Постанова

від 11.09.2024 по справі 161/21448/23

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2024 року

м. Київ

справа № 161/21448/23

провадження № 61-3547св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Олійник А. С., Сердюка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Комунальний заклад загальної середньої освіти «Луцький ліцей № 25 Луцької міської ради»,

третя особа - Департамент освіти Луцької міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального закладу загальної середньої освіти «Луцький ліцей № 25 Луцької міської ради», третя особа - Департамент освіти Луцької міської ради, про зобов`язання вчинити дії, за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , на постанову Волинського апеляційного суду від 19 лютого 2024 року в складі колегії суддів Бовчалюк З. А., Здрилюк О. І., Карпук А. К.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Комунального закладу загальної середньої освіти «Луцький ліцей № 25 Луцької міської ради» (далі - КЗ ЗСО «Луцький ліцей № 25»), третя особа - Департамент освіти Луцької міської ради, про визнання незаконним наказу та зобов`язання вчинити дії.

Позов обґрунтовано тим, що з 18 серпня 1992 року він працює на посаді вчителя в КЗ ЗСО «Луцький ліцей № 25» і у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану та загальною мобілізацією був призваний та зарахований до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 . За ним зберігалося місце його постійного працевлаштування та заробітна плата до 19 липня 2022 року.

Разом із тим з 19 липня 2022 року у зв`язку із змінами в законодавстві нарахування йому середнього заробітку припинено, про що видано наказ КЗ ЗСО «Луцький ліцей № 25» від 19 липня 2022 року № 55-к, хоча відповідно до частини другої статті 57, статті 57-1 Закону України «Про освіту», які були чинними на час виникнення спірних правовідносин, у разі проходження педагогічним чи науково-педагогічним працівником військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, або військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період за таким працівником зберігається попередній середній заробіток.

Вважає, що зазначений наказ є незаконним та підлягає скасуванню і відповідач зобов`язаний поновити нарахування та виплату йому середнього заробітку як особі, яка проходить військову службу за призовом за час мобілізації на особливий період з моменту припинення таких виплат, а саме з 19 липня 2022 року.

До початку розгляду справи по суті представник позивача подав заяву про уточнення позовних вимог та просив суд:

- зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток як особі, яка проходить військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, з моменту припинення таких виплат, а саме з 19 липня 2022 року до 23 грудня 2023 року;

- стягнути з відповідача на користь позивача 1 073,60 грн судового збору та 5 000 грн витрат на правничу допомогу.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції та мотиви його ухвалення

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 січня 2024 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , керувався тим, що положення статей 57, 57-1 Закону України «Про освіту» та стаття 119 КЗпП України у відповідних частинах фактично містять колізію, яка стосується збереження за педагогічним працівником середнього заробітку під час проходження ним військової служби за призовом під час мобілізації.

Згідно із частиною другою статті 71 Закону України «Про нормативно-правові акти» у разі виявлення суперечностей (колізії) між положеннями різних нормативно-правових актів, які мають однакову юридичну силу, застосовуються положення нормативно-правового акта, що набрав чинності пізніше, або положення того нормативно-правового акта, який встановлює спеціальні положення. Наведене свідчить про ту обставину, що при вирішенні спірних правовідносин пріоритетним є застосування саме положення статті 119 КЗпП України, а не норм Закону України «Про освіту».

Таким чином відсутні підстави для нарахування середнього заробітку позивачу відповідно до частини другої статті 57 Закону України «Про освіту» за місцем роботи, під час проходження останнім військової служби в Збройних Силах України з урахуванням наявності забезпечення військовослужбовців за рахунок державного бюджету, тому, дії відповідача щодо припинення такого нарахування з 19 липня 2022 року згідно із частиною третьою статті 119 КЗпП України відповідає вимогам Закону.

Місцевий суд вказав, що з прийняттям 22 листопада 2023 року Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо впорядкування надання та використання відпусток, а також інших питань», згідно з яким у частині другій статті 57 Закону України «Про освіту» слова «чи проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, або військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період» виключено.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку, що в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до КЗ ЗСО «Луцький ліцей № 25» про визнання незаконним наказу та зобов`язання вчинити дії слід відмовити за їх безпідставністю.

