Постанова

від 26.09.2024 по справі 200/2719/24

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 вересня 2024 року справа №200/2719/24

м. Дніпро

Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Гаврищук Т.Г., суддів: Блохін А.А., Компанієць І.Д., розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 15 липня 2024р. у справі № 200/2719/24 (головуючий І інстанції Троянова О.В.) за позовом ОСОБА_1 до Фінансового управління Новогродівської міської ради про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 14.04.2022 по 05.10.2023 року у розмірі 247 532,94 грн,-

УСТАНОВИВ:

Позивачка звернулася до суду з позовом до Фінансового управління Новогродівської міської ради про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період: квітень 2022 року (з 14.04.2022 включно) 12 днів 7675,44 грн; травень 2022 року 14071,64 грн; червень 2022 року 22 дні 14071,64 грн; липень 2022 року 13432,02 грн; серпень 2022 року 23 дні 14711,26 грн; вересень 2022 року 22 дні 14071,64 грн; жовтень 2022 року 21 день 13432,02 грн; листопад 2022 року 22 дні 14071,64 грн; грудень 2022 року 22 дні 14071,64 грн; січень 2023 року 22 дні 14071,64 грн; лютий 2023 року 20 днів 12792,40; березень 2023 року 23 дні 14711,26 грн; квітень 2023 року 20 днів 12792,40; травень 2023 року 23 дні 14711,26 грн.; червень 2023 року 22 дні 14071,64 грн; липень 2023 року 21 день 13432,02 грн; серпень 2023 року 23 дні 14711,26 грн; вересень 2023 року 22 дні 14071,64 грн; жовтень 2023 року (по 05 жовтня 2023 включно) 4 дні 2558,48 грн, на загальну суму 247532 (двісті сорок сім тисяч п`ятсот тридцять дві) гривні 94 копійки.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 15 липня 2024р. у задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись з таким рішенням, позивачкою подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивачка посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Судом першої інстанції не враховано встановлений рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 07 червня 2023 року у справі №202/10360/22 факт того, що відповідач не довів з наданням належних та допустимих доказів факту неможливості надання роботи позивачу, а остання в свою чергу обґрунтовувала свої вимоги тим, що вона зверталася із заявами про оголошення простою або організації роботи дистанційно. Відповідач, як орган місцевого самоврядування мав можливість забезпечити позивачку роботою в умовах воєнного стану. Враховуючи вищезазначене відповідачем допускалося невиконання вимог трудового законодавства, порушувались права і законні інтереси позивача у сфері трудових відносин, відповідачем не організовано працю ОСОБА_1 в умовах воєнного стану, а тому наявні підстави для припинення трудового договору та звільнення ОСОБА_1 за частиною третьою статті 38 КЗпП України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин). Отже, судовим рішенням встановлено, що відповідач порушив її право на працю, не забезпечив роботою та позбавив основного та єдиного доходу.

На думку позивача, невиконання нею посадових обов`язків з вини відповідача, який не організував працю в умовах воєнного стану, можливо порівняти за аналогією закону, як простой, як відсторонення від роботи, як призупинення трудового договору, як незаконне звільнення. При цьому, відповідач 14.04.2022р. не видав жодного розпорядчого документу щодо визначення подальших умов праці, керівництво відповідача на цей час перебувало у м. Калуш Івано-Франківській області та дистанційно працювало також без будь яких розпорядчих документів.

Позивач вважає, що відповідно до статті 43 Конституції України, найбільш подібним (аналогічним) до цієї ситуації є застосування частин першої та другої статті 235 КЗпП України. Подібний висновок було висвітлено Верховним судом у постанові ввід 31.01.2024р. у справі №161/8196/22 та інших.

Справа розглянута у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами відповідно до ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає виходячи з наступного.

Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, позивачка працювала в Міському фінансовому управлінні Новогродівської міської ради (з 01 травня 2018 року Фінансовому управлінні Новогродівської міської ради) у період з 02.01.2008 року.

Наказом Фінансового управління Новогродівської міської ради від 31.12.2020 року 47-к/тр «Про переведення ОСОБА_1 » позивачку призначено з 01.01.2021 року головним спеціалістом бюджетного відділу з посадовим окладом 5100 грн. на місяць з фонду оплати праці працівників фінансового управління Новогродівської міської ради, шляхом переведення з посади провідного спеціаліста бюджетного відділу, як таку, що успішно пройшла стажування.

Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 15 лютого 2023 року у справі №202/8605/22 (залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 02 серпня 2023 року) відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Фінансового управління Новогродівської міської ради про визнання доведеним факту перебування з 14.04.2022р. у простої пов`язаному з загрозою для її життя та здоров`я; стягнення заборгованості з заробітної плати (середнього заробітку за час простою) за період з 14.04.2022 року по 31.10.2022 року включно у сумі 84338,06 грн.

Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 15 лютого 2023 року у справі № 202/8605/22 встановлено, що згідно Довідки від 06.06.2022 року №1202-5001709450/13163 про взяття на облік внутрішньо-переміщеної особи ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 стала на облік за фактичним перебуванням у АДРЕСА_1 .

