Постанова

від 24.09.2024 по справі 922/2246/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2024 року

м. Київ

cправа № 922/2246/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

за участю представників:

прокуратури - Керничний Н. І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Харківської міської ради

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.09.2021 (судді: Істоміна О. А. - головуючий, Зубченко І. В., Пелипенко Н. М.) і рішення Господарського суду Харківської області від 21.04.2021 (суддя Жельне С. Ч.) у справі

за позовом заступника керівника Харківської місцевої прокуратури № 2

до 1) Харківської міської ради, 2) Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, 3) Приватного підприємства "Учбово-виробничий центр", 4) ОСОБА_1 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Приватне підприємство "Спецтехніка",

про визнання незаконним і скасування рішення, визнання договору недійсним та повернення майна,

В С Т А Н О В И В:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У липні 2019 року керівник Харківської місцевої прокуратури № 2 Харківської області (далі -прокурор) звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (далі - Управління комунального майна та приватизації), Приватного підприємства "Учбово-виробничий центр" (далі - ПП "Учбово-виробничий центр") та фізичної особи ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) про: 1) визнання незаконним і скасування пункту 24 додатку 1 до рішення 14 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 20.09.2017 № 757/17 (далі - рішення Харківської міської ради від 20.09.2017); 2) визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 24.09.2018 № 5637-В-С, укладеного між Управлінням комунального майна та приватизації і ПП "Учбово-виробничий центр", посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Галіщевою О. А. і зареєстрованого в реєстрі за № 692 (далі - договір купівлі-продажу від 24.09.2018, оспорюваний договір), скасувавши його державну реєстрацію; 3) витребування у ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Харкова в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення підвалу № II, III, IIIа, IIIб, IIIв, ІІІг, загальною площею 59,2 м2, розташовані в будинку літ. "А-Б" за адресою: АДРЕСА_1.

1.2. На обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем. За доводами прокурора, Харківська міська рада має право прийняти рішення про продаж нерухомого майна, що перебуває у власності територіальної громади, а уповноважений нею орган приватизації, а саме Управління комунального майна та приватизації, має укласти відповідний договір купівлі-продажу, як правило, за результатами проведення аукціону або конкурсу (конкурсний продаж). У виключних випадках такий продаж може бути проведений шляхом викупу, а саме у наведеному випадку - продаж шляхом викупу орендарем об`єкту, який вже перебуває у нього в оренді, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання для цілей оренди майна. У звіті про оцінку майна, договорі оренди, договорі купівлі-продажу, заявці орендаря з проханням надати дозвіл на приватизацію будь-які відомості про такі поліпшення відсутні. А отже, орендарем до органу приватизації не подавались документи, що містять невід`ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації. Прокурор вважає, що обраний спосіб приватизації не тільки є незаконним, а й суперечить інтересам держави та територіальної громади.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Справа господарськими судами розглядалася неодноразово.

2.2. Рішенням Господарського суду Харківської області від 21.11.2019, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 11.03.2020, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди зазначили, що прокурором належними та допустимими доказами не доведено порушення оспорюваним правочином інтересів держави і суспільства, його моральних засад, які були би співрозмірні із наслідком таких порушень, що прокурор просить застосувати у виді визнання договору купівлі-продажу недійсним та вилучення придбаного нерухомого майна у власника.

Водночас суди дійшли висновку про те, що спірне рішення Харківської міської ради щодо проведення приватизації шляхом викупу є таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства, яке регулює порядок здійснення приватизації, а саме статтям 1, 2, 4, 25, 29 Закону України "Про приватизацію державного майна" та статтям 11, 182 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Разом із тим, надаючи юридичну оцінку необхідності позбавлення права мирного володіння приватизованим майном, суди виходили із того, що у цьому спорі підлягає застосуванню низка рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) про неможливість витребування у добросовісного набувача майна, яке вибуло з володіння держави внаслідок порушень, допущених уповноваженими посадовими особами, які здійснюють функцію управління державним майном (спори щодо порушення частини 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).

2.3. Постановою Верховного Суду від 17.06.2020 касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області задоволено частково, скасовано постанову Східного апеляційного господарського суду від 11.03.2020 і рішення Господарського суду Харківської області від 21.11.2019 у цій справі, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Верховний Суд зазначив про неврахування судами того, що прокурор просив витребувати нерухоме майно у фізичної особи ОСОБА_1 , яке, як встановили суди, належить їй на праві приватної власності саме як фізичній особі, а отже, результат вирішення цього спору впливає на права на та обов`язки фізичної особи - власника спірного нерухомого майна. Водночас Суд вказав на необхідність врахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20.02.2020 у справі № 297/616/17 та від 26.07.2018 у справі № 926/1111/15, стосовно застосування висновків ЄСПЛ, зокрема здійснення оцінки дій не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Адже певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, можуть бути пов`язані з протиправною поведінкою самого набувача майна.

2.4. За результатами нового розгляду справи, рішенням Господарського суду Харківської області від 21.04.2021 позов задоволено частково. Визнано незаконним і скасовано пункт 24 додатку 1 до рішення Харківської міської ради від 20.09.2017. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 24.09.2018, зі скасуванням його державної реєстрації. Провадження у справі № 922/2246/19 в частині вимог про витребування у ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Харкова в особі Харківської міської ради спірних нежитлових приміщень підвалу закрито на підставі пункту 1 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України через непідвідомчість спору у цій частині господарському суду. Здійснено розподіл судових витрат.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність і обґрунтованість прокурором підстав звернення з позовом до суду в інтересах держави та виходив із встановлених обставин порушення органами місцевого самоврядування умов та порядку приватизації, а також дійшов висновку про наявність протиправної поведінки самого покупця (ПП "Учбово-виробничий центр"), який за відсутності у нього законодавчо встановлених підстав для приватизації майна шляхом викупу у зв`язку з нездійсненням ним поліпшень майна звернувся до органів місцевого самоврядування з такою заявою, що свідчить про недобросовісність дій орендаря.

Закриваючи провадження у справі в частині витребування у ОСОБА_1 спірного нерухомого майна, суд виходив із того, що використання спірних нежитлових приміщень вказаною особою не пов`язується з її діяльністю як підприємця; до того ж наявність такого статусу не може свідчити про те, що фізична особа - підприємець виступає у такій якості у всіх правовідносинах, зокрема і щодо використання нерухомого майна. Спір у відповідній частині стосується прав та інтересів цієї фізичної особи і підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

2.5. Постановою Східного апеляційного господарського судку від 07.09.2021 рішення Господарського суду Харківської області від 21.04.2021 залишено без змін із тих самих підстав.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї

3.1. Не погоджуючись з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, Харківська міська рада подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить справу разом із касаційною скаргою Харківської міської ради на постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.09.2021 та рішення Господарського суду Харківської області від 21.04.2021 передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Водночас скаржник просить скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.09.2021 повністю, а рішення Господарського суду Харківської області від 21.04.2021 скасувати частково та ухвалити нове рішення, яким відмовити повністю у задоволенні позову про визнання незаконним та скасування пункту 24 додатку 1 до рішення Харківської міської ради від 20.09.2017 № 757/17 та про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 24.09.2018.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження, скаржник посилається на положення пунктів 1, 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16.12.2020 у справі № 922/534/19, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 стосовно недоведеності підстав представництва прокурором інтересів держави в суді та порушення порядку повідомлення, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру"; у постановах від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 20.04.2021 у справі № 922/1030/20 щодо неефективності обраного прокурором способу захисту. Крім того, Харківська міська рада зазначає про необхідність відступлення від висновків, викладених у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі № 922/623/20 стосовно твердження суду щодо порушень процедури приватизації та протиправної поведінки покупця (пункт 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України).

3.2. Харківська обласна прокуратура у відзиві на касаційну скаргу просить її залишити без задоволення як необґрунтовану, а оскаржені судові рішення - без змін. Зокрема, прокурор наголошує на тому, що Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем, а отже, відповідне рішення міської ради теж є незаконним і підлягає скасуванню, а договір купівлі-продажу суперечить вимогам законодавства та може бути визнаний недійсним.

3.3. ПП "Учбово-виробничий центр" у відзиві на касаційну скаргу просить скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю і закрити провадження у цій справі.

4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши в межах заявлених вимог наведені у касаційній скарзі доводи і заперечення на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів зазначає таке.

4.2. Як свідчать матеріали справи та установили попередні судові інстанції, 29.12.2016 між Управлінням комунального майна та приватизації і ПП "Учбово-виробничий центр" укладено договір оренди № 4168 на нежитлові приміщення підвалу № ІІ, III, ІІІа, ІІІб, ІІІв, ІІІг, загальною площею 59,2 м2, розташованих в будинку літ. "Б" за адресою: АДРЕСА_1 , яке належить до комунальної власності територіальної громади м. Харкова.

