Рішення

від 17.09.2024 по справі 916/2996/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"17" вересня 2024 р.м. Одеса Справа № 916/2996/24

Суддя Господарського суду Одеської області Цісельський О.В.,

за участю секретаря судового засідання Лінник І.А.

за участю представників:

від позивача: не з`явився

від відповідача 1: не з`явився

від відповідача 2: адвокат Чабан О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу № 916/2996/24

за позовом: Головного управління ДПС в Одеській області (вул. Семінарська, № 5, м. Одеса, 65044)

до відповідачів: 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Карго-Сервіс" (вул. Преображенська, № 11, кв. 9, м. Одеса, 65001);

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Бриз Трейдінг" (вул. Бульварно-Кудрявська, № 31А, м. Київ, 01054)

про визнання недійсними договорів

ВСТАНОВИВ:

1. Суть спору.

Головне управління ДПС в Одеській області (надалі ГУ ДПС в Одеській області) звернулось до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Карго-Сервіс" (надалі ТОВ "Карго-сервіс", Відповідач 1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Бриз Трейдінг"(надалі ТОВ "Бриз Трейдінг", Відповідач 2), в якому просить суд визнати недійсними чотири договори купівлі-продажу, укладені між Відповідачами 26.02.2019, та скасувати записи про державну реєстрацію права власності до Державного реєстру речових прав.

Позовні вимоги Позивачем обґрунтовані обґрунтовано тим, що Відповідач 1 будучи обізнаним про наявність податкового боргу, не сплачуючи податкове зобов`язання, свідомо здійснив відчуження належного йому нерухомого майна з метою ухилення від сплати податків, тобто Відповідачем 1, як власником майна, були вчинені правочини з метою унеможливлення задоволення вимоги податкового органу за рахунок належного боржнику нерухомого майна.

З огляду на викладене, оспорювані договори підлягають визнанню недійсними як такі, що суперечать актам законодавства та інтересам держави і, як наслідок, підлягають скасуванню записи про державну реєстрацію права власності Відповідача 2 у Державному реєстрі речових прав.

2. Стислий виклад позицій учасників справи.

2.1. Позиція Позивача.

ГУ ДПС в Одеській області обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги зазначило наступне.

Як вказує Позивач, Відповідач 1 перебуває на обліку як платник податків у ГУ ДПС в Одеській області.

Позивач вказує, що в 2016 у зв`язку з несплатою самостійно задекларованих податкових зобов`язань по земельному податку з юридичних осіб та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки Відповідачу 1 було сформовано та вручено засобами поштового зв`язку податкову вимогу форми "Ю" №2336-17 від 26.10.2016.

Після часткової сплати податкових зобов`язань у Відповідача 1 сума податкового боргу збільшувалась і починаючи з березня 2017 він перестав сплачувати будь-які податкові борги, у зв`язку із чим станом на 11.01.2024 відповідно до розрахунку заборгованості до бюджету та інтегрованої картки платника (ІКП), податкова заборгованість Відповідача 1 перед бюджетом становила 4 318 833,71 грн.

Позивач вказує, що постановою Одеського окружного адміністративного суду від 27.10.2017 в справі №815/3832/17 за позовом Державної податкової інспекції у Малиновському районі м. Одеси Головного управління ДФС в Одеській області з ТОВ "Карго-Сервіс" було стягнуто 1 908 102,44 грн на користь державного бюджету.

Як зазначає Позивач у грудні 2023 з листа Відповідача 2 йому стало відомо про те, що 26.02.2019 Відповідач 1 продав належні йому на праві власності нежитлові будівлі, розташовані за адресою м. Одеса, вул. Хімічна, буд 1-а, 1-д, 1/36, Відповідачу 2.

Тобто, за ствердженням Позивача, на момент укладання оспорюваних договорів купівлі-продажу від 26.02.2019 Відповідачу 1 було відомо про наявність у нього податкового боргу у розмірі 4 078 435,96 грн, проте ніяких заходів для погашення даного боргу після продажу нерухомого майна Відповідачем 1 здійснено не було.

Із посиланням на приписи Податкового кодексу України та Цивільного кодексу України, Позивач зазначає, що Відповідачем 1, з метою ухилення від сплати податків, були вчинені правочини з розпорядження належним йому нерухомим майном, яке знаходилось у податковій заставі, з метою унеможливлення задоволення вимоги податкового органу-стягувача за рахунок майна, яке належало йому на правах власності.

