Постанова

від 24.09.2024 по справі 185/9955/22

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/7912/24 Справа № 185/9955/22 Суддя у 1-й інстанції - Шаповалова І. С. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2024 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого - судді Демченко Е.Л.

суддів - Барильської А.П., Макарова М.О.

при секретарі - Кругман А.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 червня 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Рубіжанської міської військової адміністрації Сєвєродонецького району Луганської області, про позбавлення батьківських прав, -

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 , третя особа - Служба у справах дітей Рубіжанської міської військової адміністрації Сєвєродонецького району Луганської області, про позбавлення батьківських прав, мотивуючи його тим, що з 24 квітня 2010 року вона перебуває з відповідачем у зареєстрованому шлюбі та вони мають двох дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Вказувала, що з червня 2020 року їх сумісне життя не склалося та ОСОБА_1 припинив стосунки, покинув її з дітьми та перестав приймати участь у їх вихованні та надавати будь яку матеріальну допомогу на їх утримання.

Посилаючись на те, що після видачі судового наказу про стягнення аліментів відповідачем допущено заборгованість, розмір якої перевищує суму відповідних платежів за 6 місяців, фактичне місця перебування відповідача їй не відоме, просила суд ухвалити рішення, яким позбавити батьківських прав ОСОБА_1 у відношенні неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 червня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі позивачка ставить питання про скасування рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 червня 2024 року та ухвалення нового рішення, яким її позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, зазначаючи, що рішення постановлене з порушенням норм матеріального й процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції зробив неправильний висновок стосовно ненадання нею доказів та не зазначення достатніх обставин та правових підстав для позбавлення відповідача батьківських прав. Вказувала, що даний позов поданий нею виключно в інтересах дітей та він повинен бути задоволений.

06 серпня 2024 року відповідач ОСОБА_1 надав відзив на апеляційну скаргу, в якому, зазначаючи про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Він категорично заперечує проти позбавлення його батьківських прав.

Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів не находить підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду.

Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.

Встановлено судом і це підтверджується матеріалами справи, що сторони по справі перебували у зареєстрованому шлюбі з 24 квітня 2010 року.

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 13 січня 2023 року шлюб між сторонами розірвано.

Сторони є батьками двох неповнолітніх дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Згідно письмових пояснень третьої особи, надати висновок про доцільність позбавлення батьківських прав не видається можливим в зв`язку з тим, що територія Рубіжанської міської територіальної громади є тимчасово окупованою. Також в третьої особи відсутні відомості щодо місця проживання\перебування позивача та неповнолітніх дітей.

Враховуючи докази, наявні в матеріалах справи, що відповідач не ухиляється від своїх батьківських обов`язків по вихованню дітей, характер ставлення відповідача до дітей, суд прийшов до висновку про відсутність достатніх підстав для позбавлення батьківських прав ОСОБА_6 та недоведеність фактів ухилення свідомого нехтування ним батьківськими обов`язками.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду виходячи з наступного.

Декларацією прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю Організації Об`єднаних Націй 20 листопада 1959 року, яка підлягає застосуванню відповідно до ст.9 Конституції України та ст.ст.2,8 ЦПК України, проголошено, що у всіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питанням соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до ст.11 Закону України "Про охорону дитинства" сім`я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Так, відповідно до ст.150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини; батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток; батьки зобов`язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя; батьки зобов`язані поважати дитину; передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов`язку батьківського піклування щодо неї; забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини; забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

Положеннями вказаної вище статті визначено основні положення з виховання дітей. Для здійснення цього завдання батьки наділяються батьківськими правами, тобто правом на особисте виховання своїх дітей.

Батьківські права є в той же час і обов`язками батьків з виховання дітей, тому що батьки не тільки володіють правом на виховання дитини, а й мають обов`язок її виховувати. Нездійснення ними своїх прав тягне за собою або повну їх втрату, або тимчасове позбавлення цих прав.

Статтею 164 СК України визначено, що батьки можуть бути позбавлені батьківських прав тільки у випадках: якщо вони не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причин і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини; засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в п.п.15,16 постанови „Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав" №3 від 30 березня 2007 року, позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкується з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Згідно ст.165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява №31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини (параграф 57,58).

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-XII, передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

У справі «Мамчур проти України» (заява №10383/09) від 16 липня 2015 року Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним

(параграф 100).

Колегія суддів наголошує на тому, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Втім у даному конкретному випадку колегія суддів не вбачає правових підстав для задоволення позову.

Позивачка, зазначаючи, що відповідач ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків, не приділяє увагу та не спілкується з дітьми вказує, що посилання його на те, що він проходить службу у ЗСУ не відповідають дійсності.

Однак, наведені позивачкою докази на обґрунтування її доводів, не підтверджені належними та допустимими доказами.

Доводи апеляційної скарги не є суттєвими та не свідчать про незаконність та неправильність рішення суду.

Колегія суддів наголошує на тому, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого потрібно довести.

Також колегія суддів звертає увагу на те, що позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.

Відповідач надав відзив на апеляційну скаргу в якому заперечує проти задоволення позову та вказує про те, що на даний час позбавлений можливості бачитися із дітьми оскільки перебуває у зоні бойових дій.

На підставі наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що з`ясувавши в достатньо повному об`ємі права та обов`язки сторін, обставини справи, перевіривши доводи та давши їм правову оцінку, суд першої інстанції постановив рішення, що відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами, а приведені в апеляційній скарзі доводи зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці.

Оскільки рішення суду постановлено з додержанням норм матеріального й процесуального права, підстав для його скасування колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст.367,374,375,381-383 ЦПК України, колегія суддів, -

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 червня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий: Демченко Е.Л.

Судді: Барильська А.П.

Макаров М.О.