Постанова

від 11.09.2024 по справі 522/7830/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2024 року

м. Київ

справа № 522/7830/21

провадження № 61-10273св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Олійник А. С., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

відповідач - Одеська обласна державна адміністрація,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Товариство з обмеженою відповідальністю «Центр приватизації», Державний заклад «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова» Міністерства охорони здоров`я України, Міністерство охорони здоров`я України, Департамент культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Державного закладу «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова» Міністерства охорони здоров`я України на постанову Одеського апеляційного суду від 16 серпня 2022 року у складі колегії суддів Гірняк Л. А., Сегеди С. М., Цюри Т. В. та касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Голоцван Євген Олександрович, на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 05 вересня 2022 року у складі судді Яреми Х. С. та постанову Одеського апеляційного суду від 23 січня 2023 року у складі колегії суддів Базіль Л. В., Воронцової Л. П., Полікарпової О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2021 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до Одеської обласної державної адміністрації (далі - Одеська ОДА), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Товариство з обмеженою відповідальністю «Центр приватизації» (далі - ТОВ «Центр приватизації»), Державний заклад «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова» Міністерства охорони здоров`я України (далі - ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова»), про визнання протиправним та скасування розпорядження Одеської обласної державної адміністрації.

Позов мотивували тим, що їм стало відомо про те, що 27 жовтня 2020 року розпорядженням Одеської ОДА № 758/од-2020 року було затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова».

Земельній ділянці було присвоєно кадастровий номер 511037500:47:004:0012, форма власності - державна, цільове призначення - для будівництва і обслуговування санаторно-оздоровчих закладів для експлуатації та обслуговування будівель і споруд санаторію, загальна площа 15,9043 кв. м.

Право постійного користування ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова» підтверджено державним актом серії I?ОД №001831 від 30 серпня 2002 року, виданим Одеською міською Радою народних депутатів Одеської області, на право постійного землекористування земельною ділянкою площею 17,9040 кв. м у межах згідно з планом землекористування, за яким надано землю у постійне користування для експлуатації та обслуговування будівель і споруд відповідно до рішення Одеської міської ради народних депутатів від 29 квітня 2002 року № 97-ХХIV.

Посилалися на те, що на момент виготовлення технічної документації, а також під час встановлення фактичних меж зазначеної земельної ділянки розробником документації ТОВ «Центр приватизації» не було виконано вимоги статті 55 Закону України «Про землеустрій», яка містить вичерпний перелік матеріалів, які повинні міститися у технічній документації, а саме, що технічна документація повинна містити копії правовстановлюючих документів на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці (за умови, якщо права власності на такі об`єкти зареєстровані).

У результаті зазначених дій (бездіяльності) до меж санаторію була включена земельна ділянка, яка не входить до земель санаторію, разом із житловим будинком, який належить позивачам на праві спільної часткової власності на підставі договорів дарування від 06 червня 2020 року, а саме ОСОБА_2 - 35/100 часток, ОСОБА_3 - 21/100 частка, ОСОБА_1 - 44/100 частки.

Вказаний будинок має загальну площу 417,1 кв. м, розташований на земельній ділянці, площею 3 000 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 .

Будинок був придбаний ОСОБА_4 у Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Ірен-Агронатурпродукт» (далі - СТОВ «Ірен?Агронатурпродукт») на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі?продажу нерухомого майна від 10 листопада 2006 року. Розмір земельної ділянки у договорі не було вказано, оскільки земельна ділянка знаходилася у фактичному користуванні продавця і продовжує знаходитися у користуванні позивачів.

Посилаючись на вказані обставини, заявники вважали, що на момент укладення вказаного договору купівлі-продажу право постійного користування у ДП «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені ОСОБА_5 » на частину земельної ділянки під будівлею (житловим будинком) та прилеглою територією вже було втрачено, оскільки будівля разом із земельною ділянкою, які були предметом договору, вже не належали до державної власності та не перебували на балансі медичного закладу.

На думку заявників, перехід права власності на нерухоме майно є підставою для припинення, у тому числі, права постійного користування земельною ділянкою.

Позивачі також зазначали, що внесення відомостей до Державного земельного кадастру та затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені ОСОБА_5 » без урахування права власників житлового будинку на користування, обслуговування і розпорядження прилеглою земельною ділянкою порушує право власності заявників, гарантоване Конституцією та законами України.

На обґрунтування наявності у спорі питань приватно-правового характеру, позивачі зазначали, що оскаржуваним розпорядженням порушено права позивачів саме як власників житлового будинку на користування, обслуговування і розпорядження прилеглою земельною ділянкою.

На підставі викладеного позивачі просили суд визнати протиправним та скасувати розпорядження Одеської ОДА від 27 жовтня 2020 року № 758/од-2020 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) державному закладу «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова» МОЗ України».

Короткий зміст заяви про забезпечення позову, зміст судових рішень і мотиви їх ухвалення

Приморський районний суд міста Одеси ухвалою від 17 травня 2021 року відкрив провадження у справі.

Приморський районний суд міста Одеси ухвалою від 09 червня 2021 року залучив до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, МОЗ України.

Приморський районний суд міста Одеси ухвалою від 09 серпня 2021 року залучив до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, Департамент культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації.

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про забезпечення позову шляхом заборони Одеській ОДА вчиняти будь-які дії щодо земельної ділянки, площею 15,9043 кв. м, кадастровий номер 5110137500:47:004:0012, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , яка перебуває в постійному користуванні ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова», до вирішення справи по суті.

Заяву мотивувала тим, що після звернення до суду з цим позовом Одеська ОДА 02 вересня 2021 року винесла розпорядження № 906/од-2021, яким надано дозвіл ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені ОСОБА_5 » на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу спірної земельної ділянки на дві земельні ділянки орієнтованими площами 0,7692 га та 15,1351 га.

Зазначала, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, тобто після поділу з`являться дві земельні ділянки з окремими кадастровими номерами і у разі задоволення позову порушені права позивача не можна буде відновити, або ж їх відновлення буде надто ускладненим, так як необхідно буде оскаржувати дії щодо формування нових земельних ділянок.

Оскільки внаслідок оскаржуваного розпорядження до земель відповідача, площею 15,9043 га, незаконно перейде 3 000 кв. м, що, на переконання позивачів, належать їм, а тепер прийнято інше розпорядження про поділ відведеної відповідачу земельної ділянки, тому існує об`єктивна потреба в запобіганні виникненню ускладнень виконання судового рішення.

Приморський районний суд міста Одеси ухвалою від 13 вересня 2021 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовив.

Відмовляючи у задоволенні заяви про забезпечення позову, місцевий суд керувався тим, що заявник не обґрунтувала, яким чином такий поділ земельної ділянки призведе до неможливості оформлення прав на земельну ділянку, оскільки частина земельної ділянки, на яку претендують позивачі, опиниться в межах однієї з них. Посилання на те, що позивач буде змушений оскаржувати формування новостворених ділянок суд вважав недоречними, оскільки це виходить за межі предмета судового розгляду у справі.

Також суд першої інстанції зазначив, що вжиття заходів забезпечення позову у виді повної заборони Одеській ОДА вчиняти будь-які дії щодо земельної ділянки, площею 15,9043 кв. м, є явно неспівмірним із цим позовом.

Ухвалу Приморського районного суду міста Одеси від 13 вересня 2021 року, якою відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову, у апеляційному порядку оскаржено не було.

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про забезпечення позову шляхом заборони Одеській ОДА здійснювати поділ земельної ділянки, площею 15,9043 кв. м, кадастровий номер 5110137500:47:004:0012, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , яка перебуває в постійному користуванні ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова», до вирішення справи по суті.

Обґрунтування вказаної заяви ОСОБА_1 є аналогічними до тих, які позивач зазначала при зверненні до суду із заявою про забезпечення позову шляхом заборони Одеській ОДА вчиняти будь-які дії щодо спірної земельної ділянки.

Приморський районний суд міста Одеси ухвалою від 12 жовтня 2021 року заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову повернув заявниці.

Місцевий суд своє рішення мотивував тим, що 07 вересня 2021 року та 10 жовтня 2021 року ОСОБА_1 вже зверталася до суду із заявами про забезпечення позову. Місцевий суд ухвалою від 07 вересня 2021 року заяву про забезпечення позову повернув заявниці через недотримання вимог ЦПК України, що ставляться до такої заяви, а фактично питання про забезпечення позову вирішено ухвалою від 13 вересня 2021 року, якою відмовлено у його забезпеченні шляхом вчинення будь-яких дій відносно земельної ділянки.

Також суд першої інстанції керувався тим, що фактичними підставами подання заяви про забезпечення позову у вересні 2021 року та розглядуваної заяви є саме наявність розпорядження Одеської ОДА від 02 вересня 2021 року № 906/од?2021, отже, доводи щодо можливості заборони поділу земельної ділянки уже були вирішені, заява про забезпечення позову підлягає поверненню без розгляду.

Не погоджуючись із ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржила її до апеляційного суду.

Одеський апеляційний суд постановою від 16 серпня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Ухвалу Приморського районного суду міста Одеси від 12 жовтня 2021 року скасував, справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що висновок місцевого суду про тотожність заяв про забезпечення позову, враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, вид забезпечення позову та відсутність наміру позивача у затягуванні справи, є помилковим.

Апеляційний суд також зазначив, що заяву про забезпечення позову по суті не розглянуто, а тому суду першої інстанції необхідно з`ясувати, чи підлягає прийняте в майбутньому судове рішення реальному виконанню та чи невжиття заходів забезпечення позову у вигляді заборони вчиняти певні дії ускладнить чи унеможливить виконання рішення суду у випадку його задоволення.

Приморський районний суд міста Одеси ухвалою від 19 вересня 2022 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовив.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення по суті спору

Приморський районний суд міста Одеси рішенням від 05 вересня 2022 року

у задоволенні позову відмовив.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 оскаржили його до апеляційного суду та, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просили рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги позивачів задовольнити.

Одеський апеляційний суд постановою від 23 січня 2023 року рішення Приморського районного суду міста Одеси від 05 вересня 2022 року залишив без змін.

Відмовляючи у задоволенні позову про скасування розпорядження Одеської ОДА, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, керувався тим, що оскарження розпорядження Одеської ОДА від 27 жовтня 2020 року № 758/од 2020, яке вичерпало свою дію у зв`язку з наступним поділом земельної ділянки, площею 15,9043 га, кадастровий номер 5110137500:47:004:0012, на дві окремі ділянки, не є ефективним способом захисту прав позивачів на користування земельною ділянкою.

Наявність оскаржуваного розпорядження не є перешкодою для позивачів у реалізації їх прав на земельну ділянку.

Також суди зазначили, що земельна ділянка, площею 3 000 кв. м, позивачам у власність чи у користування не виділялася, її розмір, конфігурацію і межі на місцевості не визначено.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова»

У вересні 2022 року ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова» подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного суду від 16 серпня 2022 року, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі ухвалу Приморського районного суду міста Одеси від 12 жовтня 2021 року, якою заяву про забезпечення позову повернуто заявнику без розгляду.

У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судового рішення відповідач посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 127/23611/20, про те, що відповідно до статті 44 ЦПК України залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства.

Мотивує скаргу тим, що позивач вже звертався із заявою про забезпечення позову, яку було залишено без задоволення, не скористався правом на її оскарження, натомість звернувся із аналогічною заявою, що свідчить про намір затягнути судовий розгляд справи.

Також посилається на те, що суд апеляційної інстанції допустив порушення норм процесуального права, оскільки відповідно до пункту 6 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Водночас скасована апеляційним судом ухвала про повернення заяви про забезпечення позову не є ухвалою, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, тому в апеляційного суду не було підстав для направлення справи до суду першої інстанції.

Крім того, у касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 374 ЦПК України щодо ухвал, які не перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги ОСОБА_1 .

У березні 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Голоцван Є. О., подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 05 вересня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 23 січня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень позивач посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 та у постанові Верховного Суду від 18 квітня 2019 року у справі № 913/210/18 про те, що при виникненні в іншої особи права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, право попереднього власника або користувача припиняється автоматично в силу закону, без оформлення припинення права будь-якими актами та документами.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували положення земельного законодавства щодо припинення права на землю, зокрема, не надали належної оцінки тому, що з набуттям позивачами у власність житлового будинку, який розташований на земельній ділянці, площею 3 000 кв. м, право користування цією земельною ділянкою у ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова» припинилося, тому затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), до якої включено і земельну ділянку, на якій розміщений житловий будинок позивачів, є протиправним.

Вказує також, що суди залишили поза увагою положення статті 55 Закону України «Про землеустрій», відповідно до яких технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі має містити, зокрема копію правовстановлюючих документів на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, проте у позивачів такі документи не було витребувано.

Крім того, у касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

На обґрунтування вказаної підстави касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на те, що відповідно до статті 7 Закону України «Про природно?заповідний фонд України» правовий режим земельної ділянки природно-заповідного фонду встановлюється за фактом розміщення на ній об`єкта природно-заповідного фонду, тому Одеська ОДА мала б змінити призначення земельної ділянки із будівництва і обслуговування санаторно?оздоровчих закладів на збереження та використання парків-пам`яток садово-паркового мистецтва. Отже, порушення порядку встановлення та зміни цільового призначенні земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 08 листопада 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова» на постанову Одеського апеляційного суду від 16 серпня 2022 року, витребував матеріали справи із суду першої інстанції.

У вересні 2023 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 02 травня 2024 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Голоцван Є. О., на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 05 вересня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 23 січня 2023 року.

Верховний Суд ухвалою від 10 червня 2024 року призначив справу до судового розгляду колегією в складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що на підставі рішення Одеського облвиконкому від 18 травня 1972 року № 234 між Держуправлінням екології та природних ресурсів в Одеській області та Клінічним санаторієм імені В. П. Чкалова 28 листопада 2001 року за № ММП-8-569 було підписано Типове охоронне зобов`язання, за яким під охорону взято парк-пам`ятку садово-паркового мистецтва «Парк санаторію ім. Чкалова», за умовами якого встановлено режим охорони та збереження об`єкта природно-заповідного фонду (а. с. 161, т. 1).

02 жовтня 1984 року Одеським облвиконкомом за № 493 ухвалено рішення «Про мережу території та об`єктів природо-заповідного фонду області», яким парк санаторію включено до переліку територій природо-заповідного фонду як парк?пам`ятку садово-паркового мистецтва місцевого значення, та рішенням Одеського облвиконкому від 27 грудня 1991 року № 580 - як пам`ятку містобудування та архітектури місцевого значення (а. с. 162-170, т. 1).

03 травня 1999 року МОЗ України прийняло наказ за № 107 «Про присвоєння статусу клінічних установ оздоровчо-профілактичним установам охорони здоров`я, Одеської області», згідно з яким Клінічному санаторію імені В. П. Чкалова присвоєно статус клінічної оздоровчо-профілактичної установи.

29 квітня 2002 року Одеською міською радою прийнято рішення №97-XXIV, за умовами якого Клінічному санаторію імені ОСОБА_5 із земель оздоровчого призначення надано у постійне користування земельні ділянки, загальною площею 20,0532 га, для експлуатації та обслуговування будівель та споруд санаторію за адресою: АДРЕСА_1 , з них 17,9040 га - у постійне землекористування, а дві ділянки, площею 2,1103 га та 0,0389 га, - у короткострокову оренду на 5 років. На підставі цього рішення санаторій отримав державний акт серії 1-ОД №001831 від 30 серпня 2002 року на право постійного користування земельною ділянкою, площею 17,9040 га.

12 березня 2004 року згідно з наказом ДЗ «Спецiалізований (спеціальний) клiнічний санаторій імені В. П. Чкалова» № 12/АД на підставі розпорядження облдержадміністрації від 23 червня 2003 року перейменовано будівлі-пам`ятки архітектури, зокрема, корпус № 14 (аптека) на корпус № 7 1910 року.

Відповідності до балансової довідки, наданої МОЗ України, будівлі та споруди ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова», які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , є державною власністю і закріплені за бюджетним закладом на праві оперативного управління, серед іншого, у пункті 121 - корпус № 7, площею 334,3 кв. м.

Установлено, що аптека № 176 є колишнім спальним корпусом № 14-Б, який на теперішній час є корпусом № 7. Аптека побудована в 1910 році за проектом архітектора Мінкуса та включена до списку пам`яток архітектури та містобудування. Будівлю аптеки в 1976 році рішенням Головного управління при МОЗ УРСР передано Облаптекоуправлінню під розташування в ній аптеки, де розміщувалась та функіонувала Аптека № 76. Відповідно до передавального акта від 06 квітня 1976 року будівлю передано без прилеглої території. Передача підтверджується реєстраційним посвідченням Одеського МБТІ № 14 на підставі акта від 06 квітня 1976 року, зареєстровано Аптеку № 176 за ВО «Фармація», яка обліковувалась на балансі ВО «Фармація».

У 2002 році ВО «Фармація» продало будівлю Аптеки № 176 СТОВ «Ірен?Агропродукт».

Надалі СТОВ «Ірен-Агропродукт» та ОСОБА_4 10 листопада 2006 року уклали нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу аптеки, яка розташована у АДРЕСА_1 , що складається з будівлі, площею 334,3 кв. м, яка розташована на земельній ділянці, площа якої не визначена та яка знаходиться у фактичному користуванні продавця. За умовами пункту 4 правочину земельна ділянка, на якій знаходиться відчужуваний об`єкт, не є власністю продавця.

10 липня 2008 року рішенням Одеської міської ради вилучено з постійного користування санаторію земельну ділянку площею 0,300 га.

16 листопада 2018 року відповідно до наказу Управління спадщини Одеської обласної державної адміністрації № 289 «Про занесення щойно виявлених об`єктів культурної спадщини до Переліку об`єктів культурної спадщини Одеської області» парк санаторію імені В. П. Чкалова внесено до Переліку об`єктів культурної спадщини Одеської області з поданням зазначених відомостей до центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини.

04 вересня 2019 року на ім`я ОСОБА_4 виготовлено технічний паспорт на будинок літ. «А», площею 334,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно з листом Приморської районної адміністрації міста Одеси № 01-3/296/1 за період з 01 січня 2014 року розпоряджень про присвоєння об`єкту адреси: АДРЕСА_2 не приймалось.

04 лютого 2020 року ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова» МОЗ України звернувся до Одеської обласної державної адміністрації з клопотанням про надання згоди на відновлення меж земельної ділянки.

03 березня 2020 року на підставі розпорядження Одеської обласної державної адміністрації № 141/од-2020 ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова» МОЗ України надано згоду на відновлення меж земельної ділянки, площею 16,6189 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , згідно з державним актом на право постійного користування землею.

06 червня 2020 року ОСОБА_4 на підставі нотаріально посвідчених договорів дарування подарував житловий будинок літ. «А», що розміщений за адресою: АДРЕСА_2 , площею 417,1 кв. м, що розташований на земельній ділянці, площею 3 000 кв. м, у відповідних частках ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .

Цього ж дня, 06 червня 2020 року, кожен із обдарованих зареєстрували у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

11 червня 2020 року на ім`я ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 виготовлено технічний паспорт на будинок садибного типу, який на праві спільної часткової власності належить позивачам.

26 серпня 2020 року ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова» звернувся до Одеської обласної державної адміністрації з клопотанням про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

27 жовтня 2020 року згідно з розпорядженням Одеської обласної державної адміністрації № 758/од-2020 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова» для експлуатації та обслуговування будівель і споруд санаторію за адресою: АДРЕСА_1 , площею 15,9043 га, кадастровий номер 5110137500:47:004:0012, цільове призначення 06.01 - для будівництва і обслуговування санаторно-оздоровчих закладів.

30 жовтня 2020 року зареєстровано право постійного користування земельною ділянкою, кадастровий номер 5110137500:47:004:0012, за ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова» МОЗ України.

Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру цільове призначення земельної ділянки, кадастровий номер 5110137500:47:004:0012, 06.01 - для будівництва і обслуговування санаторно-оздоровчих закладів, категорія земель - землі оздоровчого призначення, вид використання - для експлуатації та обслуговування будівель санаторію.

02 вересня 2021 року Одеська обласна адміністрація прийняла розпорядження № 906/од-2021, за умовами якого ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова» надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки, площею 15,9043 га, кадастровий номер 5110137500:47:004:0012, яка перебуває у його постійному користуванні, на дві земельні ділянки, орієнтованими площами 0,7692 га та 15,1351 га.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши доводи касаційних скарг з підстав та у межах касаційного оскарження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги задоволенню не підлягають.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно зі статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Щодо касаційної скарги ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова»

Одеський апеляційний суд постановою від 16 серпня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Ухвалу Приморського районного суду міста Одеси від 12 жовтня 2021 року про повернення заяви про забезпечення позову скасував, справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції.

ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені ОСОБА_5 » у касаційній скарзі просив скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 16 серпня 2022 року і залишити в силі ухвалу Приморського районного суду міста Одеси від 12 жовтня 2021 року.

Оскаржувану постанову апеляційного суду мотивовано тим, що висновок місцевого суду про тотожність заяв про забезпечення позову, з якими заявник звертався вже двічі, враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, вид забезпечення позову та відсутність наміру позивача у затягуванні справи, є помилковим.

Скасовуючи ухвалу місцевого суду, якою повернуто заяву про забезпечення позову, апеляційний суд зазначив, що подання заяви про забезпечення позову у вигляді заборони Одеській обласній державній адміністрації здійснювати поділ земельної ділянки, площею 15,9043 кв. м, кадастровий номер 5110137500:47:004:0012, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка перебуває у постійному користуванні ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова», до вирішення справи по суті є реалізацією дозволеного процесуальним законом права і переслідує легітимну мету - забезпечення позову, а тому не може розцінюватись як зловживання процесуальним правом.

Враховуючи те, що заяву про забезпечення позову місцевий суд по суті не розглядав, суду першої інстанції необхідно з`ясувати, чи підлягає прийняте в майбутньому судове рішення реальному виконанню та чи невжиття заходів забезпечення позову у вигляді заборони вчиняти певні дії ускладнить чи унеможливить виконання рішення суду у випадку його задоволення.

Колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду з огляду на таке.

Відповідно до частин першої та другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого перебуває справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.

Згідно з пунктами 2 та 4 частини першої статті 150 ЦПК України позов забезпечується забороною вчиняти певні дії, забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов`язання.

Ухвалу про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову може бути оскаржено. Оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи (частина одинадцята статті 153 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи ухвалу місцевого суду, якою повернуто заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову, та направляючи справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, обґрунтовано керувався тим, що заяву про забезпечення позову не розглянуто по суті, а тому, за умови відсутності судового рішення суду першої інстанції про забезпечення позову чи про відмову у забезпеченні позову, відповідно до вимог статей 374, 379 ЦПК України у суду апеляційної інстанції відсутні повноваження на вирішення по суті заяви про забезпечення позову.

ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені ОСОБА_5 » як на підставу касаційного оскарження ухвали апеляційного суду від 16 серпня 2022 року посилався на неврахування судом висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 127/23611/20.

Так, предметом касаційного перегляду у справі № 127/23611/20 є ухвала Вінницького апеляційного суду від 20 липня 2021 року, якою визнано, що звернення ОСОБА_1 із заявою про роз`яснення постанови Вінницького апеляційного суду від 17 червня 2021 року є діями, що суперечать завданню цивільного судочинства та є зловживанням процесуальними правами. Заяву ОСОБА_1 про роз`яснення постанови Вінницького апеляційного суду від 17 червня 2021 року повернуто заявнику. Застосовано до ОСОБА_1 заходи процесуального примусу у вигляді штрафу в розмірі 2 270,00 грн та стягнуто з неї вказану суму в дохід Державного бюджету України. Скасовуючи оскаржувану ухвалу апеляційного суду, Верховний Суд керувався тим, що подання заяви про роз`яснення судового рішення є процесуальним правом учасника справи, яке передбачено статтею 271 ЦПК України, і не зазначене в частині другій статті 44 ЦПК України, як дія, що суперечить завданню цивільного судочинства.

Натомість у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції не визнавав дії ОСОБА_1 такими, що суперечать завданню цивільного судочинства та є зловживанням процесуальними правами.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд необґрунтовано вважав, що подання ОСОБА_1 заяви про забезпечення позову, яка вже вирішувалась судом, не є зловживанням процесуальними правами, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року в справі № 199/6713/14-ц (провадження № 14-92цс19) зроблено висновок, що за змістом частини другої статті 44 ЦПК України перелік дій, що суперечать завданню цивільного судочинства та які залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами, не є вичерпним.

Одним з наслідків зловживання процесуальними правами може бути повернення або залишення без розгляду заяви (скарги, клопотання), подання якої визнано судом зловживанням (частина третя статті 44 ЦПК України).

Під зловживанням процесуальними правами розуміється форма умисних, несумлінних дій учасників процесу, що знаходить своє вираження, зокрема, у вчиненні дій, неспівмірних із наслідками, до яких вони можуть призвести, використанні наданих прав всупереч їх призначенню з метою обмеження можливості реалізації чи обмеження прав інших учасників провадження, перешкоджання діяльності суду з правильного та своєчасного розгляду і вирішення справ чи висловлення явної неповаги до суду чи учасників справи.

Аналогічний висновок зробив Верховний Суд у постанові від 03 березня 2021 року у справі № 761/27076/19.

Суд зобов`язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. Притягнення особи до відповідальності за процесуальні зловживання повинно ґрунтуватися на доказах її вини. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом (частина четверта статті 257 ЦПК України).

Отже, факти процесуальних зловживань можна віднести до фактів, що доказуються в режимі процесуальних фактів, які включаються у загальний або локальний предмет доказування у справ.

Такий висновок зробив Верховний Суд у постанові від 23 листопада 2022 року у справі № 759/2532/22-ц.

Колегія суддів вважає, що апеляційний суд, вирішуючи справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу місцевого суду, якою заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову повернуто заявнику, надавши оцінку заявам про забезпечення позову, доводам заявника та поданим запереченням, обґрунтовано вважав помилковим висновок місцевого суду щодо тотожності заяв про забезпечення позову, враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства з врахуванням виду забезпечення позову та відсутності наміру позивача щодо затягування справи.

Отже, доводи касаційної скарги ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова» про порушення апеляційним судом норм процесуального права не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи Верховним Судом.

Доводи касаційної скарги з підстав відсутності висновку Верховного Суду щодо скасування апеляційним судом ухвали суду першої інстанції, якою повернуто заяву про забезпечення позову, та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, є необґрунтовані з таких підстав.

Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

У постанові Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 234/604/16-ц предметом оскарження також була постанова апеляційного суду, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції про повернення заяви АТ КБ «ПриватБанк» про забезпечення позову, та відмовлено у задоволенні заяви АТ КБ «ПриватБанк» про забезпечення позову. Верховний Суд, скасовуючи оскаржувану постанову апеляційного суду, керувався таким. «Суд апеляційної інстанції, встановивши порушення судом першої інстанції норм процесуального права при вирішенні питання про повернення заяви, вирішив питання про забезпечення позову, відмовивши у задоволенні цієї заяви. Разом з тим, нормами ЦПК України визначено порядок вирішення судом питання забезпечення позову. Так, згідно з пунктом 3 частини першої статті 152 ЦПК України заява про забезпечення позову після відкриття провадження у справі подається до суду, у провадженні якого перебуває справа. Про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову суд постановляє ухвалу (частина сьома статті 153 ЦПК України). Відповідно до частини одинадцятої статті 153 ЦПК України ухвалу про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову може бути оскаржено. Колегія суддів вважає, що апеляційний суд, вирішуючи справу за апеляційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк» на ухвалу суду першої інстанції про повернення заяви заявникові, допустив порушення норм процесуального права, оскільки, скасувавши оскаржувану ухвалу та вирішивши питання забезпечення позову, змінив процесуальний порядок вирішення цього питання, яке не було предметом розгляду судом першої інстанції, та фактично позбавив учасників справи права апеляційного оскарження ухвали суду першої інстанції, постановленої за результатами розгляду заяви про забезпечення позову. Відповідно до положень статті 379 ЦПК України, суд апеляційної інстанції, встановивши порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали, повинен був направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, а не вирішувати питання забезпечення позову по суті, до вирішення цього питання місцевим судом.».

Оскільки Верховний Суд вже викладав подібні правові висновки щодо скасування апеляційним судом ухвали суду першої інстанції, якою повернуто заяву про забезпечення позову, та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, зокрема у постанові Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 234/604/16-ц, посилання заявника на відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах є необґрунтованим.

Щодо оскарження судових рішень по суті заявлених вимог позову

Позивачі у цій справі просили суд визнати протиправним та скасувати розпорядження Одеської ОДА від 27 жовтня 2020 року № 758/од-2020 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені ОСОБА_5 ».

Посилалися на те, що на момент виготовлення технічної документації, а також під час встановлення фактичних меж зазначеної земельної ділянки, розробник документації ТОВ «Центр приватизації» не виконав вимоги статті 55 Закону України «Про землеустрій», а саме, що технічна документація повинна містити копії правовстановлюючих документів на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці (за умови, якщо права власності на такі об`єкти зареєстровані).

Зазначали, що у результаті зазначених дій (бездіяльності) до меж санаторію було включено земельну ділянку, яка не входить до земель санаторію, разом із будинком, який належить позивачам на праві спільної часткової власності на підставі договорів дарування від 06 червня 2020 року, а саме ОСОБА_2 - 35/100 часток, ОСОБА_3 - 21/100 частка, ОСОБА_1 - 44/100 частки.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання протиправним та скасування розпорядження Одеської ОДА від 27 жовтня 2020 року, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що земельну ділянку, площею 3 000 кв. м, на якій, на думку позивачів, знаходиться належне їм нерухоме майно, позивачам у власність чи у користування не виділено, її розмір, конфігурацію і межі на місцевості не визначено.

За матеріалами справи встановлено, що відповідач не заперечує того, що власник об`єкта нерухомості має право на відведення та оформлення прав на земельну ділянку, що знаходиться під будівлею.

Також суди мотивували рішення тим, що оскаржуване розпорядження Одеської ОДА від 27 жовтня 2020 року № 758/од-2020 вичерпало свою дію у зв`язку з наступним поділом земельної ділянки, площею 15,9043 га, кадастровий номер 5110137500:47:004:0012, на дві окремі ділянки, тому оскаржуване розпорядження не є перешкодою для позивачів у реалізації їх прав на земельну ділянку, яка, на їх думку, знаходиться під будинком, що належить їм на праві власності.

У зв`язку з цим суди виснували, що оскарження розпорядження Одеської ОДА від 27 жовтня 2020 року не є ефективним способом захисту порушеного права, оскільки не призведе до вирішення питання позивачів щодо отримання у власність чи користування земельної ділянки, яка, на думку позивачів, належить їм на підставі статей 120 ЗК України та 377 ЦК України.

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Як установлено судами, 12 березня 2004 року згідно з наказом № 12/АД ДЗ «Спецiалізований (спеціальний) клiнічний санаторій імені В. П. Чкалова» на підставі розпорядження облдержадміністрації від 23 червня 2003 року перейменовано будівлі-пам`ятки архітектури, зокрема корпус № 14 (аптека) на корпус № 7 1910 року.

Відповідності до балансової довідки, наданою МОЗ України, будівлі та споруди ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова», які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , є державною власністю і закріплені за бюджетним закладом на правах оперативного управління.

Аптека № 176 є колишнім спальним корпусом № 14-Б, який на теперішній час є корпусом № 7. Аптека побудована в 1910 році за проектом архітектора Мінкуса та включена до списку пам`яток архітектури та містобудування. Будівлю аптеки в 1976 році рішенням Головного управління при МОЗ УРСР передано Облаптекоуправлінню під розташування в ній аптеки, де розміщувалась та функіонувала Аптека № 76. Відповідно до передавального акта від 06 квітня 1976 року будівлю передано без прилеглої території. Передача підтверджується реєстраційним посвідченням Одеського МБТІ № 14 на підставі акта від 06 квітня 1976 року, зареєстровано Аптеку № 176 за ВО «Фармація», яка обліковувалась на балансі ВО «Фармація».

У 2002 році ВО «Фармація» продало будівлю Аптеки № 176 СТОВ «Ірен? Агропродукт».

Надалі СТОВ «Ірен-Агропродукт» та ОСОБА_4 10 листопада 2006 року уклали нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу аптеки, яка розташована у АДРЕСА_1 , що складається з будівлі, площею 334,3 кв. м, яка розташована на земельній ділянці, площа якої не визначена та яка знаходиться у фактичному користуванні продавця. За умовами пункту 4 правочину земельна ділянка, на якій знаходиться відчужуваний об`єкт, не є власністю продавця.

Відповідно до нотаріально посвідчених договорів дарування від 06 червня 2020 року та витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності позивачі ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 є власниками будинку за адресою: АДРЕСА_2 , що розташований на земельній ділянці, площею 3000 кв. м.

Предметом дарування цих договорів є відповідні частки у праві власності на будинок літ. «А», що розташований за адресою: АДРЕСА_2 без вказівки на перехід права користування земельною ділянкою, на якій він розташований. Інформація щодо цільового призначення земельної ділянки, на якій розташований будинок, її кадастровий номер та документів, які б підтверджували належність прав на земельну ділянку дарувальнику нерухомого майна у вказаних договорах дарування також відсутні.

Суди також встановили, що після набуття часток у праві власності на вказаний будинок ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 із заявою щодо передачі їм земельної ділянки, площею 3000 кв. м, та про складання технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі не зверталися, роботи з встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) із закріпленням їх межовими знаками не виконувалися, акт приймання-передачі межових знаків на зберігання позивачам не складався та ними не підписувався, на момент набуття позивачами права власності на житловий будинок земельна ділянка за його місцезнаходженням знаходилась у постійному користуванні ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені ОСОБА_5 ».

Відомостей про те, що земельна ділянка, площею 3000 кв. м, на відповідному праві належала дарувальнику житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 , матеріали справи не містять. Не надано таких відомостей і під час судового розгляду справи.

Отже, на підставі належним чином оцінених доказів суди встановили, що будь?яке право на земельну ділянку (власності, користування, оренди), на якій розташований будинок, набутий позивачами за договорами дарування, не зареєстровано.

У матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що позивачам було передавано у власність чи у користування земельну ділянку, площею 3000 кв. м, та що її розмір, конфігурація і межі встановлювалися на місцевості.

Не містять матеріали справи і доказів того, що на спірну земельну ділянку у попереднього власника нерухомого майна було зареєстровано будь-яке право.

Крім того суди встановили, що 10 липня 2008 року рішенням Одеської міської ради вилучено з постійного користування санаторію земельну ділянку площею 0,300 га без зазначення її меж та конфігурації.

Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України (тут і далі - в редакції, чинній на час прийняття оспорюваного розпорядження) власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначає порушене, невизнане чи оспорюване право або охоронюваний законом інтерес, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61?2417сво19)).

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).

У постанові Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі № 344/4108/20 розглядався спір, за обставинами якого позивач набув у власність приміщення виробничого корпусу та зареєстрував право власності на них. Придбавши у ТОВ «Пластпайп» нерухоме майно, він звернувся до ДП «Івано-Франківський науково-дослідний та проектний інститут» та Держгеокадастру в місті Івано?Франківську про призупинення виготовлення та погодження документації щодо відведення ДП «ВО «Карпати» земельної ділянки для недопущення порушених його прав та інтересів. Крім того, позивач звертався до Івано?Франківської обласної державної адміністрації та просив не приймати розпорядження щодо передачі ДП «ВО «Карпати» земельної ділянки, площею 8,5097 га, до врегулювання питання з вилучення частини земельної ділянки, необхідної для обслуговування належних йому нежитлових приміщень. Обґрунтовуючи підстави позову, позивач посилався на те, що він, як власник нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці, має право на отримання цієї частини земельної ділянки відповідно до статті 120 ЗК України, проте оспорювані ним розпорядження Івано?Франківської ОДА це право порушують, просив захистити його в судовому порядку. Змінюючи мотиви судів першої та апеляційної інстанції, касаційний суд керувався тим, що вимоги про визнання нечинними та скасування розпоряджень Івано?Франківської обласної державної адміністрації про надання згоди на поділ земельної ділянки та про погодження технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки, скасування державної реєстрації спірної земельної ділянки та реєстрації права постійного користування ДП «ВО «Карпати» не забезпечують відновлення порушених прав позивача.

У кожному конкретному спорі суд насамперед повинен оцінювати застосовувані способи захисту порушених прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та передбачені статтею 13 ЦК України обмеження щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав будь-якою особою.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачами способу захисту, позовна вимога, заявлена у справі, яка переглядається, - визнання протиправним та скасування розпорядження Одеської ОДА від 27 жовтня 2020 року № 758/од?2020 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) державному закладу «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова» МОЗ України» з підстав, як вважають позивачі, відсутності в технічній документації певних документів, не захищає їх речового права на земельну ділянку як власників нерухомого майна.

Отже, правильним є висновок судів про те, що наявність оскаржуваного розпорядження Одеської ОДА від 27 жовтня 2020 року, враховуючи також інше розпорядження Одеської ОДА від 02 вересня 2021 року № 906/од-2021 про надання санаторію дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки, площею 15,9043 га, не є для позивачів перешкодою у захисті порушеного права на земельну ділянку у інший спосіб, зокрема, шляхом оформлення речового права на земельну ділянку, яка перебуває у постійному користуванні ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова». Матеріали справи не містять доказів про вчинення позивачами необхідних дій щодо юридичного оформлення земельних правовідносин за наслідками переходу до них права власності на будівлю.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми земельного законодавства щодо припинення права на землю, зокрема, не надали належної оцінки тому, що з набуттям позивачами у власність житлового будинку, який розташований на земельній ділянці, площею 3000 кв. м, право користування цією земельної ділянкою у ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова» припинилося, не заслуговують на увагу, оскільки у зв`язку з неефективним способом захисту порушеного права у спірних правовідносинах питання про припинення права користування земельною ділянкою суди не вирішували.

Окрім вказаного, слід звернути увагу на особливість правового режиму використання та охорони земель, які знаходяться під пам`ятками садово?паркового мистецтва.

У справі, яка переглядається, встановлено, що на підставі рішення Одеського облвиконкому від 18 травня 1972 року № 234 між Держуправлінням екології та природних ресурсів в Одеській області та Клінічним санаторієм імені В. П. Чкалова 28 листопада 2001 року за № ММП-8-569 було підписано Типове охоронне зобов`язання, за яким під охорону взято парк-пам`ятку садово-паркового мистецтва «Парк санаторію ім. Чкалова», за умовами якого встановлено режим охорони та збереження об`єкта природно-заповідного фонду.

02 жовтня 1984 року Одеським облвиконкомом за № 493 ухвалено рішення «Про мережу території та об`єктів природо-заповідного фонду області», яким парк санаторію включено до переліку територій природо-заповідного фонду як парк?пам`ятку садово-паркового мистецтва місцевого значення, та рішенням Одеського облвиконкому від 27 грудня 1991 року № 580 - як пам`ятку містобудування та архітектури місцевого значення.

03 травня 1999 року МОЗ України прийняло наказ за № 107 «Про присвоєння статусу клінічних установ оздоровчо-профілактичним установам охорони здоров`я, Одеської області», згідно з яким Клінічному санаторію імені В. П. Чкалова присвоєно статус клінічної оздоровчо-профілактичної установи.

29 квітня 2002 року Одеською міською радою прийнято рішення №97-XXIV, за умовами якого Клінічному санаторію імені ОСОБА_5 із земель оздоровчого призначення надано у постійне користування земельні ділянки, загальною площею 20,0532 га, для експлуатації та обслуговування будівель та споруд санаторію за адресою: АДРЕСА_1 , з них 17,9040 га - у постійне землекористування, а дві ділянки, площею 2,1103 га та 0,0389 га, - у короткострокову оренду на 5 років. На підставі цього рішення санаторій отримав державний акт серії 1-ОД №001831 від 30 серпня 2002 року на право постійного користування земельною ділянкою, площею 17,9040 га.

12 березня 2004 року згідно з наказом ДЗ «Спецiалізований (спеціальний) клiнічний санаторій імені В. П. Чкалова» № 12/АД на підставі розпорядження облдержадміністрації від 23 червня 2003 року перейменовано будівлі-пам`ятки архітектури, зокрема, корпус № 14 (аптека) на корпус № 7 1910 року.

13 грудня 2006 року ОСОБА_4 та Управління охорони об`єктів культурної спадщини Одеської ОДА уклали охоронний договір на пам`ятку культурної спадщини № 13-12/Н-1, відповідно до якого власник взяв на себе зобов`язання щодо охорони будівлі-пам`ятки, загальною площею 334,3 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 (корпус № 7 санаторію).

Наказом Міністерства культури України від 25 квітня 2019 року № 354 «Про занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України» занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України за категорією об`єкта культурної спадщини місцевого значення, зокрема корпус № 7 ДЗ «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова».

Частиною першою статті 112 ЗК України визначено, що охоронні землі створюються навколо особливо цінних природних об`єктів, об`єктів культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій тощо з метою охорони і захисту їх від несприятливих антропогенних впливів.

Частина 1 статті 150 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, відносить до особливо цінних земель, зокрема, землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, землі історико-культурного призначення

Земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у державній або комунальній власності, можуть вилучатися (викуплятися) для будівництва об`єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв`язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об`єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов`язаних з їх експлуатацією, за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України (частина друга статті 150 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Слід мати на увазі, що при обранні ефективного способу захисту порушених прав у правовідносинах, які склалися у цій справі, підлягає врахуванню, серед іншого, правовий режим спірної земельної ділянки та особливості оформлення права користування землею під об`єктами нерухомості, які взяті під охорону держави як об`єкти культурної спадщини, висновки щодо яких викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 554/10517/16-ц.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги ОСОБА_1 , що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, з огляду на таке.

У справі № 910/18560/16 розглядався позов прокурора в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Київського квартирно-експлуатаційного управління до Київської міської ради та ТОВ «Будтехнології» про визнання незаконним та скасування рішення ради про передачу ТОВ «Будтехнології» земельної ділянки для будівництва житлового комплексу з вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом; визнання недійсним договору оренди земельної ділянки; визнання відсутнім у ТОВ «Будтехнології» права користування земельною ділянкою.

У цій постанові Верховний Суд, зокрема, зазначив, що спеціальні положення ЗК України та законодавства, яке регулює правовий режим військового майна у Збройних Силах України, на час укладення договору купівлі-продажу військового майна передбачали належність земельних ділянок до земель оборони фактично за їх суб`єктною ознакою - надання їх для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, що не узгоджується з наведеним у статті 19 ЗК України поділом земель України на категорії за основним цільовим призначенням. Тому перехід права на земельну ділянку, що має правовий режим земель оборони, до приватного власника придбаного об`єкта нерухомості, розташованого на ній, об`єктивно зумовлює зміну її цільового призначення, зокрема, на землі забудови (житлової або громадської) або землі промисловості, адже змінюється суб`єкт її використання, земельна ділянка в такому випадку використовується для експлуатації придбаного у власність об`єкта нерухомості, розташованого на цій земельній ділянці, а не є наданою для розміщення і діяльності військової частини. Наведені вище земельно-правові та цивільно?правові норми встановлюють, що перехід майнових прав до іншої особи тягне за собою перехід до неї і земельних прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об`єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Розмір цієї частини земельної ділянки має визначатися на основі державних будівельних норм та санітарних норм і правил.

Саме позивачам у справі належало вчинити необхідні дії щодо юридичного оформлення земельних правовідносин згідно із вимогами законодавства щодо наслідків переходу права власності на реалізовані будівлі та привести дані щодо земель, наданих у користування для розміщення і постійної діяльності військової частини, у відповідність з наявними документально підтвердженими відомостями про те, які землі, що обліковувались за військовим містечком, для потреб оборони не використовуються в силу правочину, який відбувся. Однак таких дій позивачі не вчинили і наведене законодавство не містить вказівки на можливість змусити позивачів до дій з такого оформлення поза їх волевиявленням.

Верховний Суд виснував, що особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості розташованого на ній. Набуття юридичними особами приватного права чи фізичними особами у визначеному законодавством порядку права приватної власності на будівлі, які належали до військового майна, створює правові підстави для переходу права на земельну ділянку до власника об`єкта нерухомості, розташованого на ній, у розмірі відповідно до положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України саме в силу правочину з придбання військового майна та автоматичного переходу права користування земельною ділянкою відповідно до принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Цим зумовлюється право власника такого об`єкта нерухомості вимагати оформлення у встановленому порядку свого права користування відповідною земельною ділянкою незалежно від отримання відмови уповноваженої особи від вказаних земель.

Також у наведеній справі Верховний Суд, скасовуючи постанову апеляційного суду та змінюючи мотиви рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску позовної давності, керувався тим, що під час придбання військового майна - нежитлових будівель військового містечка покупець мав право претендувати на оформлення земельної ділянки у розмірі, необхідному для обслуговування придбаних будівель, однак, помилково вказав про неможливість реалізувати це право набувачем у встановленому порядку за відсутності добровільної відмови землекористувача та відповідних розпорядчих актів уповноважених виконавчих органів та, відповідно, про незаконність набуття за таких умов покупцем ТОВ «Дженерал-сервіс», а у подальшому - ТОВ «Будтехнології» права на користування земельною ділянкою як набутою без достатніх на те правових підстав та поза волею позивачів в цілому, щодо всієї земельної ділянки, площею 1,5940 га.

Верховний Суд, проаналізувавши висновки, які викладені у наведеній заявником постанові, виснує про необґрунтованість підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки наведені висновки Верховного Суду не суперечать висновкам оскаржуваної постанови апеляційного суду про те, що у власника об`єкта нерухомого майна виникає право вимагати у встановленому законом порядку оформлення речового права на відповідну земельну ділянку.

Щодо доводів касаційної скарги з підстав відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України)

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судового рішення, зазначеним у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Ця норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

При касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок про її застосування, із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи. Крім того, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

На обґрунтування вказаної підстави касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на те, що відповідно до статті 7 Закону України «Про природно?заповідний фонд України» правовий режим земельної ділянки природно?заповідного фонду встановлюється за фактом розміщення на ній об`єкта природно-заповідного фонду, тому Одеська ОДА мала б змінити призначення земельної ділянки із будівництва і обслуговування санаторно?оздоровчих закладів на збереження та використання парків-пам`яток садово?паркового мистецтва. Отже, порушення порядку встановлення та зміни цільового призначенні земель є підставою для визнання недійсним рішень органів державної влади.

З огляду на встановлені судами фактичні обставини у цій справи, у контексті наведених доводів касаційної скарги, Верховний Суд зазначає, що місцевий та апеляційний суди в оскаржуваних судових рішеннях не посилалися на статтю 7 Закону України «Про природно заповідний фонд України», не мотивували свої рішення цим положенням та не застосовували зазначену норму, оскільки дійшли висновку про те, що позивачі обрали неефективний спосіб захисту порушеного права.

Вказані обставини свідчать про відсутність у Верховного Суду підстав для формування висновку у цій справі щодо питання застосування наведених положень чинного законодавства.

Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, Верховний Суд зазначає, що обставини, які стали підставами для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України у цьому випадку не можуть слугувати підставами для скасування оскаржуваних судових рішень судів попередніх інстанцій.

Доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, та підстави касаційного оскарження не знайшли свого підтвердження, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального права, були предметом дослідження судів першої та апеляційної інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка відповідає вимогам закону і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін,

а скаргу - без задоволення.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального

і процесуального права.

У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційні скарги залишені без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Державного закладу «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В. П. Чкалова» Міністерства охорони здоров`я України та ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Голоцван Євген Олександрович, залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного суду від 16 серпня 2022 року, рішення Приморського районного суду міста Одеси від 05 вересня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 23 січня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

А. С. Олійник

В. В. Сердюк