Короткий зміст оскарженого судового рішення суду апеляційної інстанції та мотиви його ухвалення

Постановою Волинського апеляційного суду від 19 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє його представник ОСОБА_2 , залишено без задоволення. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 січня 2024 року скасовано. Закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до КЗ ЗСО «Луцький ліцей № 25» про визнання незаконним наказу та зобов`язання вчинити дії.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 серпня 2023 року у справі № 161/3051/23, яке набрало законної сили 04 жовтня 2023 року, відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до КЗ ЗСО «Луцький ліцей № 25», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача - Департамент освіти Луцької міської ради, про стягнення заробітної плати.

У справі № 161/3051/23 та у справі № 161/21448/23, яка переглядається, предмет позову, тобто матеріально-правові вимоги позивача до відповідача, щодо яких позивач просив ухвалити судове рішення, а також правові підстави позову є тотожними, тому є всі правові підстави для закриття провадження у справі відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

07 березня 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Волинського апеляційного суду від 19 лютого 2024 року, у якій представник заявника, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просить скасувати постанову Волинського апеляційного суду від 19 лютого 2024 року і направити справу для продовження розгляду до апеляційного суду.

Підставою касаційного оскарження судового рішення апеляційного суду заявник касаційній скарзі визначив порушення апеляційним судом норм процесуального права. При цьому вказав на те, що суд апеляційної інстанції належним чином не дослідив підстав, якими обґрунтовано позовні вимоги в цій справі, у зв`язку з чим помилково ухвалив судове рішення про закриття провадження у цій справі.

Поза увагою апеляційного суду залишилася та обставина, що суд закриває провадження у справі, якщо в позовах, які розглядалися судами, одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.

Заявник звертає увагу, що у справі, яка розглядається, та у справі № 161/3051/23 спільним є тільки учасники справи та підстави позову, однак предмети позову у цих справах є різними.

У справі № 161/3051/23 предметом позову була вимога про стягнення з відповідача середнього заробітку (вимога майнового характеру). При цьому визначений позивачем у цій справі період стягнення складав з 01 серпня 2022 року до 24 лютого 2023 року, а також була визначена сума стягнення у розмірі 145 746 грн.

У справі, яка розглядається, предметом позову, з урахуванням уточнення, є вимога про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток (вимога зобов`язального характеру). При цьому позивачем у справі, яка переглядається, визначений інший період стягнення, а саме з 19 липня 2022 року до 23 грудня 2023 року.

Позиція інших учасників справи

Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2024 року пояснення Департаменту освіти Луцької міської ради та КЗ ЗСО «Луцький ліцей № 25» на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , на постанову Волинського апеляційного суду від 19 лютого 2024 року у цій справі повернуто без розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2024 року відзив КЗ ЗСО «Луцький ліцей № 25» на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , на постанову Волинського апеляційного суду від 19 лютого 2024 року у цій справі повернуто без розгляду.

За положеннями частини третьої статті 395 ЦПК України відсутність відзиву на касаційну скаргу не перешкоджає перегляду судових рішень (рішення).

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У квітні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Установлені судом апеляційної інстанції фактичні обставини справи щодо підстав для закриття провадження у справі

Суд апеляційної інстанції установив, що рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 серпня 2023 року у справі № 161/3051/23 відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до КЗ ЗСО «Луцький ліцей № 25», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Департамент освіти Луцької міської ради, про стягнення заробітної плати.

Рішення суду першої інстанції у справі № 161/3051/23 переглянуто в апеляційному порядку та постановою Волинського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року залишено без змін.

За змістом рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 серпня 2023 року у справі № 161/3051/23 позивач ОСОБА_1 як на підставу позову посилався на те, що відповідно до частини другої статті 57, статті 57-1 Закону України «Про освіту» у разі проходження педагогічним чи науково-педагогічним працівником військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, або військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період за таким працівником зберігається попередній середній заробіток, а тому дії відповідача щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку є неправомірними. У зв`язку з чим просив суд стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток у розмірі 145 746 грн.

Апеляційний суд указав, що у справі № 161/3051/23 та у справі, яка переглядається, предмет позову, тобто матеріально-правові вимоги позивача до відповідача, стосовно яких позивач просив ухвалити судове рішення, а також правові підстави позову, є тотожними, тому є всі правові підстави для закриття провадження у справі відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Волинського апеляційного суду від 19 лютого 2024 року відповідає, а викладені у касаційній скарзі доводи заявника є неприйнятними з огляду на таке.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Водночас повторне звернення до суду з тотожними вимогами суперечить принципу правової визначеності та є неможливим.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду

або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені

з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.

Відповідно до наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.

Отже, підставою для прийняття судового рішення про закриття провадження

у справі є наявність іншого рішення суду, яке набрало законної сили та яке ухвалено між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду цивільної справи без винесення судового рішення у зв`язку із виявленням після відкриття провадження обставин, з якими закон пов`язує неможливість судового розгляду справи.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

У пунктах 26, 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня

2019 року у справі № 320/9224/17 (провадження № 14-225цс19) зазначено,

що «за пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України підставою для закриття провадження у справі є, зокрема, вирішення спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав шляхом ухвалення рішення,

яке набрало законної сили, або постановлення ухвали про закриття провадження

у справі».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі

№ 761/7978/15-ц (провадження № 14-58цс18) зазначено, що «необхідність застосування пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України зумовлена,

по-перше, неприпустимістю розгляду судами тотожних спорів, в яких одночасно тотожні сторони, предмет і підстави позову, та, по-друге, властивістю судового рішення, що набрало законної сили (стаття 223 ЦПК України). За змістом наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно співпадають сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів

не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб

за вирішенням спору. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. У матеріальному розумінні предмет позову - це річ, щодо якої виник спір».

Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів.

Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, провадження

№ 12-161гс19).

Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Разом із тим не вважаються зміною підстави позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, провадження № 12-15гс19).

Отже, суд закриває провадження у справі, якщо в позовах одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю співпадають

за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами

та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного з цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.

Визначаючи підстави позову як елемент його змісту, суд повинен перевірити,

на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону, позивач просить

про захист свого права.

Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той самий предмет

і з тих самих підстав, ґрунтується на правових наслідках набрання рішенням суду законної сили.

Подібні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 05 жовтня 2023 року у справі № 522/8873/22 (провадження № 61-8140св23), від 18 жовтня 2023 року у справі № 404/6883/18 (провадження № 61-5565св23) та інших.

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у цій справі, установив, що рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 серпня 2023 року у справі № 161/3051/23, яке набрало законної сили, відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до Комунального закладу загальної середньої освіти «Луцький ліцей № 25 Луцької міської ради», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Департамент освіти Луцької міської ради, про стягнення заробітної плати.

За змістом рішення суду у цивільній справі № 161/3051/23 позивач ОСОБА_1 як на підставу свого позову як і у справі, яка переглядається, посилався на те, що відповідно до частини другої статті 57, статті 57-1 Закону України «Про освіту» у разі проходження педагогічним чи науково-педагогічним працівником військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, або військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період за таким працівником зберігається попередній середній заробіток, а тому дії відповідача щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку є неправомірними. У зв`язку з чим просив суд стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток в розмірі 145 746 грн.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 у справі № 161/3051/23, суди попередніх інстанцій виходили з того, що «[…] з 19 липня 2022 року відповідач був позбавлений права зберігати за позивачем середній заробіток, оскільки відповідні положення частини третьої статті 119 КзпП України були виключені. При цьому припинення відповідачем нарахування та виплати середнього заробітку позивачу було спрямовано на приведення трудових правовідносин з позивачем у відповідність до вимог Закону […] з 19 липня 2022 року законодавчо урегульовано питання виплат грошового забезпечення військовослужбовцям, які мають здійснюватися за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», тому на роботодавця не покладається обов`язок по збереженню та виплаті середнього заробітку за особами, визначеними у частині третій статті 119 КЗпП України».

У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до КЗ ЗСО «Луцький ліцей № 25», третя особа - Департамент освіти Луцької міської ради, про визнання незаконним наказу та зобов`язання вчинити дії.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 указував ті аналогічні обставини що й у справі № 161/3051/23 та просив суд зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити йому середній заробіток як особі, що проходить військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період. Вказував, що з 19 липня 2022 року у зв`язку із змінами в законодавстві, нарахування йому середнього заробітку було припинено, про що видано наказ КЗ ЗСО «Луцький ліцей № 25» від 19 липня 2022 року № 55-к, хоча відповідно до частини другої статті 57, статті 57-1 Закону України «Про освіту», які були чинними на час виникнення спірних правовідносин, у разі проходження педагогічним чи науково-педагогічним працівником військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, або військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період за таким працівником зберігається попередній середній заробіток.

Крім того, апеляційний суд у справі № 161/3051/23 зауважив, що в судовому засіданні представник позивача ствердив, що бажаним результатом позивача є саме отримання середнього заробітку передбаченого Законом України «Про освіту» як педагогічному працівнику, що проходить військову службу за контрактом.

Аналіз матеріалів справи № 161/3051/23 та зміст оскарженого судового рішення апеляційного суду (справа № 161/21448/23) свідчить про те, що сторони, підстави та предмет позову у справі, яка переглядається, є тотожними сторонам, підставам та предмету позову у справі № 161/3051/23, в якій ухвалено судові рішення, які набрали законної сили.

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона

не має права вимагати повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, ухваленого між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих

же підстав, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення.

У рішеннях Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі

за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдинг» проти України», від 28 жовтня

1999 року у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» констатовано існування усталеної практики щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Ураховуючи те, що набрали законної сили судові рішення у справі № 161/3051/23, ухвалені щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет

і з тих самих підстав, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для закриття провадження у цій справі на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України.

Верховний Суд звертає увагу заявника, що частиною другою статті 256 ЦПК України визначено, що у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

Аналогічні за своїм змістом висновки про застосування норм права у подібних правовідносинах викладені в постанові Верховного Суду від 29 липня 2024 року у справі № 161/19671/23 (провадження № 61-4850св24).

Відповідно до вимог частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційна скарга у цій справі представником заявника подана 07 березня 2024 року.

29 липня 2024 року Верховним Судом прийнята постанова у справі № 161/19671/23 (провадження № 61-4850св24), яка є обов`язковою для врахування.

Доводи касаційної скарги зводяться до порушення, на думку заявника, судом апеляційної інстанції норм процесуального права, однак такі доводи спростовуються висновками, викладеними у цій постанові.

Щодо доводів касаційної скарги

Заявник у касаційній скарзі посилається на те, що у справі, яка розглядається, та у справі № 161/3051/23 тими ж самими є лише учасники справи та підстави позову, однак предмети позову у цих справах є різними та зазначає, що у справі № 161/3051/23 предметом позову була вимога про стягнення з відповідача середнього заробітку (вимога майнового характеру). При цьому визначений позивачем у справі № 161/3051/23 період стягнення складав з 01 серпня 2022 року до 24 лютого 2023 року, а також була визначена сума стягнення у розмірі 145 746 грн. У справі, яка розглядається, предметом позову, з урахуванням уточнення, є вимога про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток (вимога зобов`язального характеру). При цьому позивачем у справі, яка переглядається, визначений інший період стягнення, а саме з 19 липня 2022 року до 23 грудня 2023 року.

Колегія суддів звертає увагу, що з метою недопущення можливості ухвалення декількох судових рішень у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, законодавець установив правові обмеження у разі виявлення судом тотожних справ, які перебувають/перебували на розгляді у цьому або іншому суді.

