Ухвала

від 17.09.2024 по справі 922/2039/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

17 вересня 2024 року

м. Київ

cправа № 922/2039/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

за участю представників:

прокуратури - Керничний Н. І.,

відповідачів - Русин О. Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу першого заступника керівника Харківської обласної прокуратури

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.05.2021 (судді: Медуниця О. Є. - головуючий, Гребенюк Н. В., Чернота Л. Ф.) у справі

за позовом керівника Харківської місцевої прокуратури № 1

до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "Центральна районна аптека № 16",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів, - Публічне акціонерне товариство "Банк Восток",

про визнання недійсними та скасування рішення, визнання недійсним договору і зобов`язання повернути нежитлові приміщення,

В С Т А Н О В И В:

У червні 2020 року керівник Харківської місцевої прокуратури № 1 (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (далі - Управління комунального майна та приватизації), Товариства з обмеженою відповідальністю "Центральна районна аптека № 16" (далі - ТОВ "Центральна районна аптека № 16") про: 1) визнання незаконним і скасування пункту 13 додатку до рішення 9 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 26.10.2016 № 412/16 "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" (далі - рішення від 26.10.2016); 2) визнання недійсним договору від 15.03.2017 № 5464-В-С купівлі-продажу нежитлових приміщень першого поверху 130-1-:-130-13, XIII в житловому будинку літ. "А-5", загальною площею 179,5 м2, розташованих за адресою: м. Харків, вул. Космонавтів, 3, укладеного між Управлінням комунального майна та приватизації і ТОВ "Центральна районна аптека № 16", посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Гавриловою С. А. і зареєстрованого в реєстрі за № 448 (далі - договір купівлі-продажу від 15.03.2017); 3) зобов`язання ТОВ "Центральна районна аптека № 16" повернути територіальній громаді м. Харкова вказані нежитлові приміщення.

На обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем, а не шляхом продажу на аукціоні або конкурсі. За доводами прокурора, Харківська міська рада має право прийняти рішення про продаж нерухомого майна, що перебуває у власності територіальної громади, а уповноважений нею орган приватизації - Управління комунального майна та приватизації, має укласти відповідний договір купівлі-продажу, як правило, за результатами проведення аукціону або конкурсу (конкурсний продаж). У виключних випадках такий продаж може бути проведений шляхом викупу, а саме у наведеному випадку - продаж шляхом викупу орендарем об`єкту, який вже перебуває у нього в оренді, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання для цілей оренди майна. У звіті про оцінку майна, договорі оренди, договорі купівлі-продажу, заявці орендаря з проханням надати дозвіл на приватизацію будь-які відомості про такі поліпшення відсутні. А отже, орендарем до органу приватизації не подавались документи, що містять невід`ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації. Прокурор вважає, що обраний спосіб приватизації не тільки є незаконним, а й суперечить інтересам держави та територіальної громади.

Відповідачі просили застосувати позовну давність до заявлених позовних вимог.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 28.10.2020 (суддя Присяжнюк О. О.) позов задоволено.

Суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність і обґрунтованість прокурором підстав звернення з цим позовом до суду в інтересах держави та виходив із встановлених обставин порушення у наведеному випадку умов та порядку приватизації спірного комунального майна. Суд установив відсутність у матеріалах справи доказів, які би підтверджували здійснення орендарем поліпшень орендованих ним приміщень за відповідним договором оренди. Водночас суд першої інстанції дійшов висновку про те, що прокурор не пропустив позовну давність при зверненні з позовом у цій справі.

Постановою Східного апеляційного господарського судку від 25.05.2021 (судді: Медуниця О. Є. - головуючий, Гребенюк Н. В., Чернота Л. Ф.) рішення Господарського суду Харківської області від 28.10.2019 скасовано. Прийнято нове рішення про відмову у позові. Здійснено розподіл судових витрат.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції погодився з місцевим господарським судом про порушення вимог закону під час проведення приватизації спірних нежитлових приміщень. У зв`язку з цим суд вважав обґрунтованими позовні вимоги в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу. Разом із тим суд з`ясував, що на час прийняття місцевим господарським судом рішення у цій справі ТОВ "Центральна районна аптека № 16" вже не було власником спірного майна, а тому, як зазначив апеляційний господарський суд, спірне майно не перебуває у його володінні та, відповідно, не може бути повернуто ним територіальній громаді м. Харкова.

Водночас суд апеляційної інстанції установив, що прокурор пропустив позовну давність при зверненні із позовом у цій справі, про застосування якої заявили відповідачі. При цьому суд надав оцінку доводам прокурора щодо звернення з позовом в межах позовної давності та установив, що, по-перше, в матеріалах справи відсутній лист прокуратури від 07.10.2019 № 04-10-21/17, на який посилається прокурор та з моменту отримання якого він обраховує початок перебігу строку позовної давності на звернення до суду із цим позовом; по-друге, саме по собі посилання скаржника на те, що на адресу Харківської місцевої прокуратури № 1 надійшов вказаний лист із копіями вилучених документів, не є моментом, з якого починається відлік позовної давності, оскільки лист надійшов від одного прокурора іншому, тоді як прокуратура у розумінні положень статті 1 Закону України "Про прокуратуру" становить єдину систему; по-третє, в матеріалах справи немає витягу із Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо кримінального провадження № 42017221080000002, на яке посилається прокурор у позовній заяві, на обґрунтування аргументів звернення з позовом в межах позовної давності; по-четверте, прокурором не доведено неможливості дізнатися про порушення прав територіальної громади м. Харкова саме з часу відкриття вказаного кримінального провадження, при цьому, як зазначив суд, дату порушення цього кримінального провадження в ухвалі Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019 зазначено саме 04.01.2017, а не 20.11.2017, як вказує в позові прокурор; по-п`яте, прокурор не довів, яким чином законодавчі зміни щодо зменшення обсягу повноважень прокуратури вплинули на можливість своєчасно дізнатися про порушення прав територіальної громади у спірних правовідносинах.

Не погоджуючись з висновками суду апеляційної інстанцій, перший заступник керівника Харківської обласної прокуратури (далі - прокурор) звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.05.2021, а рішення Господарського суду Харківської області від 28.10.2019 залишити в силі.

На думку прокурора, вказане судове рішення прийнято з неправильним застосуванням апеляційним господарським судом норм матеріального права - статей 260, 261, 267 Цивільного кодексу України та норм процесуального права - статей 11, 13, 14, 53, 73, 76- 79, 86, 236 Господарського процесуального кодексу України, а також при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення, що призвело до неправильного вирішення справи.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження, скаржник посилається на положення пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме застосування судом статті 261 Цивільного кодексу України без урахування висновків щодо застосування цієї норми, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 17.10.2018 № 362/44/17. Зокрема, за доводами прокурора, він не пропустив позовну давність при зверненні з позовом у цій справі; натомість суд апеляційної інстанції неправильно витлумачив положення вказаної норми та неповно встановив обставини справи, зокрема, щодо обізнаності прокурора про порушення прав територіальної громади у спірних правовідносинах.

Від Управління комунального майна та приватизації надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому управління заперечує проти її задоволення, просить залишити касаційну скаргу без задоволення як необґрунтовану, а оскаржену постанову у справі без змін як ухвалену з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Від Харківської обласної прокуратури надійшли пояснення.

Зважаючи на зупинення касаційного провадження у справі, з метою повного, всебічного, об`єктивного розгляду справи, забезпечення єдності та сталості судової практики, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду цієї справи у розумний строк, тобто такий, що є необхідним для виконання процесуальних дій і вирішення справи з метою забезпечення належного судового захисту.

Як свідчать матеріали справи та установив суд апеляційної інстанції, здійснюючи апеляційне провадження, 02.09.2011 між Управлінням комунального майна та приватизації (орендодавець) і ТОВ "Центральна районна аптека № 16" (орендар) укладено договір оренди нежитлових приміщень № 4045, за умовами якого орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування нежитлові приміщення першого поверху № XIII, 130-1-:-130-13, загальною площею 179,5 м2, що належать до комунальної власності територіальної громади м. Харкова та розташовані за адресою: м. Харків, вул. Космонавтів, 3, літ. "А-5".

За змістом пунктів 3.1, 5.2, 5.3, 5.6 цього договору оренди вартість об`єкта оренди станом на 22.08.2011 становила 283 800,00 грн. Орендар має право за письмовою згодою орендодавця здійснювати, зокрема, капітальний ремонт; вносити зміни до складу орендованого майна, проводити невід`ємні поліпшення, які необхідні для здійснення господарської діяльності, що зумовлює підвищення його вартості; орендар, який належним чином виконує свої обов`язки, у разі продажу майна, що передане в оренду, має переважне право перед іншими особами на його викуп.

У пункті 10.1 договору оренди від 02.09.2011 № 4045 передбачено, що цей договір діє до 02.08.2014.

26.10.2016 Харківська міська рада прийняла рішення, згідно з яким вирішила провести відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова шляхом викупу (згідно з додатком "Перелік об`єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу").

У вказаному переліку (пункт 13) зазначено, що приватизації (відчуженню) шляхом викупу орендарем - ТОВ "Центральна районна аптека № 16" підлягають нежитлові приміщення першого поверху в житловому будинку за адресою: м. Харків, вул. Космонавтів, 3, літ. "А-5", площею 179,5 м2.

31.10.2016 ТОВ "Центральна районна аптека № 16" звернулось до Управління комунального майна та приватизації із заявою реєстраційний № 3418 про приватизацію нежитлового приміщення за адресою: м. Харків, вул. Космонавтів, 3, літ. "А-5" шляхом викупу. До заяви товариство надало документ, що посвідчує особу заявника, перелік номерів рахунків у банківських установах, з яких здійснюватимуться розрахунки за придбаний об`єкт, документ про внесення плати за подання заяви, а також документи, що є необхідними у разі звернення із заявою юридичної особи.

За висновком суб`єкта оціночної діяльності від 30.10.2016 вартість нежитлових приміщень, загальною площею 179,5 м2, за адресою: м. Харків, вул. Космонавтів, 3, літ. "А-5" становить 686 500,00 грн без ПДВ.

15.03.2017 між Харківською міською радою (продавець) та ТОВ "Центральна районна аптека № 16" (покупець) укладено договір № 5464-В-С купівлі-продажу нежитлових приміщень, орендованих ТОВ "Центральна районна аптека № 16".

Цей договір укладено на підставі рішення Харківської міської ради від 23.12.2011 № 565/11 "Про Програму приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 рр." та рішення від 26.10.2016.

За умовами договору купівлі-продажу продавець зобов`язався передати у власність, а покупець - прийняти нежитлові приміщення першого поверху в житловому будинку за адресою: м. Харків, вул. Космонавтів, 3, літ. "А-5", площею 179,5 м2. Договір купівлі-продажу посвідчений нотаріально та зареєстрований у реєстрі під номером 448.

Відповідно до акта прийому-передачі від 05.04.2017 № 5464-В-С нежитлові приміщення, загальною площею 179,5 м2, передано ТОВ "Центральна районна аптека № 16".

20.02.2019 між Публічним акціонерним товариством "Банк Восток" і ТОВ "Центральна районна аптека № 16" укладено іпотечний договір, предметом якого є нежитлові приміщення першого поверху 130-1-:-130-13, XIII в житловому будинку літ. А-5, загальною площею 179,5 м2, розташовані за адресою: м. Харків, вул.Космонавтів, про що свідчить інформаційна довідка від 22.06.2020 із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру потек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна.

Також суд апеляційної інстанції установив, що 21.09.2020 спірне майно за договором купівлі-продажу було відчужено ТОВ "Центральна районна аптека № 16" фізичній особі ОСОБА_1 .

Вказані обставини підтверджуються витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21.09.2020.

Предметом позову у цій справі є вимоги прокурора про визнання незаконним і скасування пункту 13 додатку до рішення від 26.10.2016, визнання недійсним договору купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень та зобов`язання ТОВ "Центральна районна аптека № 16" повернути їх територіальній громаді м. Харкова.

У цій справі суд апеляційної інстанції урахував, зокрема, положення статей 51, 162 Закону України "Про приватизацію державного майна" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статей 3, 11, 182 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у відповідній редакції), статей 203, 215 Цивільного кодексу України, судову практику Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо приватизації комунального майна, та, дослідивши обставини та наявні у ній докази, достеменно установив обставини порушення органом місцевого самоврядування умов та порядку приватизації спірного нерухомого майна, а також наявність протиправної поведінки самого покупця (орендаря), який за відсутності у нього законодавчо встановлених підстав для приватизації майна шляхом викупу (нездійснення поліпшень орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди), звернувся до органу місцевого самоврядування з відповідною заявою, що свідчить про недобросовісність дій орендаря. За таких обставин суд визнав обґрунтованим позов в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного майна. Водночас, зважаючи на встановлені судом обставини подальшого відчуження такого майна на користь фізичної особи, суд вказав про неможливість його повернення товариством на користь територіальної громади.

Разом із тим суд установив, що відповідачі заявили про застосування позовної давності у цій справі. Суд також зазначив, що прокурор у позові посилався на те, що ним не пропущено позовну давність; що про незаконне відчуження комунального майна органи прокуратури дізнались в рамках досудового розслідування у кримінальному провадженні за № 42017221080000002 від 20.11.2017, внесеного до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань Харківською місцевою прокуратурою № 2 за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 3652 Кримінального кодексу України. Також прокурор вказував, що на адресу Харківської місцевої прокуратури № 1 надійшов лист Харківської місцевої прокуратури № 2 від 07.10.2019 № 04-10-21/17 (від 10.10.2019 вхідний № 2541-19) з копіями вилучених у рамках цього кримінального провадження в Управлінні комунального майна та приватизації приватизаційних справ, зокрема, щодо спірних нежитлових приміщень. Отже, прокурор не пропустив позовну давність, оскільки про вказані у позовній заяві порушення йому стало відомо лише 07.10.2019, тобто з часу отримання та вивчення приватизаційної справи, отриманої в рамках кримінального провадження № 42017221080000002.

Як свідчить зміст оскарженої у справі постанови суду апеляційної інстанції, апеляційний господарський суд надав оцінку усім цим наведеним прокурором аргументам, дослідив обставини справи та наявні у ній докази, урахував положення законодавства, яке регулює інститут позовної давності, а також судову практику Верховного Суду щодо відповідного правозастосування та установив, що прокурор звернувся з позовом у цій справі з пропуском позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачами, за відсутності поважних причин її пропуску. Зокрема, суд апеляційної інстанції зазначив, що, по-перше, в матеріалах справи відсутній лист Харківської місцевої прокуратури № 2 від 07.10.2019 № 04-10-21/17, на який посилається прокурор та з моменту отримання якого він обраховує відлік строку позовної давності на звернення до суду із цим позовом. По-друге, саме по собі посилання скаржника на те, що на адресу Харківської місцевої прокуратури № 1 надійшов вказаний лист Харківської місцевої прокуратури № 2 з копіями вилучених документів, не є моментом, з якого починається відлік позовної давності, оскільки лист надійшов від одного прокурора іншому, тоді як прокуратура становить єдину систему в силу вимог статті 1 Закону України "Про прокуратуру". По-третє, матеріали справи не містять витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо кримінального провадження від 20.11.2017 № 42017221080000002, на яке (кримінальне провадження) посилається прокурор у позовній заяві, а господарський суд позбавлений можливості самостійно отримати зазначений витяг і перевірити відповідні відомості. По-четверте, прокурор надав суду ухвалу Жовтневого районного суду м. Харкова у справі № 639/687/19, якою розглянуто клопотання прокурора Харківської місцевої прокуратури № 2 про надання тимчасового доступу до речей і документів у кримінальному провадженні № 42017221080000002 від 04.01.2017 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною 3 статті 3652 Кримінального кодексу України. При цьому апеляційний господарський суд з`ясував, що ухвала Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019 стосується кримінального провадження № 42017221080000002. Водночас дату порушення цього кримінального провадження в ухвалі суду зазначено 04.01.2017, а не 20.11.2017, як вказує в позові прокурор у цій справі, що розглядається. Звідси прокурор не довів неможливості дізнатися про порушення прав територіальної громади м. Харкова саме з часу відкриття вказаного кримінального провадження. По-п`яте, прокурор не довів, яким чином законодавчі зміни стосовно зменшення обсягу повноважень прокуратури вплинули на його можливість своєчасно дізнатися про порушення прав територіальної громади у наведеному випадку. Крім того, як зазначив апеляційний господарський суд, прокурор не був позбавлений можливості з використанням повноважень, передбачених Законом України "Про прокуратуру", своєчасно отримати від відповідного суб`єкта владних повноважень необхідну для подання позову інформацію, а доказів ухилення відповідного органу від надання такої інформації прокурору у матеріалах справи немає.

Згідно з положеннями статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Як уже зазначалося, на обґрунтування підстави касаційного оскарження скаржник посилався на положення пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України і з цієї підстави було відкрито касаційне провадження.

Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваної скаржником постанови в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

Разом із тим зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).Верховний Суд у своїй діяльності висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.

З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування таких правових висновків у кожній конкретній справі.

Схожа правова позиція є усталеною та знайшла своє відображення у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Крім того, посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Водночас підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови, саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. До того ж цитування скаржником окремих висновків, наведених у постановах Верховного Суду, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Проаналізувавши висновки, які викладені у перелічених скаржником постановах Верховного Суду щодо застосування інституту позовної давності, колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що такі висновки були зроблені судами з урахуванням конкретних обставин та наявних у таких справах і оцінених судами згідно з вимогами процесуального законодавства доказів, які є відмінними від тих, що встановлені та є у справі, в якій подано касаційну скаргу, а отже, застосування судами положень статті 261 Цивільного кодексу України у справах, на які посилається скаржник, залежало від встановлення певної сукупності фактів, які мають матеріально-правове значення у питанні застосування позовної давності.

У справі, що розглядається апеляційний господарський суд, переглядаючи справу в порядку положень статті 269 Господарського процесуального кодексу України, на підставі оцінки наявних у справі доказів дійшов висновку про пропуск прокурором як самостійним позивачем позовної давності при зверненні з позовом у цій справі та недоведення ним протилежних обставин, надавши оцінку усім аргументам прокурора з цього приводу (звернення з позовом в межах позовної давності) та мотивовано їх відхиливши. Доводи скаржника у наведеній частині стосуються виключно його незгоди з наданою судом апеляційної інстанції оцінкою встановлених обставин справи і необхідності надання судом касаційної інстанції переоцінки наявних в матеріалах справи доказів (щодо пропуску прокурором строку позовної давності без наведення поважності причин його пропуску), що з огляду на визначені в статті 300 Господарського процесуального кодексу України межі розгляду справи судом касаційної інстанції не є компетенцією суду касаційної інстанції.

Водночас колегія суддів суду касаційної інстанції звертає увагу на те, що висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, на які посилається прокурор у касаційній скарзі, були враховані апеляційним господарським судом під час здійснення апеляційного провадження, про що безпосередньо свідчить зміст оскарженої у цій справі постанови суду апеляційної інстанції.

Колегія суддів зазначає, що для спростування будь-якого висновку, наведеного у оскаржуваних судових рішеннях, скаржник має навести не особисті міркування щодо незаконності та необґрунтованості цих судових рішень, а довести, який саме висновок Верховного Суду щодо застосування конкретної норми права у подібних відносинах не врахували суди попередніх інстанцій з урахуванням встановлених ними обставин справи. Незгода скаржника з рішеннями судів попередніх інстанцій або з правовою оцінкою та правовими висновками, які містяться в рішеннях, не свідчить про їх незаконність.

Разом із тим, посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судом апеляційної інстанції у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.

Ураховуючи конкретні обставини цієї справи, що розглядається, встановлені апеляційним господарським судом, висновки в оскаржуваній постанові не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстави для відкриття касаційного провадження.

Крім того, колегія суддів не бере до уваги посилання скаржника на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, оскільки така ухвала не є тим судовим рішенням, невідповідність висновкам якого щодо застосування норми права у подібних правовідносинах є підставою касаційного оскарження за пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19).

У свою чергу, Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

З огляду на зазначене підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу, не знайшла підтвердження.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.05.2021 у справі № 922/2039/20.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою першого заступника керівника Харківської обласної прокуратури на постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.05.2021 у справі № 922/2039/20 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак