Рішення

від 17.09.2024 по справі 308/14855/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88000, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2024 р. м. Ужгород Справа № 308/14855/19

Суддя Господарського суду Закарпатської області Лучко Р.М.,

за участю секретаря судового засідання Піпар А.Ю.

Розглянув матеріали справи за позовом

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Самшит», м. Київ

до відповідача 1 Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Стронг», м. Дніпро

відповідача 2 ОСОБА_1 , м. Мукачево Закарпатської області

відповідача 3 ОСОБА_2 , м. Мукачево Закарпатської області

про визнання недійсними договорів про відступлення права вимоги

За участю представників:

позивача - не з`явився;

відповідачів - не з`явилися.

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Самшит» звернулося до Ужгородського міськрайонного суду 3акарпатської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Стронг», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у якому просило суд: визнати недійсним з моменту його укладення договір відступлення права вимоги від 25 жовтня 2017 року № 25-10/17, укладений між ТОВ «Фінансова компанія «Стронг» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ; визнати недійсним з моменту його укладення договір відступлення права вимоги від 25 жовтня 2017 року №25-10/17-2, укладений між ТОВ «Фінансова компанія «Стронг» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Данич О.Ф. за № 3739 від 25 жовтня 2017 року.

Ухвалою від 24.01.2020 Ужгородського міськрайонного суду 3акарпатської області справу № 308/14855/19 передано за підсудністю до Мукачівського міськрайонного суду 3акарпатської області.

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 08 грудня 2020 року позов задоволено; визнано недійсним з моменту його укладення договір відступлення права вимоги від 25 жовтня 2017 року № 25-10/17, укладений між ТОВ "Фінансові компанія «Стронг» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ; визнано недійсним з моменту його укладення договір відступлення права вимоги від 25 жовтня 2017 року № 25-10/17- 2, укладений між ТОВ "Фінансові компанія «Стронг» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , посвідчений приватний нотаріусом Київського міського нотаріального округу Данич О.Ф. за № 3739 від 25 жовтня 2017 року.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 12 липня 2021 року рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 08 грудня 2020 року скасовано, у задоволенні позову ТОВ «Самшит» відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2024 року у справі 308/14855/19 касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Самшит» задоволено частково; рішення Мукачівського міськрайонного суду 3акарпатської області від 08 грудня 2020 року та постанову 3акарпатського апеляційного суду від 12 липня 2021 року скасовано та закрито провадження у справі № 308/14855/19. Крім того роз`яснено Товариству з обмеженою відповідальністю «Самшит», що розгляд цієї справи віднесений до юрисдикції господарського суду.

Скориставшись правом подати заяву про передачу справи до Господарського суду Закарпатської області для розгляду по суті, заявник подав відповідну заяву до Верховного Суду, за результатами розгляду якої на підставі ухвали суду від 03 квітня 2024 року № 308/14855/19 (пров. № 61-13877св21) справа передана до Господарського суду Закарпатської області.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 308/14855/19 визначено головуючого суддю Лучка Р.М., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30 квітня 2024 року.

Ухвалою від 06 травня 2024 року суд прийняв суд прийняв справу №308/14855/19 до провадження за правилами загального позовного провадження та призначив підготовче засідання на 23 травня 2024 року, а також встановив учасникам справи процесуальні строки для подання заяв по суті спору.

Підготовче засідання 23 травня 2024 року суд відклав відповідною ухвалою на 13 червня 2024 року з огляду на відсутність у матеріалах справи доказів належного повідомлення відповідача 3 про дату, час та місце проведення підготовчого засідання.

12 червня 2024 року через систему «Електронний суд» надійшли додаткові пояснення відповідача 2. До додаткових пояснень долучено доказ надіслання їх копії позивачу в його електронний кабінет ЄСІТС.

У підготовчому засіданні 13 червня 2024 року суд, зважаючи на клопотання представника позивача про надання можливості ознайомитися з додатковими поясненнями, оголосив перерву до 04 липня 2024 року.

03 липня 2024 року позивач подав за допомогою системи «Електронний суд» додаткові пояснення від 03.04.2024 з долученою квитанцією про доставку пояснення до зареєстрованого Електронного кабінету відповідача.

У підготовчому засіданні 04 липня 2024 року суд протокольною ухвалою продовжив строк підготовчого провадження на тридцять днів та оголосив перерву до 25 липня 2024 року.

23 липня 2024 року від позивача через систему «Електронний суд» надійшло клопотання про долучення документів до матеріалів справи та поновлення строку подання такого клопотання.

За наслідками проведеного у справі підготовчого провадження, з огляду на вирішення у підготовчому засіданні зазначених у частині 2 ст. 182 ГПК України питань, що підлягали з`ясуванню судом, ухвалою від 25 липня 2024 суд постановив підготовче провадження закрити та призначити судовий розгляд справи по суті на 17 вересня 2024 року.

В судове засіданні 17.09.2024 представники сторін не з`явилися. Позивачем 17.09.2024 подано суду заяву від 17.09.2024 про розгляд справи за відсутності представника Товариства. За змістом поданої суду заяви позовні вимоги ТОВ «Самшит» підтримуються в повному обсязі.

В судових засіданнях представник позивача підтримав позовні вимоги з урахуванням підстав, що викладені в позовній заяві та додаткових письмових поясненнях.

