, що суд апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови не врахував висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16, від 17.01.2024 у справі № 182/5/22, від 29.04.2019 у справі № 523/10225/15-ц, від 06.04.2023 у справі № 260/3564/22, від 19.01.2023 у справі № 460/17052/21, від 25.04.2023 у справі № 380/15245/22, від 15.09.2020 у справі № 205/4196/18, з огляду на таке.

У справі № 904/10956/16, що переглядалась Великою Палатою Верховного Суду, предметом спору були вимоги: про визнання недійсними рішень загальних зборів учасників ТОВ про продаж комплексу будівель і споруд ТОВ; про надання права підпису договору купівлі-продажу та всіх документів директору; про визнання недійсними попереднього договору і договору купівлі-продажу комплексу будівель і споруд, а також договору іпотеки; про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У цій справі Велика Палата Верховного Суду не робила висновки щодо застосування статей 73, 74, 76, 77, 86, 236-238, 282 Господарського процесуального кодексу України.

У справі № 182/5/22, що переглядалась Верховним Судом, предметом спору були вимоги про: стягнення заборгованості за заробітною платою, визначення дати звільнення, зобов`язання видати наказ про звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Судом першої інстанції у задоволенні позову відмовлено. Судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким позов задоволено. Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій в частині позовних вимог про визначення дати звільнення, стягнення заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час вимушеного прогулу у разі затримки видачі трудової книжки та постанову апеляційного суду щодо відмови у задоволенні заяви про ухвалення додаткової постанови, виходив з того, що: суд першої інстанції, вказавши, що індивідуальні відомості про застраховану особу не доводять, що у відповідача перед позивачем існує заборгованість по заробітній платі, залишив поза увагою, що розмір заборгованості по заробітній платі (90 219,89 грн), яку просила стягнути позивач, не співпадає з розміром суми заробітку для нарахування пенсії, вказаному в індивідуальних відомостях про застраховану особу - ОСОБА_1 (108 860,34 грн); суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги, не звернув уваги, що доказів отримання ОСОБА_1 копії трудової книжки 05 вересня 2021 року позивачем не надано, як не надано доказів розміру заробітної плати, що офіційні відомості Пенсійного фонду України щодо розміру заробітної плати за формою ОК-5 підтверджують лише страховий стаж позивача та не можуть бути прийняті судом як належні докази щодо розміру заробітної плати та розміру заборгованості по ній; отже, суди не з`ясували дату отримання позивачем трудової книжки, дійсний розмір заборгованості по заробітній платі.

Натомість, у справі, що переглядається, судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачем доведено розмір заробітної плати (штатним розписом ТОВ "Фідес Мед", який було введено в дію з 17.01.2022 згідно із наказом № 1 від 14.01.2022, посадовий оклад директора визначено у розмірі 17 800,00 грн) та встановлено, що відповідно до довідки Пенсійного фонду України форми ОК-5, починаючи з березня 2022 року позивачу виплачувалась заробітна плата у меншому розмірі ніж встановлено штатним розписом. Водночас, судом апеляційної інстанції враховано, що відповідачем не надано як доказів зменшення розміру посадового окладу позивача, так і не надано контррозрахунку до заявленої позивачем суми недоплати заробітної плати.

Отже, справа № 182/5/22 та справа, що переглядається, не є подібними за змістовим критерієм.

У справі № 523/10225/15-ц Велика Палата Верховного Суду сформувала висновок про те, що відповідно до статті 264 Цивільного кодексу України обов`язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред`явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі.

Водночас, у справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції не застосовував положення статті 264 Цивільного кодексу України та не робив висновки щодо переривання позовної давності. Разом з тим, суд апеляційної інстанції не погодився із висновком суду першої інстанції про пропуск позивачкою строку (на звернення із вказаними позовними вимогами) на звернення до суду, визначеним частиною 1 статті 233 Кодексу законів про працю України, оскільки з 02 квітня 2020 року набрав чинності Закон України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)", згідно з яким під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені, зокрема, статтею 233 Кодексу законів про працю України продовжуються на строк його дії.