Крім того, у зазначеному рішенні судом встановлено на підставі табелів обліку робочого часу, що у період з 01.04.2022 по 31.10.2022 року простій у Фінансовому управлінні Новогродівської міської ради не оголошувався, та робота не призупинялася. Позивачкою не виконувалася робота у період з 14.04.2022 року, та згідно табелю обліку робочого часу фінансового управління Новогродівської міської ради з 14.04.2022 р. щодо ОСОБА_1 зазначена відмітка НЗ (Нез`ясовані причини).

Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 07 червня 2023 року у справі №202/10360/22 (залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 05 жовтня 2023 року) задоволено позов ОСОБА_1 до фінансового управління Новогродівської міської ради про розірвання трудового договору. Розірвано трудовий договір, укладений на невизначений строк між ОСОБА_1 та фінансовим управлінням Новогродівської міської ради, звільнивши ОСОБА_1 з займаної посади головного спеціалісту бюджетного відділу фінансового управління Новогродівської міської ради на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України у зв`язку з невиконанням фінансовим управлінням Новогродівської міської ради законодавства про працю.

Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 07 червня 2023 року у справі № 202/10360/22 встановлено, що 07.10.2022 року ОСОБА_1 подала заяву про розірвання трудового договору, у зв`язку з порушенням роботодавцем законодавства про працю, відповідно до ч. 3 ст. 38 КЗпП України, та Фінансове управління Новогродівської міської ради листом № 01-42/111 від 17.10.2022 року відмовило у такому звільненні. Згідно довідки начальника Фінансового управління Новогродівської міської ради від 02.12.2022 головний спеціаліст бюджетного відділу ОСОБА_1 з 14.04.2022 року по теперішній час відсутня на роботі з нез`ясованих причин. Згідно листа начальника Фінансового управління Новогродівської міської ради 01-42/86 від 18.05.2023 року Фінансове управління Новогродівської міської ради роботу, в зв`язку з воєнними діями, не зупиняло. За період воєнного стану рішення про оголошення та запровадження простою у Фінансовому управлінні не приймались, дія трудового договору з працівниками не призупинялась. При цьому, відповідно до розпорядження міського голови від 06 квітня 2022 року 50-р «Про перевезення керівного складу, працівників структурних підрозділів та працівників виконкому міської ради» начальник фінансового управління ОСОБА_2 , заступник начальника-начальник бюджетного відділу ОСОБА_3 , завідуючий сектором фінансів виробничої сфери ОСОБА_4 , провідний спеціаліст фінуправління ОСОБА_5 з 08 квітня 2022 року перебували у м.Калуш Івано-Франківської області. Крім того, судом встановлено, що відповідачем як органом місцевого самоврядування не було забезпечено позивачку роботою в умовах воєнного стану, а позивачка обґрунтовувала свої позовні вимоги тим, що зверталася із заявою про оголошення простою або організації роботи дистанційно.

Наказом Фінансового управління Новогродівської міської ради від 09.10.2023 року 32/к/тр звільнено ОСОБА_1 05 жовтня 2023 року за власним бажанням, частина 3 статті 38 КЗпП України на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07.06.2023 року у справі №202/10360/22, з виплатою компенсації за 10 календарних років додаткової оплачуваної відпустки та вихідної допомоги в розмірі тримісячного середнього заробітку.

Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 15 лютого 2024 року у справі №202/20000/23 відмовлено у задоволенні ОСОБА_1 до Фінансового управління Новогродівської міської ради про стягнення заробітної плати, про стягнення грошової компенсації за невикористані дні щорічної та додаткової відпустки, про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільнення та стягнення моральної шкоди.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2024 року у справі № 202/20000/23 задоволено частково апеляційну скаргу ОСОБА_1 . Скасовано рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 15 лютого 2024 року та ухвалено нове судове рішення. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Фінансового управління Новогродівської міської ради про стягнення майнової шкоди відмовлено. Закрито провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Фінансового управління Новогродівської міської ради про стягнення заробітної плати, компенсацію за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, моральної шкоди, заподіяної порушенням трудових прав посадової особи місцевого самоврядування відповідно до п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Наведені обставини сторонами не оспорюються. Спірним у цій справі є наявність правових підстав для стягнення на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 14.04.2022р. по 05.10.2023 року.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові, організаційні, матеріальні та соціальні умови реалізації громадянами України права на службу в органах місцевого самоврядування, визначає загальні засади діяльності посадових осіб місцевого самоврядування, їх правовий статус, порядок та правові гарантії перебування на службі в органах місцевого самоврядування врегульовано Законом України від 07 червня 2001 року № 2493-III «Про службу в органах місцевого самоврядування» (далі Закон № 2493-ІІІ).

Згідно частини 3 статті 7 Закону №2493-ІІІ на посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія Закону України "Про запобігання корупції" та законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.