На переконання Позивача, наявність такого наміру у сторін (сторони) означає, що вони (вона) усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладених договорів і суперечність їх мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. При цьому Позивач зауважує, що намір юридичної особи визначається як намір тієї посадової або іншої фізичної особи, яка підписала договір, маючи на це належні повноваження.

2.2. Позиція Відповідача 2 (ТОВ "Бриз Трейдінг").

Заперечуючи проти позову Відповідач 2 зазначив наступне.

Щодо відсутності вини у формі умислу.

Посилаючись на норми ПК України Відповідач 2 зокрема зазначив, що право податкової застави поширюється на будь-яке майно платника податків, яке перебуває в його власності; майно, на яке поширюється право податкової застави, оформлюється актом опису; опис майна у податкову заставу здійснюється на підставі рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, яке пред`являється платнику податків, що має податковий борг; акт опису майна, на яке поширюється право податкової застави, складається податковим керуючим у порядку та за формою, що затверджені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику; що у разі якщо платник податків не допускає податкового керуючого для здійснення опису майна такого платника податків у податкову заставу та/або не подає документів, необхідних для такого опису, податковий керуючий складає акт відмови платника податків від опису майна у податкову заставу; що контролюючий орган звертається до суду щодо зупинення видаткових операцій на рахунках/електронних гаманцях платника податків, заборону відчуження таким платником податків майна та зобов`язання такого платника податків допустити податкового керуючого для опису майна у податкову заставу; що передбачено обов`язок контролюючого органу безоплатно зареєструвати податкову заставу у відповідному державному реєстрі.

З урахуванням наведеного, Відповідач 2 зауважує, що на момент укладення між відповідачами договорів купівлі-продажу нерухомого майна від 26.02.2019 контролюючим органом не було розпочато стадію стягнення податкового боргу за рахунок майна ТОВ "Карго-Сервіс", а доказів того, що нежитлові будівлі, розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Хімічна, буд. 1/36, належали до складу майна, на яке поширювалося право податкової застави, як і доказів, що таке майно могло бути джерелом погашення податкового боргу, не надано.

Таким чином, Відповідач 2 вважає, що твердження Позивача щодо умисного вчинення сторонами оспорюваних правочинів з метою унеможливлення задоволення вимоги податкового органу-стягувача про погашення податкового зобов`язання за рахунок вказаного майна не відповідає дійсності, оскільки процедура стягнення податкового боргу за рахунок майна Відповідача 2 не була розпочата контролюючим органом, а тому, висновки Позивача щодо наявності в діях сторін протиправного умислу є необґрунтованими.

Також Відповідач 2, із посиланням на приписи ЦК України, вказує, що заявляючи позов про визнання недійсним договору, Позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків.

Відповідач 2 звертає увагу на те, що на момент укладення оспорюваних договорів у Реєстрі речових прав на нерухоме майно були відсутні відомості щодо податкової застави та щодо інших обтяжень, зокрема арешту на майно. Разом з цим, зареєструвати податкову заставу у відповідному державному реєстрі було обов`язком Позивача і невиконання зазначеного обов`язку на протязі двох років після того, як податковому органу стало відомо про відсутність коштів на рахунках, можливо розцінювати як бездіяльність податкового органу. У зв`язку з чим, на переконання Відповідача 2, за відсутності Реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей щодо заборони на відчуження майна Відповідача 1, оспорювані правочини вчинені правомірно.

ТОВ "Бриз Трейдінг" зауважує, що воно як добросовісний покупець покладалося на дані Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, однак за відсутності у Реєстрі будь-яких обтяжень на майно ТОВ "Карго-Сервіс", не могло передбачити, що через п`ять років з моменту укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу, ГУ ДПС в Одеській області повідомить про право податкової застави на вказане майно.

Також Відповідач 2 заперечуючи проти позовних вимог зауважив, що Позивачем не наведено належних доказів порушення його прав.

Окрім того, Відповідач 2 послався на пропущення Позивачем строків позовної давності.

3. Процесуальні питання, вирішені судом.

Позивач 04.07.2024 через систему "Електронний суд" звернувся до Господарського суду Одеської області із позовною заявою (вх. № 3061/24).