Право на оренду цього майна отримано орендарем на підставі рішення виконавчого комітету Харківської міської ради від 28.12.2016 № 900 "Про передачу в оренду нежитлових приміщень".

Вартість об`єкта оренди визначається на підставі висновку про вартість майна і становить 145 100,00 грн без ПДВ.

За умовами пунктів 5.2, 5.3 вказаного договору орендар має право здійснювати капітальний ремонт, реконструкцію, улаштування окремих входів у встановленому законом порядку при наявності письмової згоди орендодавця за окремими проєктами, які розроблені спеціалізованими проєктними організаціями і узгоджені з управлінням містобудування та архітектури Харківської міської ради до початку проведення робіт, при наявності дозволу, отриманого відповідно з діючим законодавством. За письмовою згодою орендодавця вносити зміни до складу орендованого майна, провадити невід`ємні поліпшення, які необхідні для здійснення господарської діяльності, що зумовлює підвищення його вартості. Якщо невід`ємні поліпшення майна зроблені за згодою орендодавця, орендар має право на відшкодування вартості необхідних витрат або зарахування їх вартості тільки у разі придбання об`єкта оренди у власність. Поліпшення, зроблені без згоди орендодавця, які неможливо відокремити без пошкодження орендованого майна, не породжують зобов`язання орендодавця відшкодовувати їх вартість.

Згідно з пунктом 5.6 договору оренди орендар, який належно виконує свої обов`язки, у разі продажу майна, що передане в оренду, маж переважене право перед іншими особами на його викуп.

Рішенням Харківської міської ради від 21.06.2017 № 691/17 затверджено Програму приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022 роки, відповідно до пунктів 3.3, 3.4 якої приватизація об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова здійснюється способами, що визначаються законодавством України і цією Програмою. Зокрема, шляхом викупу, продажу об`єктів приватизації на аукціоні (у тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), продажу об`єктів приватизації за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (конкурсу), іншими способами, які встановлюються спеціальними законами, що регулюють особливості приватизації об`єктів окремих галузей. Викуп застосовується щодо об`єктів комунальної власності, якщо право покупця на викуп об`єкта передбачено законодавчими та нормативними актами, а також щодо тих, які не продано на аукціоні, за конкурсом.

Орендарі, які виявили бажання приватизувати орендоване майно, подають до управління заяву про включення такого майна до переліку об`єктів, що підлягають приватизації (пункт 3.5 вказаної Програми).

ПП "Учбово-виробничий центр" звернулося до Управління комунального майна та приватизації з листом від 05.05.2017 (вх. № 6696), в якому просило дозволити приватизацію вказаних нежитлових приміщень шляхом викупу.

На підставі рішення Харківської міської ради від 20.09.2017 проведено відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова згідно з додатками 1, 2 (пункт 56 додатку 1).

Згідно з пунктом 24 додатку 1 до вказаного рішення нежитлові приміщення підвалу № ІІ, III, ІІІа, ІІІб, ІІІв, ІІІг, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, літ. "Б" загальною площею 59,2 м2 підлягали приватизації шляхом викупу ПП "Учбово-виробничий центр".

На виконання цього рішення Управлінням комунального майна та приватизації доручено суб`єкту оціночної діяльності ФОП СОД Прокоп`євій І. Б. проведення оцінки вартості майна, нежитлових приміщень підвалу № ІІ, III, ІІІа, ІІІб, ІІІв, ІІІг, загальною площею 59,2 м2, розташованих в будинку літ. "Б" за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 31.12.2017.

29.12.2017 ПП "Учбово-виробничий центр" звернулося до Управління комунального майна та приватизації із заявою про приватизацію шляхом викупу орендованого ним об`єкта - нежитлових приміщень загальною площею 59,2 м2, розташованих в будинку літ. "Б" за адресою: АДРЕСА_1 .

31.12.2017 суб`єктом оціночної діяльності ФОП Прокоп`євою І. Б. складено звіт про оцінку майна, відповідно до якого вартість спірного майна станом на 31.12.2017 становить 136 249,00 грн.

24.09.2018 між ПП "Учбово-технічний центр" та Управлінням комунального майна та приватизації укладено договір купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень. Зазначений договір посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Галіщевою О. А. та зареєстровано в реєстрі за № 692.

25.09.2018 складено акт приймання-передачі № 5637-В-С, відповідно до якого ПП "Учбово-технічний центр" прийнято продані 24.09.2018 шляхом викупу нежитлові приміщення цокольного поверху №№ ІІ, III, ІІІа, ІІІб, ІІІв, ІІІг, в житловому будинку літ. "А-Б", загальною площею 59,2 м2, розташовані за адресою: АДРЕСА_2, оціночною вартістю 163 498,80 грн разом з ПДВ.