Отже, справа № 523/10225/15-ц та справа, що переглядається, не є подібними за змістовим критерієм.

Щодо посилання скаржника на рішення (скаржником у касаційній скарзі зазначено постанову) Верховного Суду від 06.04.2023 у справі № 260/3564/22, то Суд вважає за необхідне зазначити, що згідно із частиною 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Тому доводи скаржника про неврахування висновків, викладених у рішенні Верховного Суду від 06.04.2023 у справі № 260/3564/22, не можуть бути враховані Верховним Судом під час касаційного провадження.

У справі № 460/17052/21, що переглядалась Верховним Судом, предметом спору були вимоги, зокрема про здійснення нарахування та виплату надбавки у розмірі 100 відсотків грошового забезпечення (окладів грошового забезпечення та надбавки за вислугу років), передбаченого вимогами пункту 1 Указу Президента України від 23 лютого 2002 року № 173/2002 «Про посилення соціального захисту військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ при нарахуванні грошового забезпечення», премії, компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушення встановлених строків нарахування та виплати частини грошового забезпечення. Суд першої інстанції позов задовольнив. Апеляційний адміністративний суд рішення суду першої інстанції скасував та адміністративний позов залишив без розгляду. Верховний Суд, скасовуючи постанову апеляційного адміністративного суду, та направляючи справу до цього ж суду для продовження розгляду, виходив з того, що право позивача на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень частини 2 статті 233 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній до 19 липня 2022 року) не обмежене будь-яким строком, а судом апеляційної інстанції помилково застосовано редакцію частини 2 статті 233 Кодексу законів про працю України, чинну на момент постановлення оскаржуваного судового рішення.

Натомість, у справі, що переглядається, до спірних правовідносин застосовуються положення частини 2 статті 233 Кодексу законів про працю України (в редакції, яка набула чинності з 19 липня 2022 року).

Отже, справа № 460/17052/21 та справа, що переглядається, не є подібними за змістовим критерієм.

У справі № 380/15245/22, що переглядалась Верховним Судом, предметом спору були вимоги про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористану відпустку. Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що позовну заяву необхідно повернути позивачу, оскільки ним пропущено місячний строк звернення до суду, передбачений частиною 5 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України. Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу для продовження розгляду до місцевого окружного адміністративного суду, виходив з того, що висновки судів попередніх інстанцій щодо застосування до спірних правовідносин частини 5 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України та пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду є помилковими, оскільки його право на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень частини 2 статті 233 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній до 19 липня 2022 року) не обмежене будь-яким строком, а враховуючи, що станом на час звернення позивача до суду діяв карантин, установлений Кабінетом Міністрів України, тому строк визначений частиною 2 статті 233 Кодексу законів про працю України, в редакції, чинній з 19 липня 2022 року, не підлягає застосуванню, так як такий продовжено на строк дії карантину, який діє на теперішній час.

На відміну від справи № 380/15245/22, у справі, що переглядається судом апеляційної інстанції не застосовувалися положення частини 5 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, право на звернення до суду із цим позовом виникло під час дії карантину, і строк визначений частиною 2 статті 233 Кодексу законів про працю України, в редакції, чинній з 19 липня 2022 року, було продовжено на строк дії карантину, а з позовом позивач звернувся після закінчення карантину. При цьому суд апеляційної інстанції не погодився із висновком суду першої інстанції про те, що передбачений частиною 2 статті 233 Кодексу законів про працю України місячний строк звернення до суду, у даному випадку, необхідно обчислювати з 05.05.2023, а із заявою про вирішення такого трудового спору ОСОБА_1 повинна була звернутися до суду до 05.06.2023, оскільки як 05.05.2023 так і 05.06.2023 діяв карантин і строк визначений частиною 2 статті 233 Кодексу законів про працю України, в редакції, чинній з 19 липня 2022 року, було продовжено на строк дії карантину.

Отже, справа № 380/15245/22 та справа, що переглядається, не є подібними за змістовим критерієм. При цьому, постанова Верховного Суду у справі № 380/15245/22 не містить протилежної позиції щодо застосування положень частини 2 статті 233 Кодексу законів про працю України порівняно з позицією суду апеляційної інстанції у справі, що переглядається.

Таким чином, наведена Товариством з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.

Водночас, надаючи оцінку аргументам касаційної скарги ОСОБА_1 щодо підстав касаційного оскарження судових рішень визначених пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, необхідно зазначити таке.

Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, згідно з яким підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Отже, формування Верховним Судом висновку має стосуватися спірних конкретних правовідносин, враховуючи положення чинного законодавства та встановлені судами під час розгляду справи обставини.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначила, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах у зв`язку зі звільненням особи директора не на підставі пункту 5 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю України, а на підставі пункту 3 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України.

Як вбачається зі змісту оскаржуваних рішень, судами попередніх інстанцій на підставі оцінки наявних у матеріалах справи доказів дійшли висновку про те, що позивача було звільнено на підставі пункту 5 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю України, а не на підставі пункту 3 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України.

Наведені ж у касаційній скарзі доводи фактично стосуються необхідності переоцінки доказів, тобто зводяться до заперечення обставин, встановлених судами попередніх інстанцій під час розгляду справи, щодо підстави звільнення позивача та перегляду вже здійсненої оцінки доказів у справі.

Саме лише прагнення скаржника здійснити нову перевірку обставин справи та переоцінку доказів у ній не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень попередніх інстанцій, оскільки згідно з імперативними приписами статті 300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції не має права вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, додатково перевіряти докази.

До того ж встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц).

Таким чином, скаржником не доведено необхідності у формуванні висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 3 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України у спірних правовідносинах.

У зв`язку із викладеним Верховний Суд дійшов висновку про непідтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Щодо зазначеної Товариством з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції, передбаченої пункт 6 частини 1 статті 310 Господарського процесуального кодексу України.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" у касаційній скарзі зазначило, що судом апеляційної інстанції безпідставно розглянуто позовні вимоги про стягнення протиправно недоплачених коштів, які повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства.

При цьому, скаржник зазначив, що в постанові від 15.09.2020 у справі № 205/4196/18 Велика Палата Верховного Суду зробила узагальнюючий висновок щодо розмежування юрисдикційності спорів між керівниками чи членами органу управління суб`єктів господарювання. За правилами цивільного судочинства розглядаються спори, в яких позивач оскаржує законність розірвання з ним трудового договору з підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, крім такого розірвання за пунктом 5 частини 1 статті 41 цього Кодексу (припинення повноважень за частиною 3 статті 99 Цивільного кодексу України). До юрисдикції господарського суду належать спори, у яких позивач, повноваження якого як керівника юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за частиною третьою статті 99 Цивільного кодексу України, пунктом 5 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю України, оскаржує законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого припинення повноважень (звільнення).

Також, скаржник зазначив, що суд першої інстанції правомірно закрив провадження у справі щодо позовних вимог про стягнення протиправно недоплачених коштів, оскільки такі вимоги не підлягають вирішенню в порядку господарського судочинства.

Розглядаючи зазначені доводи Суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що вимога про стягнення з Товариства протиправно недоплачених коштів за період з 01.03.2022 по 13.04.2023 (тобто по день припинення повноважень позивача на посаді директора та її звільнення) в загальній сумі 137 856,69 грн не є похідною від решти пред`явлених позивачем вимог, не пов`язана з корпоративними правовідносинами, а відтак не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Крім того, суд першої інстанції зазначив, що ним враховано наявність ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 20.06.2023 року в справі № 761/20970/23 (провадження № 2/761/8033/2023) про відмову у відкритті провадження за позовною заявою позивача до Товариства про скасування наказу, скасування рішення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та заробітної плати. Однак, висновки Шевченківського районного суду міста Києва, викладені у вищенаведеній ухвалі, не спростовують законності закриття провадження у справі № 910/12912/23 господарським судом в частині вимоги позивача про стягнення з Товариства протиправно недоплачених коштів за період з 01.03.2022 по 13.04.2023 в загальній сумі 137 856,69 грн та необхідності розгляду в порядку цивільного судочинства спору (в цій частині), який виник між позивачем та відповідачами як трудового. При цьому, суд першої інстанції зазначив, що аналогічного висновку в подібній правовій ситуації дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02.02.2021 в справі № 908/3512/19.

Разом з тим, апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції, погодився із висновками суду першої інстанції про те, що вимоги про стягнення з Товариства протиправно недоплачених коштів не є похідними від інших заявлених вимог у цій справі та виникають з трудових правовідносин.

Однак, суд апеляційної інстанції враховуючи наявність ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 20.06.2023 року в справі № 761/20970/23 (у якій роз`яснено, що розгляд даної справи віднесено до юрисдикції господарського суду) зазначив, що з метою забезпечення особі права на судовий захист та підвищення довіри до судової влади в умовах воєнного стану, застосувавши Конституцію України та статтю 6 Конвенції про захист прав людини, дійшов висновку про помилковість закриття місцевим господарським судом провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення протиправно недоплачених коштів.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі 904/6125/20 зроблено висновок про те, що з огляду на існування юрисдикційного конфлікту, з метою забезпечення права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа № 904/6125/20 у частині заявлених позовних вимог до відповідачів 2 - 6, за якими позивачу відмовлено у відкритті провадження в цивільній справі судом загальної юрисдикції, має бути розглянута за правилами господарського судочинства лише тому, що позивачу слід забезпечити доступ до правосуддя навіть в іншому судочинстві, ніж це передбачено законом, оскільки перешкоди до розгляду в належному (цивільному) судочинстві виникли у зв`язку із процесуальною діяльністю суду.

Отже, висновок суду апеляційної інстанції про те, що позовна вимога про стягнення протиправно недоплачених коштів у даному випадку має бути розглянута за правилами господарського судочинства зроблений з урахуванням висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 15.06.2021 у справі 904/6125/20.

При цьому Суд враховує, що постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі 904/6125/20 прийнята пізніше за постанову Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 в справі № 908/3512/19 (на яку послався суд першої інстанції).

Водночас, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 зазначено, що суди мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Враховуючи наведене, доводи Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" про наявність підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції відповідно до пункту 6 частини 1 статті 310 Господарського процесуального кодексу України не знайшли свого підтвердження.

7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними (пункт 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України).

Пунктом 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 309 Господарського процесуального кодексу України).

З огляду на наведене, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 910/12912/23 за касаційними скаргами ОСОБА_1 та Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" на рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2024 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, та залишення касаційної скарги в частині оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2024 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2024 у справі № 910/12912/23 з підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 3 частини 2 статті 287 та пунктом 6 частини 1 статті 310 без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції без змін через відсутність передбачених процесуальним законом підстав для її скасування.

8. Судові витрати

Судовий збір за подання касаційних скарг у порядку, передбаченому статтею 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається на скаржників.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційне провадження у справі № 910/12912/23 за касаційними скаргами ОСОБА_1 та Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" на рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2024 з підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

2. Касаційні скарги ОСОБА_1 та Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідес Мед" в частині оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2024 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2024 у справі № 910/12912/23 з підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 3 частини 2 статті 287 та пунктом 6 частини 1 статті 310 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.

3. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2024 у справі № 910/12912/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. М. Губенко

Судді О. М. Баранець

І. Д. Кондратова