З огляду на це Верховний Суд зауважує, що тотожними визнаються позови, у яких одночасно збігаються сторони, предмет і підстава, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення.

Тобто для встановлення тотожності предмета позову визначальне значення має оцінка судом того, яка саме матеріально-правова вимога позивача, звернена до суду. Не є зміною предмета позову викладення одних і тих же вимог, але в іншій стилістичній формі.

Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 9901/432/18 (провадження № 11-257заі18), тотожними визнаються позови, у яких збігаються сторони, предмет і підстава, коли позови повністю збігаються за складом учасників адміністративного процесу, вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду.

Отже, неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду в тотожній справі, що набрало законної сили, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення. Після набрання рішенням законної сили сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ті ж самі позовні вимоги та з тих самих підстав.

Тобто достатньою та необхідною правовою підставою для визнання позову тотожним є одночасна сукупність таких умов: тотожність спору (підстави, предмет позову та сторони співпадають); наявність судового рішення, яким завершено розгляд справи; набрання судовим рішенням в іншій справі законної сили.

Надаючи оцінку тому, чи є тотожними вимоги заявлені у справі, яка переглядається, до тих, що були розглянуті у справі № 161/3051/23, колегія суддів звертає увагу, що у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 990/433/18 (провадження № 11-61заі18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «при зміні однієї альтернативної позовної вимоги іншою, або при виділенні з позову, який вже заявлено, частини позовних вимог в окремий позов, тотожність предмета позову зберігається. Отже, інший словесний виклад правових обґрунтувань позову та його вимог не змінює правової природи таких вимог, їх предмет та підстави в цілому».

З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції правильно виснував, що фактично позивач у межах справи, яка переглядається, просить суд повторно переглянути питання про стягнення з відповідача середнього заробітку.

Доводи касаційної скарги про те, що позивач у справі № 161/3051/23 визначив період стягнення середнього заробітку з 01 серпня 2022 року до 24 лютого 2023 року та суму стягнення у розмірі 145 746 грн, а у справі, яка розглядається, просив зобов`язати відповідача нарахувати та стягнути середній заробіток за інший період, а саме з 19 липня 2022 року до 23 грудня 2023 року, колегія суддів не бере до уваги, оскільки зміна позивачем періоду стягнення середнього заробітку за встановлених у справі, яка переглядається, фактичних обставин не спростовує висновків апеляційного суду про тотожність заявлених у цій справі позовних вимог.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що зазначення позивачем іншої конструкції прохальної частини позовних вимог із відповідним формулюванням не дає підстав уважати, що позов поданий про інший предмет чи з інших підстав (постанова Верховного Суду від 07 червня 2023 року у справі № 204/7727/19, провадження № 61-1251св23).

Верховний Суд наголошує, що неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду в тотожній справі, яке набрало законної сили, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення. Після набрання рішенням законної сили позивач не може знову заявляти в суді ті ж позовні вимоги як предмет позову з тих самих підстав. Натомість шляхом подання позовної заяви у спорі між тими ж сторонами, з тих же підстав, але з новим, на думку позивача, предметом позову, він намагається переглянути попереднє судове рішення в іншій справі, яке набрало законної сили, та яким у задоволенні позовних вимог відмовлено.

За таких обставин, ураховуючи те, що набрали законної сили судові рішення у справі № 161/3051/23, ухвалені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі, яка переглядається, на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України.

Доводи касаційної скарги зводяться до власного тлумачення норм процесуального права та незгоди із судовими рішеннями, й ніяким чином не спростовують правильні висновки суду апеляційної інстанції.

Отже, колегія суддів виснує, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, а постанова суду апеляційної інстанції підлягає залишенню без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За вимогами статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Враховуючи наведене, касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , слід залишити без задоволення, а постанову Волинського апеляційного суду від 19 лютого 2024 року залишити без змін.

Щодо судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи судом касаційної інстанції, не розподіляються.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Постанову Волинського апеляційного суду від 19 лютого 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська СуддіВ. М. Ігнатенко С. О. Карпенко А. С. Олійник В. В. Сердюк