Ухвала

від 26.09.2024 по справі 910/19497/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

26 вересня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/19497/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Булгакової І.В., Жайворонок Т.Є.,

за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,

представників учасників справи:

позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» - Підлипенський Д.В., адвокат (довіреність від 20.11.2023),

відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Інформаційні технології та інформаційна безпека» - Лобанова І.В., адвокат (ордер від 19.08.2024),

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України»

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.07.2024 (головуючий суддя: Шапран В.В., судді: Буравльов С.І., Андрієнко В.В.)

у справі № 910/19497/23

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» (далі - позивач, ТОВ «Оператор ГТС України»)

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Інформаційні технології та інформаційна безпека» (далі - відповідач, ТОВ «Інформаційні технології та інформаційна безпека»)

про стягнення 2 700 162,79 грн.

ВСТАНОВИВ:

ТОВ «Оператор ГТС України» звернулося до суду з позовом до ТОВ «Інформаційні технології та інформаційна безпека», в якому просило суд стягнути 2 700 162,79 грн, з яких: 1 881 931,64 грн пені та 818 231,15 грн штрафу.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за Договором про закупівлю товарів (матеріально-технічних ресурсів) від 28.01.2022 № 4600005291 (далі - Договір поставки) щодо строків поставки серверів (комплекта серверного обладнання для технологічної мережі).

Водночас під час розгляду справи в суді першої інстанції, відповідач звернувся із заявою про зменшення розміру пені та штрафу на 90%. Так, відповідач зазначив, зокрема: про відсутність у позивача збитків спричинених затримкою товару, укладення спірного правочину менш ніж за місяць до початку повномасштабного вторгнення та неможливість передбачити всі негативні наслідки, які вплинули на своєчасність поставки, фінансовий стан відповідача, повне виконання зобов'язань за Договором поставки, а також співвідношення заявлених до стягнення штрафних санкцій (2 700 162,79 грн) із ціною товару (11 689 016,40 грн), що становить 23,10% поставленого товару.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.04.2024 у задоволенні позову відмовлено.

Судовий акт місцевого господарського суду мотивований наявністю встановлених обставин поважності порушення відповідачем строків виконання Договору поставки, а також відсутністю у діях відповідача у спірних правовідносинах вини та протиправної поведінки, тобто всіх обов'язкових елементів складу цивільного правопорушення для стягнення неустойки. Так, судом враховано, зокрема: походження товару, який виробляється іноземним виробником та повідомлення виробником про затримку виробництва товару з огляду на початок повномасштабної військової агресії, настання істотної зміни обставин, що підтверджено висновком Торгово-промислової палати України (далі - ТПП України), здійснення відповідачем завчасного комплексу заходів з метою уникнення негативних наслідків для обох сторін через можливе неналежне виконання ним умов договору, в т.ч. шляхом звернення до позивача з пропозиціями про внесення змін до договору. Як наслідок, судом першої інстанції з урахуванням положень статті 218 Господарського кодексу України (далі - ГК України) відмовлено у задоволенні заявленого позову.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 30.07.2024, позовні вимоги задоволено частково. Рішення місцевого господарського суду скасовано та ухвалено нове рішення. Стягнуто з відповідача на користь позивача 188 193,16 грн пені та 81 823,11 грн штрафу.

Постанова апеляційного господарського суду мотивована, зокрема, тим, що відповідачем не доведено відсутність вини у порушенні зобов'язання з поставки товару, а оцінені судом першої інстанції в якості доказів відсутності вини відповідача в порушенні господарського зобов'язання листування сторін та висновок ТПП України у своїй сукупності не підтверджують існування саме надзвичайних і невідворотних обставин за умов здійснення відповідачем господарської діяльності у даному конкретному випадку. Наявне у матеріалах справи листування між сторонами договору та відповідача з його контрагентом не може свідчити про докладання відповідачем необхідних зусиль для виконання умов договору щодо своєчасної поставки товару. Між тим відповідачем не надано доказів вжиття ним усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення, зокрема, щодо вчинення дій по заміні виробника товару, придбання товару в іншого виробника тощо. Наявні в матеріалах справи докази не є належними для звільнення відповідача від відповідальності за неналежне виконання своїх зобов'язань за Договором поставки. В той же час встановлені обставини у сукупності з наданими відповідачем доказами свідчать про наявність підстав для зменшення заявленого до стягнення розміру неустойки про що просив відповідач.

Позивач у касаційній скарзі просить Верховний Суд постанову апеляційного господарського суду в частині відмови у задоволенні позову про стягнення 2 430 146,52 грн скасувати, справу у зазначеній частині передати на новий розгляд до Північного апеляційного господарського суду.

Доводи касаційної скарги узагальнено зводяться до неправильного застосовування судом апеляційної інстанції положень статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 233 ГК України щодо права суду для зменшення розміру належних до сплати штрафних санкцій і така позиція суду, на думку позивача, не відповідає наведеним нормам та не враховує висновків, викладених у постановах Верховного Суду.

Скаржник обґрунтовує підставу касаційного оскарження з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та вказує про застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у: постановах Великої Палати Верховного Суду: від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20, у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22, у постановах Верховного Суду: від 03.07.2019 у справі № 917/791/18, від 22.10.2019 у справі № 904/5830/18, від 13.01.2020 у справі № 902/855/18, від 04.02.2020 у справі № 918/116/19, від 29.09.2020 у справі № 909/1240/19 (909/1076/19), від 22.05.2019 у справі № 910/11733/18, від 23.09.2019 у справі № 920/1013/18, від 26.03.2020 у справі № 904/2847/19, від 15.06.2022 у справі № 922/2141/21, від 05.04.2023 у справі № 910/18718/21 та рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 № 7-рп/2013.

Скаржник також, із посиланням на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо визначення правил застосування судами дискреції стосовно зменшення розміру штрафних санкцій.

Крім того, позивач посилається на пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України та зазначає про те, що суд апеляційної інстанції при розгляді справи не дослідив зібрані у справі докази (в контексті дослідження аргументів позивача щодо його фінансового становища, зумовленого значним розміром дебіторської заборгованості, а також припиненням газопостачання внаслідок бойових дій вже на двох найбільших ГРС, а також соціального, економічного та державного значення діяльності позивача), що за своїм змістом відповідає пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 27.08.2024, зокрема, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Оператор ГТС України» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.07.2024 та призначено її розгляд у судовому засіданні на 26.09.2024.

Від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній просить Суд відмовити у її задоволенні, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.07.2024 залишити без змін.

Причиною виникнення спору стало питання наявності/відсутності підстав для стягнення з відповідача суми штрафних санкцій (неустойки) з урахуванням його заяви про зменшення їх розміру на 90%, у порядку положень статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.

Стосовно наведеного Верховний Суд зазначає таке.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Суд зауважує, що ГПК України та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів слід звертатися до правових висновків, що викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду.

З метою визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19. Так, у зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду конкретизувала свої висновки щодо тлумачення змісту поняття «подібні правовідносини», що полягає в тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, щодо якого вони вступають у правовідносини, у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні ознаки з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність ознак слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема, пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їх оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними, й надалі порівнювати права та обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) та за потреби, зумовленої цим регулюванням, - визначити суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо. Обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Верховний Суд виходить з того, що неврахуванням висновку Верховного Суду є саме неврахування висновку щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Сама по собі різниця судових рішень не свідчить про безумовне підтвердження незастосування правового висновку.

Верховний Суд зазначає, що неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 311 ГПК України).

Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Верховний Суд вважає безпідставними доводи скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, які викладені у переліку вищезазначених постанов Верховного Суду щодо застосування норм статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України, з огляду на таке.

Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 (на яку посилається скаржник) вказала на те, що у питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватися з положенням статті 233 ГК України і частини третьої статті 551 ЦК України, а також досліджуватися та оцінюватися судом у порядку статей 86, 210, 237 ГПК України. Такий підхід є усталеним у судовій практиці. Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 911/2269/22 зазначила, що враховуючи висновок про індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов'язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, що виключає формування єдиних (для вирішення спорів про стягнення неустойки) критеріїв та алгоритму визначення підстав для зменшення розміру неустойки та критеріїв для встановлення розміру, до якого суд має право її зменшити.

Таким чином, у питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватися з положенням статті 233 ГК України і частини третьої статті 551 ЦК України, а також досліджуватися та оцінюватися судом у порядку статей 86, 210, 237 ГПК України.

Такий підхід є усталеним у судовій практиці, зокрема, Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (постанови від 11.07.2023 у справі № 914/3231/16, від 10.08.2023 у справі № 910/8725/22, від 26.09.2023 у справі № 910/22026/21, від 02.11.2023 у справі № 910/13000/22, від 07.11.2023 у справі № 924/215/23, від 09.11.2023 у справі № 902/919/22).

У зв'язку з викладеним Суд зазначає, що індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов'язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, зумовлюють висновок про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права.

Верховний Суд дійшов висновку, що у розгляді справи № 910/19497/23 суд апеляційної інстанції за наслідками аналізу, оцінки доказів та дослідження конкретних обставин безпосередньо цієї справи з огляду на фактично-доказову базу та встановлені обставини, що формують зміст та умови конкретних правовідносин, скасував рішення місцевого господарського суду та за своїм внутрішнім переконанням, реалізовуючи надане йому право, стягнув 10% від заявленого до стягнення розміру неустойки, тим самим задовольнивши заяву відповідача.

Проаналізувавши зміст постанови суду апеляційної інстанції, Верховний Суд дійшов висновку, що застосування Північним апеляційним господарським судом норм права (статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України) не суперечить висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22, у постановах Верховного Суду: від 03.07.2019 у справі № 917/791/18, від 22.10.2019 у справі № 904/5830/18, від 13.01.2020 у справі № 902/855/18, від 04.02.2020 у справі № 918/116/19, від 29.09.2020 у справі № 909/1240/19 (909/1076/19), від 22.05.2019 у справі № 910/11733/18, від 23.09.2019 у справі № 920/1013/18, від 26.03.2020 у справі № 904/2847/19, від 15.06.2022 у справі № 922/2141/21, від 05.04.2023 у справі № 910/18718/21, оскільки у кожній із наведених справ, рішення приймалися за наслідками встановлених судами попередніх судових інстанцій фактичних обставин та з урахуванням поданих у них сторонами доказів. У кожній зі справ при застосуванні дискреційних повноважень щодо зменшення неустойки суди виходили зі встановлених ними конкретних обставин, що у свою чергу, не може свідчити про подібність правовідносин у даній справі та у справах, наведених скаржником у касаційній скарзі. У свою чергу, у зазначених скаржником постановах Верховного Суду у співвідношенні з оскаржуваною постановою апеляційного господарського суду не міститься протилежного правового висновку щодо застосування положень зазначених вище норм матеріального права. Отже, застосування Північним апеляційним господарським судом вказаних норм права у цій справі залежало виключно від встановлених і доведених обставин конкретної справи, а також оцінки наданих до суду доказів, що входило в предмет доказування та формувало фактично-доказову базу, а тому зазначені справи є неподібними за змістовним критерієм.

Що ж стосується посилання скаржника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20 то висновки у зазначеній постанові стосувалися кредитних правовідносин. При цьому у вказаній справі розглядалося питання про визначення спільних і відмінних рис між фіктивним і фраудаторним правочинами, можливість кваліфікації із застосуванням положень статей 3, 13, 215, 234 ЦК України як фраудаторного правочину, вчиненого у процедурі банкрутства боржником з метою позачергового задоволення вимог окремого кредитора через дочірню компанію (афілійовану особу) боржника, з повним фінансуванням цього правочину самим боржником. Водночас питання стягнення неустойки та підстав для її зменшення судами у зазначеній справі не досліджувалося.

Щодо доводів позивача про неврахування судом апеляційної інстанції при застосуванні дискреційних повноважень, передбачених статтею 551 ЦК України та статті 233 ГК України висновків Конституційного Суду України викладених у рішенні від 11.07.2013 № 7-рп/2013, то Верховний Суд відхиляє такі, як необґрунтовані, оскільки в аспекті підстави, яка визначена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18.04.2024 у справі № 925/700/23).

При цьому Суд вважає за необхідне зазначити, що у рішенні від 11.07.2013 № 7-рп/2013 Конституційний Суд України вказав, що наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов'язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.

Водночас у справі № 910/19497/23, з огляду на предмет і підстави заявленого позову, наведені у позовній заяві, а також встановлені обставини з урахуванням поданих у них сторонами доказів, неврахування судом апеляційної інстанції висновку Конституційного Суду України у рішенні від 11.07.2013 № 7-рп/2013 скаржником не доведено.

Щодо доводів касаційної скарги про ігнорування судом апеляційної інстанції правових висновків (при одночасному їх застосуванні), викладених у постановах 22.10.2019 у справі № 904/5830/18, від 13.01.2020 у справі № 902/855/18, від 27.01.2020 у справі № 916/469/19, від 26.08.2021 у справі № 911/378/17 (911/2223/20) стосовно того, що зменшення розміру пені є правом суду, то в означений спосіб позивач фактично спонукає Суд на переоцінку вже встановлених попередніми інстанціями обставин, а суд касаційної інстанції в силу положення частини другої статті 300 ГПК України не наділений такими повноваженнями.

З огляду на викладене, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, про те, що оскаржувана постанова апеляційної інстанції ухвалена без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, у перелічених вище постановах Верховного Суду, не знайшла свого підтвердження, а тому касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Оператор ГТС України» в зазначеній частині підстав касаційного оскарження необхідно закрити.

Касаційне провадження у цій справі відкрито також на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України.

Так, скаржник вказує про відсутність висновку Верховного Суду щодо визначення правил застосування судами дискреції стосовно зменшення розміру штрафних санкцій.

Відповідно до приписів пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України скаржник повинен обґрунтувати, в чому саме полягає неправильне застосування норми матеріального права чи порушення норми процесуального права, щодо якої відсутній висновок Верховного Суду (у чому саме полягає помилка судів попередніх інстанцій при застосуванні відповідних норм права та як саме ці норми права судами були застосовано неправильно). Водночас формування правового висновку не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.

В контексті наведених скаржником доводів, Суд зазначає таке.

Згідно із частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

Як вже зазначалося вище, у касаційній скарзі позивач стверджує про те, що апеляційний суд неправильно застосував, зокрема, приписи статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України і висновок Верховного Суду щодо їх правильного застосування в контексті визначення правил застосування судами дискреції стосовно зменшення розміру штрафних санкцій у подібних правовідносинах відсутній.

У той же час Верховним Судом з'ясовано, що питання застосування статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України у контексті застосування судами дискреції стосовно зменшення розміру штрафних санкцій, вже розглядалося об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 (на яку посилається скаржник).

Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення у справі № 911/2269/22, об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вказала на те, що у питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватися з положенням статті 233 ГК України і частини третьої статті 551 ЦК України, а також досліджуватися та оцінюватися судом в порядку статей 86, 210, 237 ГПК України. Такий підхід є усталеним в судовій практиці.

Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 911/2269/22 зазначила, що враховуючи висновок про індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов'язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, що виключає формування єдиних (для вирішення спорів про стягнення неустойки) критеріїв та алгоритму визначення підстав для зменшення розміру неустойки та критеріїв для встановлення розміру.

Розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90%, 70% чи 50% тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частини першої, другої статті 233 ГК України та частини третьої статті 551 ЦК України, тобто в межах судового розсуду.

Індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов'язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, зумовлюють висновок про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права.

Отже, наразі існує висновок Верховного Суду щодо застосування наведених скаржником правових норм у подібних правовідносинах щодо визначення правил застосування судами дискреції стосовно зменшення розміру штрафних санкцій і здійснене судом апеляційної інстанції у справі № 910/19497/23 правозастосування з огляду на встановлені у цій справі фактичні обставини такому висновку відповідає.

Оскільки Верховний Суд вже надав висновок щодо застосування статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України у контексті застосування судами дискреції стосовно зменшення розміру штрафних санкцій, то підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження. Сформований висновок є чітким, зрозумілим та сприяє однозначному застосуванню норм права.

Відповідно до пункту 4 частини другої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом.

Зважаючи на наявність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, суд касаційної інстанції згідно з пунктом 4 частини другої статті 296 ГПК України закриває касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Оператор ГТС України» у частині підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України.

Стосовно підстави касаційного оскарження постанови апеляційного господарського суду, визначеної позивачем з посиланням на пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України, яка за вказаних обставин є відсилочною до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України, Верховний Суд зазначає таке.

Так, відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Суд акцентує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», а не «факту», отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.

За змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у вигляді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Проте, як вже зазначалося вище, підстави касаційного оскарження (пункти 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України), наведені позивачем у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримали свого підтвердження.

За таких обставин недостатніми є доводи скаржника про неповне дослідження судами зібраних у справі доказів за умови не підтвердження підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України і такі не спростовують наведених висновків та не впливають на них.

Зважаючи на вказане у Верховного Суду відсутні підстави для висновків про наявність процесуальних порушень судом апеляційної інстанції щодо недослідження при розгляді справи аргументів позивача стосовно його фінансового становища, а також соціального, економічного та державного значення діяльності позивача.

З огляду на те, що у цій справі заявлені скаржником підстави касаційного оскарження судових рішень попередніх інстанцій з посиланням на пункти 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України визнано Судом необґрунтованими, то відсутні підстави для повного або часткового скасування оскаржуваної постанови апеляційного господарського суду з підстав передбачених частинами першою, третьою статті 310 ГПК України.

Щодо інших аргументів касаційної скарги, то такі стосуються заперечення обставин, встановлених судом апеляційної інстанції та спростування здійсненої ним оцінки доказів у справі.

При розгляді цієї справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід'ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.

Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає у тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.

Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі «Monnell and Morris v. the United Kingdom» (§ 56) зазначалося, що спосіб, в який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду не може здійснюватися лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).

На підставі викладеного вище Суд дійшов висновку, що касаційне провадження у цій справі підлягає закриттю.

Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.07.2024 у справі № 910/19497/23.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Булгакова

Суддя Т. Жайворонок