За загальним правилом у правовідносинах, що є предметом розгляду даної справи, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Статтею 21 Закону №2493-III визначено, що посадові особи одержують заробітну плату, розмір якої має забезпечувати достатній життєвий рівень. Умови оплати праці посадових осіб місцевого самоврядування визначаються Кабінетом Міністрів України. Джерелом формування фонду оплати праці посадових осіб місцевого самоврядування є місцевий бюджет.

Відповідно до частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України « оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України « Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Статтею 12 Закону України « Про оплату праці» закріплено перелікнорм і гарантій в оплаті праці, який не є вичерпним. Указано, що норми оплати праці (за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників молодше вісімнадцяти років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов`язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров`я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв`язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо), а також гарантії та компенсації працівникам в разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах тощо встановлюються Кодексом законів про працю України та іншими актами законодавства України. Норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною першою цієї статті та Кодексом законів про працю України, є мінімальними державними гарантіями.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону № 108/95-ВР Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано в законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти всі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

За висновком Конституційного Суду України, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин, а саме відплатності праці, який отримав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов`язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов`язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов`язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров`я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою - зупинення роботи, що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (форс-мажор) тощо. Такі зобов`язання відповідають мінімальним державним гарантіям, установленим статтею 12 Закону № 108/95-ВР, зокрема щодо оплати часу простою, який мав місце не з вини працівника.

Зазначене, на переконання Конституційного Суду України, дає підстави для висновку, що обсяг заробітної плати найманого працівника становлять винагорода за виконану роботу, про що йдеться у статті 94 КЗпП України і статті 1 Закону № 108/95-ВР, та гарантовані державою виплати, передбачені у статті 12 Закону № 108/95-ВР.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 у справі № 1-18/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону № 108/95-ВР Конституційний Суд України вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу законів про працю України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Право працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Конституційний Суд України зробив висновок, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто всіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Тобто Конституційний Суд України фактично зробив висновок, що навіть у разі невиконання трудової функції не з власної вини, він вважається таким, що працює і отримує за це заробітну плату, а не компенсацію, бо саме заробітна плата є тією грошовою виплатою, яка забезпечує можливість самого існування як працівника, так і, можливо, членів його сім`ї, а також наповнення державного бюджету, бо із цієї виплати вираховуються податки і збори, у тому числі внески до Пенсійного фонду України у розмірах, який передбачений саме для заробітної плати, а період вимушеного прогулу зараховується до страхового стажу.

Такий період невиконання трудової функції можна порівняти з простоєм.

При цьому під простоєм розуміється зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (частина перша статті 34 Кодексу законів про працю України).

Тобто простій можливий як з вини роботодавця, так і за відсутності його вини. Законодавство у будь-якому випадку простою гарантує працівникам отримання частини заробітної плати.

У свою чергу, вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію.

Вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати, розмір якої обраховується згідно з Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі Порядок № 100), і сама виплата, відповідно, названа середньою заробітною платою.

Частинами 1 та 2 статті 235 КЗпП України встановлено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції про те, що аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку про те, що вимушений прогул це час, упродовж якого працівник з вини роботодавця не мав змоги виконувати трудові функції.

Вичерпний перелік підстав виплати працівникові середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу визначено статтями 235, 236 КЗпП України і вони не підлягають розширеному тлумаченню.

У постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом частини другої статті 235 КЗпП України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.

Тобто в разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.

Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, наказом Фінансового управління Новогродівської міської ради від 09.10.2023 року 32/к/тр позивачку було звільнено саме за власним бажанням, частина 3 статті 38 КЗпП України.

У спірних правовідносинах, позивачку не було незаконно звільнено, а також трудовий договір з нею не було призупинено, а тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, передбаченого ст. 235 КЗпП України.

Посилання позивачки на факти, встановлені рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 07 червня 2023 року у справі №202/10360/22, колегією суддів не прийняті до уваги, оскільки ці факти слугували підставою для припинення трудового договору та звільнення позивачки за частиною третьою статті 38 КЗпП України.

Застосування позивачкою до спірних правовідносин правових висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 31 січня 2024 року у справі №161/8196/22 так інших, колегія суддів вважає помилковим, оскільки справи не є тотожними.

В межах справи №161/8196/22 судом була встановлена незаконність наказу про призупинення дії трудового договору.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що судом першої інстанції правомірно відмовлено у задоволенні позову.

За приписами пункту 1 частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду не вбачається.

При цьому судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Судова колегія дійшла висновку про те, що підстави для скасування рішення суду першої інстанції відсутні, а тому відхиляє апеляційну скаргу і залишає судове рішення без змін.

Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 15 липня 2024р. у справі № 200/2719/24 - залишити без задоволення.

Рішення Донецького окружного адміністративного від 15 липня 2024р. у справі №200/2719/24 - залишити без змін.

Повне судове рішення складено 26 вересня 2024 року.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з 26 вересня 2024 року та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: Т.Г. Гаврищук

Судді А.А. Блохін

І.Д. Компанієць