Постанова

від 12.09.2024 по справі 371/457/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

апеляційне провадження №22-ц/824/11354/2024

справа №371/457/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 вересня 2024 року м.Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Поліщук Н.В.

суддів Мережко М.В., Соколової В.В.

за участю секретаря судового засідання Крисіної В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Миронівського районного суду Київської області від 04 квітня 2024 року, постановлену під головуванням суддів Кириленко М.О.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Миронівської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення Миронівської міської ради, -

встановив:

У квітні 2024 року до суду звернувся ОСОБА_1 із позовом про визнання протиправним та скасування рішення Миронівської міської ради.

Ухвалою Миронівського районного суду Київської області від 04 квітня 2024 року відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Миронівської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення Миронівської міської ради.

Не погодившись з постановленою ухвалою, ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу.

В обґрунтування апеляційної скарги посилається на неповне з`ясування обставин справи, необґрунтованість судового рішення.

Вказує, що суд помилково установив, що, звертаючись до суду, ОСОБА_1 діяв як голова фермерського господарства «Зеленьківська Нива». Натомість позивач звертається до суду як фізична особа, яка з вини Миронівської ОТГ не може зареєструвати речове право оренди на спірну земельну ділянку.

Зазначає, що відповідачка ОСОБА_2 не мала підстав для звернення до Миронівської міської ради із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою для зміни цільового призначення спірної земельної ділянки з фермерського господарства на землі товарного сільськогосподарського виробництва, оскільки за відповідачкою не визнано право власності на спірну земельну ділянку. Уважає, що за таких обставин між позивачем та відповідачкою ОСОБА_2 виник цивільний спір щодо права користування спірною земельною ділянкою та щодо надання повноважень ідентифікувати частину спірної земельної ділянки для подальшого виділення у приватну власність ОСОБА_2 .

Уважає, що при визначенні юрисдикції суду визначальними ознаками справи є суть спору, тобто характер правовідносин, з яких виник спір. Оскільки питання про скасування рішення Миронівської міської ради виникло саме з причини порушення прав ОСОБА_1 як фізичної особи, відтак ця справа має розглядатись в порядку цивільного судочинства.

Щодо посилання суду першої інстанції на постанову Великої Палати Верховного Суду у справі №922/1830/19 від 05 жовтня 2022 року зазначає, що таке посилання є помилковим. Оскільки предмет спору у цій справі та справі №922/1830/19 не є тотожними, неможливо до цієї справи застосувати висновки, наведені Великою Палатою Верховного Суду у справі №922/1830/19.

Посилається на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-2, від 29 вересня 220 року у справі №688/2908/16-ц, від 18 квітня 2023 року у справі №357/8277/19, від 07 серпня 2019 року у справі №646/6644/17, від 15 травня 20281 року у справі №911/4144/16, від 01 жовтня 2019 року у справі №911/2034/16.

Мотивуючи наведеним, просить суд скасувати ухвалу Миронівського районного суду Київської області від 04 квітня 2024 року, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Одноволик І.В. проти задоволення апеляційної скарги заперечувала, просила оскаржуване судове рішення залишити без змін.

Представник позивача - адвокат Яблокова Л.О. в судовому засіданні 13 червня 2024 року апеляційну скаргу підтримала, просила задовольнити. Надалі направила до апеляційного суду заяву про розгляд справи за її відсутності.

Від Миронівської міської ради надійшла заява про розгляд справи без їх представника.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які з`явились в судове засідання, розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого по справі судового рішення, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовивши у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції вказав на виникнення спору щодо користування землями фермерського господарства між фізичною особою, яка виявила бажання створити фермерське господарство та якій на підставі наказу ГУ Держземагентства у Київській області надано право на набуття в оренду земельної ділянки для ведення фермерського господарства, та юридичною особою, яка є розпорядником спірної земельної ділянки в силу закону.

Суд вказав, що хоча в матеріалах позовної заяви відсутні відомості про створення позивачем фермерського господарства, проте згідно копії клопотання про укладення договорів оренди земельних ділянок, з яким ОСОБА_1 звернувся до Миронівської міської ради, убачається, що таке звернення позивача мало місце як голови фермерського господарства «Зеленьківська Нива». В клопотанні вказано, що цільовим призначенням спірної земельної ділянки є ведення фермерського господарства, у зв`язку із чим ОСОБА_1 створено ФГ «Зеленьківська Нива».