В підготовчі та судове засідання представники відповідачів жодного разу не з`явилися, причини неявки суду не повідомили, клопотань про відкладення не заявили, хоча про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином у встановленому законом порядку шляхом надіслання судових ухвал за зареєстрованим місцем проживання відповідача 3 та до електронного кабінету відповідачів 1 та2 , правом заперечити проти позовних вимог та надати суду відзив на позов в Господарському суді Закарпатської області, - відповідачі 1 та 3 не скористалися.

Так, відповідач 1 - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Стронг» повідомлявся про призначення справи до розгляду, неодноразові відкладення підготовчих засідань у даній справі, закриття підготовчого провадження і призначення справи до розгляду по суті шляхом надіслання ухвал від 06.05.2024, 23.05.2024, 13.06.2024, 04.07.2024 та 25.07.2024 до електронного кабінету ТОВ «Фінансова компанія «Стронг», що підтверджується довідками про доставку електронного листа від 06.05.2024, 27.05.2024, 13.06.2024, 04.07.2024 та 26.07.2024 року.

Відповідач 2 - ОСОБА_1 повідомлявся про призначення справи до розгляду, неодноразові відкладення підготовчих засідань у даній справі, закриття підготовчого провадження і призначення справи до розгляду по суті шляхом надіслання ухвал від 06.05.2024 та від 23.05.2024 за встановленою під час розгляду справи судами цивільної юрисдикції з відповіді №3-18/305 від 20.01.2020 ГУДМС у Закарпатській області на запит суду адресою місця проживання ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), а ухвал від 13.06.2024, 04.07.2024 та 25.07.2024 до електронного кабінету представника відповідача 2 адвоката Гелемей Ю.М., що підтверджується довідками про доставку електронного листа від 13.06.2024, 04.07.2024 та 26.07.2024 року.

Відповідач 3 - ОСОБА_2 повідомлялася про призначення справи до розгляду, неодноразові відкладення підготовчих засідань у даній справі, закриття підготовчого провадження і призначення справи до розгляду по суті шляхом надіслання ухвал від 06.05.2024, 23.05.2024, 13.06.2024, 04.07.2024 та 25.07.2024 за встановленою під час розгляду справи судами цивільної юрисдикції з відповіді №3-18/304 від 20.01.2020 ГУДМС у Закарпатській області на запит суду адресою місця проживання ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ), що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення про отримання ОСОБА_2 процесуальних документів суду №0600931094731, поштовими конвертами про повернення без вручення відповідачу 3 рекомендованих відправлень №0600924643134, №0600938977370, 0600946891760 із зазначенням причини невручення: «За закінченням терміну зберігання».

Згідно з п.п. 81, 82 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 за №270 (надалі - Правила) рекомендовані поштові відправлення (крім рекомендованих листів з позначкою «Судова повістка»), повідомлення про вручення поштових відправлень, поштових переказів, адресовані фізичним особам, під час доставки за зазначеною адресою або під час видачі в об`єкті поштового зв`язку вручаються адресату (одержувачу), а в разі його відсутності - будь-кому з повнолітніх членів сім`ї, який проживає разом з ним.

Відповідно до п. 99 Правил у разі відмови адресата (одержувача) від одержання поштового відправлення, коштів за поштовим переказом поштове відправлення, поштовий переказ не пізніше ніж протягом наступного робочого дня повертається відправнику (крім випадків, коли відправником надано розпорядження «не повертати»). Таке відправлення вручається відправнику за умови оплати ним плати за пересилання відправлення.

Такі поштові відправлення, поштові перекази не пізніше ніж протягом наступного робочого дня повертаються за зворотною адресою.

У разі коли адресат (одержувач) відмовляється засвідчити своїм підписом або в інший спосіб, передбачений оператором поштового зв`язку, факт відмови від одержання поштового відправлення, коштів за поштовим переказом, такі поштове відправлення, поштовий переказ зберігаються у приміщенні об`єкта поштового зв`язку протягом установленого пунктом 101 цих Правил строку (крім рекомендованих листів з позначкою «Судова повістка»), після закінчення якого повертаються оператором поштового зв`язку за зворотною адресою.

У разі коли адресат (одержувач) відмовляється засвідчити своїм підписом факт відмови від одержання рекомендованого листа з позначкою «Судова повістка», працівник об`єкта поштового зв`язку робить позначку «Адресат відмовився» і не пізніше ніж протягом наступного робочого дня повертає його до суду.

У разі відмови адресата (одержувача) (представника юридичної особи, уповноваженого на одержання пошти) від одержання рекомендованого листа з позначкою «Судова повістка» працівник об`єкта поштового зв`язку робить на ньому позначку «Адресат відмовився» у спосіб та відповідно до порядку, встановленого оператором поштового зв`язку, і не пізніше ніж протягом наступного робочого дня повертає його до суду.

У разі неможливості вручення адресатам (одержувачам) поштові відправлення, внутрішні поштові перекази зберігаються об`єктом поштового зв`язку місця призначення протягом строку, що встановлюється оператором поштового зв`язку, відправлення «EMS» - 14 календарних днів, міжнародні поштові перекази - відповідно до укладених угод.

Строк зберігання за заявою відправника/адресата (одержувача) і за додаткову плату може бути продовжений.

У разі невручення рекомендованого листа з позначкою «Судова повістка» або реєстрованого поштового відправлення з позначкою «Адміністративна послуга» такі відправлення разом з бланком повідомлення про вручення повертаються за зворотною адресою у порядку, визначеному в пунктах 81, 82, 83, 84, 91, 99 цих Правил, із зазначенням причини невручення.

Після закінчення встановленого строку зберігання поштові відправлення, поштові перекази повертаються відправнику, крім випадків, коли відправником надано розпорядження «не повертати» (п.п. 101, 102 Правил).

Відповідно до ч. ч. 3, 7 ст. 120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Порядок вручення судових рішень визначено у ст. 242 ГПК України, за змістом ч. 5 якої учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі в електронній формі у порядку, визначеному законом, - у випадку наявності в особи офіційної електронної адреси, або рекомендованим листом з повідомленням про вручення, якщо така адреса відсутня.

Частиною 11 статті 242 ГПК України визначено, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Згідно з п. 4 ч. 6 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Системний аналіз ст. ст. 120, 242 ГПК України, п.п. 81, 82, 101 Правил свідчить, що у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії або судове рішення направлено судом рекомендованим листом за належною поштовою адресою і судовий акт повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відмову адресата від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то необхідно вважати, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії або про прийняття певного судового рішення у справі (схожа правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.01.2020 у справі № 910/22873/17 та від 14.08.2020 у справі № 904/2584/19).

Встановлений порядок надання послуг поштового зв`язку, доставки та вручення рекомендованих поштових відправлень, строк зберігання поштового відправлення забезпечує адресату можливість вжити заходів для отримання такого поштового відправлення та, відповідно, ознайомлення з судовим рішенням.

Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 242 ГПК України якщо копію судового рішення вручено представникові, вважається, що його вручено й особі, яку він представляє.

У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.12.2020 у справі № 902/1025/19 Верховний Суд звернув увагу на те, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б).

За таких обставин, суд дійшов висновку, що відповідачі вважаються належним чином повідомленими про розгляд даної справи в суді, мали достатньо часу та можливості надати свої заперечення з приводу предмета спору, докази, які мають значення для розгляду справи по суті, а неявка сторін в судове засідання не перешкоджає розгляду справи та не може слугувати підставою для відкладення судового засідання.

Учасник справи розпоряджається своїми правами на власний розсуд (ч. 2 ст. 14 ГПК України).

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 13 ГПК України).

Відповідно до ст. 233 ГПК України, рішення по даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки наявних в матеріалах справи доказів.

ПОЗИЦІЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Правова позиція позивача.

Позовні вимоги обґрунтовуються недійсністю укладених відповідачами договорів про відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами від 25.10.2017 року як таких, що укладені з порушеннями ч. 3 ст. 512, ст. 1054 ЦК України за неможливістю відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або фінансова установа, якій законом надано право надавати фінансові послуги.

Заперечення (відзив) відповідачів.

Відповідачі 1 та 3 не надали суду відзиву на позов у встановленому законом порядку відповідно до приписів ст.ст. 165, 178 ГПК України.

Відповідач 2 під час розгляду справи судами цивільної юрисдикції та відповідно до наданих Господарському суду додаткових пояснень від 12.06.2024 заперечує проти задоволення позовних вимог, зазначає, що оспорювані договори не є договорами факторингу, не містять ознак, які дозволяли б віднести його до договору факторингу, як про це стверджує позивач, а по суті є правочинами з відступлення (купівлі) права вимоги (цесії).

Означені аргументи відповідач 2 підтверджує визначенням суб`єктного складу сторін договорів від 25.10.2017, їх предметом та метою та зауважує, що в оспорюваних позивачем договорах відсутні умови, притаманні договору факторингу; їх ціна не визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, а суб`єктний склад є відмінним від суб`єктного складу, притаманного договорам факторингу.

При цьому, відповідач 2 зауважує, що сама по собі оплатність договору відступлення права вимоги не перетворює цей договір на договір факторингу, оскільки оплатність характерна і для договорів купівлі-продажу права вимоги.

У зв`язку з викладеним доводить, що оспорювані позивачем договори про відступлення права вимоги (цесії) повністю відповідають вимогам чинного законодавства, а відтак і відсутні підстави для визнання їх недійсними.

Окрім того, відповідач 2 звертає увагу суду на ту обставину, що позивач жодним чином не обґрунтовує, яке його право порушують оспорювані договори про відступлення права вимоги між відповідачами, особливо враховуючи, що попередньо укладені договори про відступлення права вимоги між ТОВ «ФК «Стронг» та Банком оскаржені не були та є чинними.

Письмові пояснення.

Позивач в наданих суду письмових поясненнях від 25.07.2024 акцентує увагу суду на правових висновках Верховного Суду, що викладені в постановах Верховного Суду від 25.06.2024 у справі №569/22011/18, від 06.03.2024 у справі №522/9489/21, від 08.02.2024 у справі №757/75512/17-ц, Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 у справі №456/646/11, від 16.03.2021 у справі №906/1174/18, від 08.11.2023 у справі №206/4841/20 та зауважує, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Єдиний виняток з зазначеного правила має місце, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.

Звертає увагу, що у спірних правовідносинах, як первісний кредитор - ПАТ «Промінвестбанк» на час укладення оспорюваних договорів не перебував у процедурі ліквідації, так і набувач вимоги від банку (продавець права вимоги за оспорюваними договорами) ТОВ «Фінансова компанія «Стронг» не перебував в процедурі ліквідації, а також не був позбавлений відповідних ліцензій щодо надання фінансових послуг.

Окрім того, відповідно до викладених в клопотанні від 23.07.2024 пояснень позивач зазначає, що в спірних правовідносинах відповідачами було виконано оспорювані договори, зокрема до Державного реєстру речових прав внесено відомості про заміну первинного іпотекодержателя (ПАТ «Промінвестбанк») на Іпотекодержателів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що підтверджується Інформаційними довідками з Реєстру та, надалі, відповідачі 2 та 3 невідкладно звернули стягнення на предмет іпотеки і зареєстрували право власності на нерухоме майно за собою, внісши в подальшому предмет іпотеки (нерухоме майно (реєстраційний номер: 1390209621101) до статутного капіталу ТОВ «Готель «Олімп» на підставі рішення засновників від 09.01.2018 року та зареєстровано в ДРРП 09.01.2018 року (запис 24458276).

Звертає увагу, що попри наявність публічних обтяжень предмета іпотеки, що виникли на підставі ухвали Ужгородського міськрайонного суду у справі №308/10650/19 від 21.09.2020 року (шляхом накладення арешту на спірне нерухоме майно готель «Олімп», що знаходиться за адресою: Гленца, буд.4 в м. Ужгороді, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1390209621101) означене нерухоме майно було демонтовано та знищено відповідачами 2 та 3, а відтак речові права щодо такого майна припинились, відповідно до ст.349 ЦК України.

З урахуванням викладеного пояснює, що оскільки на даний час нерухоме майно, дійсним власником якого весь час залишався позивач, є знищеним, тобто перестало існувати як об`єкт цивільних прав, позивач позбавлений можливості захистити свої права в інший спосіб - ніж визнання недійсним правочинів, які є предметом даного спору. Такий спосіб захисту забезпечить правову визначеність позивача та інших учасників спірних правовідносин щодо дійсності оспорюваних договорів та не породження ними тих правових наслідків, які передбачені їх умовами, зокрема неможливість відповідачами 2 та 3 набувати прав іпотекодержателя за договорами іпотеки, які були укладені позивачем та ПАТ «Промінвестбанк».

ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ОБСТАВИНИ СПРАВИ.

10 серпня 2007 року між Закритим акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», як Банком та Товариством з обмеженою відповідальністю «Самшит», як Позичальником укладено кредитний договір № 42/3-07 (надалі - Кредитний договір), згідно умов якого Банк надає Позичальнику кредит в сумі 5 000 000,00 грн з цільовим призначенням: на реконструкцію готелю, з кінцевим терміном погашення не пізніше 31.07.2012 року та зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами в розмірі 16,0 % річних (п.п. 2.1., 2.2., 2.3., 3.1. Кредитного договору).

На забезпечення виконання зобов`язання за Кредитним договором 14 серпня 2007 року між Закритим акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», як Іпотекодержателем та ТОВ «Самшит», як Іпотекодавцем був укладений іпотечний договір № 216/23-207 (надалі - Іпотечний договір), відповідно до п.п. 1.1., 1.2. якого цей договір забезпечує вимоги Іпотекодержателя, що випливають з Кредитного договору. Предметом іпотеки є: готель «ІНФОРМАЦІЯ_1», що складається з: готель (літ. А), загальною площею 1678,5 м.кв., прибудова 42% готовності (літ. А'), загальною площею 1008,9 м.кв., прибудова 32% готовності (літ. Б), загальною площею 171,4 м.кв., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_3.

Іпотечний договір 13.12.2007 посвідчено нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Котляровою Л.В. та зареєстровано в реєстрі за №2631.

За встановленими у справі обставинами, 25 жовтня 2017 року між Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», як первісним кредитором та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Стронг», як Новим кредитором був укладений договір про відступлення прав вимоги №39/348 (надалі - Договір про відступлення права вимоги 1), за змістом п.п. 1.1., 1.3. якого Первісним кредитор відступає Новому кредитору належне Первісному кредитору право вимоги за Кредитним договором № 42/3-07 від 10.08.2007 року, зокрема вимагати від Боржника (ТОВ «Самшит») належного та реального виконання наступних обов`язків за Кредитним договором у сумі 12 545 432,18 грн, а саме:

- 1 900 000,00 грн за тілом кредиту;

- 2 624 914,24 грн процентів за користування кредитом;

- 2 816 693,04 грн пені за прострочення сплати кредиту;

- 2 319 527,02 грн пені за прострочення сплати процентів;

- 1 561 800,00 грн індексу інфляції за простроченим кредитом;

- 1 322 497,88 грн індексу інфляції за простроченими процентами.

Відповідно до п. 1.6. Договору про відступлення права вимоги 1 у зв`язку з укладенням цього Договору, Первісним кредитором здійснюється на користь Нового кредитора відступлення прав за договорами, що забезпечують виконання зобов`язання за Кредитним договором, зокрема й за Іпотечним договором.

Надалі, в цей же день 25 жовтня 2017 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Стронг», як Первісним кредитором (Первісним Іпотекодержателем) та ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , як Новими кредиторами (Новими Іпотекодержателями) було укладено Договір відступлення права вимоги № 25-10/17 та Договір відступлення права вимоги №25-10/17-2, за умовами яких ОСОБА_1 та ОСОБА_2 набули право вимоги до Боржника (ТОВ «Самшит») за Кредитним договором та Іпотечним договором, які були відступлені Первісному кредитору Банком відповідно до умов Договору про відступлення права вимоги 1.

Вважаючи недійсними означені Договори відступлення права вимоги № 25-10/17 та №25-10/17-2 від 25.10.2017 (надалі - Оспорювані договори) з підстав неможливості для фізичних осіб набувати права Кредитодавця та Іпотекодержателя позивачем подано даний позов до суду предметом якого визначено визнання недійсними з моменту його укладення:

- договір відступлення права вимоги від 25 жовтня 2017 року № 25-10/17, укладений між ТОВ «Фінансова компанія «Стронг» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ;

- договір відступлення права вимоги від 25 жовтня 2017 року №25-10/17-2, укладений між ТОВ «Фінансова компанія «Стронг» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Данич О.Ф. за № 3739 від 25 жовтня 2017 року.

В ході розгляду справи на підставі наявних у справі доказів судом також встановлено, що відповідно до рішень державного реєстратора Філії Комунального підприємства Мирнопільської сільської ради «Результат» у м. Києві Шейк-Сейкіна О.А. від 26.10.2017 індексний номер 37791422 проведено державну реєстрації змін до відомостей щодо Іпотекодержателя за Іпотечним договором з Банку на ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , встановлено на користь даних осіб обтяження (заборону) предмета іпотеки за Іпотечним договором та означеним рішенням індексний номер 37791422 від 26.10.2017, серед іншого, зареєстровано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності на предмет іпотеки за іпотечним договором - готель «ІНФОРМАЦІЯ_1», що складається з: готель (літ. А), загальною площею 1678,5 м.кв., прибудова 42% готовності (літ. А'), загальною площею 1008,9 м.кв., прибудова 32% готовності (літ. Б), загальною площею 171,4 м.кв., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 .

Наведена обставина підтверджується долученою позивачем до клопотання від 23.07.2024 Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав №101734014 від 27.10.2017 та не заперечується сторонами у справі.

Як вбачається з долученої позивачем до клопотання від 23.07.2024 Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав №387875160 від 23.07.2024 в подальшому, предмет іпотеки за Іпотечним договором (готель «ІНФОРМАЦІЯ_1», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 ) ОСОБА_1 , ОСОБА_2 внесено до статутного капіталу ТОВ «Готель Олімп» (протокол загальних зборів засновників, серія та номер 1, виданий 09.11.2017, передавальний акт, серія та номер 1, виданий 09.01.2018) та за даний Товариством 09.01.2018 проведено державну реєстрацію права власності на означене нерухоме майно (рішення приватного нотаріуса Мукачівського районного нотаріального округу Бугар Н.Й. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19.01.2018 індексний номер 39280672).

Встановлення наявності підстав для визнання Оспорюваних договорів відступлення права вимоги недійсними з визначених позивачем підстав становить предмет судового розгляду в даній справі.

ПРАВОВЕ ОБГРУНТУВАННЯ І ОЦІНКА СУДУ

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки від порушення його прав.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті.

Відповідно до приписів частини першої статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно положень частин першої - третьої, п`ятої, шостої статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

При цьому статтею 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За змістом частини 3 статті 215 цього Кодексу, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

З огляду на підстави заявлених у даній справі позовних вимог та заперечення відповідача 2 проти позову, оцінці судом підлягає правова природа укладених між відповідачем 1 та відповідачами 2 і 3 Оспорюваних договорів відступлення права вимоги № 25-10/17 та №25-10/17-2 від 25 жовтня 2017 року, можливість відступлення права вимоги за Кредитним договором та Іпотечним договором на користь фізичної особи та встановлення ефективності обраного позивачем способу судового захисту, його спрямованість на реальне відновлення порушеного права Товариства та встановлення правової визначеності у спірних правовідносинах.

Так, згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

За частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до частини першої статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

Таким чином, суд констатує, що Цивільним кодексом України встановлено можливість замінити кредитора у зобов`язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким відступається.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 38) навела такі ознаки, що притаманні договору відступлення права вимоги:

1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні;

2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо);

3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним;

4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання;

5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.

В той же час, відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Згідно зі статтею 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.

Відповідно до статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

За змістом частини першої статті 4 Закону України 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-III) факторинг вважається фінансовою послугою.

У пункті 5 частини першої статті 1 Закону № 2664-III зазначено, що фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Вимоги до договору про надання фінансових послуг передбачені в статті 6 Закону № 2664-III.

Так, за змістом частини першої статті 6 Закону № 2664-III договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб`єкта господарювання; 3) відомості про клієнта, який отримує фінансову послугу: прізвище, ім`я, по батькові, адреса проживання - для фізичної особи, найменування та місцезнаходження - для юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 8) порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов`язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 9-1) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін.

Крім того, відповідно до пункту 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів-суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106) зазначила такі характеристики договору факторингу як правочину:

а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором);

б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги);

в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника;

г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату;

д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватися у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляд різниці між номінальної вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо;

е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону № 2664-III.

Крім того, у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 48) Велика Палата Верховного Суду додатково навела ознаки договору факторингу:

1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату;

2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим;

3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги;

4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом про фінансові послуги умови;

5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.

Як зазначалося вище, відповідно до абзацу 1 частини першої статті 1077 ЦК України договір факторингу передбачає, зокрема те, що фактор передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові свою грошову вимогу до третьої особи (боржника).

Звідси за договором факторингу фактором має надаватися фінансова послуга, яка полягає в наданні коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту (пункт 6 частини першої статті 4 Закону № 2664-III), тобто грошові кошти мають передаватися клієнту у розпорядження, і клієнт має сплатити фактору за відповідну послуги з фінансування (надання позики або кредиту).

При цьому така плата за надану фактором послугу, як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 61), може бути встановлена:

- у твердій сумі;

- у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається;

- у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної в договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

При цьому, суд зауважує, що сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану фактором фінансову послугу.

Натомість, відповідно до частини першої статті 1084 ЦК України грошова вимога, що передається клієнтом фактору, може відступатися клієнтом фактору у зв`язку з її продажем останньому або з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором, оскільки за змістом частини другої статті 1084 ЦК України фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленої грошової вимоги до боржника.

Таким чином, договір факторингу є змішаним договором, який обов`язково поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.

Виходячи з наведеного, правочин який не відповідає ознакам, притаманним договору факторингу, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги (подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106).

В даному аспекті суд погоджується з аргументами відповідача 2, що якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні і підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги. Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22), постанові від 08 листопада 2023 року у справі №206/4841/20 (провадження № 14-55цс22).

Водночас, вирішуючи спір між сторонами в даній справі, суд вважає за необхідне звернутися до правових висновків, що викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 у справі №465/646/11, за якими відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов`язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).

При цьому слід враховувати, що у зв`язку із заміною кредитора в зобов`язанні саме зобов`язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб`єктний склад у частині кредитора.

Статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним.

У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг.

З наведених норм права вбачається, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ.

Вказаний загальний висновок був конкретизований Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 16 березня 2021 року у справі №906/1174/18, в п. 62 якої зазначено, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.

Окрім того, в пунктах 6.26., 6.27. постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі №206/4841/20 (провадження № 14-55цс22) вкотре наголошено на сформульованій правовій позиції, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 Цивільного кодексу України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа.

Це ж саме стосується переуступки права іпотеки, у тому випадку, коли вона забезпечує виконання кредитних зобов`язань.

Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням 25 жовтня 2017 між Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Стронг» Договору про відступлення права вимоги 1 відбулася зміна Кредитодавця за Кредитним договором та Іпотекодержателя за Іпотечним договором з Банку (Первісного кредитора) на Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Стронг» (Нового кредитора), який є фінансовою установою та на час укладення Договору про відступлення права вимоги 1 мав ліцензію на надання послуг з факторингу (яка була анульована 26.11.2021), що вбачається з відкритих відомостей Державного реєстру фінансових установ та реєстрі осіб, які не є фінансовими установами, але мають право надавати окремі фінансові послуги (https://kis.bank.gov.ua/Home/SrchViewLic/30000001004382).

Позатим, внаслідок подальшого укладення ТОВ «Фінансова компанія «Стронг» Оспорюваних договорів відступлення права вимоги № 25-10/17 та №25-10/17-2 від 25 жовтня 2017 року на користь відповідачів 2 та 3 в даній справі відбулася заміна Кредитодавця та Іпотекодержателя, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичних осіб ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які не можуть надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права.

Таким чином, суд констатує, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.

Наведена правова позиція викладена у вже згадуваній постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі №206/4841/20 (провадження № 14-55цс22) та суд вважає її релевантною до застосування в спірних правовідносинах.

При цьому, матеріали справи не містять доказів на підтвердження тієї обставини, що на дату укладення між Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Стронг» Договору про відступлення права вимоги 1 та/або Оспорюваних договорів відступлення права вимоги № 25-10/17 та №25-10/17-2 (25 жовтня 2017 року) між відповідачами у справі ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та/або ТОВ «Фінансова компанія «Стронг» були позбавлені банківської ліцензії чи перебували у процедурі ліквідації.

Навпаки, наведене спростовується зазначеною вище інформацією з Державного реєстру фінансових установ та реєстрі осіб, які не є фінансовими установами, але мають право надавати окремі фінансові послуги (щодо ТОВ «Фінансова компанія «Стронг») та з Реєстру банків (щодо ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк»), відповідно до якої датою відкликання банківської ліцензії та початку ліквідації Банку є 25.02.2022 (https://bank.gov.ua/files/Licences_bank/300012.pdf) на підставі рішення правління Національного Банку України від 25.02.2022 за №90-рш/БТ «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк».

Резюмуючи викладене, оскільки відступлення права вимоги за Кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, суд констатує, що ТОВ «Фінансова компанія «Стронг» не могло відступити права вимоги на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а враховуючи, що відступлення прав за Іпотечним договором могло бути вчинене лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов`язанням (кредитним договором) та, як зазначено вище, таке відступлення на користь відповідачів 2 та 3 було неможливим, тому таке відступлення ТОВ «Фінансова компанія «Стронг» за договором іпотеки відбулось всупереч закону.

Статтею 7 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Як встановлено вище, як до ОСОБА_1 , так і до ОСОБА_2 не могло перейти право вимоги ні за Кредитним договором, ні за Іпотечним договором, тому підстав для державної реєстрації за ними права власності на предмет іпотеки також не було, як і не було у них достатнього обсягу повноважень (права власності) для передачі предмета іпотеки за Іпотечним договором до статутного капіталу ТОВ «Готель Олімп».

Наведені висновки повністю узгоджуються з викладеною в пунктах 9.5., 9.6.-9.9. постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі №206/4841/20 (провадження № 14-55цс22) правовою позицією, яку суд вважає релевантною до застосування в спірних правовідносинах.

Водночас, за змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання.

Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті).

При цьому, за змістом частини першої статті 2 ЦПК України метою цивільного судочинства є саме ефективний захист прав та інтересів позивача.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див. постанови від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.6), від 6 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц, від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 88), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 75), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55)). Застосування способу захисту має бути об`єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункти 63, 89), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (пункт 119), від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.6), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 86)).

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у визначених у законі випадках (частина перша статті 388 ЦК України).

При цьому, відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою такого позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 95, 98, 121, 123), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114-116, 142-144), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 12 лютого 2020 року у справі № П/811/1640/17 (пункт 42), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц,від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 37), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (пункт 57), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 94)).

Позивач із дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, із тих мотивів, що договір, рішення органу влади, певний документ, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними, або що позивач їх не оскаржив (від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 99-100), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 5 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38-39), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 71, 76), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункти 55-57), від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (пункти 120-121, 123-124), від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункти 101, 103), від 5 жовтня 2021 року у справі № 910/18647/19 (пункти 9.32-9.33, 9.38), від 9 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (пункти 86-87), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153-154, 167-168), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункти 39, 42-44, 50), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункти 5.27, 5.36, 5.44, 5.46, 5.69, 6.5), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункти 9.65-9.66), від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19 (пункт 9.47)).

Водночас, для витребування майна закон не вимагає визнавати недійсними договори про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, визнавати незаконним та скасовувати рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки або реєстрації переходу права власності у зв`язку з внесенням майна до статутного капіталу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі №206/4841/20 (провадження № 14-55цс22)).

Таким чином, суд зауважує, що в спірних правовідносинах позивачем обрано неефективний спосіб судового захисту, який не здатний відновити порушене право ТОВ «Самшит» у зв`язку з укладенням відповідачами Оспорюваних договорів з порушенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, позаяк саме по собі визнання недійсними договорів відступлення права вимоги № 25-10/17 та №25-10/17-2 від 25 жовтня 2017 року не здатне поновити сферу майнових інтересів Товариства-позивача на передане в іпотеку за Іпотечним договором майно - готель «ІНФОРМАЦІЯ_1», за адресою: АДРЕСА_3, та право власності на яке за встановлених у справі обставин на даний час зареєстровано за Товариством з обмеженою відповідальністю «Готель Олімп», яке не є учасником справи №308/14855/19 та до якого позивачем не заявлено жодних вимог у даній справі.

Навпаки, задоволення позовних вимог ТОВ «Самшит» про визнання недійсними Оспорюваних договорів створюватиме юридичну невизначеність між сторонами у даній справі, яка полягатиме, зокрема, в тому, що право вимоги за Кредитним договором та Іпотечним договором в розмірі, що було передано Банком до ТОВ «Фінансова компанія «Стронг» за Договором про відступлення права вимоги 1 буде належати відповідачу 1 у справі, тоді як право власності на предмет забезпечення належного виконання зобов`язань за Кредитним договором залишиться зареєстрованим за Товариством з обмеженою відповідальністю «Готель Олімп», яке не є учасником спірних правовідносин ні в частині забезпечення належного виконання зобов`язань за Кредитним договором, ані щодо відступлення права вимоги.

Суд, при цьому, приймає до уваги, що самі по собі посилання позивача на сумнівність державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за Іпотечним договором відповідачами 2 та 3 не можуть слугувати підставою визнання недійсними Оспорюваних договорів відступлення права вимоги без вирішення спору щодо правових наслідків укладення таких договорів, що, як вже зазначалось вище, є неможливим без участі в справі особи, за якою зареєстровано право власності на предмет забезпечення.

Критично, в аспекті встановлення ефективності обраного позивачем способу захисту, суд оцінює аргументи позивача щодо знищення предмета іпотеки за Іпотечним договором та, відповідно, неможливості пред`явлення віндикаційного позову про витребування предмету забезпечення за Іпотечним договором, позаяк докази знищення предмету забезпечення за Іпотечним договором: готелю «ІНФОРМАЦІЯ_1», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, позивачем суду не надано, а з долученої до клопотання від 23.07.2024 Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав №387875160 від 23.07.2024 вбачається, що такий об`єкт не є знищений, відомості про даний об`єкт, про речові права та обтяження містяться в реєстрі, а відповідний розділ Державного реєстру прав не закрито, реєстраційний номер не скасовано, як це передбачають положення п. 1 ч. 1, ч. 2 ст. 14 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у випадку знищення об`єкта нерухомого майна, об`єкта незавершеного будівництва, майбутнього об`єкта нерухомості.

Статтею 346 ЦК України передбачені підстави припинення права власності на майно, яке припиняється у разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу пам`яток культурної спадщини; примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника; реквізиції; конфіскації; припинення юридичної особи чи смерті власника.

Питання припинення права власності на майно у випадку його знищення врегульовано у статті 349 ЦК України, якою передбачено, що право власності на майно припиняється в разі його знищення.

У постанові Верховного Суду від 18.11.2020 у справі № 04/5026/803/2012 виснувано, що згадані положення статті 349 ЦК України щодо умови припинення права власності на знищене нерухоме майно є чіткими, зрозумілими та однозначними, тобто таке нормативне регулювання виключає можливість довільного їх трактування.

У постанові від 03.06.2021 у справі № 639/7781/16-ц Верховний Суд дійшов висновку про те, що одним із видів визначення фактичної та юридичної долі речі є знищення майна, тобто обставина, яка припиняє існування у подальшому конкретного об`єкта права власності.

В свою чергу у постанові від 23.12.2021 у справі № 5015/45/11(914/1919/20) Верховний Суд вирішив, що умовою припинення права власності згідно статті 349 ЦК України є наявність встановленого факту знищення майна під яким слід розуміти такий вплив на нього, в результаті якого об`єкт права власності припиняє своє існування.

У вказаних постановах суд касаційної інстанції пояснив також, що документами, які підтверджують знищення майна, можуть бути матеріали технічної інвентаризації, що засвідчують факт знищення майна, довідки органів внутрішніх справ України, акт про пожежу, офіційні висновки інших установ або організацій, які відповідно до законодавства уповноважені засвідчувати факт знищення майна тощо. При цьому перелік документів, на підставі яких можна встановити факт знищення майна, не є вичерпним.

Суд, при цьому, враховує, що пунктом 75 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 р. № 1127 визначено перелік документів, які подаються власником для державної реєстрації припинення такого права у зв`язку зі знищенням об`єкту нерухомості, в тому числі відомостей про факт знищення, отриманих з Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, акту комісійного обстеження, чого матеріали справи не містять.

Водночас, за частиною 5 статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою до моменту державної реєстрації припинення таких прав, обтяжень у порядку, передбаченому цим Законом.

При прийнятті рішення суд враховує, що способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно, спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Зазначені правові позиції неодноразово висловлювались Верховним Судом, та узагальнено викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Засіб захисту, що вимагається законом або договором, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (рішення ЄСПЛ від 05.04.2005 у справі «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02, § 75)).

Отже, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

У рішенні ЄСПЛ від 31.07.2003 у справі «Дорани проти Ірландії» зазначено, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

У рішенні від 29.06.2006 у справі «Пантелеєнко проти України» ЄСПЛ зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом.

При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17.07.2008) ЄСПЛ вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування.

Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004, де зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.

Конституційний Суд України в пункті 9 мотивувальної частини рішення від 30.01.2003 № 3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Звідси, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, по захист якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (схожі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 зазначено, що за ч. 2 ст. 5 ГПК України суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у своєму рішенні спосіб захисту, який не встановлений законом, лише за умови, що законом не встановлено ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу. Отже, суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18.

Вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити (аналогічна позиція викладена у постанові колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18, від 11.02.2020 у справі № 922/1159/19).

Резюмуючи наведене, з урахуванням встановлених обставин справи, суд робить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту у спірних правовідносинах не здатен відновити порушене право позивача та не здатен забезпечити реальне поновлення прав ТОВ «Самшит» у спірних правовідносинах, що (з урахуванням правових висновків Великої Палати Верховного Суду в постанові від 08 листопада 2023 року у справі №206/4841/20) є можливим шляхом заявлення віндикаційного позову до титульного володільця предмета забезпечення за Кредитним договором та Іпотечним договором, за яким зареєстровано право власності на предмет іпотеки внаслідок укладення між відповідачами з порушенням закону Оспорюваних договорів відступлення права вимоги (ТОВ «Готель «Олімп») або, в разі документального підтвердження знищення такого предмета іпотеки, шляхом відшкодування збитків, завданих позивачу неправомірними діями осіб, що спричинилися до вибуття такого майна з власності позивача та його (майна) подальшого знищення.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 ГПК України).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія А, №303-А. пункт 29).

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що ним надано вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів про наявність інших обставин ніж ті, що досліджені судом, а відтак, з огляду на неефективність обраного позивачем способу захисту, - в задоволенні позову слід відмовити.

Розподіл судових витрат.

Судові витрати позивача на підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються судом на самого позивача у справі.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 2, 13, 42, 46, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 80, 129, 163, 221, 236, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1. В задоволенні позовних вимог відмовити.

На підставі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення Господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду згідно ст. 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного Господарського суду.

Повне судове рішення складено та підписано 27 вересня 2024 року.

Суддя Лучко Р.М.