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 09.07.2024 позовна заява ГУ ДПС в Одеській області (вх. № 3106/24 від 27.05.2024) була залишена без руху, Позивачу був встановлений десяти денний строк для усунення недоліків з дня вручення ухвали.

Через систему "Електронний суд" Позивач 19.07.2024 подав суду заяву про усунення недоліків (вх. № 27581/24) та клопотання про витребування доказів (вх. № 27580/24), в якому просив суд витребувати у ТОВ "Карго-Сервіс" оспорювані договори купівлі-продажу від 26.02.2019.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 19.07.2024 позовна заява ГУ ДПС в Одеській області (вх. № 3106/24 від 27.05.2024) була прийнята судом до розгляду, відкрите провадження у справі та постановлено справу розглядати за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 12:40 год 15.08.2024.

Через систему "Електронний суд" 05.08.2024 від Позивача надійшла заява про відкладення розгляду справи (вх. № 29218/24) у зв`язку із зайнятістю його представника в іншій справі.

Відповідач 2 через систему "Електронний суд" 06.08.2024 подав відзив на позовну заяву (вх. № 29326/24), який судом був долучений судом до матеріалів справи.

07.08.2024 Відповідач 2 через систему "Електронний суд " подав клопотання про ознайомлення з матеріалами справи (вх. № 29499/24), яка судом була задоволена.

У підготовчому засіданні 15.08.2024 судом, представнику Відповідача 2 було запропоновано надати суду належним чином посвідчені копії оспорюваних договорів, у зв`язку із чим клопотання Позивача про витребування доказів (вх. № 27580/24 від 19.07.2024) було залишено на розгляді та у зв`язку із неявкою представника Позивача з поважних підстав і наданням відповідного клопотання, та представника Відповідача 1, була постановлена протокольна ухвала про оголошення перерви до 10:40 год 29.08.2024.

Ухвалою суду від 16.08.2024, постановленою в порядку ст.120 ГПК України Позивач та Відповідач 1 були повідомлені про час та дату наступного підготовчого засідання.

29.08.2024 Відповідач 2 через систему "Електронний суд" надав клопотання про долучення доказів до матеріалів справи (вх. № 31528/24), разом з копіями оспорюваних договорів, які судом долучені до матеріалів справи.

В підготовчому засіданні 29.08.2024 судом було розглянуте клопотання Позивача про витребування доказів і у зв`язку із наданням представником Відповідача 2 цих доказів, клопотання Позивача судом було залишено без розгляду. Також, у зв`язку із небажанням Позивача надавати відповідь на відзив, судом, з урахуванням думки присутніх представників сторін, були постановлені протокольні ухвали про закриття підготовчого засідання та призначення справи до розгляду по суті на 14:20 год. 17.09.2024.

Ухвалою суду від 30.08.2024, постановленою в порядку ст.120 ГПК України, Відповідач 1 був повідомлений про час та дату розгляду справи по суті.

17.09.2024 через систему "Електронний суд" Відповідач 2 подав письмові пояснення (вх. № 33820/24), в яких просив суд зупинити провадження у справі до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду судового рішення у подібних правовідносинах у справах № 420/12471/22 та № 918/1043/21.

Під час розгляду справи по суті судом клопотання Відповідача 2 було розглянуто та у зв`язку із його невідповідністю приписам ч.3 ст. 190 ГПК України у його задоволені було відмовлено, про що була постановлена протокольна ухвала.

В процесі розгляду справи всі подані учасниками справи клопотання (заяви) були судом розглянуті та вирішенні відповідно до приписів Господарського процесуального кодексу України, про що відзначено у протоколах підготовчих та судових засідань.

Позивач про час та дату судового розгляду справи по суті був повідомлений належним чином, про що свідчить протокол судового засідання від 29.08.2024, а також повідомлення суду до його особистого електронного кабінету у системі "Електронний суд", про що свідчить наявна в матеріалах справи відповідна довідка, проте в судове засідання з розгляду справи по суті його представник не з`явився, про поважність підстав неявки суд не повідомив. Свою правову позицію виклав у позовній заяві та усних поясненнях, наданих суду під час підготовчого засідання.

Відповідач 2 у своїй вступній промові та судових дебатах проти позовних вимог заперечував, просив суд у задоволені позову відмовити повністю, обґрунтовуючи свою позицію доводами та аргументами, викладеними у відзиві на позов та письмових поясненнях, наданих суду.

Відповідач 1 про час та місце розгляду справи повідомлявся своєчасно, проте свого представника в судові засідання не направив, поважність підстав неявки належними та допустимими доказами суду не обґрунтував, своїм процесуальним правом на подання відзиву не скористався, жодних заперечень проти позову не надав, з огляду на що суд вважає за можливе відповідно до ч.9 ст.165 ГПК України розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

Ухвали суду надсилались Відповідачу 1 за місцезнаходженням відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, повернуті на адресу суду з відміткою пошти «адресат відсутній за вказаною адресою», про що свідчать наявні в матеріалах справи рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення.

Згідно з п. 5 ч. 6 ст.242 ГПК України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

Відповідно до п. 10 ч. 2 ст. 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» відомості про місцезнаходження юридичної особи містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Суд зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або фізичних осіб-учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу.

Водночас законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов`язує й сторону у справі, зокрема позивача, з`ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно із згаданою статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

Примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції або повернуті органами зв`язку з позначками «адресат відсутній», «закінчення терміну зберігання» тощо з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов`язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій. Відсутність сторони за адресою чи незабезпечення одержання за такою адресою кореспонденції створює саме для учасника справи негативні наслідки, які він зобов`язаний передбачити та самостійно вжити заходи щодо їх ненастання.

Сам лише факт не отримання учасником провадження кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася в суд у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною не виконання ухвали суду, оскільки зумовлено не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.

З огляду на викладене, враховуючи термін зберігання поштової кореспонденції відділенням поштового зв`язку та її повернення до суду із відміткою поштового відділення «адресат відсутній за вказаною адресою», суд дійшов висновку, що відповідно до п. 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України ухвали суду вважаються врученими Відповідачу 1 в день проставлення у поштовому відділенні штампу із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».

Суд також враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 29.03.2021 у справі № 910/1487/20, де зазначено, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б).

При цьому у всіх ухвалах суду по справі судом було роз`яснено про те, що інформація у цій справі доступна на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою: http://od.arbitr.gov.ua.

Згідно з частиною 2 статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання. Для цих цілей існує .

Відповідно до частин 1, 3 статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень» судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України. Для реалізації права доступу до судових рішень, внесених до Реєстру, користувачу надаються можливості пошуку, перегляду, копіювання та роздрукування судових рішень або їхніх частин.

Отже у Відповідача 1 були всі дані, необхідні для пошуку та відстеження руху справи, та реальна можливість отримання такої інформації також із вказаного відкритого джерела (у Єдиному державному реєстрі судових рішень).

Суд зауважує, що попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» від 03.04.2008, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Витративши значні ресурси, Україна створила інформаційне поле, де зацікавлена особа легко знайде інформацію про судову справу. Функціонує . На сайті судової влади доступні персоналізовані відомості про автоматичний розподіл справ та розклад засідань. Працює підсистема «Електронний кабінет» ЄСІТС. Все безкоштовно і доступно.

Використання цих інструментів та технологій забезпечує добросовісній особі можливість звертатися до суду, брати участь у розгляді справи у зручній формі та з мінімальними витратами. Тобто держава Україна забезпечила можливість доступу до правосуддя і право знати про суд.

Надсилання рішення рекомендованим листом з повідомлення про вручення є способом забезпечення права учасника справи знати про ухвалене судом рішення. Суд, який добросовісно інформує учасника справи з наміром забезпечити здійснення правосуддя, не повинен нести «ризик незнання» учасника.

Враховуючи незабезпечення відповідачем отримання поштової кореспонденції за своїм офіційним місцезнаходженням, а також відсутність у вказаному реєстрі відомостей щодо електронної пошти чи інших засобів зв`язку з Відповідачем 1, не повідомлення суду інших засобів зв`язку з відповідачем, суд прийшов до висновку, що вказані дії свідчать про відмову від отримання відповідачем судових повісток (ухвал суду).

За наведених обставин суд доходить висновку, що судом було вчинено всі необхідні дії щодо повідомлення Позивача та Відповідача 1 про відкриття провадження у справі, а також про всі призначені по справі судові засідання, вчинення відповідних процесуальних дій та надано можливість взяти участь у судових засіданнях і викласти свої, зокрема, заперечення проти задоволення позовних вимог, натомість Відповідач 1 не вживав заходів щодо реалізації наданого йому права навести свої доводи та міркування, заперечення проти заяв, доводів і міркувань інших осіб, передбачене статтею 42 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, шляхом участі в судових засіданнях, подання відзиву на позовну заяву та надання доказів.

Відповідно до ч.1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу, неявка в судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Застосовуючи згідно зі ст. 3 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи частину 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain) від 07.07.1989).

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, у першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66, 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).

Водночас, необґрунтоване відкладення розгляду справи призводить до затягування строків її розгляду і перебування в стані невизначеності учасників процесу, що може призвести до порушення положень ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка покладає на національні суди обов`язок здійснити швидкий та ефективний розгляд справ упродовж розумного строку.

Враховуючи наведене, суд, керуючись засадами рівності учасників судового процесу перед законом і судом, розумності строків розгляду справи, вважає відсутніми підстави для подальшого відкладення розгляду цієї справи та дійшов висновку про можливість розгляду справи по суті в судовому засіданні за відсутності Позивача та Відповідача 1 у відповідності до вимог частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень та надано достатньо часу для підготовки до судового засідання тощо. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи.

Відповідно до ст.ст.209, 210 ГПК України судом були з`ясовані всі обставини, на які учасники справи посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, а також судом були безпосередньо досліджені всі докази, наявні в матеріалах справи.

Враховуючи наведене, 17.09.2024 Господарським судом був закінчений розгляд справи по суті та відповідно до ч.1 ст.240 ГПК України, після виходу з нарадчої кімнаті проголошена вступна та резолютивна частини рішення.

4. Фактичні обставини справи, встановлені судом.

ТОВ "Карго-Сервіс" на підставі договору купівлі-продажу від 18.03.2004, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Стукаленко Л.С. (т.с.1, а.с.133,134) набуло право власності на 9/1000 частин нежитлових будівель, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Хімічна, 1-а.

Відповідно до Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 17678218 від 09.02.2004 право власності ТОВ "Карго-Сервіс" було зареєстровано КП "ОМБТІ та РОН" за № 6982117, номер запису 2801 у книзі 74неж-44 (т.с.1, а.с.132).

ТОВ "Карго-Сервіс" на підставі договору купівлі-продажу від 26.05.2008, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С.Л. (т.с.1, а.с.129,130) набуло право власності на нежилу будівлю, яка знаходиться в м. Одесі, вул. Хімічна, 1-а, 1-д, загальною площею 5771,6 м2, яка складається з: "А" адміністративно-складської будівлі, "Б" складської будівлі, "А1" виробничого будинку, розташованих на земельній ділянці площею 11858,37 м2, яка знаходиться у фактичному користуванні власника.

Відповідно до Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 18965879 від 27.05.2004 право власності ТОВ "Карго-Сервіс" було зареєстровано КП "ОМБТІ та РОН" за № 12517733, номер запису 3853 у книзі 77неж-65 (т.с.1, а.с.128).

В 2016 у зв`язку з несплатою самостійно задекларованих податкових зобов`язань по земельному податку з юридичних осіб та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки ТОВ "Карго-Сервіс", ДПІ у Малиновському районі м. Одеси ГУ ДФС в Одеській області було сформовано та вручено 20.03.2017 засобами поштового зв`язку податкову вимогу форми "Ю" №2336-17 від 26.10.2016 на суму 341 161,73 грн (т.с. 1, а.с. 52).

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 27.10.2017 по справі № 815/3832/17 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/69860641), яка набрала законної сили 19.01.2018, адміністративний позов ДПІ у Малиновському районі м. Одеси ГУ ДФС в Одеській області до ТОВ "Карго-Сервіс" про стягнення з усіх його відкритих рахунків заборгованості у розмірі 1908102,44 грн. був задоволений повністю. Стягнуто податкову заборгованість у розмірі 1908102,44 грн. на користь державного бюджету.

26.02.2019 між ТОВ "Карго-Сервіс" (продавець) та ТОВ "Бриз Трейдінг" (покупець) були укладені 4 (чотири) договори купівлі продажу частки у праві власності на нежитлову будівлю, які були посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенком О.А. за реєстрованими у реєстрі за №№ 1561,1562,1563,1564 (т.с.3, а.с.14-21), відповідно до яких продавець продав, а покупець купив нежитлову будівлю, загальною площею 5771,6 м2, за адресою: м. Одеса, вул. Хімічна, будинок № 1-а, 1-д та будівлю цеху мікродобрив, загальною площею 422,9 м2, за адресою: м. Одеса, вул. Хімічна, будинок № 1/36.

Відповідно до відомостей, що містяться в актуальній інформації про державну реєстрацію обтяжень у Державному реєстрі речових прав (актуальна інформація зі спеціального розділу) (т.с.1, а.с. 60, 61) ГУ ДФС в Одеській області 26.03.2019 було зареєстровано обтяження: податкова застава (номер запису про обтяження 30896790) на нежитлову будівлю, загальною площею 9825,6 м2, розташовану за адресою: Одеська обл., м. Одеса, вул. Хімічна, будинок 1-а, боржник: ТОВ "Карго-Сервіс", можливість відчуження за погодженням з обтяжувачем.

Позивач вважаючи, що оспорювані договори купівлі-продажу від 26.02.2019 були укладені з метою унеможливлення задоволення вимоги податкового органу стягувача за рахунок майна, належного Відповідачу 1 на праві власності, не відповідають вимогам закону, вчинені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави, інтереси якої в силу приписів Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" та Податкового кодексу України має представляти Позивач, зверненувся до Господарського суду Одеської області із відповідним позовом.

5. Висновки суду за результатами вирішення спору.

Розглянувши матеріали справи, керуючись чинним законодавством України та заслухавши пояснення учасників судового процесу, суд дійшов наступного висновку.

Відповідно до ч. 1 ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

У ст.4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Гарантоване ст.55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

В ході розгляду справи судом встановлено, що Позивач, обґрунтовуючи позов невідповідністю укладених Відповідачами договорів купівлі-продажу від 26.02.2019 приписам ст. 203, 207, 228 ЦК України, заявив вимогу про визнання оспорюваних договорів недійсними.

Суд вважає за необхідне зауважити, що положення ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України та ст.20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Цивільний кодекс України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; шляхом укладання правочинів суб`єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб`єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.

Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1- 3 , 5 та 6 ст.203 Цивільного кодексу України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Звертаючись до суду з відповідним позовом, позивач самостійно визначає предмет, підстави позову, обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, зазначає суб`єктний склад у судовому процесі. Позовом є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмета і підстави позову. Предметом позову як вимоги про захист порушеного або оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу є спосіб захисту цього права чи інтересу. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Предмет і підстава позову сприяють з`ясуванню наявності та характеру спірних правовідносин між сторонами, суб`єктний склад цих конкретних спірних правовідносин, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов`язку.

Верховний Суд у постанові від 26.01.2022 у справі №917/2041/20 зазначив, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Адже, рішенням суду має вирішуватись питання про захист визначених, конкретних прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин, а не ілюзорних та абстрактних, тобто ним мають усуватись перешкоди, які виникли на шляху здійснення особою, яка звернулася з позовом, свого права.

Під час розгляду справи суд має перевірити вищевказане у розрізі доводів та доказів як позивачів так і відповідачів, з огляду на тягар доказування, ураховуючи принцип змагальності та диспозитивності, завдань господарського судочинства в цілому.

Слід також зауважити, що Верховний Суд у своїх постановах неодноразово наголошував, що оцінюючи належність обраного позивачем (прокурором) способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають враховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

При цьому, склад відповідачів визначається позивачем самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб`єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного позивачем способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо (аналогічний висновок викладено в постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі №633/408/18, від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц).

Як вбачається з тексту позовної заяви та пояснень представника Позивача, він фактично просить застосувати такий спосіб захисту порушених прав як визнання недійсними оспорюваних правочинів на підставі ст. 228 ЦК України.

Частиною 1 ст.216 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Отже, суд зауважує, що двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами.

Тобто, при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15).

Відповідно до ст.ст. 215, 216 Цивільного кодексу України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога має бути об`єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину.

В постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.01.2020 у справі №761/26815/17 викладено висновок про те, що недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. За своєю суттю ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 зроблено висновок щодо застосування норм ч. 3 ст. 215, ч.ч. 1, 2 ст.216 ЦК України, згідно з яким позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача.

Проте, вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину Позивачем не заявлена, виходячи з чого суд вважає, що Позивачем обраний не ефективний спосіб захисту порушеного права, що є підставою для відмови у задоволені позову.

Оскільки обрання Позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 , від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, від 22.06.2021 у справі №200/606/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц), це в свою чергу, виключає як необхідність надання судом оцінки будь-яким іншим аргументам, так і необхідність подальшого дослідження підстав для визнання недійсними оспорюваних договорів.

При розгляді справи, судом також враховується позиція Європейського суду з прав людини, сформована, зокрема, у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; п. 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; п. 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; п 29).

Згідно із пп 1, 2 ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, верховенство права та рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом (ч. 1, 2 ст. 13 ГПК України).

За умовами п.п. 2, 3 ч.1 ст. 42 ГПК України учасники справи мають право, зокрема, подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005).

У п. 24 рішення ЄСПЛ у справі "Надточій проти України" та п. 23 рішення ЄСПЛ у справі "Гурепка проти України № 2" наголошується на принципі рівності сторін, одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі. Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі. На зацікавлену сторону покладається обов`язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись з подіями процесу (рішення ЄСПЛ "Богонос проти Росії" від 05.02.2004).

З урахуванням викладеного, судом вжиті всі можливі заходи для надання учасникам справи часу для реалізації ними своїх процесуальних прав, передбачених ГПК України, в тому числі, права на висловлення (викладення шляхом надіслання на поштову/електронну адреси суду) своєї позиції щодо поданих учасниками справи заяв по суті спору, доказів та аргументів.

Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ч.1 ст.74 ГПК України).

У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Так, допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи заборона використання деяких з них для підтвердження конкретних обставин справи (аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.02.2019 р. у справі № 909/327/18).

Виходячи з наведеного суд відхиляє арґументацію Відповідача 2, що спірні правовідносини у цій справі виникли у межах публічно-правового спору за позовом ГУ ДПС в Одеській області на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України, на які, відповідно до процесуальних норм ГПК України та КАС України, не поширюється господарська юрисдикція, оскільки як зазначила Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 29.02.2024 у справі № 580/4531/23 вирішуючи питання предметної юрисдикції спору за позовом суб`єкта владних повноважень до суб`єктів приватного права щодо оспорення вчинених ними правочинів, слід враховувати, що статус позивача та/чи зазначені ним мотиви звернення до суду не є достатнім чи визначальним критерієм для віднесення такого спору до предметної юрисдикції адміністративних судів.

Під час визначення предметної юрисдикції справ за таким позовом відповідно до статі 19 КАС України, статті 20 ГПК України, статті 19 ЦПК України судам слід виходити, окрім складу сторін, також із суті права та/або інтересу, що оспорюється або за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, обраного способу захисту та характеру спірних правовідносин у сукупності.

Застосування зазначених критеріїв дає підстави виснувати, що, оспорюючи правочин, вчинений суб`єктами приватного права та спрямований на набуття, зміну або припинення ними цивільних прав чи обов`язків, суб`єкт владних повноважень передусім втручається у приватноправові відносини та застосовує спосіб захисту, властивий саме цим відносинам, тому, незважаючи на обґрунтування позовних вимог, такий спір є приватноправовим, а справа в такому спорі відноситься до предметної юрисдикції загальних чи господарських судів залежно від складу сторін спору, якщо законом не встановлено інше правило предметної юрисдикції таких спорів.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Ван де Гурк проти Нідерландів" зазначено, що завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами.

Одночасно ст. 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

З`ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.

Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення ЄСПЛ у справах "Мала проти України", "Богатова проти України"). Якщо подані стороною доводи є вирішальними для результату провадження, такі доводи вимагають прямої конкретної відповіді за результатом розгляду (рішення ЄСПЛ у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" та у справі "Руїз Матеос проти Іспанії").

Підсумовуючи вищезазначене, оцінивши подані учасниками справи докази та арґументи за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, враховуючи правові висновки Верховного Суду та практику ЄСПЛ, суд дійшов висновку, що заявлені ГУ ДПС в Одеській області позовні вимоги є недоведеними належними та допустимими доказами, необґрунтовані належним чином, а тому такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по справі слід покласти на Позивача.

Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86, 129, 202, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. У позові відмовити повністю.

2. Судові витрати по справі № 916/2996/24 покласти на Головне управління ДПС в Одеській області (вул. Семінарська, № 5, м. Одеса, 65044, код ЄДРПОУ 44069166).

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України.

Повний текст рішення складено 27 вересня 2024 р.

Суддя О.В. Цісельський