Зважаючи на наведене та з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду у справі №922/1830/19 від 05 жовтня 2022 року, суд першої інстанції дійшов висновку, що цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та зазначає про таке.

З матеріалів справи установлено, що у квітні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , Миронівської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення Миронівської міської ради.

Вимоги мотивує тим, що наказом ГУ Держземагентства у Київській області ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок в оренду для ведення фермерського господарства на території Коритищенської сільської ради Миронівського району Київської області із земель сільськогосподарського призначення державної власності.

Наказом ГУ Держземагентства у Київській області №10-5824/15-14-сг від 22.09.2014 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок в оренду для ведення фермерського господарства ОСОБА_1 на території Коритищенської сільської ради Миронівського району Київської області із земель сільськогосподарського призначення державної власності та надано в оренду ОСОБА_1 земельну ділянку із кадастровим номером 3222983400:02:008:0002, розташовану на території Коритищенської сільської ради Миронівського району Київської області, для ведення фермерського господарства.

Вказаний наказ є чинним, проте договір оренди укладено не було.

Позивач звернувся до Миронівської ОТГ з клопотанням про укладення договору оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3222983400:02:008:0002, проте отримав відповідь із повідомленням про те, що рішення щодо укладення договору оренди земельної ділянки на шістдесят п?ятій сесії восьмого скликання Миронівської міської ради не прийняте на підставі статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування» у зв`язку із не набранням більшості голосів.

Рішенням шістдесят п?ятої сесії восьмого скликання Миронівської міської ради від 07 березня 2024 року № 5109-65-VІІІ «Про розгляд звернення гр. ОСОБА_2 «Про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)» надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною цільового призначення із земель сільськогосподарського призначення площею 8,7345 га кадастровий номер 3222983400:02:008:0002, з (код КВЦПЗ 01.02) для ведення фермерського господарства, на (код КВЦПЗ 01.01) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та надано ОСОБА_2 дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки 8,7345 га з кадастровим номером 3222983400:02:008:0002, що розташовано на території Коритищенської сільської ради Миронівського району Київської області.

Уважає таке рішення незаконними та таким, що порушує права позивача як орендаря земельної ділянки, яку отримано позивачем як фізичною особою.

Зазначає, що таким рішенням ОСОБА_2 дозволено поділити земельну ділянку із кадастровим номером 3222983400:02:008:0002, у зв`язку із чим буде створено новий об`єкт, тим самим порушено права позивача.

Згідно опису додатків до позовної заяви убачається, що при поданні такої до суду долучено, окрема: копію наказу ГУ Держземагентства у Київській області про затвердження документації із землеустрою та передачі ОСОБА_1 в оренду земельних ділянок №10-5824/15-14-сг від 22.09.2014 року; копію клопотання про укладення договору оренди від ОСОБА_1 ; копію листа Миронівської міської ради від 22.03.2024 року №02-37/1692; копію рішення Миронівської міської ради шістдесят п`ятої сесії восьмого скликання від 07 березня 2024 року №5101-65-VIII. Проте такі документи відсутні в матеріалах справи.

Висновок суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі колегія суддів уважає правильним з огляду на таке.

Конституцією України закріплено право кожного на судовий захист та передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (статті 55, 124), а статтею 18 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України побудови судоустрою в Україні за принципами територіальності та спеціалізації (стаття 125 Конституції України), так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Висловлювання "судом, встановленим законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ (постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 726/1538/16-ц та від 15 січня 2020 року у справі № 492/1519/15-ц).

Відповідно до частини 1 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 19 ЦПК України, згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Предметна та суб`єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена у статті 20 ГПК України. При цьому, у вирішенні питання про те, чи можна вважати правовідносини і відповідний спір господарськими, потрібно керуватися ознаками, наведеними у статті 3 ГПК України.

Визначаючи юрисдикцію спору, необхідно зважати як на суб`єктний склад учасників справи, так і на суть права та інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 726/1538/16-ц та від 15 січня 2020 року у справі № 492/1519/15-ц).

Підстави для відмови у відкритті провадження в справі визначені статтею 186 ЦПК України.

Відповідно до положень пункту 1 частини 1 статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до частини 1 статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства; а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа (пункт 33 постанови від 01 березня 2018 року у справі № 461/12052/15-ц, пункт 34 постанови від 06 червня 2018 року у справі № 727/8505/15-ц, постанова від 23 січня 2019 року у справі № 210/2104/16-ц). Тобто, за певних умов обидві сторони у цивільному процесі можуть і не бути фізичними особами, якщо тільки такий спір не належить до юрисдикції іншого суду, зокрема господарського.

Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції послався на пункт 6 частини 1 статті 20 ГПК України, відповідно до якого господарські суди розглядають справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Також суд першої інстанції вказав на пункт 15 частини 1 статті 20 ГПК України, яким передбачено, що господарські суди розглядають інші справи у спорах між суб`єктами господарювання.

Підвідомчість визначається як коло справ, віднесених до розгляду і вирішення господарських судів у силу прямої вказівки закону. Підвідомчість визначає також властивості (характер) спірних правовідносин, у силу яких їх вирішення віднесене до компетенції господарського суду.

В основу визначення підвідомчості покладено два критерії: суб`єктний склад правовідносин і характер діяльності суб`єктів (характер спірного правовідношення).

Відповідно до першого критерію господарський суд вирішує господарські спори, що виникають між підприємствами, організаціями (юридичними особами), а також громадянами суб`єктами підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених чинним законодавством, може вирішувати спори і розглядати справи за участю державних та інших органів, а також громадян, які не є суб`єктами підприємницької діяльності.

Підвідомчість справ загальним і господарським судам визначається законодавством.

Так, справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів визначено положеннями статті 20 ГПК України.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи підприємці.

Відповідно до положень частини 2 статті 4 цього Кодексу право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.

Статтею 20 ГПК України встановлені особливості предметної та суб`єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю), крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.

Наведене свідчить про те, що одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також впроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб`єктного складу сторін.

Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

З огляду на положення частини 1 статті 20 ГПК України, а також статей 4, 45 цього Кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності.

Згідно з частиною 1 статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

У статті 2 Закону України «Про фермерське господарство» закріплено, що відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами України.

Відповідно до статті 5 Закону України «Про фермерське господарство» №973-IV від 19.06.2023 року (у редакції, чинній станом на дату відведення земельних ділянок в оренду для ведення фермерського господарства скаржнику) право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство.

За статтею 8 Закону України №973-IV (у редакції, чинній станом на дату відведення земельних ділянок в оренду для ведення фермерського господарства скаржнику) після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб.

Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (стаття 42 Господарського кодексу України).

Фермерське господарство є формою підприємницької діяльності, а надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб громадянина.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 жовтня 2022 року у справі №922/1830/19 виснувала, що спори щодо користування землями фермерського господарства, у тому числі з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин, з іншими юридичними особами, мають розглядатися господарськими судами незалежно від того, чи отримувала фізична особа раніше земельну ділянку для створення фермерського господарства і того, чи створила вона це фермерське господарство (пункт 6.67).

Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги щодо звернення ОСОБА_1 до суду в порядку цивільного судочинства як фізичної особи, оскільки із змісту позовних вимог убачається, що земельна ділянка з кадастровим номером 3222983400:02:008:0002, розташована на території Коритищенської сільської ради Миронівського району Київської області, видана скаржнику для ведення фермерського господарства.

Відтак, з огляду на наведене вище висновки суду першої інстанціє є правильними та доводами апеляційної скарги не спростовуються.

Порушень норм процесуального права, які давали б підстави для скасування ухвали суду першої інстанції, апеляційним судом не установлено.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням наведеного, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, ухвала суду - без змін.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Миронівського районного суду Київської області від 04 квітня 2024 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, касаційна скарга на постанову може бути подана протягом тридцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до Верховного Суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повну постанову складено 24 вересня 2024 року.

Суддя-доповідач Н.В. Поліщук

Судді М.В. Мережко

В.В. Соколова