У подальшому право власності на нежитлові приміщення підвалу № ІІ, III, ІІІа, ІІІб, ІІІв, ІІІг, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, літ. "Б" загальною площею 59,2 м2, на підставі договору купівлі-продажу № 29 перейшло до ПП "Спецтехніка".

29.01.2019 на підставі договору купівлі-продажу № 32 право власності на вказані приміщення перейшло до ОСОБА_1 .

4.3. Предметом позову у цій справі є вимоги прокурора, заявлені в інтересах держави до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації, ПП "Учбово-виробничий центр" та ОСОБА_1 про визнання незаконним і скасування пункту 24 додатку 1 до рішення Харківської міської ради від 20.09.2017, визнання недійсним договору купівлі-продажу від 24.09.2018 зі скасуванням його державної реєстрації та витребування у ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Харкова в особі Харківської міської ради спірних нежитлових приміщень.

4.4. Судові рішення у справі в частині задоволення позовних вимог мотивовані тим, що Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем; у наведеному випадку наявна протиправна поведінка самого покупця-орендаря (ПП "Учбово-виробничий центр"), який за відсутності у нього законодавчо встановлених підстав для приватизації майна шляхом викупу у зв`язку з нездійсненням ним поліпшень майна звернувся до органів місцевого самоврядування з відповідною заявою.

Закриваючи провадження у справі в частині витребування у ОСОБА_1 спірного нерухомого майна, суд першої інстанції, з висновкам якого погодився апеляційний господарський суд, виходив із того, що використання спірних нежитлових приміщень вказаною особою не пов`язується з її діяльністю як підприємця; спір у цій частині стосується прав та інтересів зазначеної фізичної особи і підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

4.5. Верховний Суд, переглянувши оскаржені рішення та постанову у межах доводів і вимог касаційної скарги, частково погоджується з доводами скаржника та при цьому виходить із такого.

Абзацом 1 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.

Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Конституційний Суд України зазначив, що поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац 2 частини 5 рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99).

Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов`язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов`язки суб`єктів спірних правовідносин, зобов`язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).

Відповідно до абзаців 1- 3 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Згідно із частиною 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Відповідно до абзацу 2 частини 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 05.03.2020 у справі № 9901/511/19, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21).

У пунктах 69, 70 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази про вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами 3 і 4 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 15.01.2020 у справі № 698/119/18 (пункт 26), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 34), від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (пункт 8.19), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 81) від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (пункти 7.11, 7.18), від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (пункти 10.12, 10.19), від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21 (пункт 8.37), від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 (пункт 8.4), від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.11), від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.18).

Частини 3 та 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", серед іншого, встановлюють умови, за яких прокурор може виконувати субсидіарну роль із захисту інтересів держави за наявності органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах).

Встановлена цим законом умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред`явленням позову спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Тобто визначений частиною 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" обов`язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов`язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб`єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.

Отже, процесуальний статус прокурора у справі залежить від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18).

Велика Палата Верховного Суду також неодноразово зазначала, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Прокурор визначає склад відповідачів самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб`єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 7.12; від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, пункт 10.13; від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, пункт 8.12).

У пункті 10.21 постанови від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що втручання у приватні права й інтереси має бути належно збалансованим з відповідними публічними (державними, суспільними) інтересами, із забезпеченням прав, свобод та інтересів кожного, кому держава гарантувала доступ до загальнонародних благ і ресурсів. У разі порушення рівноваги публічних і приватних інтересів, зокрема, безпідставним наданням пріоритету правам особи перед правами держави чи територіальної громади у питаннях, які стосуються загальних для всіх прав та інтересів, прокурор має повноваження, діючи в публічних інтересах, звернутися до суду, якщо органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи не бажають чи не можуть діяти аналогічним чином або ж самі є джерелом порушення прав і законних інтересів територіальної громади чи загальносуспільних (загальнодержавних) інтересів. У таких випадках відповідні органи можуть виступати відповідачами, а прокурор - позивачем в інтересах держави. За відсутності такого механізму звернення до суду захист відповідних публічних інтересів, поновлення колективних прав та інтересів держави, територіальної громади і її членів, захист суспільних інтересів від свавілля органів державної влади чи органів місцевого самоврядування у значній мірі може стати ілюзорним. Так само відсутність зазначеного механізму може загрожувати недієвістю конституційної вимоги, згідно з якою використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина 7 статті 41 Конституції України). Аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.20).

