Рішення

від 12.09.2024 по справі 144/295/24

ТЕПЛИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 144/295/24

Провадження № 2/144/132/24

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" вересня 2024 р. смт. Теплик

Теплицький районний суд Вінницької області в складі:

головуючої судді Бондарук О.П.,

з участю секретаря судового засідання Сторожук О.М.,

представника позивача - адвоката Молявчика О.В.,

відповідача - ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в смт. Теплик в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи, що не заявляють самостійних вимог: орган опіки та піклування Гайсинської районної військової адміністрації та орган опіки та піклування в особі виконкому Вінницької міської ради про визначення місця проживання дитини, -

в с т а н о в и в :

Позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 , треті особи, що не заявляють самостійних вимог: орган опіки та піклування Гайсинської районної військової адміністрації та орган опіки та піклування в особі виконкому Вінницької міської ради, в якій просить визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування своїх вимог посилається на те, що він зареєстрував шлюб з ОСОБА_4 , 23 листопада 2018 року Вінницьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області. Від шлюбу мають дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка постійно проживає із ним. Шлюбно-сімейні відносини між ними припинено з січня 2022 року, відповідачка виїхала до Німеччини на постійне місце проживання та за весь час лише кілька разів приїздила в Україну. На даний час на розгляді Теплицького районного суду перебуває його позов про розірвання шлюбу із відповідачкою, який остання визнала та надала суду заяву зі згодою на розірвання шлюбу. Протягом останніх двох років відповідачка практично припинила спілкування із дитиною, між матір`ю та донькою немає комунікації, вони не зустрічають та зрідка спілкуються по телефону. Жодної допомоги по утриманню дитини відповідачка не надає, її вихованням та матеріальним забезпеченням займається виключно він.

На даний час між ним та відповідачем досягнуто усної згоди щодо звернення до суду з даним позовом, остання заявила, що не має наміру повертатись в Україну, а також не має змоги утримувати, виховувати та забезпечувати дитині повноцінний розвиток за місцем свого проживання у Німеччині.

Ухвалою судді Теплицького районного суду Вінницької області від 19 лютого 2024 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

Відповідачем 12.03.2024 року подано до суду письмову заяву про визнання позовних вимог, яку вона підтримала і у судовому засіданні, будучи допитаною в режимі відеоконференції.

Ухвалою суду від 18 липня 2024 року підготовче провадження у справі закрито, справу призначеного до судового розгляду по суті.

Позивач та його представник - адвокат Молявчик О.В. в судовому засіданні позовні вимоги підтримали повністю, посилаючись на обставини, зазначені у позовній заяві.

Відповідач в режимі відеоконференції позовні вимоги ОСОБА_2 визнала в повному обсязі та не заперечувала проти визначення місця проживання малолітньої дитини з батьком, як особою, яка самостійно виховує та утримує дитину.

Представник третьої особи - орган опіки та піклування Гайсинської районної військової адміністрації та орган опіки та піклування в особі виконкому Вінницької міської ради Служби у справах дітей в судове засідання не з`явилися, про день, час та місце розгляду справи повідомлялися своєчасно та належним чином, просили розгляд справи проводити за їхньої відсутності.

Заслухавши пояснення та доводи сторін, дослідивши матеріали справи в межах заявлених позовних вимог та на підставі наданих доказів, суд прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

На підставі письмових доказів судом встановлено, що 23.11.2018 року Вінницьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області зареєстровано шлюб між позивачем ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , про що складено відповідний актовий запис №3189, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 (а.с. 9).

Від шлюбу сторони мають неповнолітню доньку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , що підтверджується даними свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 (а.с. 7).

Представником третьої особи - службою у справах дітей Вінницької міської ради було призначено комісію щодо визначення місця проживання дитини сторін, на якій були присутні позивач та відповідач, де ІНФОРМАЦІЯ_6 дійшла висновку про недоцільність визначення місця проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , з батьком ОСОБА_2 , оскільки спір між батьками щодо місця проживання дитини відсутній (а.с. 78-80).

За клопотанням сторони позивача в судовому засіданні були допитані свідки ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , які показали, що дійсно дитина виховується батьком, мати виїхала закордон та з дитиною спілкується виключно по телефону.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних, історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Відповідно до положень частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до частин другої-третьої статті 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

Згідно з вимогами ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

У відповідності до ст. 3 Конвенції про права дитини, яка набула чинності для України 27.09.1991 року, визначено, що у всіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питанням соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до ст. 161 СК України, під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

У відповідності до положень ч. 4 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає. Місце проживання дитини цього віку визначається за згодою батьків. При цьому не має значення, чи знаходяться батьки у шлюбі між собою, чи проживають вони спільно. Крім того, питання про визначення місця проживання дитини має вирішуватися не тільки з урахуванням інтересів кожного з батьків, а перш за все з урахуванням прав та законних інтересів дитини - її права на належне батьківське виховання, яке повною мірою може бути забезпечене тільки обома батьками; права на безперешкодне спілкування з кожним з батьків, здійснення обома батьками якого є запорукою нормального психічного розвитку дитини.

Стаття 19 СК України передбачає, що при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Згідно з вимогами ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Відповідно до ч. 3 ст. 151 СК України батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.

У відповідності до положень ст. 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

Статтею 155 СК України передбачено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

З аналізу норм сімейного законодавства вбачається, що у тому разі, коли батьки дитини спільно не проживають, право визначати місце проживання дитини залишається за кожним з батьків. Питання про визначення місця проживання дитини має вирішуватись не тільки з урахуванням інтересів кожного з батьків, а перш за все, з урахуванням прав та законних інтересів дитини.

Згідно з вимогами ч.ч. 2, 3 ст. 157 СК України той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватись з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвитку дитини.

У відповідності до принципу 6 Декларації прав дитини, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, дитина для повного і гармонійного розвитку її особи потребує любові і розуміння. Вона повинна, якщо це можливо, зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків і, в усякому разі, в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітню дитину не слід, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, розлучати зі своєю матір`ю.

Із системного тлумачення ч. 1 ст. 3, ст. 9 Конвенції про права дитини, ч. ч. 2 і 3 ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства», ст. 161 СК України випливає, що при вирішенні спору про визначення місця проживання дитини, суди мають враховувати передусім інтереси дитини. Встановлений сімейним законодавством принцип повної рівності обох батьків у питаннях виховання дітей може бути обмежений судом в інтересах дитини.

Вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо, про те, з ким із них дитина залишається, суд, виходячи з рівності прав та обов`язків батька й матері щодо дитини, повинен ухвалити рішення, яке відповідало б інтересам неповнолітнього. При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дитини і турботу про неї, його вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дитини.

Частиною першою статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

У параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Позивач вказує, що шлюбно-сімейні відносини між ним та відповідачкою припинено з січня 2022 року, відповідачка виїхала до Німеччини на постійне місце проживання та за весь час лише кілька разів приїздила в Україну. На даний час на розгляді Теплицького районного суду перебуває його позов про розірвання шлюбу із відповідачкою, який остання визнала та надала суду заяву зі згодою на розірвання шлюбу. Протягом останніх двох років відповідачка практично припинила спілкування із дитиною, між матір`ю та донькою немає комунікації, вони не зустрічають та зрідка спілкуються по телефону. Жодної допомоги по утриманню дитини відповідачка не надає, її вихованням та матеріальним забезпеченням займається виключно він.

Відповідачка вказані обставини підтвердила та заявила, що не має наміру повертатись в Україну, а також не має змоги утримувати, виховувати та забезпечувати дитині повноцінний розвиток за місцем свого проживання у Німеччині.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 ЦПК України суд та учасники процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями у цивільному процесі.

Згідно з вимогами п. 11 ч. 3 ст. 2 ЦПК України однією з основним засад (принципів) цивільного судочинства є неприпустимість зловживання процесуальними правами.

У відповідності до положень п.п. 2, 4, 5 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов`язані: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

За ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У відповідності до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторонам повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Під час судового розгляду не встановлено, що між Позивачем та Відповідачкою існує який-небудь спір та/або неузгодженості щодо того, з ким проживатиме їхня неповнолітня дитина. Також слід зазначити, що Відповідачка не позбавлена батьківських прав і у неї існують визначені законодавством зобов`язання щодо виконання батьківських обов`язків. Той факт, що дитина проживає з Позивачем і останній забезпечує усі її потреби, не позбавляє Відповідачку можливості піклуватися про неї та не звільняє від виконання батьківських обов`язків.

Відповідно до частини 1 статті 161 Сімейного кодексу України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Серед документів, що містяться у справі, відсутнє підтвердження спору між батьками щодо визначення місця проживання малолітньої дитини з одним із батьків. Крім того, у позовній заяві ОСОБА_2 зазначено, що ОСОБА_1 не проти того, щоб їх спільна дитина проживала з батьком, а також відомо, що сторони досягли згоди стосовно місця проживання їх спільної дитини, що було підтверджено і в судовому засіданні під час розгляду справи судом.

Відповідно до абз. 2 п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України №18 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

По справі встановлено, що фактично спір щодо місця проживання дитини був ініційований батьком дитини, з яким донька і так фактично проживає і мати дитини не вимагала та не вимагає зміни її місця проживання.

Після звернення батька до суду з позовом про визначення місця проживання малолітньої дитини, відповідачка не подала до суду відзив на позовну заяву, у встановленому порядку з самостійним позовом до суду або із зустрічним позовом в межах розгляду даної справи про визначення місця проживання дитини разом з собою, не зверталася, будь-яких належних доказів, які б свідчили про її бажання і волю щодо визначення місця проживання малолітньої дитини із матір`ю суду не надала.

Надані в судовому засіданні пояснення як позивача, так і відповідача, дають суду підстави для висновку про те, що відповідачка не заперечує, щоб суд ухвалив рішення про визначення місця проживання малолітньої дитини разом із батьком, а навпаки сприяє цьому.

За встановлених обставин, у суду відсутні підстави вважати, що на час звернення позивача до суду з позовом про визначення місця проживання малолітньої дитини, яка фактично проживала і проживає разом з ним, між батьками дитини виник спір саме щодо їх місця проживання, оскільки мати малолітньої дитини не вимагала від батька дитини змінити її місце проживання, не порушувала в судовому порядку питання щодо відібрання дитини у позивача, не зверталася до суду з позовом про визначення місця проживання малолітньої дитини разом із собою.

Зверненню до суду з позовом про визначення місця проживання малолітньої дитини має передувати спір між батьками дитини щодо місця її проживання.

При цьому той з батьків, хто звертається до суду з таким позовом, має довести, що дійсно батьки не можуть досягнути згоди щодо місця проживання дітей і з цього приводу між ними існує спір.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 10 липня 2024 року у справі № 127/16211/23.

З урахуванням встановлених обставин, суд приходить до висновку, що вимоги про визначення місця проживання малолітньої дитини з батьком заявлені позивачем передчасно, оскільки зверненню до суду з відповідним позовом має передувати спір між батьками щодо місця проживання дитини та принаймні існувати на час вирішення справи в суді.

Враховуючи викладене, суд вважає, що під час розгляду справи позивачем, не надано належних і допустимих доказів наявності спору між сторонами, щодо визначення місця проживання дитини, а тому оцінивши всі докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

За таких обставин в задоволенні позову слід відмовити.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 104, 105, 110, 112, 114, 141, 150, 160, 161 СК України, ст.ст. 5, 10-13, 19, 76-82, 137, 141, 258, 259, 264, 265, 273, 280 ЦПК України, суд -

у х в а л и в :

В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи, що не заявляють самостійних вимог: орган опіки та піклування Гайсинської районної військової адміністрації та орган опіки та піклування в особі виконкому Вінницької міської ради про визначення місця проживання дитини, відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Вінницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення.

Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

Позивач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 .

Представник позивача - адвокат Молявчик Олексій Валерійович, адреса: вул. Визволення, буд. 8, оф. 30 м. Вінниця, 21050, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю №000061 від 20.01.2016 року.

Відповідач - ОСОБА_1 , АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 .

Треті особи, що не заявляють самостійних вимог:

орган опіки та піклування Гайсинської районної військової адміністрації, вул. 1 Травня, 40 м. Гайсин Вінницької області, 23700, ЄДРПОУ 04051046.

орган опіки та піклування в особі виконкому Вінницької міської ради, вул. Соборна, 50 м. Вінниця Вінницької області, 21050, ЄДРПОУ 03084813.

Повний текст рішення виготовлено 22.09.2024 року.

Суддя