Таким чином, процесуальний статус сторін у подібних спорах залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі.

У цій справі, яка розглядається, прокурор звернувся з позовом, стверджуючи про незаконне включення органом місцевого самоврядування спірного нерухомого майна до переліку об`єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу орендарем, а також незаконне подальше відчуження за відповідними договорами такого майна, яке є власністю територіальної громади м. Харкова, у приватну власність спочатку ПП "Учбово-виробничий центр", а згодом Суханової Т. О., що порушує трава та інтереси територіальної громади.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 вказала про те, що у разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.

Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб`єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.

При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.

Узагальнюючи наведені у вказаній постанові висновки щодо застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що:

1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:

- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;

- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;

2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:

- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;

- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.

У цій справі, яка розглядається, суди визнали доведеними та обґрунтованими підстави представництва прокурором інтересів держави в суді та правомірність його звернення з позовом у цій справі як самостійним позивачем. Наведений висновок судів попередніх інстанцій узгоджуються з наведеною останньою актуальною правовою позицією Великої Палата Верховного Суду щодо застосування положень частин 3, 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", частин 4, 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України, викладеною в постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18.

Велика Палата Верховного Суду в постановах від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, від 03.07.2019 у справі № 127/2209/18, від 10.11.2021 у справі № 825/997/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Зважаючи на викладене, колегія суддів суду касаційної інстанції відхиляє доводи скаржника стосовно недотримання прокурором процедури повідомлення уповноваженого органу та недоведеність підстав представництва прокурором інтересів держави у наведеному випадку.

Крім того, колегія суддів не бере до уваги посилання скаржника на ухвалу Верховного Суду, оскільки така ухвала не є тим судовим рішенням, невідповідність висновкам якого щодо застосування норми права у подібних правовідносинах є підставою касаційного оскарження за пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

4.6. Водночас колегія суддів погоджується з доводами скаржника про неефективність обраного прокурором способу захисту порушеного права в частині визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування з огляду на таке.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 Цивільного кодексу України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини 2 вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22.06.2021 у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29.06.2021 у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22.02.2022 у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14.12.2022 у справі № 477/2330/18 (пункт 55), від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 28), від 23.01.2024 у справі № 523/14489/15-ц (пункт 69), від 10.04.2024 у справі № 760/20948/16-ц (пункт 43)).

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має також бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.6).

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Сполученого Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.6) від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 29)).

При цьому обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia (такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).

Тож у кожному конкретному спорі суд насамперед повинен оцінювати застосовувані способи захисту порушених прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та передбачені статтею 13 Цивільного кодексу України обмеження щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав будь-якою особою.

У пункті 8.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, зроблено правовий висновок про те, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням, а можливість його скасування не дозволить позивачу ефективно відновити володіння відповідною земельною ділянкою (подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), на яку посилався скаржник у касаційній скарзі, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20.

Під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - "суд знає закони" (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 50), від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (пункт 84), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109)).

Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. Подібний висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 52), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155), від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20 (пункт 148).

Отже, зважаючи на викладене, сталу судову практику, за встановлених у цій справі обставин, спрямованість заявлених позовних вимог на повернення майна територіальній громаді, заявлена вимога про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування є неефективною, оскільки її задоволення не призведе до відновлення права, яке позивач вважає порушеним, що є підставою для відмови в позові.

За вказаних обставин, оскільки визнання незаконним та скасування спірного рішення органу місцевого самоврядування в оскарженій частині не дозволить ефективно відновити володіння нежитловими приміщеннями, така вимога не підлягає задоволенню, що свідчить про підтвердження відповідних доводів касаційної скарги та наявність підстав для скасування ухвалених у справі судових рішень у наведеній частині, із прийняттям нового рішення про відмову у позові за відповідною вимогою.

4.7. Поза тим, колегія суддів відхиляє за необґрунтованістю доводи скаржника про неефективність такого способу захисту порушеного права як визнання недійсним договору, з посиланням на постанови Верховного Суду, оскільки висновки, викладені у вказаних скаржником постановах, у відповідній частині не є релевантними до обставин цієї справи, у якій прокурор звернувся з позовом як самостійний позивач, оспорюючи законність зокрема договору купівлі-продажу нерухомого майна, укладеного за наслідками приватизації комунального майна; вказане питання не було предметом розгляду судів у справах, на які посилався скаржник.

При цьому колегія суддів суду касаційної інстанції звертає увагу на те, що Верховний Суд у своїй діяльності висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.

З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування таких правових висновків у кожній конкретній справі.

Схожа правова позиція є усталеною та знайшла своє відображення у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц.

Відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (що визначено), покладається на скаржника.

4.8. Поза тим, колегія суддів суду касаційної інстанції відхиляє за необґрунтованістю посилання скаржника на положення пункту 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України як підстави касаційного оскарження - відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі № 922/623/20 стосовно твердження суду щодо порушень процедури приватизації та протиправної поведінки покупця, а також необхідність передачі справи, у якій подано касаційну скаргу, на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Щодо зазначених доводів та клопотання скаржника, то колегія суддів зазначає таке.

Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема, їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності.

Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" ("Chapman v. the United Kingdom" від 18.01.2001, заява № 27238/95, пункт 70) наголошується на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом Суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

Верховний Суд звертає увагу, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію "якість закону"), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.

Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (такий висновок сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 (пункти 43- 45), від 05.12.2018 у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43- 44) і № 818/1688/16 (пункти 44- 45), від 15.05.2019 у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44- 45), від 21.08.2019 у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26.05.2020 у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30.06.2020 у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09.09.2020 у справі № 260/91/19 (пункти 58- 59), від 29.09.2020 у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 25.05.2021 у справі № 149/1499/18 (пункт 29); від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 09.11.2021 у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14.12.2021 у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 08.06.2022 у справі № 362/643/21(пункт 45)).

Таким чином, необхідність відступу від правових позицій Верховного Суду повинна мати тільки важливі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування.

Проте скаржник у касаційній скарзі у контексті положень пункту 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України не навів вагомих і достатніх аргументів, які би дійсно свідчили про обґрунтованість необхідності відступу від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 22.01.2021 у справі № 922/623/20, а саме не довів наявності причин для такого відступу (неефективність, помилковість, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість судового рішення; зміна суспільного контексту).

Правові висновки, з якими не погоджується скаржник, є чіткими, зрозумілими й сприяють однозначному застосуванню норм права, тому підстав для відступу від них у наведеному випадку немає. Крім того, таку правову позицію було неодноразово підтримано Верховним Судом (див. постанови Верховного Суду від 16.03.2021 у справі № 922/1009/20, від 24.03.2021 у справі № 922/3276/19, від 31.03.2021 у справі 922/3272/18, від 13.04.2021 у справі № 922/3852/19, від 07.07.2021 у справі № 922/318/20, від 30.11.2021 у справі № 922/2761/19).

Доводи скаржника зводяться до переоцінки обставин, встановлених судами попередніх інстанцій (зокрема стосовно порушення умов та порядку приватизації спірного комунального майна; недоведеності підтвердження того, що орендарем - ПП "Учбово-виробничий центр" здійснювалися будь-які поліпшення орендованих ним приміщень за договором оренди від 29.12.2016), що згідно з положеннями статті 300 Господарського процесуального кодексу України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

4.9. Суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19).

У свою чергу, Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).

5. Висновки Верховного Суду

5.1. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

5.2. Зважаючи на викладене, касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, скасувати оскаржені рішення та постанову у справі в частині задоволення судами позову про визнання частково недійсним і скасування рішення органу місцевого самоврядування, ухваливши в цій частині нове рішення про відмову у позові, а в решту судові рішення слід залишити без змін.

6. Розподіл судових витрат

6.1. Згідно із частиною 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

6.2. З урахуванням того, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судові рішення - скасуванню в частині визнання незаконним і скасування пункту спірного рішення ради, з прийняттям нового рішення про відмову у позові, та залишення у решті без змін судових рішень, з прокуратури на користь Харківської міської ради підлягає стягненню 6723,50 грн судового збору, сплаченого за подання апеляційної та касаційної скарг.

Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Харківської міської ради задовольнити частково.

Постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.09.2021 і рішення Господарського суду Харківської області від 21.04.2021 у справі № 922/2246/19 скасувати в частині визнання незаконним і скасування пункту 24 додатку 1 до рішення 14 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 20.09.2017 № 757/17. Прийняти у цій частині нове рішення, яким у позові відмовити.

В решті постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.09.2021 і рішення Господарського суду Харківської області від 21.04.2021 у справі № 922/2246/19 залишити без змін.

Стягнути з Харківської місцевої прокуратури № 2 на користь Харківської міської ради 6723,50 грн судового збору, сплаченого за подання апеляційної та касаційної скарг.

Видачу наказу на виконання цієї постанови доручити Господарському суду Харківської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак